§ 4. Відповідальність спадкоємців за борги спадкодавця

Оскільки у складі спадкового майна до спадкоємців переходять не тільки права, а й обов’язки, спадкоємці зобов’язані повідомляти кредиторів про відкриття спадщини, якщо вони знають про борги спадкодавця. Кредиторові надано право протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини (раніше – від дня відкриття спадщини), пред’явити свої вимоги до спадкоємців, незалежно від настання строку вимоги (ст. 1281 ЦК). Якщо ж кредитор не знав про відкриття спадщини, вимоги до спадкоємців йому належить заявити протягом одного року від настання строку вимоги. І лише тоді, коли протягом цього часу кредитори не заявлять своїх вимог до спадкоємців, їхні права будуть погашені.

Кожен із спадкоємців зобов’язаний задовольнити вимоги кредитора особисто шляхом одноразового платежу, якщо немає ніяких інших домовленостей спадкоємців із кредитором. Якщо відбувається відмова від такого платежу, за позовом кредитора суд накладає стягнення на спадкове майно, яке прийняли спадкоємці у натурі.

§ 5. Відшкодування витрат, які падають на спадкоємців

Спадкоємець, який вступив в управління спадковим майном до появи інших спадкоємців, не має права розпоряджатися спадковим майном (продавати, міняти, закладати тощо) до спливу шести місяців з дня відкриття спадщини або до одержання ним свідоцтва про право на спадщину, якщо свідоцтво було отримано раніше.

До спливу шестимісячного строку або до отримання свідоцтва про право на спадщину спадкоємець має право виробляти за рахунок спадкового майна тільки витрати: 1) на покриття витрат на догляд за спадкодавцем під час його хвороби, а також на поховання; 2) на догляд осіб, які перебували на утриманні спадкодавця; 3) на задоволення претензій щодо заробітної плати та претензій, які дорінюються до таких; 4) щодо охорони та управління спадковим майном. На вимоги щодо відшкодування витрат на догляд за спадкодавцем під час його хвороби, на його поховання, а також витрат щодо охорони та управління спадковим майном поширюється загальний трирічний строк позовної давності, передбачений ст. 257 ЦК України.

Питання для самоконтролю

1. Способи, порядок і строки прийняття спадщини.

2. Порядок оформлення спадкових прав.

3. Відмова від спадщини.

4. Відповідальність спадкоємців за борги спадкодавця.

Глава 25. Загальна характеристика права інтелектуальної власності

§ 1. Поняття права інтелектуальної власності та його джерела

Творчі здібності людини можуть мати прояв у різних сферах жит­тя. Творча діяльність – це розумова діяльність, що призводить до отримання якісно нового результату, який відрізняється своєю неповторністю та оригінальністю.

Прийнято виділяти сферу так званої художньої творчості, у про­цесі якої створюються художні образи. Ці образи можуть виникати за допомогою різноманітних виразних засобів: живопис, слово, музика, танець, фотографія або шляхом їх поєднання. Цю сферу творчості ще називають духовною творчістю¹, результати якої безпосередньо пов’язані з духовним життям людини, формують її духовний світ, її світобачення і світосприйняття, загальнолюдські цінності, ставлення до інших людей і навколишнього середовища. Результатом такого роду творчої діяльності є твори науки, літератури, мистецтва.

Інша сфера – це технічна творчість, тобто діяльність, що спря­мована на пошук нових технічних або технологічних засобів ви­рішення завдань у будь-якій галузі господарювання. Її результатом можуть бути технічні пристрої, машини, механізми, інструменти, транспортні засоби, обладнання, споруди, нові речовини, рішення у сфері конструювання, нові способи та технології виробництва, досяг­нення селекції.

Результати творчої діяльності людини (рукопис, картина, формула винаходу, виріб), яка дає змогу сприймати їх іншим людям, входять до кола об’єктів цивільних прав. За своєю природою вони належать до нематеріальних благ, оскільки є продуктом людської думки і не тотожні тим речам, у яких втілені. Усі результати творчої діяльності отримали узагальнене позначення, яке підкреслює природу їх поход­ження – об’єкти інтелектуальної власності.

У сучасній цивілістичній науці існують декілька підходів до розу­міння суті понять «інтелектуальна власність» та «право інтелектуаль­ної власності». Перший – так званий пропрієтарний (від англ. «proprietor» – власник) – базується на тому, що зміст права інтелекту­альної власності визначається так само, як він визначається для звичайного права власності. Суб’єктивне право інтелектуальної власно­сті є правом його суб’єкта на володіння, користування і розпоря­джання належним йому відповідно до закону результатом інтелекту­альної діяльності¹. Разом з тим прихильники цієї теорії визнають, що інтелектуальна власність відрізняється від загального поняття влас­ності рядом особливостей, зокрема, нематеріальним об’єктом, обме­женістю строків дії, способами набуття, оформлення та захисту прав².

Інший підхід до розуміння поняття права інтелектуальної власно­сті спирається на неможливість ототожнення правового режиму ма­теріальних речей та нематеріальних об’єктів, якими є результати ху­дожньої та технічної творчості. Саме тому категорія власності може бути застосована тільки до матеріальних носіїв творчих результатів. Створювачу ж останніх належить не право власності, а особливі виключні права на використання, що забезпечують йому можливість здійснення усіх дозволених законом дій з одночасною забороною цього будь-яким третім особам без дозволу володільця виключних прав³.

Теорія виключних прав з’явилася і розвивалася практично паралельно з теорією пропрієтарного підходу. Її дотримувався відомий російський цивіліст Г. Ф. Шершеневич⁴. У сучасності вона залишається також досить поширеною⁵.

Щодо самого терміна «інтелектуальна власність», то він є широко вживаним у законодавстві багатьох країн світу та у міжнародно-пра­вових угодах. Тому в науковій літературі висловлено думку, яка є своєрідним компромісом у його визначенні та тлумаченні. Вона зво­диться до того, що інтелектуальна власність – це термін, який склався історично, є умовним та має тільки термінологічну схожість із правом власності у його традиційному сприйманні і повинен розумітися як сукупність виключних прав особистого і майнового характеру на ре­зультати інтелектуальної діяльності¹.

ЦК визначає право інтелектуальної власності як право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності, визначений законом (ч. 1 ст. 418).

Право інтелектуальної власності слід розглядати у двох значен­нях: об’єктивному та суб’єктивному. У суб’єктивному значенні пра­во інтелектуальної власності являє собою суб’єктивне право (майнові або немайнові права) на інтелектуальний продукт, тобто певні право­мочності творця або іншої особи стосовно інтелектуального продук­ту. ЦК визначає, що право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, які поширюються на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності (ст. 418).

В об’єктивному значенні право інтелектуальної власності – це система правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері створення та використання інтелектуального продукту. Ця сукупність правових норм становить підгалузь цивільного права і складається з декількох правових інститутів: авторське право та суміжні права, право промислової власності (патентне право), інститут засо­бів індивідуалізації учасників цивільного обороту, їх продукції і по­слуг. Кожний із названих інститутів регулює суспільні відносини у певній сфері інтелектуальної діяльності, яка відрізняється як специфікою самого інтелектуального продукту, так і пов’язаними з нею особливостями його використання. Так, інститут авторського права та суміжних прав призначений для охорони результатів ху­дожньої творчості – творів науки, літератури та мистецтва (об’єктів авторського права), а також групи об’єктів, які створюються з метою їх розповсюдження – виконання творів, фонограм та відеограм, про­грам теле– та радіомовлення (об’єктів суміжних прав).

Право промислової власності регулює відносини щодо створен­ня, використання та оформлення прав на результати науково-техніч­ної творчості людини, до яких належать: винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, селекційні досягнення у рослинництві та тваринництві (нові сорти рослин та породи тварин), топографії інтегральних мікросхем. Вони охороняються після спеціального оформлення прав і одержання охоронного документа – патенту або свідоцтва. За назвою документа, що обумовлює охорону більшості об’єктів, – патент – цей інститут також називають па­тентним правом.

Інститут засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту, їх продукції та послуг містить норми, які охороняють такі об’єкти, як комерційне найменування, торговельну марку, географічне зазначення. Ці об’єкти поєднує те, що вони мають за мету індивіду­алізувати суб’єктів відповідних прав, позначити різницю між ними, дають змогу відрізнити товари та послуги одного суб’єкта від однорідних товарів та послуг іншого, а також рекламують як самого суб’єкта, так і якість та властивості його продукції (послуг).

Крім зазначених об’єктів, ЦК регулює відносини з права інтелектуальної власності на наукове відкриття та комерційну таємницю. Останні також створюються інтелектуальною працею людини, ма­ють науково-технічну та економічну цінність, що і зумовило необхід­ність їх охорони.

Правові засади розвитку творчої діяльності людини і охорони її результатів закладені у Конституції України, яка проголосила свободу літературної, художньої і технічної творчості та захист інтелект­альної власності. У статті 54 Конституції закріплено основний принцип охорони інтелектуальної власності: кожен громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом.

Відносини у сфері інтелектуальної діяльності регулюються цілою низкою актів цивільного законодавства, центральне місце серед яких посідає ЦК, Книга четверта якого – «Право інтелектуальної власності», містить загальні та спеціальні норми. Глава 35 «Загальні положення про право інтелектуальної власності» стосується питань, що регулюються однаково стосовно будь-якого інтелектуального продукту. Її призначення полягає у визначенні кола об’єктів і суб’єктів інтелектуальної діяльності, закріпленні основних принципів і підходів щодо охорони відповідних прав, встановленні строку чинності виключних прав, визначенні змісту особистих немайнових та майно­вих прав інтелектуальної власності, загальних правил використання інтелектуального продукту та передачі майнових прав іншим особам, засад захисту порушених прав.

Спеціальні правила щодо особливостей створення і використання певного об’єкта вміщені у главах 36–46 Книги четвертої ЦК, а також у Книзі п’ятій ЦК (глави 75, 76), в якій врегульовуються договірні відносини із приводу розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності.

Крім ЦК, питанням регулювання інтелектуальної власності при­свячені численні закони: «Про авторське право і суміжні права» (у редакції Закону від 11 липня 2001 р.), «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» (у редакції Закону від 1 липня 2000 р.), «Про охорону прав на промислові зразки» (від 15 грудня 1993 р.), «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг» (від 15 грудня 1993 р.), «Про охорону прав на зазначення походження товарів» (від 16 червня 1999 р.), «Про охорону прав на сорти рослин» (у редакції Закону від 17 січня 2002 р.), «Про племінну справу у тваринництві» (у редакції Закону від 21 груд­ня 1999 р.), «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» (від 5 листопада 1997 р.), «Про розповсюдження примірників аудіо­візуальних творів, фонограм, відеограм, комп’ютерних програм, баз даних» (у редакції Закону від 10 липня 2003 р.).

Крім цього, питання прав інтелектуальної власності почасти відне­сені до сфери регулювання й інших законів: «Про наукову та науко­во-технічну діяльність», «Про видавничу справу», «Про телебачення і радіомовлення», «Про кінематографію», «Про архітектурну діяль­ність», «Про особливості державного регулювання діяльності суб’єктів господарювання, пов’язаної з виробництвом, експортом, імпор­том дисків для лазерних систем зчитування», «Про режим іноземного інвестування», «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій», «Про інноваційну діяльність» тощо.

На основі та на розвиток положень законів України прийнято багато підзаконних нормативно-правових актів. Серед них постанови Кабінету Міністрів України, накази Державного департаменту інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України, які присвячені питанням державної реєстрації інтелектуальних прав, видачі охоронних документів, встановленню мінімальних ставок авторської винагороди тощо. Право на об’єкти інтелектуальної власності врегульовуються також договорами, що укладаються між особою, яка володіє виключними правами, та користувачем інтелектуального продукту (автор­ський, ліцензійний, договір комерційної концесії та ін.). Враховуючи правило ст. 6 ЦК, цими договорами відносини можуть врегульовуватися інакше, ніж це передбачено ЦК та спеціальним законодавством. Крім того, джерелом регулювання у цій сфері є багатосторонні і двосторонні міжнародні угоди, що укладаються в процесі співробітництва між державами у сфері охорони інтелектуальної власності. Участь будь-якої держави у них має на меті забезпечення на своїй території охорони інтересів іноземних правовласників, а також захист своїх громадян та юридичних осіб від порушень їх інтелектуальних прав за кордоном. Міжнародні угоди можуть містити й умови про співробіт­ництво у діяльності з виявлення та усунення порушень інтелектуаль­них прав громадян країн-учасниць, про взаємне визнання охоронних документів, про взаємодію організацій, що управляють майновими правами на колективній основі, про співробітництво у сфері оформлення інтелектуальних прав іноземців в уповноважених органах дер­жави тощо.

На сьогодні Україна приєдналася до багатьох міжнародних кон­венцій та уклала двосторонні угоди з питань авторського та патентно­го права. Серед них найвідоміші та найдавніші: Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів 1886 р. (Паризький акт від 24.07.1971 р.), учасницею якої Україна є з 1995 р.; Всесвітня конвенція про авторське право 1952 р., що набула чинності для України, як правонаступниці колишнього Со­юзу РСР із 17.01.1994 р.; Паризька конвенція про охорону промислової власності 1883 р., учасницею якої Україна стала у 1991 р.; Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків 1891 р., чинна для України з 1991 р.; Договір про патентну кооперацію від 19.06.1970 р., що набув чинності для України з 25.12.1991 р.; Гаазька угода про міжнародну реєстрацію промислових зразків (Гаазький акт 1960 р. та Женевський акт 1999 р.), до якої Україна приєдналася у 2002 р.; Договір Всесвітньої організації інтелектуальної власності про авторське право та Договір Всесвітньої організації інтелектуальної власності про виконання і фонограми, які були прийняті Дипломатичною конференцією 20 грудня 1996 р., а Україна при­єдналася до них у 2001 р. Крім того, частиною національного законо­давства України стали Міжнародна конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення 1961 р. (Україна приєдналась у 2001 р.); Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм 1971 р. (Україна приєдналася у 1999 р.); Гаазький акт Гаазької угоди про міжнародну реєстрацію промислових зразків від 28 листопади 1960 р. (Україна є учасницею з 2002 р.); Договір про патентну коопе­рацію від 19 червня 1970 р., чинний для України з 1991 р.