6.2. Особисті немайнові права та майнові відносини подружжя за національним та міжнародним законодавством

Особисті немайнові права та обовязки подружжя є похідними ві прав і свобод людини взагалі, за загальним правилом вони випливають з ст. 16 Загальної декларації прав людини, а пізніше були висвітлені та розвинені у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 р.

Для міжнародного приватного права в сфері особистих немайнових прав характерним є ряд проблем (колізійних питань):

1. вибор громадянства у шлюбі – воно має суттєве значення для можливого у подальшому вибору громадянства дітей.

Згідно з Нью-Йоркською конвенцією про громадянство одру­женої жінки від 20.02.1957р. держави-учасники домовились, що ні укладення шлюбу, ні його розірвання, ні зміна громадянства чо­ловіком протягом шлюбу не будуть автоматично впливати на громадянство жінки. Проте, у випадку подання прохання щодо зміни жінкою у таких шлюбах громадянства, у національних нормативних актах буде передбачено спрощений порядок натуралізації.

2. становище осіб у шлюбі. Згід­но зі згадуваною вище ст. 16 Загальної декларації прав людини чоловіки і жінки користуються однаковими правами як під час укладення шлюбу, так і під час знаходження в шлюбі або при його розірванні.

В українському законодавстві підкреслено принцип рівності прав і обов'язків подружжя шляхом встановлення:

- рівності прав на материнство і батьківство;

- на повагу до своєї індивідуаль­ності;

- на фізичний і духовний розвиток;

- на зміну прізвища;

- на роз­поділ обов'язків та спільне вирішення питань життя сім'ї, рівний обов'язок турбуватися про сім'ю.

У ст. 56 СКУ виокремлено право дружини та чоловіка на особисту свободу. Отже, дружина та чоловік мають право на вибір місця свого проживання, на припинення шлюбних відносин, а примушу­вання до припинення шлюбних відносин або до їх збереження, в тому числі примушування до статевого зв'язку за допомогою фі­зичного або психічного насильства вважається порушенням цього права і тягне за собою відповідальність.

Відносно майнових прав, то міжнародному приват­ному праву відомі різні системи шлюбного режиму майна подружжя:

1. система роздільного майна чоловіка та жінки – англійська система – діє як в країнах англо-американського права, а також у Австрії, Італії.

2. управління всім майном чоловіком – Німеччина, Швейцарія, Японія.

3. система спільного майна подружжя – Нідерланди, ПАР, Пор­тугалія, Бразилія.

4. система спільного нажитого у шлюбі майна – Іспанія, латиноамериканські країни).

5. система спільного рухомого та спільно нажитого у шлюбі майна – Франція, Бельгія, Люксембург.

З огляду на велику кількість даних систем, була зроблена спроба їх уніфікації в Гаазькій конвенції про право, застосовне до режи­мів власності подружжя від 14.10.1978 р., а отже режим власності подружжя регулюється внутрішнім правом, яке визначене подружжям до шлюбу. По­дружжя може визначити лише одне з таких прав:

1. право будь-якої держави, громадянином якої є один з по­дружжя під час такого визначення;

2. право тієї держави, у якій один з подружжя має своє звичай­не місце проживання під час такого визначення;

3. право першої з держав, в якій один з подружжя придбає нове звичайне місце проживання після шлюбу.

Якщо подружжя до укладення шлюбу не визначило застосовне право, режим їх власності регулюється внутрішнім правом держа­ви, в якій обоє з подружжя придбали своє перше звичайне місце проживання після укладення шлюбу. Якщо подружжя не має свого звичайного місця проживання в одній і тій же державі та спільного громадянства, режим їх власності регулюється внутрішнім правом тієї держави, з якою, беручи до уваги всі обставини, вона найбільш тісно пов'язана. Під час шлюбу подружжя може підкорити режим їх власності внутрішньому праву іншому, ніж те, що застосовува­лось раніше.

Ст. 27 Мінської конвенції особисті та майнові правовідносини подружжя визначаються за законодавством Договірної Сторони, на території якої вони мають спільне місце проживання. Якщо ж один з подружжя проживає на території однієї Договірної Сторо­ни, а другий - на території іншої Договірної Сторони, проте обид­ва вони мають одне й те ж громадянство, їх особисті та майнові правовідносини визначаються за законодавством тієї Договірної Сторони, громадянами якої вони є.

Якщо один з подружжя є громадянином однієї Договірної Сто­рони, а другий - іншої Договірної Сторони, але один з них проживає на території однієї з цих Сторін, а другий - на території іншої Сто­рони, то їх особисті та майнові правовідносини визначаються за за­конодавством Договірної Сторони, на території якої вони мали своє останнє спільне місце проживання, а за його відсутності - за зако­нодавством Договірної Сторони, установа якої розглядає справу.

Правовідносини подружжя щодо нерухомого майна регулю­ються законодавством Договірної Сторони, на території якої це майно знаходиться.

У національному сімейному законодавстві викладено загальну нор­му, за якою майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалеж­но від того, що один з них не мав з поважної причини, самостійного заробітку. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом прав спільної сумісної власності подружжя. При чому, об'єктами цього права можуть бути будь-які речі, окрім тих, які виключені із цивільного обороту.

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користу­вання і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджаються вони цим майном теж за взаємною зго­дою, як можуть за такою ж згодою розділити це майно.

В гл. 10 СКУ викладені поло­ження щодо шлюбного договору, яким регулюються майнові від­носини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов'язки.

Шлюбний договір не може регулювати особисті відно­сини подружжя і за ним не може передаватись у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується. Якщо його укладено до реєстрації шлюбу, такий договір набирає чинності у день реєстрації шлюбу, а якщо він укладається подружжям - у день його нотаріального посвідчення. Його може бути змінено подружжям за спеціальною угодою, яка теж підлягає нотаріальному посвідченню. Розірвання або визнання шлюбного договору недійсним може бути здійснено за рішенням суду за наявністю встановлених законом підстав.

У шлюбному договорі може бути визначене:

1. майно, яке дружи­на, чоловік передає для використання на спільні потреби сім'ї, а також правовий режим майна, подарованого подружжю у зв'язку з реєстрацією шлюбу;

2. міститись домовленість про можливий поря­док поділу майна, зокрема і в разі розірвання шлюбу;

3. встановлено порядок користування житлом, що належить другому з подружжя, та звільнення житлового приміщення тим, хто вселився в нього, в разі розірвання шлюбу.