§ 2. Загальні положення інтелектуальної власності

Загальні норми насамперед визначають коло об’єктів права інтелектуальної власності. Стаття 420 ЦК до них відносить: літературні та художні твори, комп’ютерні програми, компіляції даних (бази даних); виконання; фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення; наукові відкриття; винаходи, корисні моделі, промислові зразки; компонування (топографії) інтегральних мікросхем; раціоналізаторські пропозиції; сорти рослин та породи тварин; комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення; комерційні таємниці.

Правова охорона об’єктів інтелектуальної власності здійснюється за допомогою надання їх створювачу виключних прав. «Виключність» прав означає, що жодна особа, крім тієї, кому вони належать, не може здійснити використання об’єкта, не маючи на це відповідного дозволу особи, яка володіє виключними правами. Виключне право – це виключна можливість здійснювати щодо об’єкта закріплені законом правомочності на власний розсуд. ЦК закріпив у ст. 418 важливій принцип їх непорушності: ніхто не може бути по­збавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом. Зазначені обме­ження можуть бути встановлені заради суспільних та державних ін­тересів.

Виключні права інтелектуальної власності за своїм характером та об’єктом поділяються на дві групи – особисті немайнові та майнові. Особисті немайнові права необхідні для охорони гідності відповідного суб’єкта, його імені, творчої репутації, забезпечення його суспільного визнання. Майнові права дозволяють реалізувати майновий інтерес правовласника в отриманні доходів або від самостійного використання інтелектуального продукту, або від розпоряджання правом його використання на користь інших осіб.

До особистих немайнових прав загальні норми відносять: право на визнання людини творцем об’єкта інтелектуальної влас­ності, право перешкоджати будь-якому посяганню, здатному зав­дати шкоди його честі чи репутації, а також інші немайнові права, встановлені законом. Стаття 423 ЦК закріплює невичерпний перелік особистих немайнових прав, а тому спеціальне законодавство може містити зазначення інших немайнових прав, що обумовлені особли­востями певного об’єкта інтелектуальної власності. Наприклад, вина­хіднику належить особисте немайнове право на присвоєння власного імені створеному винаходу; автору сорту – право пропонувати назву сорту і включати до неї своє ім’я; виконавцю надане право вимагати забезпечення належної якості запису його виконання, а автору худо­жнього чи наукового твору – право публікувати його під власним ім’ям, анонімно або під псевдонімом.

Особисті немайнові права належать і можуть бути здійснені тіль­ки особою, що створила інтелектуальний продукт. Ці права є невідчужуваними, тобто не можуть передаватися іншим особам. Невідчуженість цих прав виключає можливість відмови від них або їх при­мусового припинення. Згідно зі ст. 425 ЦК, вони є чинними безстро­ково, і обов’язок їх дотримання лежить на будь-якій особі незалежно від спливу строку існування майнових прав.

Майнові права інтелектуальної власності можуть бути різнома­нітними залежно від особливостей самого інтелектуального продук­ту та способів його використання. Останні є одним із класифікаційних критеріїв поділу майнових прав на види. Так, до майнових прав авто­ра твору належать право опублікування, право на відтворення, право на публічне сповіщення, право на переклад, право на розповсюджен­ня твору та ін. За цим критерієм визначаються й майнові права, на­приклад, на торговельну марку: право на застосування торговельної марки на товарах та упаковці, право на згадування торговельної мар­ки у рекламі, право на її зазначення на бланках та іншій документації тощо.

Однак незалежно від того, яким є конкретний зміст того чи іншого майнового права на певний об’єкт, його сутність визначається складовими елементами, переліченими у ст. 424 ЦК. По-перше, це можливість використання об’єкта права інтелектуальної власності, тобто право на власні активні дії щодо використання об’єкта на власний розсуд. По-друге, це можливість дозволяти його викорис­тання іншим особам, тобто розпоряджатися правом на використан­ня і, як наслідок, одержувати відповідний дохід. По-третє, це мож­ливість перешкоджати його неправомірному використанню, що може бути реалізована у формі прямої заборони, адресованої кон­кретній особі, або публічно оголошеної необмеженому колу осіб з метою попередити можливі порушення з їх боку. Крім того, під мож­ливістю перешкоджати неправомірному посяганню слід розуміти за­стосування будь-яких передбачених законом способів захисту інте­лектуальних прав.

Майнові права відчужувані, вони можуть передаватися іншим особам за договором як у повному обсязі, так і у частині правомочностей щодо одного чи декількох способів використання. Крім того, ч. 3 ст. 424 ЦК передбачає, що майнові права інтелектуальної власно­сті можуть відповідно до закону бути вкладом до статутного капіталу юридичної особи, предметом договору застави та інших зобов’язань, а також використовуватися в інших цивільно-правових відносинах. Згідно зі ст. 425 ЦК майнові права інтелектуальної власності є чинними протягом строків, встановлених Кодексом, іншим законом чи до­говором.

При здійсненні інтелектуальних прав діє важливий принцип спів­відношення майнових та немайнових прав, закріплений у ч. 3 ст. 423 ЦК: особисті немайнові права інтелектуальної власності не зале­жать від майнових прав інтелектуальної власності. Із цього вип­ливає, що передача майнових прав за договором, або їх обмеження згідно із законом, або нездійснення майнових прав не обмежує і не припиняє немайнових прав та не означає відмову від них.

Правова система охорони об’єктів інтелектуальної власності побудована на принципі поєднання інтересів створювача інтелекту­ального продукту та інтересів суспільства. Цей принцип у загально­му вигляді був втілений у норму ч. 2 ст. 424 ЦК, якою передбачено, що законом можуть бути встановлені винятки та обмеження в майнових правах інтелектуальної власності, але за умови, що вони не створюють істотних перешкод для нормальної реалізації майнових прав та здійс­нення законних інтересів суб’єктів цих прав. Винятки означають, що за певних обставин та у межах, встановлених законом, майнові права інте­лектуальної власності не діють. Інакше такі випадки у законодавстві на­зиваються правомірним використанням об’єкта права інтелектуальної власності без дозволу правоволодільця. Обмеження майнових прав слід розуміти як певне звуження обсягу майнового права у випадках, за­значених законом. Спільним для винятків та обмежень є те, що вони мо­жуть застосовуватися тільки тоді, коли встановлені законом, причому тільки у тих межах, які окреслює правова норма. Ніякого розширеного тлумачення ці норми не допускають.

Для здійснення інтелектуальних прав істотне значення має визна­чення моменту їх виникнення. Правова охорона інтелектуального продукту базується на двох основних правилах щодо виникнення ви­ключних прав на нього. Перше – це правило фактичного створення об’єкта інтелектуальної власності, з яким і збігається момент виник­нення виключних прав. Це правило діє стосовно творів науки, літера­тури та мистецтва, оскільки ці об’єкти охороняються незалежно від їх художньої або наукової цінності, призначення або форми виразу. Дру­ге правило – про дотримання формальностей як умови виникнення ви­ключних прав. Процедура формальностей складається з подання заявки і відповідних документів до реєструючого органу¹, проведення екс­пертизи на предмет відповідності заявленого об’єкта умовам охороноздатності та за умови позитивного висновку завершується видачею охоронного документа і реєстрацією відомостей про це у спеціально­му реєстрі. За правилом виконання формальностей інтелек­туальні права надаються на всі об’єкти промислової власності, компонування (топографії) інтегральних мікросхем, сорти рослин, торго­вельну марку, географічне зазначення.

Загальні положення про право інтелектуальної власності містять також основні підходи до визначення кола осіб, які можуть бути суб’єктами виключних прав. Згідно зі ст. 421 ЦК, ними є творець (творці) об’єкта права інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник тощо) та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності відповідно до ЦК, іншого закону чи договору. За підставами набуття інтелектуальних прав всіх суб’єктів можна поділити на дві групи: первинні та похідні. До первинних належить створювач, чиї творчі зусилля були втілені у певний результат у вигляді об’єкта інтелектуальної власності. Якщо у творчому процесі із створення інтелектуального продукту брали участь спільно кілька осіб, у них всіх виникають виключні права, не­залежно від ступеня їх творчої участі. Не можуть спільно набути вик­лючних прав особи, які не брали творчої участі у створенні інтелекту­ального продукту, а здійснювали матеріальну, технічну або органі­заційну допомогу. Стаття 428 ЦК встановлює загальне правило, що здійснення інтелектуальних прав, які належать кільком особам, від­бувається ними спільно, тобто за взаємною згодою.

Первісне виникнення майнових інтелектуальних прав одночасно у декількох осіб можливе також у випадках створення інтелектуального продукту за замовленням (ст. 430 ЦК) або у зв’язку з виконанням створювачем обов’язків, що покладені на нього трудовим договором (ст. 429 ЦК). Виникнення спільних майнових прав інтелектуальної власності у працівника, який створив об’єкт, та юридичної або фізич­ної особи, де або у якої він працює, а також спільних майнових прав у творця та замовника об’єкта є загальним правилом, закріпленим відповідно у ч. 2 ст. 429 та ч. 2 ст. 430 ЦК. Воно обумовлено необхідністю захистити майнові інтереси осіб, які були ініціаторами, а, можливо, авторами ідеї, надавали організаційну, матеріально-фінансову та іншу підтримку, передавали у користування створювача секрети виробництва, обладнання, та які заінтересовані у застосуванні кінцевого результату, що відповідає певним характеристикам, призначен­ню та якості. Зазначене загальне правило може бути змінено за згодою сторін. У будь-якому випадку особисті немайнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору або замовлення, належать творцеві цього об’єкта¹.

Похідними суб’єктами права інтелектуальної власності є ті осо­би, які самостійно не створювали інтелектуальний продукт, а набули виключних майнових прав на нього в порядку провонаступництва, яке може відбутися на підставі договору з їх первісним суб’єктом(-ами) або на підставі спадкування, або в результаті злиття, приєднання, поділу та перетворення юридичної особи, що володіла інтелектуальними правами, а також внаслідок передачі майнових прав як внеску до складу статутного чи складеного капіталу господарського товариства. Таким чином, обсяг прав похідного суб’єкта може визначатися: умовами договору про розпоряджання майновими правами, відповідними документами про правонаступництво юридичної особи (установчими документами, передавальним актом, розподільчим балансом, актом про передачу майнових прав до статутного (складеного) капіталу, тощо). У разі спадкування залежно від його підстав цей обсяг або дорівнює сукупності майнових інтелек туальних прав, що належали спадкодавцю на день його смерті, або визначається заповітом.

Глава 35 ЦК містить загальні принципи використання об’єкта інтелектуальної власності іншими особами. Регулювання цих питань базується на тому, що набути право на використання інтелектуального продукту можливо не тільки в результаті безпосереднього його створення, а й шляхом укладення договору з особою, яка має виключне право дозволяти таке використання. На підставі такого договору первісний володілець виключних майнових прав може розпорядитися ними на користь іншої особи і, таким чином, надати їй правомочностей щодо користування майновими правами інтелектуальної власності. Цей особливий тип договорів має назву договори про розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності. Особливість цих договорів полягає у тому, що їх об’єктом є певний інтелектуальний продукт, тобто нематеріальне благо, а правовою метою – набуття, зміна чи припинення майнових прав на нього. Порядок та умови розпоряджання майновими правами інтелек­туальної власності можуть відрізнятися залежно від специфіки вико­ристання певного об’єкта, але способи такого розпоряджання зводяться до двох. Перший – це передача майнового права (відступлення, відчуження), передбачена ст. 427 ЦК. Для нього характерна остаточна і безповоротна передача майнових прав іншій особі. Другий спосіб роз­поряджання майновими правами, встановлений ст. 426 ЦК, – видача дозволу (ліцензії) на використання об’єкта інтелектуальної влас­ності. Головна його відмінність від передачі прав поля­гає у тому, що при видачі ліцензії носій виключних майнових прав не відчужує їх назавжди, а лише надає дозвіл використовувати об’єкт інтелектуальної власності у певній сфері та протягом певного строку. Ліцензія на використання об’єкта права інтелектуальної влас­ності має свої підвиди. Вона може бути виключною, невиключною, одиничною, відкритою, примусовою, а також субліцензією¹.

У статті 432 ЦК викладені загальні положення про захист права інтелектуальної власності. Під захистом інтелектуальних прав слід розуміти сукупність встановлених законом мір, що спрямовані на відновлення або визнання виключних прав на інтелектуальний продукт при їх порушенні або оспорюванні. Об’єктом захисту є суб’єктивні права інтелектуальної власності немайнового та майно­вого характеру. Суб’єктами права на захист визнаються не тільки створювач інтелектуального продукту, а і його правонаступники.

Особа має право звернутися до суду за захистом свого права інте­лектуальної власності, застосувавши способи, передбачені ст. 16 ЦК.

У порядку реалізації того чи іншого способу захисту суд для від­новлення порушених прав, компенсації майнових втрат правоволодільця, відшкодування моральної шкоди та попередження порушень у майбутньому може постановити, зокрема, такі рішення: про здійснення негайних заходів щодо запо­бігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів; про зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності; про вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот із порушен­ням права інтелектуальної власності; про вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, які використовувалися переважно для виготовлення товарів із порушенням права інтелектуальної власності; про відшкодування моральної (немайнової) шкоди; про відшкодування збитків (матеріальної шкоди), включаючи упущену вигоду, за неправомірне використання об’єкта права інтелектуальної власності; про застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків; про опублікування у засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судо­вого рішення щодо такого порушення¹.

Для застосування будь-якої міри захисту, включаючи міру відповідальності, необхідно встановити факт порушення права, тобто наявність протиправної поведінки. Поняття порушення інтелектуальних прав щодо різних об’єктів розкривається спеціальним законодавством, а саме ст. 50 Закону України «Про авторське право і суміжні права», ст. 53 Закону України «Про охорону прав на сорти рослин», ст. 34 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», ст. 26 Закону України «Про охорону прав на промислові зраз­ки», ст. 20 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг», ст. 23 Закону України «Про охорону прав на зазначення походження товарів», ст. 21 Закону України «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем». У загальному вигляді його можна визначити так: порушення майнових інтелектуальних прав має місце у випадку вчинення без дозволу правоволодільця будь-яких дій щодо об’єкта інтелектуальної власності, які згідно із законом потребують відповідного дозволу та(або) виплати винагороди.

Порушення немайнового інтелектуального права залежно від виду інтелектуального продукту може полягати у: привласненні авторства (плагіат), невизнанні, запереченні дійсного авторства, використанні об’єкта без зазначення імені автора, якщо таке зазначення практично можливе; розголошенні імені автора, коли він бажав залишитися анонімним, розголошенні проти волі автора його псевдоніму; перекрученні, спотворенні та іншій істотній зміні твору, яка зашкодила честі і репутації автора; недодержанні вимог щодо якості запису виконання тощо.

Питання для самоконтролю

1. Поняття права інтелектуальної власності, його інститути. Результати творчої діяльності як об’єкти інтелектуальної власності.

2. Джерела права інтелектуальної власності. Міжнародне співробітництво у сфері охорони інтелектуальної власності.

3. Поняття виключних прав інтелектуальної власності, їх класифікація та співвідношення.

4. Суб’єкти інтелектуальних прав: первинні та похідні.

5. Використання об’єкта інтелектуальної власності. Договірні форми розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності.

6. Загальні положення про захист порушених інтелектуальних прав.