Психомоторика

До психоморики людини психологи зараховують навички і вміння. Отже, психомоторна сфера людини складається з двох великих блоків: рухових умінь і рухових якостей (здібностей). У разі такого підходу самоконтроль і самоуправність руховими діями не ототожнюють із психомоторними здібностями, тобто якісними і кількісними характеристиками рухових дій, такими як сила, жвавість, витривалість, координованість.

Учені вважають, що в моторній організації людини, у її поведінці, діяльності, мові відображено практично всю її характеристику і як індивіда, і як суб’єкта діяльності, попри її неповторну індивідуальність.

Недарма М. О. Розе пише: «Дослідження особливостей психомоторного розвитку дорослої людини репрезентує особливий інтерес у зв’язку з тим, що практично в моторній організації людини, в її поведінці, діяльності, мові відображається вся цілісна характеристика її і як індивіда, і як особистості, і як суб'єкта при всій неповторній індивідуальності людини» (М. О. Розе, 1970).

Під час захворювань, насамперед психічних, можуть виникати різноманітні загальні або часткові порушення психомоторики. До них належать руховий інфантилізм, недорозвинення (моторна дебільність), пригноблення (гіпокінезія і акінезія), посилення (гіперкінезія) і збочення психомоторики (паракінезія).

Виразні розлади психомоторики можливі в разі психомоторного збудження та ступору, афектних станів. Окремим випадком порушень психомоторики є нав'язливі рухи і дії, що відбуваються пароксизмально, як правило, із слабким затьмаренням свідомості, психомоторні симптоми (наприклад, оральні автоматизми, говоріння уві сні, сомнабулізм).

Виокремлюють також регресивні розлади психомоторики у вигляді повернення (тимчасового або стійкого) до форм поведінки, властивих ранішим етапам нервово-психічного розвитку (втрата навичок охайності, самообслуговування, повзання замість ходьби, мутизм, рухова розторможеність). Регресивні розлади психоморики особливо яскраво виявляються під час деяких реактивних психозів (наприклад, синдромі здичавіння і пуерилізмі). Розпад психомоторики відбувається в разі пресенильних і сенильних деменцій (наприклад, хвороби Альцгеймера, хвороби Піку, старечого недоумства) та інших прогресуючих органічних захворюваннях головного мозку.

32.2. Сутність психомоторики

У більшості праць з проблем психомоторики розглянуто вивчення лише сенсомоторних реакцій. Поняття «психомоторика» відсутнє в психологічних словниках, а також у відповідних розділах у

740

Глава 32

підручниках з психології. Практично не публікують статті з психомоторики у психологічних журналах.

Проте вивчення діапазону психомоторної дії в розумовій діяльності розкриває її властивості як важливого чинника психічної активності людини (М. М. Ланге, О. Ф. Ільїн, В. В. Клименко); розумового розвитку (А. Валлон, О. В. Запорожець, М. М. Кольцова) та соціальної взаємодії з оточенням (Д. М. Узнадзе, Ю. М. Швалб).

К. К. Платонов визначав психомоторику як основний вид об’єктивації психіки в сенсомоторних, ідеомоторних та емоційно- моторних (зокрема, імпульсних) реакціях і актах.

Ідеї І. М. Сєченова сприяли тому, що психомоторику трактують як об’єктивацію в м’язових рухах усіх форм психічного віддзеркалення, а руховому аналізаторові приписують гносеологічну і праксеологічну функції, як інтегратору всіх систем аналізаторів людини.

Важливими для науки є наукові дослідження відомого вченого академіка С. Д. Максименка та науковця В. В. Клименка,

викладені в підручнику «Загальна психологія» (Київ, «Форум», 2000). Дослідники довели, що мислення як властивість душі й живий рух як властивість тіла – не дві різні субстанції (за Р. Декартом), а дві властивості, притаманні людській душі та мислячому тілу, оскільки в будь-якому живому русі мислення та фізичний рух людини злиті в одну, неподільну єдність. Вони спиралися на ідеї І. М. Сєченова, який, по-перше, назвав таку цілісність душі і тіла ПСИХОМОТОРИКОЮ; по- друге, зробив висновок, що життєві потреби (дискомфорт) зумовлюють виникнення бажань – думки, яка й зумовлює рух.

Однак психомоторика тісно пов’язана з емоціями, почуттями, волею, думками, установками, стереотипами, символами та ін.

С. Д. Максименко і В. В. Клименко пишуть: «Враження, що психомоторика – це думка плюс рух, помилкове, оскільки все починається з рухів, тому що живий рух – головний регулятор нашої енергетики. Позбавити людину рухової активності – означає спровокувати виникнення в неї феномену «сплутаної енергії»; простіше кажучи приректи її на загибель» (Київ, «Форум», 2000,

с. 329).

Загалом С. Д. Максименко і В. В. Клименко роблять висновок, що «у будь-якому живому русі з одного боку – мислення і з другого – рух злиті в одну неподільну єдність» (Київ, «Форум», 2000, с. 328).

На основі цього вони ведуть мову про мисляче тіло людини та його будову. Мислення вчені розуміють як:

•функцію зовнішньої, предметної дії;

•спосіб дії мислячого тіла.

На думку дослідників, психомоторні процеси об’єднують у єдину і неподільну цілісність три компоненти:

•мисляче тіло;

•предмет;

741

Психомоторика

• психомоторні процеси, які забезпечують можливість обміну енергією та інформацією між мислячим тілом і предметом.

	Л Ю Д И Н А
ТІЛО		ДУША
Рис. 32.1. Мисляче тіло.		(ПСИХІКА)
(ОРГАНІЗМ)

РУХ (як властивість тіла, живий рух)

МИСЛЕННЯ (як властивість психіки)

МИСЛЯЧЕ ТІЛО

Однак, на наш погляд, дотримуватися погляду, що психомоторика – лише мислення і рух, «злиті в одну неподільну єдність» у живому русі, не цілком правильно, оскільки психомоторика людини, також пов’язана з тим психічним

(поглядами, ідеями, емоціями, почуттями, вольовими зусиллями, ментально-психічними кодами, установками, образами, стереотипами та ін.), яке перебуває у несвідомому, підсвідомому і надсвідомому. Отже, не лише мислення може викликати рух.

Крім цього, людина, виконуючи дії над предметом, одухотворює його, втілює в нього певний потенціал внутрішнього психічного

(несвідомого, підсвідомого і надсвідомого), тобто відбувається об’єктивація психоенергії в дії. Водночас предмет виявляє і зворотну дію на людину. Його психоенергія розоб’єктивується і втілюється в людині, що спонукає людину до нового пошуку.

Отже, психомоторика – це розоб’єктивація-

об’єктивація внутрішнього психічного людини в її рухи.

Оскільки внутрішнє психічне володіє психоенергією, різною за величиною та полярністю, і в ній виокремлюють змістові та енергетичні складові, то й здійснення рухів різнитиметься за силою, швидкістю, точністю, ритмічністю, координованістю, тривалістю.

Рухи можуть бути усвідомленими і неусвідомленими. Усе залежить від того, з якого рівня психіки діє на рух психічне.

На психомоторику водночас може діяти різне психічне, яке перебуває у свідомості (наприклад, бажання точно виконати гімнастичну вправу), підсвідомості (приміром, страх отримати травму) надсвідомості (наприклад, здійснення психологічного впливу на відстані на того, хто виконує рухи) і несвідомості (різні ментально- психічні коди щодо рухів).

742

Глава 32

Щодо властивостей живого руху, то С. Д. Максименко і В. В. Клименко вважають, що в процесі його виконання людина не просто рухається, виконує дії, вона:

•оволодіває простором дії;

•підкорює собі час;

•свідомо долає зовнішні й внутрішні перешкоди, які чинять

опір.

На думку науковців, щоб побудувати правильні рухи, треба:

•підкорити своїй волі найскладнішу біомеханіку власного тіла;

•зробити своє тіло слухняним;

•відповідними рухами вести своє тіло до мети.

Розглянемо міркування С. Д. Максименка і В. В. Клименка про особливості психомоторики як органа людини (Київ, «Форум», 2000, с. 330 – 333). Виникає запитання: у чому відмінність психомоторики – органа людини – від інших органів тіла? У тому, що психомоторика працює поза тілом з природою і ноосферою.

Зазначено, що психомоторика – одночасно орган людського тіла, механізм його дії та мистецтво їхньої регуляції, оскільки вона здійснює психічну регуляцію живих рухів, дій і вчинків. Водночас психомоторика відображає мислення, емоції, волю, установки, почуття та уяву.

Тому С. Д. Максименко і В. В. Клименко зазначають: якщо психомоторика дисгармонійна, недосконала або розхитана, тоді якість роботи механізму творчості низька, людина стає в діяльності

аварійною.

На їхню думку, психомоторика працює, коли виникає взаємодія в системі «мисляче тіло – предмет». Мисляче тіло людини здатне до нескінченної кількості дій, яких ніяк не можна передбачати заздалегідь.

Що здійснює психомоторика? Вона, як робочий орган, єднає рухи з образами, думками, почуттями – еталонами, мірками, відповідно до яких регулюють рухи. Точність мислення, глибина почуттів і дійсність уяви – точність рухів.

На нашу думку, власне взаємодія зовнішнього і внутрішнього психічного зумовлює функціонування психомоторики, тобто коли задіяно систему «внутрішнє психічне – організм – зовнішнє психічне». Зовнішнім психічним може бути простір, час, предмети, інші люди тощо.

Основними виявами психомоторики є такі класи рухів і дій:

•рухи, які забезпечують підтримку й зміни положення тіла людини в просторі;

•стани і пози нашого тіла – граціозність фігури, постава, апломб і стійкість, дотримання вертикальної лінії (від голови до п’ят), і навпаки – кривляка, позер, удавальник тощо;

•локомоції – рухи, пов’язані з переміщенням людиною власного тіла: їхні особливості виявляються під час ходьби, бігу, стрибків, плавання тощо; сюди належать також балістичні рухи: ловлення і

743

Психомоторика

схоплювання предмета, який летить або переміщується, силові та ударні рухи, метання предметів з установкою на влучність, дальність тощо;

•виразні рухи обличчя, усього тіла (міміка і пантоміміка) –

безпосередні вияви емоцій і почуттів, семантичні рухи – носії змісту, знаків, значення, які людина передає іншим людям, наприклад, хореографічні рухи, рухи, які імітують дії з відсутніми предметами;

•робочі рухи і дії, які є засобами трудової діяльності та становлять основу професійної майстерності, забезпечують ефективність праці, економію витрат сили і сприяють досконалій реалізації задумів людини. Кількість цих рухів і дій майже безмежна: і тих, що вже відомі й засвоєні, і тих, які ще буде знайдено.

Ось чому психомоторика людини, зазначають С. Д. Максименко і В. В. Клименко, універсальна – всеосяжна й різнобічна.

Особливості психомоторики:

•механізми психомоторики щоразу формуються під час рухової

дії;

•живий рух здатний на стільки форм траєкторій у просторі, скільки існує в природі форм предметів, з якими людина має змогу взаємодіяти;

•живий рух, навпаки, визначає форма того предмета, з яким взаємодіє людина;

•якщо психомоторика стикається з перешкодою, яку не може подолати, тоді людина зупиняється для роздумів, тобто перебудови схеми дії;

•структурно-анатомічна будова психомоторики не запрограмована на якийсь один чи кілька способів дій, і саме тому людина здатна до будь-якої за складністю рухової дії.

С. Д. Максименко і В. В. Клименко акцентують, що ідею про універсальність структурно-анатомічних функцій людського тіла висловив ще Арістотель, який зазначав: рука людини – інструмент для багатьох інструментів. Б. Спіноза довів, що спосіб дії мислячого тіла визначається не ним самим, а самовільно, оскільки власне мисляче тіло активно будує свій рух, дію відповідно до форми (образу, ідеї, схеми) будь-якого іншого предмета.

Таким чином, діючи, людина спроможна:

•спостерігати за своєю дією;

•контролювати її зсередини себе;

•обертати її продукт на власну сутність – систему здібностей. Діючи, людина ніби веде діалог сама зі собою. Вона будує і

перебудовує реальний плин рухів згідно зі своїм бажаним. Вона, мислячи – діє, а діючи – мислить.

Отже, психомоторика є знаряддям людини, завдяки якому вона має практичну можливість втручатися в довкілля, змінювати його, створюючи нові предмети і явища власними силами. Тому психомоторна дія – дійовий механізм розвитку психіки та тіла. Адже

744