§ 9. Філії та представництва

Тенденція постійного розширення території, на якій кожна з юридичних осіб прагне здійснювати певні дії (виконувати роботи, надавати послуги і таке інше), – закономірний процес. До того ж у кожної з них існує необхідність представляти і захищати свої інтереси далеко за межами свого місцезнаходження. Виходячи з вказаного, законодавець наділяє останніх правом створювати відокремлені (структурні) підрозділи, а саме філії і представництва. ЦК зберіг той підхід, що існував у раніше чинному законодавстві стосовно сутності філій та представництв юридичної особи, але встановив при цьому вичерпний перелік таких відокремлених підрозділів. Це тільки філії і представництва¹.

Філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та який здійснює всі або частину її функцій (окремий цех, інше виробництво) (ч. 1 ст. 95 ЦК).

Представництво є відокремленим підрозділом юридичної особи, розташованим поза її місцезнаходженням та який здійснює представництво і захист інтересів останньої (ч. 2 ст. 95 ЦК).

Філії та представництва не є юридичними особами, хоча мають і назву, і місцезнаходження, і навіть свої органи. Утім ці ознаки їх лише індивідуалізують, тобто дають можливість виділити серед інших структурних підрозділів тієї чи іншої юридичної особи. Філії та представництва наділяються майном юридичної особи, що їх створила. На перший погляд може скластися враження, що таким чином відбувається відокремлення майна юридичної особи і закріплення його за іншою організацією. Насправді це не так. Майно – власність юридичної особи і незалежно від відокремлення останнього залишається її власністю. На нього може бути звернене стягнення як за борги філій або представництв, так і за борги самої юридичної особи, що їх створила. Факт наділення майном філії або представництва пов’язується лише з веденням бухгалтерського обліку: майно враховується на окремих балансах останніх.

Відсутність у філій та представництв цивільної правоздатності не дає можливості останнім стати учасниками цивільних правовідносин, а їх намагання діяти від свого імені позбавлені цивільно-правового значення. Філії та представництва діють на підставі затвердженого юридичною особою положення, яке встановлює зміст і порядок їх діяльності.

Керівник філії або представництва, призначений юридичною особою, діє у межах виданої нею довіреності, завжди від імені та у інтересах останньої.

Відокремлені підрозділи юридичної особи не підлягають державній реєстрації, хоча дані про них включаються до Єдиного державного реєстру. Таким чином, юридична особа повинна повідомити державного реєстратора про їх створення шляхом внесення додаткової інформації до своєї реєстраційної картки.

Що стосується представництв та філій іноземних компаній в Україні, то вони підлягають акредитації на її території у порядку, встановленому законом.

§ 10. Припинення юридичних осіб

Припинення юридичної особи можливо у двох формах – у формі ліквідації або у формі правонаступництва (ст. 104 ЦК). Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до Єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Загальні засади припинення юридичної особи передбачаються статтями 104–112 ЦК. Учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, по-перше, зобов’язані негайно письмово повідомити про це орган державної реєстрації, який вносить до Єдиного державного реєстру відомості, що юридична особа перебуває у процесі припинення; по-друге, призначають за погодженням з органом державної реєстрації комісію з припинення юридичної особи (ліквідаційну комісію, ліквідатора тощо) та встановлюють порядок і строки припинення такої особи. Виконання функцій комісії з припинення юридичної особи можуть бути покладені на орган управління юридичною особою.

Припинення діяльності різних організаційно-правових форм та видів юридичних осіб відбувається у порядку, передбаченому спеціальним законодавством.

Припинення юридичної особи у формі правонаступництва передбачає виникнення на основі юридичної особи однієї або більше нових юридичних осіб. ЦК відмовився від терміна “реорганізація”, замінивши по суті останній на його характеристику, бо правонаступництво – це спосіб передання всього свого майна, прав та обов’язків однією юридичною особою іншим юридичним особам – правонаступникам, що може відбуватися у таких формах зміни статусу юридичної особи як злиття, приєднання або поділ¹.

ЦК не дає поняття правонаступництва, а визначає тільки існуючі її форми – злиття декількох юридичних осіб в одну юридичну особу; поділ однієї юридичної особи на декілька самостійних юридичних осіб; приєднання однієї або декількох юридичних осіб до іншої юридичної особи; перетворення, тобто зміну організаційно-правової форми юридичної особи.

Припинення юридичної особи у формі правонаступництва здійснюється за рішенням його учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчим документом, а у випадках, установлених законом, – за рішенням суду або відповідних органів державної влади. Таким чином, припинення у формі правонаступництва передбачає добровільний і примусовий порядок припинення юридичної особи.

Законом може бути передбачено одержання згоди відповідних органів державної влади на припинення юридичної особи шляхом злиття або приєднання. Таку згоду відповідно до ст. 22 Закону України “Про захист економічної конкуренції” треба одержати від антимонопольних органів – Антимонопольного комітету України (далі – АКУ) чи адміністративної колегії АКУ, які контролюють появу юридичних осіб, що можуть зайняти домінуюче становище на товарному ринку. При порушенні цих вимог АКУ має право у судовому порядку вимагати визнання недійсним такого припинення юридичної особи.

При злитті двох або більше юридичних осіб вони припиняють свою діяльність, а замість них створюється нова юридична особа, до якої переходять всі права та обов’язки останніх.

При поділі на базі однієї юридичної особи, яка припиняє свою діяльність, утворюється дві або більше юридичних осіб. Усе майно юридичної особи на підставі роздільчого акта (балансу) поділяється на відповідні частки майна та відповідні права та обов’язки юридичної особи, що припиняє свою діяльність, і переходять до створених юридичних осіб.

При приєднанні однієї або декількох юридичних осіб до іншої юридичної особи всі їх права і обов’язки переходять до останньої одночасно з припиненням діяльності всіх юридичних осіб і виникненням нової юридичної особи.

Перетворенням юридичної особи є зміна її організаційно-правової форми. У разі перетворення до нової юридичної особи переходить усе майно, всі права та обов’язки попередньої юридичної особи¹.

Окремо слід зупинитися на такому способі, як виділ. Відповідно до ст. 109 ЦК виділ – це перехід за розподільчим балансом частини майна, прав та обов’язків юридичної особи до однієї або кількох створюваних нових юридичних осіб. Таким чином, при виділі юридична особа зберігає своє існування як вже нова юридична особа, і частина її майна теж оформлюється як нова юридична особа (юридичні особи). Даний спосіб законодавець помістив серед норм, які регулюють порядок припинення діяльності юридичних осіб, хоча і не відніс його до таких форм правонаступництва, як злиття, приєднання, поділ, перетворення. На наш погляд, це технічний прийом, який застосовано, виходячи з того, що у даному випадку відбувається не тільки «переродження» юридичної особи, а й створення нових юридичних осіб (юридичної особи), про що прямо вказується в ч. 1 ст. 109 ЦК.

До виділу застосовуються за аналогією положення про припинення юридичної особи у формі правонаступництва (частини 1, 2, 4 ст. 105; ст. 106, ст. 107 ЦК).

Ліквідація – це така форма припинення діяльності юридичної особи, яка не передбачає перехід прав і обов’язків у порядку правонаступництва до інших юридичних осіб, оскільки сама юридична особа, а звідси також її права і обов’язки ліквідуються. Незважаючи на те, що юридичні особи різних організаційно-правових форм та видів мають особливі підстави ліквідації, можна виділити загальні, притаманні більш-менш усім юридичним особам.

Законодавець розрізняє добровільний і примусовий порядок ліквідації. Добровільний порядок – порядок, коли юридична особа припиняє свою діяльність за рішенням учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчим документом. Мотиви ініціативи учасників можуть бути різними. Зокрема, це може бути пов’язано із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, з досягненням мети, для якої її створено, а також із певними обставини, що не дають можливості функціонування юридичної особи в тій чи іншій організаційно-правовій формі. Наприклад, коли в повному товаристві залишається один учасник, воно ліквідується, якщо учасник протягом шести місяців з цього моменту не перетворить таке товариство в інше господарське товариство (ч. 1 ст. 132 ЦК). Якщо вартість чистих активів товариства з обмеженою відповідальністю стає меншою від визначеного законом мінімального розміру статутного капіталу, товариство підлягає ліквідації (ст. 144 ЦК). Установчим документом юридичної особи можуть бути передбачені й інші підстави припинення її діяльності (наприклад, висновок засновників про недоцільність її існування). Спеціальні закони, які визначають правове становище тієї чи іншої форми юридичних осіб, мають особливі підстави їх ліквідації. Зокрема, особливості ліквідації банків встановлюються Законом України “Про банки і банківську діяльність”, пенсійних недержавних фондів – Законом України “Про недержавне пенсійне забезпечення” тощо.

Примусова ліквідація юридичної особи провадиться на підставі рішень суду. Це можливо, зокрема, при визнанні недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках, установлених законом. З вимогою до суду про ліквідацію юридичної особи може звертатися орган державної реєстрації, а також учасник юридичної особи.

Для ліквідації юридичної особи органом (особою), який прийняв рішення про ліквідацію, створюється ліквідаційна комісія, встановлюються порядок і строки ліквідації. Суд може покласти обов’язки щодо ліквідації юридичної особи на учасників або орган, уповноважений приймати рішення про ліквідацію.

З моменту призначення комісії до неї переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи, і вона виступає у суді від імені цієї юридичної особи. Порядок ліквідації юридичної особи встановлюється ст. 111 ЦК. Ліквідаційна комісія повідомляє про ліквідацію у пресі за місцем знаходження юридичної особи, про порядок і строки ліквідації, вживає необхідних заходів для стягнення дебіторської заборгованості юридичної особи, виявлення її кредиторів та претензій останніх, провадить інвентаризацію і оцінку майна, складає проміжний ліквідаційний баланс, який затверджується учасниками юридичної особи або органом, що прийняв рішення про ліквідацію. У разі недостатності в юридичної особи коштів для задоволення вимог кредиторів ліквідаційна комісія здійснює продаж майна останньої і провадить розрахунки з кредиторами (задоволення вимог кредиторів відбувається відповідно до ст. 112 ЦК). Тільки після цього складається ліквідаційний баланс, який затверджується учасниками юридичної особи або органом, що прийняв рішення про її ліквідацію. Майно, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, передається її учасникам, якщо інше не встановлено установчими документами юридичної особи або законом.

Припинення юридичної особи у формі ліквідації через процедуру банкрутства. Ринкова економіка не може ефективно функціонувати за відсутності законодавства, яке охороняло б цивільний оборот від наслідків неефективної роботи юридичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності, що виявляється в невиконанні прийнятих останніми на себе зобов’язань, коли таке невиконання набуває стійкого систематичного характеру. Виникає потреба офіційного визнання вказаного учасника неплатоспроможним боржником (банкрутом) і прийняття певних заходів, включаючи і ліквідацію.

Відповідно до чинного законодавства банкрутство – це визнана господарським судом (далі – судом) неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше, як через застосування ліквідаційної процедури.

Ліквідація через процедуру банкрутства – припинення діяльності юридичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності, визнаної судом банкрутом, з метою здійснення заходів щодо задоволення судом вимог кредиторів шляхом продажу його майна.

Суб’єкт банкрутства – боржник, неспроможність якого виконати свої грошові зобов’язання встановлена судом.

Відповідно до того, що цивільне законодавство регулює діяльність юридичних осіб приватного права, як боржника слід розглядати підприємницькі товариства (господарські товариства будь-якого виду або виробничий кооператив), які неспроможні виконати свої грошові зобов’язання перед кредиторами, у тому числі зобов’язання щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати. Боржниками не можуть бути відокремлені структурні підрозділи вказаних юридичних осіб – філії та представництва. Утім Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”¹ (далі – Закон) встановлено, що його положення застосовуються також до юридичних осіб приватного права, що діють у формі споживчого товариства, благодійного чи іншого фондів (ч. 4 ст. 3).

Неплатоспроможність – неспроможність вказаних юридичних осіб виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов’язання (зобов’язання боржника заплатити кредитору певну суму відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством) перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов’язання щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності.

Кредитор – це юридична або фізична особа, яка має у встановленому порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов’язань до боржника, виплати заборгованості по заробітній платі працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків та зборів. Кредитори поділяються на два види: конкурсні – кредитори, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство або що визнані як конкурсні згідно з указаним Законом і зобов’язання яких не забезпечені заставою майна боржника, та поточні – ті кредитори, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство.

Умови та порядок визнання юридичної особи (боржника) банкрутом, повного або часткового задоволення вимог кредиторів та застосування судових процедур банкрутства: розпорядження майном боржника; мирової угоди; санації; ліквідаційної процедури встановлено Законом, який передбачає також й особливості банкрутства окремих категорій суб’єктів підприємницької діяльності (зокрема, страхових організацій, організацій – професійних учасників ринку цінних паперів, містоутворюючих та особливо небезпечних підприємств, сільськогосподарських підприємств тощо).

Разом з тим ліквідація внаслідок банкрутства – виняткова міра, що, як правило, не дає можливості кредиторам задовольнити свої вимоги у повному обсязі, виходячи з принципу, який при цьому діє, – справедливість і рівномірність розподілу майна боржника між усіма кредиторами. Відповідно до ст. 31 Закону існує шість черг задоволення вимог кредиторів. Причому вимоги кожної наступної черги задовольняються у міру надходження на рахунок коштів від продажу майна банкрута після повного задоволення вимог попередньої черги. Кредитори ж конче зацікавлені у тому, щоб отримати борг у повному обсязі. А це можливо лише тоді, коли боржник функціонуватиме як учасник цивільного обороту. Звідси: ліквідація – не самоціль і їй обов’язково мають передувати певні запобіжні заходи, які складають цілу систему. Наприклад, Закон відносить до останніх досудову санацію, яка є системою реорганізаційних організаційно-господарських, управлінських, інвестиційних, технічних, фінансово-економічних, правових заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, які може здійснювати будь-яка особа з метою запобігання банкрутству боржника до початку порушення провадження у справі про банкрутство. Оздоровлення фінансово-господарського становища боржника може здійснюватися, наприклад, шляхом надання або фізичною, або юридичною особою (інвестором) фінансової допомоги у розмірі, достатньому для погашення зобов’язань боржника перед кредиторами, що, у свою чергу, зобов’язує боржника взяти на себе відповідні зобов’язання перед особами, які надали таку допомогу (ст. 3 Закону).

Тільки тоді, коли запобіжні заходи не спрацьовують, кредитор або боржник мають право на звернення до суду із заявою про порушення справи про банкрутство (далі – заяви) (ч. 2 ст. 6 Закону). Провадження у справах про банкрутство регулюється Розділом ІІ Закону.

Існують такі правила подачі заяви кредитором: вона може ґрунтуватися на об’єднаній заборгованості боржника щодо різних зобов’язань перед ним; декілька кредиторів мають право об’єднати свої вимоги до боржника і звернутися до суду з однією заявою, а при проведенні процедур банкрутства їх інтереси буде представляти комітет кредиторів. Заява повинна відповідати певним вимогам, що встановлені ч. 1 ст. 7 Закону.

Боржник теж має право звернення до суду з відповідною заявою (ч. 2 ст. 6 Закону). Але він зобов’язаний це зробити у разі виникнення таких обставин: задоволення вимог одного або декількох кредиторів призведе до неможливості виконання грошових зобов’язань боржника в повному обсязі перед іншими кредиторами; орган боржника, уповноважений прийняти рішення про його ліквідацію, прийняв рішення про звернення до суду із заявою боржника про порушення справи про банкрутство; при ліквідації боржника не у зв’язку з процедурою банкрутства встановлена неможливість боржника задовольнити вимоги кредитора у повному обсязі (ч. 5 ст. 7 Закону). На боржникові лежить зобов’язання одночасно подати до суду план санації юридичної особи.

Справа про банкрутство порушується безпосередньо господарським судом за місцезнаходженням боржника, якщо безспірні вимоги кредитора (вимоги, визнані боржником, інші вимоги кредиторів, підтверджені виконавчими чи розрахунковими документами, за якими відповідно до законодавства здійснюється списання коштів з рахунків боржника) до боржника сукупно складають не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку (ч. 3 ст. 6 Закону).

Отримавши заяву, суддя може: прийняти її і порушити справу про банкрутство; відмовити у її прийнятті (наприклад, коли вимоги кредитора повністю забезпечені заставою (ч. 2 ст. 8 Закону), або повернути її без розгляду (ст. 9 Закону). Утім повернення заяви не перешкоджає повторному зверненню з нею до суду в загальному порядку після усунення допущеного порушення.

Якщо суддя приймає заяву, він виносить і направляє сторонам та державному органу з питань банкрутства ухвалу про порушення провадження у справі про банкрутство, у якій, зокрема, вказується: про введення процедури розпорядження майном боржника, про призначення розпорядника майна, про дату проведення підготовчого засідання суду; введення мораторію на задоволення вимог кредиторів. У цій же ухвалі боржника може бути зобов’язано подати аудиторський висновок або провести аудит. Із дня винесення даної ухвали рішення про реорганізацію (припинення діяльності боржника у формі правонаступництва) чи ліквідацію приймаються у порядку, визначеному Законом (ч. 14 ст. 11).

До дати проведення підготовчого засідання боржник повинен: подати до суду та заявнику відзив на заяву, а також оголошення про порушення справи про банкрутство до офіційних друкованих органів (газет “Голос України” або “Урядовий кур’єр”). З моменту цього оголошення починає спливати 30-денний строк подачі конкурсними кредиторами письмових заяв із вимогами до боржника, а також документів, що їх підтверджують. Вимоги, пред’явлені після спливу цього строку, або не заявлені взагалі – не розглядаються і вважаються погашеними (ч. 1, ч. 2 ст. 14 Закону).

Кредитор має право: заявити додаткові майнові вимоги, а якщо попередні вимоги забезпечені заставою, заявити вимоги у частині, не забезпеченій нею, або на суму різниці між розміром вимоги та виручкою, яка може бути отримана при продажу предмета застави, якщо вартість останньої недостатня для повного задоволення вимог кредитора.

За результатами розгляду заяви кредитора та відзиву боржника у підготовчому засіданні виноситься ухвала, у якій визначаються: розмір вимог кредитора, дата складання розпорядником майна реєстру вимог кредиторів, дата попереднього засідання суду, дата скликання перших загальних зборів кредиторів, дата засідання суду, на якому буде винесено ухвалу про санацію боржника чи про визнання його банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури або припинення провадження у справі про банкрутство.

Суд виносить ухвалу про припинення провадження у справі про банкрутство у випадках, передбачених законом (зокрема, боржник не включений до Єдиного державного реєстру; боржник на цей час вже ліквідований; затверджено мирову угоду; боржник виконав усі зобов’язання перед кредиторами тощо) (ст. 40 Закону).

Процедура розпорядження майном. У цій процедурі суд має право за клопотанням сторін або учасників провадження у справі про банкрутство (сторони, арбітражний керуючий тощо) чи за своєю ініціативою вживати заходів щодо забезпечення вимог кредиторів, а саме:

заборонити укладати без згоди арбітражного керуючого угоди, зобов’язати боржника передати цінні папери, валютні цінності, інше майно на зберігання третім особам або вжити інших заходів для збереження майна боржника;

відсторонювати керівника боржника від посади та покласти виконання його обов’язків на розпорядника майна, якщо керівник боржника перешкоджає діям розпорядника майна, а також вчиняє дії, які порушують права та законні інтереси боржника, кредиторів тощо.

Запроваджені заходи діють відповідно або до дня введення процедури санації і призначення її керуючого, або до винесення постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури з призначенням ліквідатора, або до затвердження судом мирової угоди, або до винесення ухвали про відмову у визнанні боржника банкрутом.

Як уже вказувалося, одночасно з порушенням провадження у справі про банкрутство вводиться мораторій на задоволення вимог кредиторів, тобто зупиняється виконання боржником усіх вимог кредиторів за зобов’язаннями, що виникли до дня порушення провадження у справі про банкрутство, включаючи і ті, які виникли після порушення справи, але віднесені до вимог конкурсних кредиторів; а також зупиняється дія будь-яких заходів, спрямованих на забезпечення примусового виконання таких вимог: забороняється стягнення на підставі виконавчих та інших документів, не нараховуються неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов’язань тощо (частини 4−5 ст. 12 Закону). Утім дія мораторію не поширюється на відшкодування шкоди, заподіяної здоров’ю та життю фізичної особи, на виплату авторської винагороди тощо (ч. 6 ст. 12 Закону).

Дія мораторію припиняється з дня припинення провадження у справі про банкрутство.

У процедурі розпорядження майном майнові інтереси кредиторів забезпечує розпорядник майна боржника, який призначається судом із числа осіб, зареєстрованих як арбітражні керуючі (ст. 3 Закону), за загальним правилом на строк не більш як на шість місяців. Він наділяється певними правами та обов’язками. Призначення розпорядника майна не є підставою для припинення повноважень керівника чи органу управління боржника за деякими винятками (ч. 16 ст. 13 Закону). Розпорядник майна, як правило, не має права втручатися в оперативно-господарську діяльність боржника (частини 14 − 15 ст. 13 Закону). Разом з тим після його призначення органи управління боржника не мають права приймати рішення про: припинення боржника шляхом правонаступництва або ліквідацію; створення юридичних осіб або про участь у інших юридичних особах; створення філій та представництв; виплату дивідендів; проведення боржником емісії цінних паперів; вихід зі складу учасників боржника юридичної особи; придбання у акціонерів раніше випущених акцій боржника тощо (ч. 11 ст. 13 Закону). Певні дії можуть здійснюватися керівником, органом управління боржника за згодою розпорядника майна (частини 12-13 ст. 13 Закону).

Повноваження розпорядника майна припиняються з дня затвердження судом мирової угоди або призначення керуючого санацією або призначення ліквідатора, якщо інше не передбачено Законом.

Саме у цій процедурі створюється, як вже зазначалося, комітет кредиторів, котрий приймає рішення щодо: підготовки та укладення мирової угоди, продовження або скорочення строку процедури розпорядження майном боржника, звернення до суду з клопотанням про відкриття процедури санації, визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, припинення повноважень розпорядника майна тощо (ч. 8 ст. 16 Закону).

Процедура санації боржника. Суд за клопотанням комітету кредиторів (ст. 16 Закону) у строк, що не перевищує строку дії процедури розпорядження майном, має право винести ухвалу про проведення санації боржника та призначення керуючого санацією, яким може бути призначено особу, що виконувала повноваження розпорядника майна, чи керівника боржника, якщо на це є згода комітету кредиторів та (або) інвесторів.

Санація вводиться на строк не більше дванадцяти місяців, хоча за клопотанням комітету кредиторів цей строк може бути продовжено ще до шести місяців або скорочено.

Із дня винесення ухвали про санацію: керівник боржника відсторонюється від посади, управління боржником переходить до керуючого санацією, за винятком, коли санація провадиться керівником боржника (ст. 53 Закону); припиняються повноваження органів управління боржника; арешт на майно боржника та інші обмеження дій боржника щодо розпорядження його майном можуть бути накладені лише в межах процедури санації.

Права та обов’язки керуючого санацією передбачені в частинах 5, 6, 10, 11, 13 ст. 17 Закону. Зокрема, він може: розпоряджатися майном боржника, укладати від імені боржника мирову угоду, цивільно-правові, трудові та інші угоди, подавати заяви про визнання угод, укладених боржником, недійсними, відмовитися від виконання договорів боржника, укладених до порушення провадження у справі про банкрутство, невиконаних повністю або частково, якщо виконання договору завдає збитків боржнику або створює умови, що перешкоджають відновленню платоспроможності боржника тощо; здійснювати заходи щодо стягнення дебіторської заборгованості перед боржником. Керуючий санацією зобов’язаний розробити та подати на затвердження комітету кредиторів план санації боржника тощо.

План санації за наявності інвесторів розробляється за їх участю і повинен передбачати строк відновлення платоспроможності боржника. Заходами щодо відновлення платоспроможності можуть бути: реструктуризація боржника; перепрофілювання виробництва, закриття нерентабельних виробництв, відстрочка та (або) розстрочка платежів чи прощення (списання) частини боргів, про що укладається мирова угода, ліквідація дебіторської заборгованості; продаж частини майна боржника; зобов’язання інвестора про погашення боргу тощо (ч. 2 ст. 18 Закону). Інвестор (інвестори) за умови виконання зобов’язань, передбачених планом санації, можуть набувати власності на майно боржника відповідно до законодавства та плану санації (ч. 3 ст. 18 Закону).

Продаж майна боржника як цілісного майнового комплексу провадиться на відкритих торгах, якщо інше не встановлено планом санації, і передбачає відчуження всіх видів майна, призначеного для здійснення підприємницької діяльності, включаючи приміщення, споруди, обладнання, сировину, продукцію, права вимоги, права на знаки (позначення), що індивідуалізують боржника, його продукцію, інші права. Сума, одержана від продажу майна, включається до складу майнових активів боржника.

Якщо боржник за рахунок суми, вирученої від продажу майна як цілісного майнового комплексу, задовольняє вимоги кредиторів у повному обсязі, провадження у справі про банкрутство підлягає припиненню судом за заявою керуючого санацією; якщо суми недостатньо – керуючий останньою пропонує кредиторам укласти мирову угоду. Якщо ж така угода не укладена – суд визнає боржника банкрутом та відкриває ліквідаційну процедуру (ст. 19 Закону).

Із метою відновлення платоспроможності боржника та задоволення вимог кредиторів план санації може передбачати продаж частини майна боржника на відкритих торгах. Майно боржника, щодо обігу якого встановлено обмеження, продається на закритих торгах, учасниками яких можуть бути тільки ті особи, котрі відповідно до законодавства можуть мати зазначене майно у власності чи на підставі іншого речового права.

Розрахунки з кредиторами, вимоги яких включені до реєстру, проводяться керуючим санацією, починаючи з дати, зазначеної у затвердженому судом плані санації, у порядку черговості, яка встановлена ст. 31 Закону.

За п’ятнадцять днів до закінчення санації, а також за наявності підстав для дострокового її припинення керуючий санацією зобов’язаний надати зборам кредиторів письмовий звіт, що має містити певні відомості (ч. 2 ст. 21 Закону), до якого додаються докази задоволення вимог конкурсних кредиторів згідно з реєстром. Крім цього керуючий санацією вносить на збори кредиторів: одну з пропозицій – стосовно прийняття рішення або про дострокове припинення процедури санації у зв’язку з відновленням платоспроможності боржника, або про дострокове припинення процедури санації і укладення мирової угоди; чи про звернення до суду з клопотанням: про продовження процедури санації або про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.

Комітет кредиторів розглядає звіт керуючого санацією і за наслідками приймає відповідне рішення (ч. 5 ст. 21 Закону). Якщо комітет кредиторів прийняв рішення про припинення процедури санації у зв’язку з виконанням плану санації і відновленням платоспроможності боржника, звіт керуючого, за правилом, підлягає затвердженню судом.

Ліквідаційна процедура може бути відкрита тільки при наявності певних обставин, які зазначені у Законі: з ініціативи комітету кредиторів, коли останнім відхилено план санації керуючого санацією (ч. 5 ст. 18 Закону), за наслідками розгляду звіту керуючого санацією (ч. 5 ст. 21 Закону) та з ініціативи суду, якщо протягом шести місяців з дня винесення ухвали про санацію у суд не буде подано плану санації боржника (ч. 6 ст. 18); якщо зборами кредиторів не прийнято жодного рішення за наслідками розгляду звіту керуючого санацією або таке рішення не подано у суд (ч. 5 ст. 21 Закону); у разі відмови суду в затвердженні звіту керуючого санацією чи неподання такого звіту у встановлений строк (ч. 12 ст. 21 Закону); якщо розрахунки з кредиторами не проведені у строки, передбачені планом санації (ч. 13 ст. 21 Закону).

У постанові про визнання боржника банкрутом (далі – постанові) суд відкриває ліквідаційну процедуру та призначає ліквідатора, яким може бути особа, що виконувала повноваження розпорядника майна або (та) керуючого санацією. На ліквідатора переходять права керівника (органів управління) юридичної особи – банкрута щодо управління банкрутом та розпорядження його майном, а повноваження керівника (органів управління) юридичної особи припиняються.

Ліквідатор виконує свої повноваження (ст. 25 Закону) до завершення ліквідаційної процедури в порядку, передбаченому законодавством. На ньому, зокрема, лежить обов’язок опублікувати відомості про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури в офіційних друкованих органах; він бере до свого відання майно боржника, вживає заходів щодо забезпечення його збереження; очолює ліквідаційну комісію та формує ліквідаційну масу; пред’являє до третіх осіб вимоги щодо повернення дебіторської заборгованості банкруту; заявляє про відмову від виконання договорів банкрута; вживає заходів, спрямованих на пошук, виявлення та повернення майна банкрута, що знаходиться у третіх особі; реалізує майно банкрута для задоволення вимог, включених до реєстру вимог кредиторів тощо.

Строк ліквідаційної процедури не може перевищувати 12 місяців.

Наслідки визнання боржника банкрутом. Із дня прийняття судом постанови підприємницька діяльність банкрута завершується закінченням технологічного циклу з виготовлення продукції у разі можливості її продажу; строк виконання всіх грошових зобов’язань банкрута та зобов’язання щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) вважається таким, що настав; припиняється нарахування неустойки (штрафу, пені), процентів та інших економічних санкцій за всіма видами заборгованості банкрута; відомості про фінансове становище банкрута перестають бути конфіденційними чи становити комерційну таємницю; скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника; вимоги за зобов’язаннями, що виникли під час проведення процедур банкрутства, можуть пред’являтися тільки в межах ліквідаційної процедури тощо.

У ліквідаційному процесі формується ліквідаційна маса банкрута (ст. 26 Закону), проводяться інвентаризація та оцінка майна банкрута (ст. 29 Закону). Після цього ліквідатор розпочинає продаж цього майна, який оформляється договорами купівлі-продажу, що укладаються між ліквідатором та покупцем (ст. 30 Закону). Кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів.

Після завершення усіх розрахунків із кредиторами ліквідатор подає до суду звіт та ліквідаційний баланс. Якщо за результатами такого балансу після задоволення вимог кредиторів не залишилося майна, суд виносить ухвалу про ліквідацію юридичної особи – банкрута. Копія цієї ухвали направляється органу, який здійснив державну реєстрацію юридичної особи-банкрута для виключення її з Єдиного державного реєстру.

Якщо майна банкрута вистачило, щоб задовольнити всі вимоги кредиторів, він вважається таким, що не має боргів, і може продовжувати свою підприємницьку діяльність. Суд може винести ухвалу про ліквідацію юридичної особи, що звільнилася від боргів, лише у разі, якщо у останньої залишилося майнових активів менше, ніж вимагається для її функціонування згідно із законодавством (наприклад, акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю тощо).

Декілька слів слід сказати і про мирову угоду, яка є домовленістю між боржником та кредиторами стосовно відстрочки та (або) розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника. Вона оформляється угодою сторін (ст. 35 Закону). Мирова угода може бути укладена на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство, але тільки щодо вимог, забезпечених заставою, а також вимог другої та наступних черг кредиторів.

Рішення про укладення мирової угоди від імені кредиторів приймається комітетом кредиторів, а рішення від імені боржника – керівником боржника чи арбітражним керуючим.

Мирова угода укладається у письмовій формі та підлягає затвердженню судом. Одностороння відмова від мирової угоди не допускається.

За заявою будь-кого із кредиторів мирова угода може бути визнана судом недійсною, якщо боржником подані недостовірні відомості про своє майно або виконання мирової угоди призведе боржника до банкрутства. Наслідком цього є поновлення провадження у справі про банкрутство. Водночас вимоги кредиторів, за якими зроблені розрахунки, вважаються погашеними. Кредитори ж, чиї вимоги при їх задоволенні обмежували права та законні інтереси інших осіб, зобов’язані повернути все отримане у порядку виконання мирової угоди.

Мирова угода може бути розірвана за рішенням суду у разі: невиконання боржником умов мирової угоди щодо не менш як третини вимог кредиторів; провадження боржником дій, які завдають збитків правам та законним інтересам кредиторів.

У разі визнання мирової угоди недійсною або її розірвання вимоги кредиторів, щодо яких були надані відстрочка та (або) розстрочка платежів або прощення (списання) боргів, відновлюються у повному розмірі у незадоволеній частині.

Питання для самоконтролю

1. Що становить сутність юридичної особи?

2. Назвіть теорії виникнення юридичної особи і розкрийте їх суть.

3. Дайте поняття юридичної особи і розкрийте основні ознаки цієї категорії.

4. Які класифікації юридичних осіб вам відомі?

5. Які способи виникнення юридичних осіб вам відомі і які з них застосовуються за умов ринкової економіки?

6. Охарактеризуйте порядок створення юридичної особи як багатостадійний процес.

7. Що становить юридичну підставу діяльності юридичної особи?

8. Як співвідносяться статут юридичної особи, засновницький договір і індивідуальний установчий акт?

9. Як відбувається індивідуалізація юридичної особи?

10. Охарактеризуйте цивільну правоздатність і цивільну дієздатність юридичної особи.

11. Як здійснюється управління юридичної особи? Які органи можуть створюватися в окремих формах (видах) юридичної особи? Розкрийте компетенцію органів управління юридичних осіб. Назвіть особливості управління установою.

12. Дайте поняття організаційно-правової форми юридичної особи і охарактеризуйте її види.

13. Який системоутворюючий (кваліфікуючий) критерій обраний ЦК для розрізнення юридичних осіб приватного права на підприємницькі і непідприємницькі?

14. Дайте поняття підприємницького товариства, назвіть його види і охарактеризуйте кожен із них.

15. Дайте поняття непідприємницької юридичної особи. Чи містить ЦК вичерпний перелік таких юридичних осіб?

16. Які відокремлені (структурні) підрозділи може створювати юридична особа і які функції вони виконують?

17. У яких формах відбувається припинення юридичних осіб?