27. Загальна характеристика діяльності, її основні поняття. Зовнішня і внутрішня діяльності:їх спільне і відмінне

Діяльність – це специфічний вид активності людини, спрямований на пізнання і творче перетворення навколишнього світу, включаючи самого себе й умови свого існування.

Діяльність можна визначити як специфічний вид активності людини, спрямований на пізнання і творче перетворення навколишнього світу, включаючи самого себе й умови свого існування. У діяльності людина створює предмети матеріальної і духовної культури, застосовує свої здібності, зберігає й удосконалює природу, будує суспільство, створює те, що без її активності не існувало б в природі. Внаслідок продуктивного, творчого характеру своєї діяльності людина створила знакові системи, знаряддя впливу на себе і природу.

Основними психологічними властивостями діяльності є активність, осознаність, цілеспрямованість, предметність і системність її будівлі.

Діяльність людини має наступні основні характеристики: мотив, мета, предмет, структуру і засоби.

Мотивом діяльності називається те, що спонукує її, заради чого вона здійснюється. Метою діяльності виступає її продукт.

Предметом діяльності називається те, з чим вона безпосередньо має справу.

До структурних компонентів діяльності можна віднести такі психологічні утворення як цілі, мотивацію, інформаційні відносини, вплив носить інформаційний характер – інформація функціонує між частинами системи – елементами, тим самим здійснюється зв'язок як всередині системи, так і поза нею; міра функціонуючої інформації і її якість визначають рівні організації системи; інформаційне звертання в системі і між системному плані визначає існування систем керування.

Як засоби здійснення діяльності для людини виступають ті інструменти, якими вона користується, виконуючи ті або інші дії чи операції.

Діяльність – це зовнішня ( фізична ) і внутрішня ( психічна ) активність людини, що регулюється усвідомлюваною метою.

Діяльність поділяється на зовнішню та внутрішню. Внутрішня діяльність, за Леонтьєвим, постійно включає в себе зовнішні дії і операції (матеріальні), а розвинута зовнішня практична діяльність – дії і операції мисленнєві (внутрішні, ідеальні). Розрізнення внутрішньої і зовнішньої діяльності характеризується тим, що при внутрішній діяльності дії відбуваються не з реальними предметами, а з їх образами, і замість реального продукту отримуємо мисленнєвий результат.

28. Характеристика уяви як пізнавального процесу. Види уяви і прийоми уяви

Уява — психічний (інтелектуальний) процес ство­рення образів предметів, ситуацій, обставин шляхом уста­новлення нових зв'язків між відомими образами та знан­нями. Уява надає людині можливість виходити за межі ре­ального світу, переміщувати речі та події в майбутнє, ми­нуле, в інші світи та простори. Принциповим є те, що уява пов'язана з образами, уявленнями, хоча продукт уяви офор­млюється знаково — у вигляді, наприклад, опису, тексту, тобто вербально (скажімо, як фантастичний твір). Учені вважають, що уява виникла в людини як відповідь на потребу передбачати результат своєї праці і, крім того, пояснити незрозумілі події та явища природи.

Уяву інколи досить важко відрізнити від мислення, особ­ливо мислення образного. Саме тому вона не завжди роз­глядається самостійно. Разом з тим уява нерідко визнача­ється як випереджальне відображення дійсності в образах, уявленнях на відміну від мислення, яке відбиває дійсність у формі понять.

Розрізняють уяву пасивну й активну.

Пасивна уява — це щось на зразок сурогату реальності, її заміни в уяві. Ця уява пов'язана з аутичним мисленням, вона створює образи та програми, які не здійснюються або є взагалі нездійснен­ними. Пасивна уява може виникати довільно (тут йдеться про образи, створені спеціально, однак ніяк не з метою втілення їх у життя) або мимовільно (в умовах бездіяльності свідомості, під час сну, в стані афекту, галюцинацій тощо).

В активній уяві теж можна виділити два типи — відтво­рюючу і творчу уяву.

Відтворююча уява створює образи на основі опису (в широкому смислі), який може проводитися в різних зна­кових системах, скажімо в словесній, числовій, формульній; графічній, нотній та ін. Коли такий образ відтворюється, людина, по-перше, має розуміти принципи функціонування відповідної знакової системи (мову, ноти, формули та ін.), по-друге, доповнювати цей процес відтворення своїми знан­нями та відомими образами. Від цих двох факторів і зале­жить в основному якість відтворення. Інакше кажучи, відтворююча уява забезпечує перекодування інформації з од­нієї репрезентативної системи сприймання в іншу, напри­клад із зорової в слухову, і навпаки.

Відтворююча уява наслідує творчу уяву автора художньо­го або музичного твору, графіки або креслення, і в цьому смислі вона другорядна, не оригінальна. Однак відомо, що багато сучасних письменників, інших представників художньої творчості безсумнівно розраховують на співтворчість читачів, їхню активну допомогу.

Незаперечно важливою є роль відтворюючої уяви в на­вчанні. Останнім часом ця проблема тісно пов'язана з ком­п'ютерним навчанням.

Творча уява вимальовує нові, оригінальні образи та ідеї. Саме вона, доповнюючи творче мислення і взаємодіючи з ним, становить основу людської творчості. Продуктом твор­чої уяви є художній образ. Синтез в уяві здійснюється у різних формах, які називаються прийомами уяви. Такими прийомами (операціями) уяви є:

• гіперболізація, що характеризується збільшенням або зменшенням предмета, а також аналогічною зміною окремих частин; крім того, може змінюватися і кількість окремих частин;

• схематизація — окремі уявлення зливаються, відміннос­ті стираються, а риси схожості виступають чітко;

• типізація — виділення суттєвого, яке повторюється в однорідних образах (так створюється, як правило, художній образ);

• загострення — підкреслювання окремих ознак. Саме на базі загострення створюються шаржі та карикатури.

• Дуже поширеним прийомом уяви є аглютинація, тобто «поєднання» різних, звичайно не об'єднуваних якостей, де­талей, частин (це джерело багатьох казкових образів — ру­салка, кентавр та ін.).

Крім терміна «уява» часто синонімічно використовується термін «фантазія». Однак існує думка, що за цими словами криється трохи різна психологічна реальність.

Зазначаючи негативну роль фантазії, яка заважає дослід­женню істини уявою, слід підкреслити, що розрізнити їхні функції дуже важко. Фантазія теж створює, однак насамперед те, чого бути не може. Це казки, міфи, пов'язані з естетичним по­чуттям, зокрема, дитини.

Одначе наукова, технічна творчість і взагалі професійна творчість пов'язані вже не з фантазією, а з уявою, фан­тазією стимульованою. Уява і фантазія розвиваються в нормі за звичайними законами розвитку вищих психічних функцій — від мимовільної уяви до довільної, від репродуктивної до творчої.

Серед форм уяви, які треба розвивати, варто назвати гаку глибинну й емоційну її форму, як емпатія. Роз­винена уява сприяє емпатичному розумінню — важливій якості особистості. Емпатичне розуміння іншої людини об'єд­нує здатність слухати й передавати почуте іншому.