832

Міністерство освіти і науки України

Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого

Цивільне право України

Підручник у двох томах

Том 1

За редакцією професорів В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького

Видання 2-ге, перероблене і доповнене

Рекомендовано Міністерством освіти

і науки України

Харків

«Право»

2010

Рекомендовано Вченою радою Національної юридичної академії України

імені Ярослава Мудрого

Рецензенти:

Н. С. Кузнєцова — професор, доктор юридичних наук, академік АПрН України

В. В. Луць — професор, доктор юридичних наук, академік АПрН України

І. М. Кучеренко — професор, доктор юридичних наук

Укладач предметного покажчика – В. І. Борисова

Цивільне право України : підручник : у 2-х т. / В. І. Борисова (кер. авт. кол.), Л. М. Баранова, І. В. Жилінкова та ін.; за ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького – 2-ге вид., переробл. і доповн. – Х. : Право. – 2010. –

Цей підручник є другим доповненим і переробленим виданням, яке зроблено на основі Цивільного кодексу України 2003 року відповідно до програми курсу цивільного права.

У першому томі висвітлюються загальні положення цивільного права, вчення про особисті немайнові права фізичної особи, право власності та інші речові права, право інтелектуальної власності, спадкове право.

Для студентів, аспірантів і викладачів вищих навчальних юридичних закладів освіти, а також наукових і практичних працівників.

Колектив авторів

В. І. Борисова, кандидат юридичних наук, професор – гл. 1 (§ 1, § 2, § 4, § 5); гл. 2 (у співавтор. з С. Н. Приступою); гл. 7 (§ 1-7; § 9-10; § 8 – у співавтор. з І. П. Жигалкіним і В. Ф. Піддубною); гл. 8;

Л. М. Баранова, кандидат юридичних наук, доцент – гл. 14 (у співавтор. з С. Є. Сиротенко);

Т. І. Бєгова, кандидат юридичних наук, доцент – гл. 29 (§ 6);

М. В. Домашенко, кандидат юридичних наук, доцент – гл. 20 (у співавтор. з В. Л. Яроцьким);

І. П. Жигалкін, кандидат юридичних наук, асистент – гл. 7 (§ 8) (у співавтор. з В. І. Борисовою і В. Ф. Піддубною);

І. В. Жилінкова, доктор юридичних наук, професор – гл. 5, гл. 18.

В. М. Ігнатенко, кандидат юридичних наук, доцент – гл. 6, гл. 15 (у співавтор. з О. П. Печеним);

Н. В. Коробцова, кандидат юридичних наук, доцент – гл. 10;

В. І. Крат, кандидат юридичних наук, доцент – гл. 11 (§ 1 – 5);

В. М. Крижна, кандидат юридичних наук, доцент – гл. 27, гл. 28; гл. 29 (§ 1 –5);

О. П. Печений, кандидат юридичних наук, доцент – гл. 15 (у співавтор. з В. М. Ігнатенко);

В. Ф. Піддубна, кандидат юридичних наук, асистент – гл. 7 (§ 8) ( у співавтор. з В. І. Борисовою та І. П. Жигалкіним);

С. Н. Приступа, кандидат юридичних наук, доцент – гл. 1 (§ 3); гл. 2 (у співавтор. з В. І. Борисовою); гл. 4;

І. Й. Пучковська, кандидат юридичних наук, доцент – гл. 13 (§ 2, § 3);

С. Є. Сиротенко, асистент – гл. 14 (у співавтор. з Л. М. Барановою);

О. М. Соловйов, кандидат юридичних наук, доцент – гл. 3;

І. А. Спасибо, кандидат юридичних наук, ассистент – гл. 17;

І. В. Спасибо-Фатєєва, доктор юридичних наук, професор – гл. 11 (§ 6, § 7), гл. 16, гл. 19;

О. А. Сурженко, кандидат юридичних наук, доцент – гл. 12;

В. Ю. Чуйкова, кандидат юридичних наук, доцент – гл. 21 – 24;

Н. Є. Яркіна, кандидат юридичних наук, доцент – гл. 25 – 26;

В. Л. Яроцький, доктор юридичних наук, професор – гл. 9; гл. 13 (§ 1, § 4); гл. 20 (у співавтор. з М. В. Домашенко)

Скорочення

1. ЦК - Цивільний кодекс України

2. ЦК УРСР - Цивільний кодекс Української РСР

3. ГК - Господарський кодекс України

4. ЦПК - Цивільний процесуальний кодекс

5. ГПК - Господарський процесуальний кодекс України

6. СК - Сімейний кодекс України

7. ЗК - Земельний кодекс України

Розділ I. Загальні положення цивільного права

Глава 1. Цивільне право – галузь приватного права

§ 1. Поняття цивільного права як приватного права

Ще з часів римського права існує проблема дуалізму права, тобто необхідність його поділу на публічне і приватне. Так, у Дигестах Юстиніана знаходимо – “вивчення права розпадається на два положення: публічне та приватне (право). Публічне право, яке належить до положення Римської держави, приватне, що стосується користі окремих осіб; існує корисне в суспільному відношенні і корисне у приватному відношенні”¹.

Сучасна система права України теж виходить із поділу права на приватне і публічне, поклавши в основу такого поділу зміст інтересу². Там, де відносини ґрунтуються на владно-розпорядчих засадах, йдеться про загальний, публічний, а не приватний інтерес. Проголошений, наприклад, у відповідності зіст. 67 Конституції України (далі – Конституції) обов’язок кожного сплачувати податки і збори в порядку і розмірі, встановлених законом, є обов’язком публічно-правовим. Необхідність його виконання обумовлена суспільним інтересом, оскільки суспільство безпосередньо зацікавлене у здійсненні державою обов’язків (наприклад, щодо забезпечення екологічної безпеки, щодо здійснення захисту суверенітету і територіальної цілісності території України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки (статті 16, 17 Конституції) тощо. Публічний правопорядок необхідний будь-якій фізичній особі для того, щоб вона могла реалізовувати гарантовані їй Конституцією права та свободи, здійснювати свою приватну життєдіяльність відповідно до власних інтересів.

Однак слід зазначити, що поділ права на приватне й публічне тільки за критерієм інтересу (матеріальний критерій) у сучасних умовах можливий, але навряд чи є універсальним. Так, коли на юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положення ЦК (ст. 82), коли йдеться про публічний договір (ст. 633 ЦК), договір приєднання (ст. 634 ЦК) тощо, неможливо чітко визначити, чий інтерес має перевагу – приватний чи публічний? У зв’язку з цим доцільнішим було б визнати, що критерієм поділу перш за все є формальний критерій, а саме спосіб побудови і регулювання юридичних відносин, що властивий системі приватного та системі публічного права. Свого часу на це звертало увагу багато вчених, включаючи і Б. Черепахіна, який вказував, що приватноправове відношення побудоване на началах координації суб’єктів приватного права, приватне право є системою децентралізованого регулювання життєвих відносин, а публічно-правове відношення побудоване на началах субординації суб’єктів публічного права і становить систему централізованого регулювання життєвих відносин¹. Така точка зору уявляється переконливою. Додамо, що вона відчутно підсилюється самою природою регульованих приватним правом відносин, оскільки останні, як це передбачено у ст. 1 ЦК, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Утім при цьому не можна нехтувати і такою категорією, як інтерес, бо будь-яке правове регулювання має місце заради служіння тим або іншим інтересам людини, заради задоволення тих чи інших її потреб. Тому характер цих інтересів, характер тих життєвих відносин, які підлягають регулюванню, впливають на вибір прийомів регулювання¹.

Таким чином, публічне право – це сукупність правових норм, які регулюють відносини, що побудовані на засадах влади і підпорядкування їх учасників владним інституціям, і пов’язані з державними або суспільними інтересами. Основну сутність публічного права становить прийом юридичної централізації. Приватне право – сукупність правових норм, що за допомогою диспозитивного методу забезпечують і регулюють захист відносин, заснованих на юридичній рівності, вільному волевиявленні і майновій незалежності їх учасників. Приватне (цивільне) право – система юридичної децентралізації².

Утім між приватним і публічним правом немає і не може бути, як зазначав І. Покровський, “різкої демаркаційної лінії”. Так, у приватному (цивільному) праві застосовуються суто публічні інститути, наприклад, державна реєстрація юридичних осіб, обмеження права власності, публічний договір, договір приєднання тощо. Це пояснюється існуванням особливостей деяких об’єктів права власності, наприклад земельних ділянок; необхідністю захисту економічно слабшої сторони; обмеженням виникнення і діяльності монополій тощо³. Навпаки, у публічному праві можна знайти приклади регулювання відносин на загальних засадах цивільного права. Так, публічні юридичні особи діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин, тобто на власний розсуд, реалізуючи свої права на засадах свободи договору, свободи підприємницької діяльності, якщо інше не встановлено законом.

У свою чергу, публічне і приватне право (система права) поділяються на галузі права. До галузей публічного права традиційно відносять адміністративне, конституційне, кримінальне, фінансове, канонічне право, а до галузей приватного права – цивільне, трудове право тощо.

Тим часом система права України не є незмінною, вона трансформується. Слід погодитися з тим, що одним з її принципів є формування нових галузей, підгалузей та інститутів права й законодавства і поступове відмирання деяких «старих» галузей¹. Зокрема, у сучасних умовах вже не існує такої галузі права як колгоспне право, з’явилася така підгалузь цивільного права – право інтелектуальної власності тощо. Але чи свідчить це про те, що виникли і сформувалися такі нові галузі права, як підприємницьке², корпоративне³, господарське⁴ тощо? І якщо це так, то до яких галузей права – приватного чи публічного їх можна віднести? Таким чином, проблема співвідношення цивільного права з нормами, що регулюють підприємницькі відносини, питання підпорядкування і системної належності різних груп норм, які покликані регулювати однорідні приватно-правові відносини, в сучасних умовах стає вельми актуальною⁵, хоча не можна не зазначити, що вона не є новою, оскільки у науці поряд із проблемою поділу права на публічне і приватне вже давно виникло і дискутується питання поділу не всієї правової сфери, а тільки тієї її частини, основу якої становить цивільне право, на цивільне і торговельне право.

Традиція відокремлення кодифікації норм торговельного права від інших норм приватного (цивільного) права викликала явище, що називається дуалізмом приватного права, під яким у європейській правовій науці традиційно розуміють відокремлення норм, які регулюють комерційну діяльність, від цивільного права на протилежність монізму, за якого норми торговельного обороту підпорядковані цивільному праву і вмонтовані в його систему¹.

Створення окремої від цивільного права галузі торговельного права пояснювалося тим, що основна опора, на якій трималося приватне (цивільне) право з моменту свого виникнення, у міру соціального й економічного прогресу почала виявляти неспроможність витримувати у подальшому навантаження зростаючої активізації й динаміки таких майнових відносин, як торговельні, регулювання котрих ґрунтувалось не на природі регульованих відносин, а на їх суб’єктному складі, поширюючись таким чином на осіб, що мали торговельні звання.

Історичною подією, що стала кроком на шляху до кодифікації торговельного права, вважається прийняття у Франції двох законодавчих актів, відомих під назвою "ордонанси»² Кольбера (фінансового міністра короля Людовика ХIV і їх головного ініціатора): Ордонанса про сухопутну торгівлю і Ордонанса про морську торгівлю (1673 р.). Значення вказаних указів для легалізації ідеї дуалізму приватного права було досить вагомим: виникло значною мірою уніфіковане правове регулювання торговельних операцій на території всієї країни. Пізніше ордонанси становили основу чинного Торговельного кодексу Франції (1807 р.).

Поява уніфікованих торговельних операцій у Франції вплинула і на розвиток торговельного права в інших країнах. Так, дуалістична система приватного права сформувалася в XIX ст. у Німеччині, де на підставі Вексельного статуту (1847 р.) і Німецького торгового уложення (1861 р.) 1889 р. відбулося об’єднання вексельного і торговельного права німецьких земель, а пізніше почало діяти Німецьке торговельне уложення (1900 р.).

Утім проблема дуалізму приватного права існувала тільки у континентальній правовій системі, оскільки у Великій Британії та Сполучених Штатах Америки через особливості розвитку системи загального права вони не зазнали галузевого поділу в значенні, яке притаманно континентальній правові системі, хоча не можна не рахуватися з тим, що торговельні звичаї містяться і у прецедентному праві.

Майже до початку XXст. феномен дуалізму приватного права перебував у розквіті, був дійсно класичним¹, маючи у сфері торговельних відносин перевагу перед правом цивільним. Але вже на початку XXст. він поступово перетворюється в дуалізм кодексів – цивільного та торговельного, особливо у зв’язку з так званою “комерціалізацією" цивільного права. Інакше і не могло бути, бо ґрунтуючись на спільних засадах регулювання майнових відносин, цивільне і торговельне право, як елементи загальної для них приватноправової сфери, ніколи на далеку відстань одне від одного не відривалися. Процеси реалізації норм цивільного і торговельного права завжди залишалися взаємопов’язаними у співвідношенні між собою як норми загальні і спеціальні. Із розвитком торговельного обороту, із розширенням його на сфери послуг, операції з нерухомістю, на діяльність будь-якого приватного власника вихідні принципи і інститути торговельного права зливаються із загальними принципами цивільного права. Опинившись у просторі врегульованих цивільним правом, наприклад, зобов’язальних відносин, торговельне право почало втрачати колишню свою специфіку як окремої від цивільного права правової галузі. Причому із проникненням торговельних відносин у сферу цивільно-правову остання теж відчутно активізувалася, збагатившись різноманіттям торговельно-комерційних відносин. Межа між цивільним і торговельним правом стала умовною.

За таких обставин необхідність існування поряд із цивільними самостійних торговельних кодексів в окремих країнах опинилася під сумнівом. Уже на початку XXст. спостерігаються процеси кодифікації приватного права в рамках єдиного цивільного кодексу. Так, зокрема, у 1907 р. приймається Цивільний кодекс Швейцарії, який у 1911 р. був доповнений Зобов’язальним законом, призначеним для регулювання у тому числі й відповідних торговельних відносин. Єдиний цивільний кодекс був прийнятий у 1942 р. В Італії – на батьківщині дуалізму приватного права. Нові цивільні кодекси Нідерландів (1992 р.), країн СНД досить переконливо свідчать про очевидну тенденцію подальшого розвитку приватного права шляхом уникнення його дуалізму. Щодо наведеного не є винятком і Цивільний кодекс України 2003 р. До того ж для України дуалізм приватного права ніколи не був характерним через специфічні історичні умови розвитку підприємницької діяльності та її законодавчої регламентації.

Вважаємо, що при вирішенні проблеми системи права сутність її полягає у тому, щоб науково сприяти практичному удосконаленню її структури¹. У зв’язку з цим слід погодитися з С. С. Алексєєвим, який вважає: у загальній системі права, де існують три основні ланки галузей – профілюючі (базові), спеціальні і комплексні, що характеризуються поєднанням різнорідних інститутів профілюючих та спеціальних галузей (торговельне право, морське право, право прокурорського нагляду), спостерігається формування своєрідних сфер комплексного характеру, які юридично опосередковують нові «прошарки соціальності» (екологічне, земельне, підприємницьке право) і, більше того, зростає тенденція їх переростання в основні галузі. Утім за сучасних умов вони ще не повною мірою виявили свою юридичну специфіку і не накопичили свій самобутній матеріал, а лише є комплексом елементів із різних галузей права. Крім того, навіть у сферах своїх специфічних відносин вони відтворюють ті правові засади, які характерні для інших галузей, перш за все, базових – цивільного й адміністративного, галузей процесуального права. Тому для більш адекватної в науковому і практичному відношенні характеристики їх слід визначати як вторинні, комплексні галузі¹. При цьому потрібно виходити з того, що галузь права – це таке усталене, внутрішнє поєднання правових норм у єдине ціле, яке має юридично однорідний характер. Звідси – будь-якому виду суспільних відносин відповідає галузь права. Про галузь права можна казати лише там і остільки, де і оскільки особливий вид суспільних відносин характеризується такими особливостями, які передбачають існування своєрідної, суцільної форми правового регулювання, що відрізняється від інших форм як за загальним юридичним становищем сторін правовідносин, так і за конкретними правовідносинами (юридичним фактам, змістом прав і обов’язків, санкціями). Система права є об’єктивно існуючим розподілом правових інститутів за окремими групами, а не класифікацією суспільних відносин, яка береться безвідносно до їх правового регулювання².

Історичні факти свідчать про те, що бурхливому, інколи стрибкоподібному розвитку ринкової економіки та демократичних інститутів, а врешті-решт становленню громадянського суспільства в усіх країнах незмінно передувало міцне утвердження в суспільному житті цивільного права, найбільш міцно і послідовно там, де таке утвердження відбувалось у вигляді цивільного кодексу (Франція – наполеонівський Цивільний кодекс 1804 р. ; Німеччина – Німецьке цивільне уложення 1900 р.)³. Це означає, що Цивільний кодекс повинен охопити своїм регулюванням усі «горизонтальні» відносини – особисті немайнові і майнові, зокрема ті, що виникають у процесі підприємницької діяльності.

Цивільне право як приватне право (в об’єктивному розумінні) – це сукупність правових норм, які регулюють шляхом диспозитивного методу особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.