4.3. Іноземні громадяни, які постійно промивають у державі перебування, їх правове становище у міжнародному приватному праві

У питаннях дієздатністі беззаперечним є положення, за яким іноземний громадянин вна­слідок свого громадянства має певну дієздатність, обсяг якої ви­значено у відповідному національному законодавстві. Проте, це зовсім не означає, що таку саму дієздатність він матиме і у державі перебування, але це можливо лише у випадках матеріальної взаємно­сті норм права, і як показує сьогоднішня практика дана взаємність скоріше виняток ніж правило.

Отже, виникає питання як регулювати дані відносини?

Історично, особа, що є дієздатною за своїм особистим законом, вважаєть­ся такою і в інших країнах, і навпаки, особа, недієздатна за правом своєї держави, вважається недієздатною всюди.

Наприкінці XIX сторіччя у законодавстві Німеччини (ст. 7 Вступного закону до Германського Цивільного уложення) та законодавстві Японії (ст. 3Закону 1898 р. «Про застосування законів») стало правило, за яким, хоча дієздатність особи визначається правом держави його походження, в тих випадках, коли іноземець здійснює в державі перебування юридичну дію і якщо він є повністю дієздатним згідно з правом цієї держави, то навіть коли він може не мати дієздатності згідно з правом держави його громадянства, він розглядається як повністю дієздатна особа, в результаті чого в ряді держав континентальної Європи за спеціальним рішенням су­ду неповнолітній може бути проголошеним повнолітнім і зявився термін «емансипація» . і дана теорія є переважною у сучасній кодифікації МПрП.

У чинному законодавстві України відтепер (ст. 18 Закону від 23.06.2005 р.) встановлено, що цивільна дієздатність фізичної осо­би визначається її особистим законом, так само, як і підстави та правові наслідки визнання фізичної особи недієздатною або такою, дієздатність якої є обмеженою.

Головним документом, у якому визначається правове стано­вище іноземців в Україні, залишається Закон України «Про право­вий статус іноземців» від 4.02.1994 р. Так, відповідно до ст. 2 іноземці мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України. Обмеження прав іно­земців порівняно з громадянами України у нашому національному законодавстві використовується досить широко. Наприклад, відпо­відно до ст. 285 Сімейного кодексу України усиновлення дити­ни, яка є громадянином України, особою, яка є громадянином держави, з якою Україна не має договору про надання правової допомоги, і якщо ця особа в Україні постійно не проживає, не є таємним.

Л.А. Лунц зазначав, що принцип особистого закону у багатьох державах вважається вихідним при виборі закону, компетентного на визначення цивільного стану.

Складним і до кінця не вирішеним є питання про те, за яким правом повинна визначатись дієздатність іноземця у випадку, коли він має два або більше громадянств. Як приклад можна знов-таки послатись на угорський Указ, за яким: коли певна особа має гро­мадянство декількох держав, серед яких одним є угорське, її осо­бистим законом є угорське право. У випадку, коли у таких осіб угорське громадянство відсутнє, їх статус визначається правом держави, на території якої вони мають місце проживання, у тому числі й угорське право, якщо вони мають місце проживання в Угорщині. Для осіб, які мають декілька місць проживання за кордоном, особистим законом є право тієї країни, з яким вони мають найбільш тісний зв'язок.

До речі, подібне правило закріплено і у ч. 2 ст. 16 Закону від 23.06.2005 р.: якщо фізична особа є громадянином двох або більше держав, її особистим законом вважається право тієї з держав, з якою особа має найбільш тісний зв'язок, зокрема має місце про­живання або займається основною діяльністю.