§ 2. Право власностi в об’єктивному та суб’єктивному розуміннi

Відносини власності закріплюються в нормах права, сукупність яких є правом власностi в об’єктивному розумінні. Цими нормами регулюються порядок набуття права власностi, його здiйснення через повноваженння по володiнню, користуванню та розпоряджанню, припиненню та захисту. Зазначені норми складають правовий інститут, щодо якого існують такі точки зору: право власності є інститутом цивільного права; воно є комплексним інститутом, більшість норм якого становлять норми цивiльного права, але до складу цього правового iнституту входять i норми iнших галузей права, що регулюють та захищають належнiсть матерiальних благ конкретним особам – конституцiйного, кримiнального, фiнансового, адмiнiстративного та iн.

Якщо виходити з того, що будь-яке правао припускає правові механізми, які дозволяють суб’єкту належним чином його здійснити і у випадку порушення захистити, то для цього потрібно буде встановлення нормального режиму користування особою своїм правом, надання їй тих благ, якими вона наділена як носій суб’єктивного права. Тому прийнятнішим вважають бачення права власностi в об’єктивному розумiннi як комплексного iнституту права, що складається у своїй більшості із норм цивільного права.

Право власності в суб’єктивному розумінні, тобто як суб’єктивне право, містить у своєму складі право на власні дії, право вимоги від інших та право захисту. Їх питома вага і значення при здійсненні суб’єктивного права власності неоднакові.

Правомочність захисту звичайно виникає у власника при порушеннях його права, що властиве захисту будь-якого суб’єктивного права. Неактивною (або невизначальною) для власника є й вимога до інших стосовно свого права, оскільки власник в конкретних правовідносинах із визначеними особами не перебуває, а право власності в суб’єктивному розумінні є абсолютним правом і полягає у покладенні на всіх інших (стосовно власника) осіб обов’язку не втручатись у здійснення власником належних йому правомочностей. У цій особливості права власності полягає його основна відмінність від зобов’язальних прав (при їх порівнянні у суб’єктивному розумін­ні), для яких адресована кредитором боржнику вимога здійснення відповідних дій або утримання від них є визначальною.

Отже, значущим для власника є право на власні дії, яке характеризується як:

– пряме та безпосереднє панування над рiччю. Власник здійснює правомочності, що надаються йому правом власності, своєю владою, без посередників, не тільки незалежно від інших осіб, а й у такому правовому полі, коли не може бути ніякої влади над цією ж річчю з боку інших суб’єктів. Дії власника обумовлені його інтересом;

– виключне  панування особи над рiччю. Якщо власник своєю владою здійснює повноваження, надані йому його правом, то це усуває втручання iнших осiб, на яких покладено пасивний обов’язок утримання вiд здiйснення подiбних дiй;

– абсолютнiсть влади надається власнику покладанням обов’язку пасивного утримання всiх інших осiб від здійснення дій щодо речі, яка належить власникові. Право власностi визнається настiльки абсолютним, що виконання обов’язку пасивного утримання само по собi достатньо, щоб iнтереси власника юридично були задовiльненi.

Крім зазначених рис, що характеризують право власності як право на власні дії, воно додатково характеризується такими рисами:

– право власностi легко  пристосовується. Так, обсяг правомочностей власника може видозмiнюватися у зв’язку з рiзними обставинами – із встановленням певних обмежень законодавчими актами або за домовленістю мiж власником та суб’єктом зобов’язальних правовiдносин (наприклад, при придбаннi майна, зданого в оренду, вiдповiдний договір аренди зберiгає силу для нового власника). При вiдпаданнi цих обмежень, право власностi поновлюється у повному обсязi;

– панування власника над річчю має  правовий характер, тобто воно не пов’язане неодмінно з фактичним володiнням нею. Рiч залишається у власностi навiть у тому разi, коли вона викрадена, загублена тощо. Давні римляни характеризували цю особливiсть права власностi як панування, удержуване одним намiром¹;

– право власностi, без сумнiву, є найбiльш  широким  з усiх майнових прав. Цей висновок випливає з того, що всi майновi права надають управомоченiй особi можливість користуватися рiччю в одному чи декiлькох вiдношеннях (наймач – володiти та користуватися, зберiгач – володiти, заставодержатель – розпоряджатися у визначених випадках та порядку). Право власностi надає власнику найширший спектр повноважень по володiнню, користуванню та розпорядженню майном.

Таким чином, право власностi у суб’єктивному розумiннi є суб’єктивним цивiльним правом, дозволом для особи діяти своєю владою та у своєму iнтересi стосовно свого майна з додержанням певних меж, установлених законом.

Існуює багато визначень права власності. У статті 316 ЦК наведене одне з них, згідно з яким правом власності є право особи на річ, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі іншої особи.

У науковій літературі право власності характеризується, виходячи з різних його аспектів:

а) із прав самого власника, коли наголос передусім робиться на правах, що надаються власнику майна – пануванні (влади) особи над річчю і праві власника усувати будь-який вплив на свою річ;

б) з обов’язків всіх інших осіб (невласників) стосовно власника, що зводяться до терпіння кожного сприймати будь-які впливи на річ з боку власника, які тільки йому заманеться робити (у певних межах дій останнього), а також до загального обов’язку – утримуватися від зазіхань на чужу річ;

в) із поєдання прав і обов’язків власника щодо свого майна;

г) із характеристики самої сутності (надання характерних рис) права власності, наприклад, його розуміння як права виключного, незалежного від інших осіб, вічного і такого, що успадковується.

Таким чином, відносини власності характерізуються як відносини з приводу привласнення матеріальних благ певними суб’єктами, що виражається у володінні, користуванні та розпоряджанні суб’єктами цими благами, здійсненні щодо них інших дій, та пов’язане зі став­ленням до таких благ як до своїх.

Зазначене про право власності до­зволяє зробити деякі висновки, традиційно визначивши його як різ­новид речових прав, як право на річ, тобто майнове право, що існує у майнових речових відносинах, які є абсолютними та безстроковими.

Форми та види права власності. У ЦК не врегульовуються так звані форми власності, щодо яких склалося устояне бачення як до економічної, а не правової категорії¹. Вживання терміна «форми власності» у законодавстві є юридично незначущим і не тягне за собою встановлення розбіжностей у змісті права власності різних власників.

Так, у Конституції України закріплюється рівність всіх власників, що закладає шлях до розуміння єдиного інституту права власності безвідносно до правосуб’єктності його носіїв. Натомість як у Конституції, так і в численних законах зазначається на форми власності. Це можна або вважати правовим непорозумінням, що викликане ідеологізованою, політекономічною трактовкою насамперед приватної власності, або принциповим підходом, згідно з яким є необхідність у системності відношень власності, що неодмінно вимагає її поділу на типи, форми та види. Залежно від того, хто яку позицію займає з цього приводу, висловлюються й різні погляди на власність. Перший пропонує монолітне поняття власності, єдине і нероздільне для всіх власників з однаковим правовим режимом їх права. За другим, навпаки, – відстоюється плюралістична модель форм власності, правовий режим яких має різнитися. Відтак логіка вимагає висновку про наявність форм власності, адже змісту без відповідної форми бути не може². Цим і викликане те, що термін «форма власності» зберігається у законодавстві та теорії, незважаючи на пропозиції побавитися його.

Часто йдеться не тільки про форми, а й про типи та види власності, хоча між ними відсутнє чітке розмежування. Так, термін «типи власності» ані в Конституції України, ані в ЦК не вживається. «Види власності» в ЦК не позначаються, але в ч. 1 ст. 316 міститься вираз про довірчу власність як особливий вид права власності. Водночас те, які ще види права власності існують, у ЦК – не визначається. У статті 355 ЦК йдеться лише про види спільної власності – часткову та сумісну. Утім сама спільна власність не вважається видом або формою власності.

У такій ситуації варто розібратися з поняттями типів, форм та видів власності, встановивши критерій для такого поділу права власності. В якості критерій можна розглядати:

– суб’єктів права власності, залежно від чого часто й стверджується про приватну, державну та комунальну власність;

– поєднання різних суб’єктів та їх майна зі створенням так званої змішаної власності¹ на відміну від власності «чистої» форми або виду²;

– зв’язок між суб’єктом та об’єктом, який може бути безпосереднім чи опосередкованим, – тоді йдеться про індивідуалізовану (персоніфіковану) та асоційовану власність;

– присвоєння – суспільне (публічна власність), приватне (приватна власність); колективне (колективна власність);

– інтерес, який розмежовує приватну власність, суб’єктами якої виступають приватні особи (фізичні та юридичні), та яка покликана задовольняти виключно їх інтереси, та публічну власність, яка служить суспільному інтересу;

– призначення – для особистого використання (індивідуальна, сімейна власність), для підприємницької та іншої суспільно корисної діяльності (приватна власність), для потреб держави та суспільства в цілому або його окремих складових (державна та комунальна власність).

Можливе існування й інших критеріїв, але й наведені свідчать про їх еклектичність, що неминуче приводить до абсолютно різноманітних уявлень про систему права власності – від її бачення як взаємодії двох типів (або форм) власності – публічної та приватної, – до такої, що поступово розгалужується на дрібніші складові. Так, у межах кожного з двох типів власності (публічної та приватної) вбачаються різні їх форми. Формами публічної власності називаються державна та комунальна власність, а формами приватної власності – власність фізичних та юридичних осіб. Дещо ускладнює цю схему введення до неї третього типу власності – суспільної. Тоді виходить, що є три типи власності – приватна, публічна (державна) та суспільна, до якої відносять власність народу України, територіальних громад та громадських організацій.

Інше системне бачення права власності виходить, якщо виокремлюється колективна (спільна, комунальна та власність громадських організацій) та персоніфікована (приватна власність юридичних та фізичних осіб та державна) типи власності. Певною модифікацією цього бачення є твердження про індивідуалізовану та асоційовану власність. Перша аналогічна персоніфікованій за попередньою класифікацією, а друга становить корпоративну або акціонерну власність.

Утім найпоширенішим залишається точка зору про приватну, державну та комунальну форми власності та довірчу власність як її вид; видами ж спільної власності є часткова та сумісна. Таким чином,

типами права власності є публічна та приватна власність;

формами – у рамках публічного типу – власність Українського народу, державна та комунальна, у рамках приватного типу – юридичних та фізичних осіб;

видами – у рамках кожної з форм:

види державної власності – власність держави Україна, іноземних держав, державного утворення – АРК;

види комунальної власності – власність територіальної громади села, селища, міста, району у місті;

види приватної власності фізичних осіб – громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства;

види приватної власності юридичних осіб – товариств та установ. Можливо виділення підвидів приватної власності товариств підприємницьких та непідприємницьких, а в їх межах ще дрібніша класифікація власності кожного з видів підприємницьких товариств (господарських та виробничих кооперативів).

Окремий вид власності становить довірча власність.

Існує погляд на поділ права власності на речове та інтелектуальну власність. І нарешті є бачення права власності як: а) несистемної правової категорії – єдиної і неподільної; б) виключно приватної власності, адже так звана публічна власність не являє собою взагалі правову категорію власності.

Із указаних класифікацій складно виявити сутність типу, форми і виду та співвіднести їх між собою. Так, найвищим рівнем узагальнення вважається тип власності, нижчим – вид і останнім – форма. Можлива й інша побудова: «тип – форма – вид». Існує й двохланкова побудова: «форма-вид», або «тип-форма» чи «тип-вид».

Отже, пропоновані критерії поділу права власності та існуючі класифікації є різноманітними і можуть застосовуватися як до типів, так і до форм або видів власності, оскільки відсутнє розуміння кожного з них та їх співвідношення. У такому разі говорити про систему права власності взагалі не доводиться.

Утім різниця в суб’єктному складі права власності очевидна, а плутанина з приводу системності цього права не усуває від необхідності відповіді на питання про наявність або відсутність різного правового режиму права власності цих суб’єктів.

Українським законодавством встановлюються особливості набуття та припинення права власності на майно різними категоріями суб’єктів – приватними особами та публічними утвореннями. Неможливо не брати до уваги й особливості здійснення тими чи іншими суб’єктами своїх прав – чи то буде приватна фізична особа стосовно до речей, чи до корпоративних прав, чи то юридична особа, чи держава або територіальна громада – відмінності наявні. Суб’єкти права приватної власності не можуть набути майно шляхом реквізиції або конфіскації, а держава і територіальні громади – за набувальною давністю. Проте останні набувають у власність безхазяйне майно. Отже, специфіка є, але вона не має приводити до встановлення різноманітних класифікацій права власності на форми, а також на типи та види. Адже наявність форм власності мала б свідчити про існування різних правових режимів власності, які встановлюються для різних власників. Відтак сутність форми полягає у встановленні певних обмежень або, навпаки, переваг для тих чи інших суб’єктів – носіїв права власності: або держави, або територіальних громад, або приватних осіб – фізичних чи юридичних. Однак це не відповідає Конституції України. Тому традиційного з радянських часів підходу до закріплення різних форм власності слід якнайшвидше позбутися. Та й взагалі власність вимагає перегляду як категорія не лише приватного, а й публічного права з урахуванням специфіки одноосібної та спільної власності¹, корпоративної² та публічної тощо.

Окремого наголосу потребує спростування уявлення про збереження в Україні колективної власності як невизначеного і суперечливого поняття, яке не містить властивого суб’єктивному цивільному праву суб’єктного складу. Адже до суб’єктів не можна віднести колектив як сукупність осіб (а не єдину особу)³. Негатив такого регулювання відносин власності відбивається й на системі юридичних осіб, які ГК визначає залежно від форм власності і встановлює види підприємств колективної власності (гл. 10).

Відмова ЦК від врегулювання не лише колективної власності, а й форм права власності взагалі є концептуальним і принциповим підходом, який має враховуватись як визначальний при вирішенні колізій, неминучих при застосуванні ЦК та ГК⁴.

Нормативно-правове регулювання власності ускладнюється введенням до законодавства України норм про право довірчої власності та відсутності її визначення. У частині 2 ст. 316 ЦК лише позначається те, що право довірчої власності є особливим видом права власності без пояснень того, у чому ж полягає така особливість. Тим більше, що конструкція довірчої власності є чужою для права України, запозиченою з англо-американського права, в якому воно досконало розроблене і є визначальним для численних правових конструкцій – патронату, юридичних осіб (установ, фондів), майнових відносин подружжя тощо. Введення ж права довірчої власності до законодавства України руйнує загальні засади правового регулювання права власності як єдиного, монолітного, абсолютного права, якому притаманні вищенаведені його характеристики, і привносить концепцію розщіпленої власності. Згідно з останньою, на один і той самий об’єкт (майно) існує два права власності – номінального власника (засновника довірчої власності) і довірчого власника, особи, яка управляє майном засновника на його користь або на користь іншого вигодонабувача.

Зобов’язальні відносини із приводу здійснення правомочностей по володінню, користуванню та розпоряджанню майном власника іншою особою від свого імені та в інтересах власника регулюються гл. 70 ЦК. Однак ч. 2 ст. 1029 ЦК передбачається, що договір управління майном може засвідчувати виникнення в управителя права довірчої власності на отримане в управління майно.

Унаслідок цього виникає нетипова для українського права конструкція, якою охоплюються одночасно як зобов’язальні, так і речові відносини. Проте у цивілістичній науці є прибічники довірчої власності¹, є проміжна позиція, якою припускається існування такої власності², і є її противники³.

§ 3. Суб’єкти права власності

Статтею 318 ЦК суб’єктами права власності називаються Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені у ст. 2 ЦК, а саме – фізичні особи, юридичні особи, держава Україна, АРК¹, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом.

Таким чином, суб’єктами права власності є суб’єкти приватного права (приватні фізичні та юридичні особи) і суб’єкти публічного права, які зазвичай розподіляються на публічно-правові утворення (держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави) та юридичні особи публічного права (державні підприємства, казенні підприємства, державні установи, комунальні підприємства, комунальні установи)². Крім того, таким суб’єктом є Український народ.

Приватні особи як власники. ЦК визнає власниками всіх приватних осіб – як фізичних, так і юридичних. І якщо стосовно фізичних осіб як власників свого майна практично не виникає суперечностей, то щодо юридичних осіб відтепер існує правило, що всі юридичні особи приватного права, передбачені як такі ЦК, є власниками. При цьому необхідно враховувати, що юридичні особи є такими ж власниками, як і фізичні без поділу на суб’єктів права приватної і колективної власності.

Суб’єкти публічного права як власники. Український народ є поняттям, зміст якого не визначено. Він являє собою певну спільність, яка виступає як єдине ціле, хоча складається з окремих осіб та їхніх угруповань. Для нього характерний високий ступінь узагальнення.

Суб’єктом права власності є держава Україна, яку не слід змішувати з окремими державними органами – Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України тощо. Останні згідно зі своєю компетенцією здійснюють ті чи інші повноваження держави як власника, але самі вони суб’єктами права власності не є.

Суперечливою визначена в ЦК участь у відносинах власності Автономної Республіки Крим. З одного боку, відсилочна норма ст. 318 ЦК вимагає застосування ст. 2 ЦК, унаслідок чого виходить, що АРК слід вважати суб’єктом права власності. Однак такий висновок є хибним і не відповідає ані Конституції, ані логіці самого законодавця, яким у гл. 23 ЦК, де міститься регулювання права власності Українського народу, права приватної, державної та комунальної власності (статті 324–327 ЦК), окремо право АРК не врегульовується. Проте, якщо АРК була б суб’єктом права власності, то слід було б зазначити відмінність її правового становища як власника порівняно з правом таких власників, як держава та територіальні громади.

Територіальні громади, якими згідно з Конституцією є громади сіл, селищ, міст, районів у містах, також є власниками. Конституція не передбачає як суб’єктів права власності населення районів і областей, що у будь-якому разі складається із зазначених вище видів громад.

Юридичні особи публічного права (державні, казенні, комунальні підприємства, державні та комунальні установи) проблематично визнавати власниками на закріплене за ними майно. Із цього приводу між ЦК та ГК існують розбіжності суттєвого характеру, бо останній визначає інший правовий режим їх майна – право господарського відання або оперативного управління. Тому зазначених осіб публічного права слід виключити з кола суб’єктів права власності.