§ 4. Строк чинності авторського права

В авторському праві діє принцип відсутності формальностей щодо виникнення виключних авторських прав на твори науки, літератури та мистецтва. Стаття 437 ЦК та ст. 28 Закону закріпили, що авторське право виникає з моменту створення твору. Але строки чинності особистих немайнових та майнових прав є різними.

Щодо особистих немайнових прав, ст. 425 ЦК встановлює, що ці пра­ва є чинними безстроково, якщо інше не передбачено законом. Обов’я­зок їх дотримання необмежено у часі лежить на будь-якій особі.

Майнові права інтелектуальної власності відповідно до ст. 425 ЦК є чинними протягом строків, встановлених Кодексом, іншим законом чи договором. Законодавством (ст. 446 ЦК, ст. 28 Закону) визначено, що майнові права автора твору, за загальним правилом, діють протя­гом усього життя автора та сімдесят років після його смерті. Якщо твір було створено у співавторстві, цей строк обчислюється після смерті останнього співавтора. Сімдесят років відліковується з 1 січня року, наступного за роком смерті автора.

Для окремих випадків Закон (ст. 28) передбачає спеціальні правила визначення строків чинності майнових прав автора. Якщо особа автора невідома з тієї причини, що твір було оприлюднено анонімно або під псев­донімом, строк дії авторського права закінчується через 70 років пі­сля його оприлюднення. Але у випадках, коли псевдонім не викликає сумніву щодо особи автора, діє загальне правило, і 70 років відрахо­вується з 1 січня року, наступного за роком смерті автора. За загаль­ним правилом обчислюється також строк, якщо авторство твору, оприлюдненого анонімно або під псевдонімом, розкривається не пі­зніше ніж через 70 років після оприлюднення твору.

Авторське право на твори посмертно реабілітованих авторів діє протягом 70 років після їх реабілітації. Авторське право на твір, впер­ше опублікований протягом 30 років після смерті автора, діє протя­гом 70 років від дати його правомірного опублікування. У разі коли весь твір публікується (оприлюднюється) не водночас, а послідовно у часі томами, частинами, випусками, серіями тощо, строк дії автор­ського права визначається окремо для кожної опублікованої (опри­людненої) частини твору.

Крім безпосередніх творців творів та їх правонаступників, майнові правомочності щодо твору можуть належати особі, яка після закін­чення строку охорони неоприлюдненого твору вперше його опри­люднює. За своїм характером ці правомочності не є авторськими, але ч. 8 ст. 28 Закону встановлено, що дана особа користується захистом, який є рівноцінним захисту майнових прав автора. Строк охорони цих прав становить 25 років від часу, коли твір був уперше оприлюд­нений.

Наслідком спливу строку охорони авторського права є перехід твору в суспільне надбання. Такі твори, згідно зі ст. 447 ЦК та ст.  30 Закону, можуть вільно, без виплати винагороди використовуватися будь-якою особою, але з обов’язковим дотриманням особистих немайнових прав автора.

§ 5. Суміжні права

Суміжні права в об’єктивному розумінні є сукупністю цивільно-правових норм, що регулюють відносини з використання виконань творів, фонограм, відеограм та програм мовлення і які разом із норма­ми авторського права складають єдиний інститут права інтелектуаль­ної власності – інститут авторського права та суміжних прав. Сама назва «суміжні права» вказує на тісний зв’язок предметів регулюван­ня авторського права та суміжних прав, що дозволило поєднати їх в один інститут. Цей зв’язок пояснюється тим, що, по-перше, об’єкти суміжних прав – виконання творів, фонограми, відеограми та програ­ми мовлення – виникають у результаті використання творів науки, літератури та мистецтва, а тому є вторинними стосовно об’єктів авто­рського права. По-друге, використання об’єктів суміжних прав відбу­вається одночасно з використанням об’єктів авторського права, ос­кільки вони є однією з форм існування авторських творів. Усе це зумовило регулювання цих відносин на основі єдиних принципів – поєднання інтересів правоволодільця та суспільства, відсутність фор­мальностей щодо виникнення правової охорони, захист інтересів шляхом надання особистих немайнових та майнових прав виключно­го характеру, договірна форма відносин із передачі права на викорис­тання об’єктів третім особам. Крім того, вторинний характер об’єктів зумовив головний принцип охорони суміжних прав – вона здійснюється не перешкоджаючи охороні авторських прав на твори. Це означає, що охорона суміжних прав здійснюється заходами, які виключають можливість порушення авторських прав, а умовою охороноздатності об’єктів суміжних прав є правомірне використання творів із метою їх виконання, запису фонограм, відеограм або створення програм мовлення. Цей принцип втілений у ч. 2 ст. 36 Закону: виконавці здійснюють свої права за умови дотри­мання ними прав авторів виконуваних творів та інших суб’єктів авто­рського права; виробники фонограм, виробники відеограм мають до­тримуватися прав суб’єктів авторського права і виконавців; органі­зації мовлення повинні дотримуватися прав суб’єктів авторського права, виконавців, виробників фонограм (відеограм).

У суб’єктивному розумінні суміжні права являють собою особис­ті немайнові та майнові права виключного характеру, надані законом виконавцям, виробникам фонограм і відеограм та організаціям мов­лення.

Об’єкти та суб’єкти суміжних прав. Об’єкти суміжних прав за­кріплені у ст. 449 ЦК та ст. 35 Закону і, на відміну від об’єктів авто­рського права, перелічені вичерпно. Ними є: виконання; фонограми; відеограми та програми (передачі) організацій мовлення незалежно від їх призначення, змісту, цінності, способу чи форми їх вираження.

До перших належить виконання будь-яких творів – літературних, драматичних, музичних, музично-драматичних, хореографічних, фо­льклорних та ін. Фонограмою є звукозапис на відповідному носії (магнітній стрічці чи магнітному диску, грамофонній платівці, компакт-диску тощо) виконання або будь-яких звуків, крім звуків у фор­мі запису, що входить до аудіовізуального твору. Відеограмою визна­ється відеозапис на відповідному матеріальному носії (магнітній стрічці, магнітному диску, компакт-диску тощо) виконання або будь-яких рухомих зображень (із звуковим супроводом чи без нього), крім зображень у вигляді запису, що входить до аудіовізуального твору. Програма мовлення – це сукупність теле– або радіопередач, що безпосередньо або в запису транслюються на відстань за допомогою електромагнітних хвиль, які розповсюджуються передавальними пристроями і приймаються будь-якою кількістю телерадіоприймачів.

Суб’єкти суміжних прав можуть бути первинними і похідними. Первинні суб’єкти – це особи, що безпосередньо своєю діяльністю виготовили фонограму, відеограму, програму мовлення або виконали будь-який твір. Первинними суб’єктами ст. 450 ЦК визначає виконав­ця, виробника фонограм, виробника відеограм, організацію мовлення. Згідно зі ст. 1 Закону виконавцем може бути актор (театру, кіно тощо), співак, музикант, танцюрист або інша особа, яка виконує роль, співає, читає, декламує, грає на музичному інструменті, танцює чи будь-яким іншим способом виконує твори літератури, мистецтва чи твори народ­ної творчості, циркові, естрадні, лялькові номери, пантоміми тощо, а також диригент музичних і музично-драматичних творів.

Виробником відеограми визнається фізична або юридична особа, яка взяла на себе ініціативу і несе відповідальність за перший відео­запис виконання або будь-яких рухомих зображень (як із звуковим супроводом, так і без нього).

Виробник фонограми – це фізична або юридична особа, яка взяла на себе ініціативу і несе відповідальність за перший звукозапис вико­нання або будь-яких звуків.

Організацією мовлення вважається телерадіоорганізація, що здійснює публічне сповіщення радіо– чи телевізійних передач і програм мовлення, як власного виробництва, так і виробництва ін­ших організацій. Законом «Про телебачення і радіомовлення» (у редакції Закону від 12.01.2006 р.)¹ теле­радіоорганізація визначена як зареєстрована у встановленому законодавством порядку юридична особа, яка на підставі виданої Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення ліцензії на мовлення створює або комплектує та/чи пакетує телерадіопрограми і/або передачі та розповсюджує їх за допомогою технічних засобів мовлення. Залежно від організаційно-технологічних особливостей розповсюдження програм виділяють такі види мовлення, як супутникове; ефірне; кабельне; проводове; багатоканальне. Використання різноманітних технічних засобів телекомунікацій забезпечує публічне приймання передач і програм за допомогою побутових теле– та радіоприймачів у відкритий спосіб чи за абонентну плату на договірних засадах. Структуру національного телебачення і радіомовлення України становлять: державні та комунальні телерадіоорганізації, система Суспільного телебачення і радіомовлення України, приватні, незалежно від способу розповсюдження програм, громадські та інші телерадіоорганізації, засновані відповідно до вимог законодавства України.

Похідними суб’єктами суміжних прав є особи, які набули суміж­них прав на підставі договору, спадкування або в іншому порядку правонаступництва.

Суб’єктами суміжних прав можуть бути громадяни України, юри­дичні особи, що мають постійне місцезнаходження на території Украї­ни, а також іноземці та особи без громадянства, які відповідно до міжнародних договорів чи на основі принципу взаємності, мають од­накові з особами України права, передбачені цим законом. Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи можуть скорис­татися в Україні охороною їх суміжних прав за певних умов:

1. якщо об’єкти суміжних прав іноземних осіб вперше були опри­люднені на території України;

2. якщо об’єкти суміжних прав іноземних осіб, які не були оприлюднені, знаходяться в об’єктивній формі на території України;

3. якщо об’єкти суміжних прав іноземних осіб вперше були оприлюднені в іншій країні та протягом 30 днів після цього оприлюднені в Україні.

Іноземним суб’єктам суміжних прав, об’єкти яких вперше опри­люднені на території іншої держави або не оприлюднені, але знахо­дяться там в об’єктивній формі, правова охорона надається відповід­но до міжнародних договорів України.

Особисті немайнові та майнові суміжні права. З моменту вико­нання твору, виробництва фонограми, відеограми або оприлюднення програми (передачі) мовлення у їх створювача без будь-яких фор­мальностей виникає комплекс виключних суміжних прав немайнового та майнового характеру. Але для того, щоб сповістити всіх можли­вих користувачів продукту про приналежність виключних повнова­жень певному виконавцю, виробнику фонограм, відеограм або орга­нізації мовлення, останні вправі скористатися спеціальним знаком охорони суміжних прав р (від «phonogram» – звукозапис, фонограма). Цей знак проставляється на фонограмах, відеограмах, їх примір­никах або на упаковках. Поряд з ним вказується ім’я чи назва правоволодільця та рік першого виготовлення фонограми або відеограми. Наявність знака охорони свідчить про необхідність одержання дозво­лу на використання об’єкта від особи, яка зазначена на фонограмі чи відеограмі. Крім того, саме сповіщення про суміжні права надає їх суб’єктам можливості доказово підтверджувати володіння цими пра­вами, відповідно до принципу презумпції приналежності суміжних прав тим особам, які зазначені на правомірно розповсюджених при­мірниках.

Немайнові суміжні права надані всім суб’єктам суміжних прав (ст. 423 ЦК та ст. 38 Закону). Проте за обсягом ці права є різними. Так, виробнику фонограми, виробнику відеограми та організації мов­лення належить немайнове право на ім’я, тобто на зазначення свого імені або назви на носії і примірниках запису, а також на згадування імені чи назви під час використання об’єкта. Виконавцеві також надано право на ім’я, але воно має більш широкий зміст і включає можли­вість вимагати згадування його імені у зв’язку з кожним його висту­пом, записом чи виконанням, якщо це можливо за даних умов використання. Крім того, право виконавця поширюється на мож­ливість використання псевдоніма і згадування під час використання саме псевдоніма, а не дійсного імені виконавця. Поряд з цим викона­вець має право на недоторканність свого виконання від дій, які мо­жуть завдати шкоди його честі і репутації. Це право означає, по-пер­ше, можливість протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні виконання. По-друге, воно дозволяє виконавцеві вима­гати забезпечення належної якості запису його виконання.

У зв’язку з необхідністю захистити творчу індивідуальність вико­навця йому надане право на визнання його творцем (ч. 1 ст. 423 ЦК, ч. 1 ст. 38 Закону). Право особи вимагати суспільного визнання того факту, що саме вона є виконавцем, забезпечує можливість захистити себе у випадках, коли запис виконання привласнюється іншою осо­бою та видається за своє власне виконання.

Зміст будь-якого майнового права щодо об’єктів суміжних прав складається з таких правомочностей: використання об’єкта, можливість дозволяти використання іншим особам, право перешкод­жати неправомірному використанню, у тому числі забороняти таке. Види майнових прав розрізняються за способами використання, які можуть бути різними залежно від того чи іншого об’єкта суміжних прав. Тому види майнових прав виконавця, виробника фонограм чи відеограм, а також організації мовлення передбачені окремо у стат­тях 453 − 455 ЦК, а також статтями 39 − 41 Закону. Перелік майнових прав суб’єктів суміжних прав на відміну від переліку майнових прав автора є вичерпним. Отже, вказані правомочності можуть бути ре­алізовані тільки щодо зазначених у законі способів використання ви­конань, фонограм, відеограм та програм (передач) мовлення.

Виконавцеві належать такі види майнових прав. Право на фіксацію виконання під час його здійснення. Це право поширюється на випадки запису виконання у вигляді фонограми чи відеограми, що дає можливість сприймати виконання, відтворювати його та переда­вати за допомогою технічних засобів. Тобто фіксацією є закріплення «живого» виконання за допомогою технічних засобів у матеріальній формі, яка надає виконанню стабільності, незмінності та дозволяє ви­користовувати його незалежно від участі самого виконавця. Фіксація виконання здійснюється на будь-якому матеріальному носії, який мо­же містити фонограму або відеограму.

В окремих випадках дозвіл виконавця на фіксацію його виконання презюмує дозвіл на інші способи використання запису. Так, згідно з ч. 3 ст. 39 Закону, у разі використання виконання в аудіовізуальному творі, вважається, що виконавець передає організації, яка здійснює виробництво аудіовізуального твору, або продюсеру останнього всі майнові права на виконання, якщо інше не передбачено договором.

Право доведення виконання до відома публіки. Доведення вико­нання до відома публіки відбувається у двох формах: доведення його під час самого здійснення виконання, а також доведення виконання, яке зафіксоване у фонограмі або відеограмі. Відповідно, дещо різним є зміст майнового права щодо кожної з цих форм. Перша форма пе­редбачає такі способи, коли доведення можливо зробити одночасно із здійсненням самого виконання, тобто коли сповіщаються так звані «живі» виконання. Найчастіше це відбувається на концертах, розва­жальних програмах та шляхом публічного сповіщення у прямий ефір, у тому числі через супутник. Саме таким чином дане право конкрети­зується у п. «а» ч. 1 ст. 39 Закону та визначається як право на публічне сповіщення незафіксованих виконань у прямий ефір.

Щодо доведення публіці зафіксованого у фонограмі чи відеограмі виконання, то право виконавця у даному випадку поширюється на способи розповсюдження за допомогою будь-яких засобів зв’язку, які дозволяють представникам публіки одержувати доступ до запису з будь-якого місця і у будь-який час за власним бажанням (п. «є» ч. 1 ст. 39 Закону). Це може бути розміщення записів у загальнодоступ­них інформаційних базах чи архівах із відкритим доступом та можли­вістю одержання в них примірника або розміщення відеограм у гло­бальній інформаційній мережі Інтернет, що робить їх доступними для публічного споживання. Такі та подібні дії потребують окремого дозволу виконавця, крім випадків, коли при першій фіксації він дав згоду на цей вид розповсюдження.

Доведення до відома публіки виконання у запису можливе також шляхом публічного сповіщення фонограми чи відеограми. Проте в даному разі право виконавця дозволяти сповіщення обмежується ви­падками, коли фонограма або відеограма виконання були створені не для комерційного використання, тобто без мети отримання прибутку (наприклад, архівні, репетиційні записи). Навпаки, якщо виконання зафіксоване у фонограмі чи відеограмі, яка була опублікована з ко­мерційною метою, то, згідно із ч. 1 ст. 43 Закону, його публічне спо­віщення допускається без дозволу виконавця, але з виплатою йому винагороди. Остання збирається та виплачується виконавцям орга­нізаціями колективного управління у розмірах, встановлених поста­новою Кабінету Міністрів України .

Право на пряме чи опосередковане відтворення запису виконан­ня будь-яким способом та у будь-якій формі. Відтворенням визнаєть­ся виготовлення одного або більше примірників відеограми чи фо­нограми, що містять запис виконання у будь-якій матеріальній формі, включаючи електронну, оптичну та іншу, яку може зчитувати ком­п’ютер. Згідно з ч. 1 ст. 39 Закону це право застосовується тільки то­ді, коли відтворення здійснюється з іншою метою, ніж та, на яку ви­конавцем було надано згоду при фіксації виконання на матеріальний носій. Це означає, що виконавець не вправі заборонити тиражування запису виконання особі, яка здійснює його з метою, передбаченою попередньо наданим їй дозволом на фіксацію цього виконання на ма­теріальний носій. Однак якщо відтворення здійснюється з іншою ме­тою, яка не узгоджувалася під час фіксації виконання, відтворення примірників потребує окремої згоди виконавця.

Право на розповсюдження записів виконання. Розповсюджен­ням виконання законодавство визнає перший продаж його записів, інше перше їх відчуження (міна, дарування, поставка) або передачу у користування (майновий найм, комерційний прокат) навіть, якщо во­но здійснюється після першого розповсюдження виконань.

За принципом «вичерпання прав» після першого правомірного введення записів виконання в обіг шляхом їх відчуження, їх подаль­ше розповсюдження в такий спосіб є вільним. При розповсюдженні записів шляхом їх передачі в комерційний прокат, принцип «вичер­пання прав» не діє, тому таке використання примірників потребує до­зволу правоволодільця як у випадках, коли здійснюється до першого відчуження записів, так і після такого.

Право на розповсюдження виконання є самостійним виключним правом виконавця, тому, за загальним правилом, таке використання виконання третьою особою можливе тільки за умови попереднього дозволу на це з боку виконавця або його правонаступника. Утім ч. 4 ст. 39 Закону передбачає випадок, коли такий дозвіл презюмується. Так, якщо виконавець під час першої фіксації виконання безпосередньо дозволить виробнику фонограми чи виробнику відеограми її по­дальше відтворення, вважається, що виконавець передав йому ви­ключне право на розповсюдження фонограм, відеограм та їх примір­ників. При цьому виконавець зберігає право на одержання справед­ливої винагороди за зазначені види використання через організації колективного управління або іншим способом.

Виробникам фонограм і виробникам відеограм надані майнові суміжні права таких видів. Право на пряме або опосередковане відтворення будь-яким способом та у будь-якій формі відеограми, фонограми. Термін відтворення має такий самий зміст, що і відтво­рення виконання, тобто виготовлення одного або більше примірників відеограми чи фонограми у будь-якій матеріальній формі, включаю­чи електронну, оптичну та іншу форму, яку може зчитувати комп’ю­тер. Оскільки фонограма є записом звуків, який сприймається на слух, її відтворенням вважається виготовлення примірників у тій ма­теріальній формі, яка може відображати звукозапис ідентично з ори­гіналом. Тому не може вважатися відтворенням фонограми, наприк­лад, створення нотного запису зафіксованих у фонограмі звуків. Аналогічна вимога ставиться до примірників відеограм, які мають бути точною копією відеограми і сприйматися таким самим чином, що й оригінал, тобто у вигляді рухомих зображень із звуковим супроводом або без нього. Так, не є примірниками відеограми копії окре­мих її кадрів, виготовлені на її основі слайди, фотографії, звукозапи­си без відеосупроводження тощо.

Право на розповсюдження фонограм і відеограм. Дії щодо роз­повсюдження фонограм і відеограм визначаються законодавством таким чином:

• перший продаж або інше перше відчуження фонограми, відео-­ грами та їх примірників;

• майновий найм, комерційний прокат фонограм, відеограм та їх примірників;

• доведення до відома публіки фонограм та відеограм за допомогою засобів зв’язку, які дозволяють отримувати доступ до них із місця та у час за вибором будь-якої особи (наприклад, розміщення у загальнодоступних фоно– та відеотеках, сповіщення через мережу Інтернет).

Щодо права продажу діє принцип вичерпання прав, який закріпле­но у ч. 3 ст. 40 Закону. Після введення примірників фонограми (відео­грами) їх виробником чи за його згодою у цивільний оборот шляхом їх першого продажу в Україні наступне їх розповсюдження допуска­ється без згоди виробника чи його правонаступника і без виплати йому винагороди. Щодо здавання таких примірників фонограм (ві­деограм) у майновий найм чи комерційний прокат, то виключне пра­во дозволяти таке залишається у виробника, незалежно від того, чи здійснюється воно до першого продажу примірників, чи після нього.

Право на будь-яку видозміну фонограм та відеограм. Видозмі­ною запису може бути будь-яке перетворення запису, яке призведе до появи нової, звукової або відеоформи, що відрізняється від оригіна­лу. Такі перетворення можуть бути зроблені за допомогою технічних засобів: накладення на зображення іншого звуку, поєднання і монтаж частин різного звукового або відеоматеріалу, супроводження відео­грами додатковим текстом, коментарями, додавання електронних ефектів до звучання фонограми, збільшення чи зменшення сили зву­ку тощо. У результаті новий запис може використовуватися як само­стійна фонограма або відеограма. Будь-яка видозміна фонограми, відеограми потребує згоди її виробника.

Право на імпорт фонограм, відеограм в Україну з метою їх по­ширення серед публіки. Ввезення на митну територію України фоно­грам, відеограм та їх примірників може бути здійснено тільки за зго­дою їх виробника, але за умови, що метою такого ввезення є їх поширення серед публіки. Причому правомірність виготовлення при­мірників, що ввозяться, не виключає необхідності одержання дозволу правоволодільця на їх імпорт. Навіть коли фонограма чи відеограма була правомірно відтворена за межами України, її виробник вправі заборонити імпорт їх примірників в Україну. Таке виключне право не поширюється на фонограми та відеограми, які переміщуються через територію України транзитом чи ввозяться фізичними особами для власного використання та не призначені для використання в комер­ційних цілях.

До виключних майнових прав організацій мовлення належить право на фіксацію своїх програм на матеріальному носії. Це право надає правову можливість дозволяти чи забороняти фіксацію будь-якої частини програми на будь-якому носії, який дозволяє сприймати програму (передачу) незалежно від ефірного сповіщення, а також від­творювати її шляхом виготовлення примірників матеріальних носіїв.

Право організацій мовлення на відтворення програми (передачі) має аналогічний зміст, що і право на відтворення фонограм та відео­грам. Особливо слід зазначити, що виготовлення одного чи більше примірників матеріального носія запису будь-якої частини програми (передачі) потребує дозволу правоволодільця незалежно від того, чи будуть копії повторно сповіщені публіці чи ні, оскільки відтворення є завершеною дією з моменту виготовлення хоча б одного примірника матеріального носія.

Право на публічне сповіщення програм (передач) шляхом трансляції і ретрансляції. Публічне спо­віщення являє собою дії щодо передачі передач, програм на віддаль через ефір та їх передачу за допомогою проводів або кабелю. Передача в ефір є передачею звукової та зорової інформації за допомогою радіохвиль, лазерних променів, гама-променів, що поширюються передавальними пристроями і приймаються будь-якою кількістю телерадіоприймачів. До поняття передачі в ефір відтепер входить і передача з вико­ристанням супутників, що поширило виключне право організацій мовлення на дії щодо трансляції на супутник своїх програм і на прий­няття із супутника програм для їх подальшого використання. Сповіщення по проводам означає передачу звуків та зображень за допомогою проводів або наземного, підземного чи підводного кабелю. Трансляцією є початкова передача програм у кодованому або відкритому вигляді, яка здійснюється наземними передавачами і приймається населенням, а ретрансляцією вважається прийом і одночасна передача, незалежно від використаних технічних засобів, повних і незмінних телерадіопрограм або їх істотних частин, які транслюються мовником. Публічність сповіщення виявляється у тому, що програми стають доступними необмеженій кількості осіб у різних місцях, віддаленість яких від місця передачі є такою, що без зазначеної передачі зобра­ження чи звуки не можуть бути сприйняті.

Право представляти програму (передачу) мовлення публіці у місці, де встановлено вхідну плату. Це право поширюється на ви­падки представлення публіці програми (передачі) мовлення у клубах, ресторанах, на показах мод, будь-яких видовищних заходах (виста­вах, розважальних програмах, святах новорічної ялинки, балах), на спортивних змаганнях та у інших місцях, куди можна потрапити за вхідну плату. Таке представлення обов’язково має бути публічним, тобто бути доступним особам, які не належать до кола однієї сім’ї або її близьких знайомих, незалежно від того, чи присутні вони в одному місці і у той самий час або у різних місцях і в різний час.

Одночасно з будь-яким майновим правом суб’єкт суміжних прав може реалізувати право на винагороду за використання його продук­ту. Розмір і порядок її виплати узгоджується сторонами за їх власним вибором у договорі про розпорядження майновими правами. Розмір винагороди залежить від способу використання об’єкта, його обсягу, території розповсюдження примірників чи території сповіщення, строку використання, але у будь-якому разі не може бути меншим, ніж мінімальна ставка за відповідне використання, що затверджена постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження мінімальних ставок винагоро­ди (роялті) за використання об’єктів авторського права і суміжних прав». В окремих випадках, передбачених законом, суб’єкт суміжних прав не може вимагати винагороди на свій розсуд, а вправі одержува­ти лише ту суму за використання об’єкта його інтелектуальної влас­ності, яка встановлена законодавством. Це випадки так званого «при­мусового ліцензування», коли закон допускає використання об’єкта без згоди правоволодільця, але з виплатою йому винагороди, розмір якої фіксується в імперативному порядку. Закон вичерпно встанов­лює такі випадки у ст. 42 і ст. 43 стосовно відтворення у особистих цілях виконань, фонограм, відеограм у домашніх умовах, а також що­до публічного виконання, демонстрації та публічного сповіщення ви­конань, зафіксованих у фонограмах, відеограмах, які були опубліко­вані з комерційною метою. Розмір винагороди за відтворення в домашніх умовах встановлений постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2003 р. № 992 «Про розмір відрахувань виробниками та імпортерами обладнання і матеріальних носіїв, із застосуванням яких у домашніх умовах можна здійснити відтворення творів і виконань, зафіксованих у фонограмах і (або) відеограмах». Винагорода у такому разі у вигля­ді певних відсотків включається до ціни обладнання і матеріальних носіїв і сплачується їх виробниками на рахунок організацій колектив­ного управління для подальшого їх розподілу між суб’єктами автор­ського права, виконавцями, виробниками фонограм та відеограм. Згідно з ч. 7 ст. 42 Закону автори вправі одержати 50 відсотків виру­чених коштів, виконавці – 25 відсотків, а виробники фонограм чи відеограм – 25 відсотків.

Винагорода виробникам фонограм, виробникам відеограм і вико­навцям за публічне виконання, демонстрацію та сповіщення без їх згоди опублікованих із комерційною метою виконань, фонограм, відеограм та їх примірників сплачується уповноваженим організа­ціям колективного управління майновими правами суб’єктів суміж­них прав відповідно до тривалості кожного використання, розміру доходів, одержаних від діяльності, пов’язаної з використанням цих об’єктів, або розміру витрат на здійснення їх використання. Винаго­рода розподіляється між суб’єктами суміжних прав у такому співвід­ношенні: виконавцям – 50 відсотків, виробникам фонограм і вироб­никам відеограм – 50 відсотків загальної суми винагороди. Розмір винагороди встановлюється постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2003 р. № 71 «Про затвердження розміру винагороди (роялті) за використан­ня опублікованих з комерційною метою фонограм і відеограм та по­рядку її виплати».

Винятки та обмеження майнових суміжних прав. Правомірне використання об’єктів суміжних прав без згоди правоволодільця та без виплати їм винагороди, тобто винятки у виключних правах, допус­каються тільки у випадках, встановлених законом. Вони аналогічні виняткам майнових прав авторів літературних, художніх і наукових творів і можуть мати місце у разі:

1. використання коротких уривків із фонограм, відеограм, програм мовлення з полемічною, критичною, науковою або інформаційною метою у обсязі, виправданому цією метою;

2. доведення фонограм, відеограм до відома публіки з метою освітлення поточних подій у обсязі, що виправдовується інформаційною метою;

3. відтворення фонограм, відеограм, програм мовлення для використання в адміністративному та судовому провадженні в обсязі, що виправдовується цією метою;

4. публічного виконання фонограм, демонстрування відеограм під час офіційних, релігійних церемоній та похоронів.

Обмеження майнових суміжних прав допускаються законом та­кож тільки у визначених випадках і означають звуження виключного права до можливості одержувати винагороду за певне використання об’єкта, але без права забороняти таке. Обмеження встановлені щодо відтворення фонограм, відеограм, зафіксованих у них виконань, а також програм мовлення з навчальною або науково-дослідною ме­тою в обсязі, який виправдовує дану мету, за умови виплати справед­ливої винагороди суб’єктам суміжних прав з урахуванням кількості відтворених примірників. Проте скопійовані таким чином примірники не можуть бути експортовані за межі України.

Як обмеження майнового права допускається без згоди виконав­ців, виробників фонограми і відеограми, але за умови виплати їм ви­нагороди, відтворення у домашніх умовах в особистих цілях фоног­рам, відеограм, зафіксованих у них виконань, та їх примірників. Виплата винагороди здійснюється у формі відрахувань від вартості обладнання і матеріальних носіїв, призначених для відтворення у до­машніх умовах. Порядок відрахування цих платежів правоволодільцям було розкрито вище.

Ще одне обмеження щодо використання фонограм та відеограм, опублікованих із комерційною метою, встановлено ст. 43 Закону. Воно поширюється на випадки публічного виконання та публічного спо­віщення таких комерційних фонограм та відеограм, що дозволяються без згоди суб’єктів суміжних прав, але з виплатою їм винагороди за­лежно від тривалості кожного використання та розміру одержаних від цього доходів. Розмір, порядок отримання та розподіл цієї винагороди між правоволодільцями регулюється постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2003 р. № 71 «Про затвердження розміру винагороди (роялті) за вико­ристання опублікованих з комерційною метою фонограм і відеограм та порядку її виплати».

Важливими принципами застосування винятків та обмежень май­нових прав є обов’язкове додержання особистих немайнових прав суб’єктів суміжних прав, а також недопущення завдання шкоди нор мальній експлуатації виконань, фонограм, відеограм і програм мов­лення.

Строк охорони суміжних прав. Згідно зі ст. 425 ЦК особисті немайнові права інтелектуальної власності є чинними безстроково, як­що інше не передбачено законом. Майнові суміжні права діють про­тягом строку, встановленого ст. 456 ЦК та ст. 44 Закону. Охорона суміжних прав триває протягом 50 років. Початок перебігу цього строку визначається по-різному залежно від об’єкта охорони. Так, права виконавців охороняються протягом 50 років, починаючи з 1 січня року, наступного за роком здійснення першого запису вико­нання. Права виробників фонограм і відеограм охороняються протягом 50 років, що відліковуються з 1 січня року, наступного за роком опублікування фонограми чи відеограми, а за його відсутності – з 1 січня наступного року після року їх вироблення. Права організації мовлення охороняються протягом 50 років, що відліковуються з 1 січня року, наступного за роком першого здійснення (публічного сповіщення) передачі (програми) мовлення.

У межах п’ятдесятирічного строку майнові права, включаючи право на винагороду за використання об’єктів, можуть переходити до спадкоємців у разі смерті фізичної особи – правоволодільця або до пра­вонаступників суб’єктів суміжних прав.

Після спливу строку охорони майнових суміжних прав їх об’єкти можуть використовуватися вільно, без будь-якого погодження із правоволодільцем, але з обов’язковим додержанням особистих немайнових прав.