38. Розкрити статус та особливості взаємодії різнорівневих компонентів структури індивідуальності.

Особистість характеризується якісними та кількісними проявами психічних особливостей, які утворюють її індивідуальність.

Індивідуальність — це поєднання психологічних особливостей людини, що утворюють її своєрідність, відмінність від інших людей. Індивідуальність проявляється у здібностях людини, в домінуючих потребах, інтересах, схильностях, у рисах характеру, в почутті власної гідності, у світобаченні, системі знань, умінь, навичок, у рівні розвитку інтелектуальних, творчих процесів, в індивідуальному стилі діяльності та поведінки, в типі темпераменту, в характеристиках емоційної та вольової сфер тощо.

Індивідуальність формує важливу характеристику особистості людини, яка забезпечує властивий тільки їй стиль взаємозв'язків з навколишньою дійсністю.

Той факт, що поняття “особистість” і “індивідуальність” не збігаються, не дозволяє представити будову особистості лише як деяку конфігурацію індивідуально-психологічних властивостей та якостей людини. З погляду представників західних психо­логічних шкіл і напрямів, достатньо охарактеризувати структуру – і тим самим, особистість людини буде цілком охоплена й описана. Так, психологи використовують спеціальні особисті опитувальні листи (анкети). Аналізуючи зміст цих відповідей і математично обробляючи результати опитування, дослідник одержує чисельне значення вираженості якої-небудь риси (типу) на відповідній цій рисі шкалі.

За допомогою цих методів можна описати індивідуальність людини і задати структуру.

1. Структура індивідуальності: формоутворюючі компоненти:

2. Темперамент – формальна динамічна характеристика індивіда (темпу, швидкості, інтенсивності психічних процесів і станів).

3. Темперамент зумовлюється типом нервової системи.

4. Інтелект – відносно стійка структура розумових здібностей індивіда (мисленєві здібності людини);

5. !!! темперамент – характеристика інструментальної сфери індивідуальності зі сторони активності, енергії, а інтелект – характеристика зі сторони можливостей суб’єкта, уміння розпоряджатися цією енергією;

6. Характер – сукупність стійких індивідуальних властивостей людини, які виявляються в її діяльності і поведінці, у ставленні до інших людей, до себе, до праці, до речей (змістовна характеристика особистості);

Динамічна структура особистості.

!!! Основні динамічні прояви особистісних властивостей корелюють (пов’язані, залежать) з опосередкованим темпераментом типом нервової системи.

!!! Особливості типу нервової системи відображаються на формі протікання психічних процесів людини (памяті, уваги, волі,…)

39. Психодіагностика як наука, її структура, основні підходи, вимоги і завдання.

Вирішити проблему самопізнання дозволяють різноманітні методи психодіагностики, що допомагають порівняти себе, свої окремі якості і особливості з певною шкалою, яка характеризує ступінь розходження рис конкретної людини і, наприклад, «ідеального» керівника. Спираючись на орієнтири для самовиховання, можна виявити і більш ефективно застосувати власні позитивні якості, що формують впевненість в собі; сформувати більш адекватну самооцінку своїх здібностей, поведінки, виявити помилки і недоліки у діяльності, усвідомити їх. Психодіагностика - (грецьк. - здібний розпізнавати) - розділ психології, який розробляє методи виявлення індивідуальних особливостей і перспектив розвитку особистості. Це наука і практика постановки психологічного заключення з метою вирішення психологічних проблем. Термін психодіагностика виник в психіатрії і досить швидко вийшов за межі медицини. Розвиток психодіагностики в нашій країні відбувався нерівномірно. Інтенсивне поширення психодіагностики в 20-х і на початку 30-х років було призупинене через неконтрольоване, непрофесійне використання тестів. Тому, в результаті, це позначилось на відставанні, яке почало інтенсивно долатись в 70-і та 80-і роки.

Таким чином, психодіагностика – це галузь психологічної науки, яка розробляє методи, принципи, шляхи та прийоми розпізнавання, виявлення, оцінки та вимірювання індивідуально-психологічних особливостей особистості.

Одне з визначень поняття психодіагностики відносить його до спеціальної області психологічних знань, що стосується розробки і використання в практиці різних психодіагностичних засобів. Психодіагностика в цьому її розумінні є наукою, в руслі якої ставляться наступні загальні питання:

1. Яка природа психологічних явищ і принципова можливість їх наукової оцінки?

2. Які що склалися на даний момент часу загальні наукові підстави для принципової пізнаваності і кількісної оцінки психологічних явищ?

3. Якою мірою вживані в даний час засоби психодіагностики відповідають прийнятим загальнонауковим, методологічним вимогам?

4. Які основні методичні вимоги, що пред'являються до різних засобів психодіагностики?

5. Які підстави достовірності результатів практичної психодіагностики, включаючи вимоги, що пред'являються до умов проведення психодіагностики, засобів обробки отриманих результатів і способів їх інтерпретації?

6. Які основні процедури конструювання і перевірки науковості методів психодіагностики, включаючи тести?

Виділяють: загальну, галузеву психодіагностику та психометрику

Структура (розділи) сучасної психодіагностики:

1. Загальна теорія психологічного вимірювання;

2. Окремі теорії та методики вимірювання властивостей та поведінки особистості.

3. Теорії та методики оцінювання чи позатестова діагностика.

Загалом психодіагностичний метод можна характеризувати в трьох основних діагностичних підходах: об’єктивному, суб’єктивному та проективному.

ПСИХОДІАГНОСТИКА (англ. psychodiagnostics; від греч. psyche - душа + diagnosis - розпізнавання, визначення) - наука і практика постановки психологічного діагнозу, тобто з'ясування наявності і ступеня вираженості у людини певних психологічних ознак. Об'єктом психодіагностики можуть виступати навики, уміння, загальні і спеціальні здібності, динамічні характеристики психічних процесів, психічні стани, мотиви, потреби, інтереси, риси особистості та ін.

Ппиходіагностика як наукова дисципліна спирається на загальнопсихологічне знання. Передісторія психодіагностики як практики простежується з III тис. до н. э., до цього періоду відносяться відомості про існування у ряді країн Стародавнього Сходу систем конкурсних випробувань для дітей, що претендують на держ. посади або охочих залучитися до релігійної мудрості. Проте власне історія психодіагностики як методології розробки науково обгрунтованих компактних методів виявлення індивідуальних особливостей бере поч. лише з кінця XIX в. Перші об'єктивні психологічні тести для вимірювання певних характеристик сприйняття, пам'яті та ін. були розроблені в 1884-1885 рр. Ф. Гальтоном, що обстежив по ним багато тисяч людей. Роботи Гальтона поклали початок бурхливому розвитку і широкому розповсюдженню тестів, направлених на психодіагностику окремих елементарних психологічних функцій. Слід. етап розвитку психодіагностики доводиться на нач. XX в. і пов'язаний перш за все з ім'ям А. Біне, що поклав початок розробці методів психодіагностики розумового розвитку (і розумової відсталості), розрахованих на різні вікові групи. У руслі цих досліджень В. Штерном був запропонований коефіцієнт інтелекту (IQ) як інтегральна характеристика рівня інтелектуального розвитку обстежуваних. Не дивлячись на постійну критику самої ідеї і методів вимірювання IQ, психодіагностика інтелекту набула широкого поширення в різних галузях практики і активно використовується до цього дня.

Одночасно виникає перша проектна техніка - методики психодіагностики глибинних особових структур, засновані на методичному принципі проекції - метод вільних асоціацій К. Юнга (1905) і тест Г. Роршаха (1921). Проте розквіт проектних методів починається з кінця 1930-х рр., коли у зв'язку з широким розповсюдженням психотерапії і психологічного консультування розробка подібних методів стала особливо актуальною. Трохи пізніше - в 1940-60-і рр. - наступає період розквіту опитувальників, перші зразки яких були створені в 1920-і рр.

У нашій країні, починаючи з робіт Р. І. Россолімо (1910-і рр.), проводилася велика робота із створення і адаптації методів психодіагностики інтелектуального розвитку, розповсюдження яких прийняло в 1920-х - початок 1930-х рр. масовий і неконтрольований характер (проти чого виступали багато психологів, в т.ч. Л.С. Виготській і П. П. Блонській). Поширена практика некритичного відношення непрофесіоналів до результатів тестування і скороспішного винесення на їх основі адміністративних рішень послужила приводом для припинення в СРСР всіх досліджень у області П. (див. Педологія), а також її практичного застосування (ухвала ЦК ВКП(б) від 4 липня 1936). Повернення психодіагностики в радянську психологію відбулося лише в 1960-70-х рр.

Психодіагностика як прикладна галузь психології включає крім методичного забезпечення уміння психодіагноста контактувати з обстежуваним в різних психодіагностичних ситуаціях (ситуація клієнта, експертизи і ін.); технологію реєстрації результатів обстеження, складання діагностичного висновку за наслідками обстеження і надання клієнту зворотного зв'язку про результати; професійно-етичні стандарти і вимоги до діагноста (професійна компетентність і відповідальність психодіагноста, конфіденційність і нерозповсюдження психодіагностичної інформації, збереження професійної таємниці і обмеження доступу непрофесіоналів до психодіагностичних методів, дотримання принципу благополуччя клієнта, право клієнта на отримання інформації про цілі і основні результати обстеження, принцип психокоректувального ефекту зворотного зв'язку, а також відповідність використовуваних методик цілям обстеження і психометричним вимогам). (Д. А. Леонтьев.)