право

договору або з інших підстав, вказаних в ст. 4 ЦК України.

Сторони в зобов'язанні називаються боржником і кредитором. Зобов'язання

- це відношення, внаслідок якого боржник зобов'язаний здійснити на користь кредитора певну дію (передати майно, виконати роботу, сплатити гроші та ін.)

або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Характерною особливістю зобов'язального правовідношення є визначеність його учасників, яких може бути декілька (як кредиторів, так і боржників), але вони завжди відомі Зобов'язання бувають односторонніми і двосторонніми

(багатосторонніми). Одностороннім є зобов'язання, в якому сторони мають тільки права або тільки обов'язки, а в двосторонньому - сторони мають і права, і

обов'язки.

Підставою виникнення зобов'язання є різні види договорів.

2. Договір є однією з підстав виникнення цивільних прав і обов'язків,

оскільки являє собою вид угоди (двосторонньої або багатосторонньої), за-

снованої на взаємному волевиявленні двох або більше осіб. Будь-який договір є угодою, але не кожна угода є договором. При цьому найважливішою вимогою є збіг волі сторін відносно прав і обов'язків, виникаючих у них, причому воля повинна бути не тільки взаємною, але й узгодженою, тобто співпадати за обсягом і змістом.

Договір - це угода двох або більше осіб, спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Договори поділяються на оплатні та безвідплатні. Сплатним вважається той договір, в якому дія однієї особи обов'язково вимагає у відповідь майнову дію іншої особи. У безвідплатних договорах дії однієї сторони не вимагають взаємного задоволення.

У залежності від моменту, з якого у сторін виникають права і обов'язки за договором, останні можуть бути консенсуальними і реальними. Консенсуальний

91

- це договір, для укладення якого досить одного погодження сторін. Реальний -

це договір, який вважається укладеним не з моменту погодження сторін, а з моменту здійснення певної дії з передачі майна. Наприклад, договір позики вважається укладеним, а, отже, позичальник стає зобов'язаним не з моменту,

коли сторони домовилися про позику, а з моменту, коли позикодавець передав позичальнику певну суму грошей.

Одностороннім є договір, внаслідок якого одна сторона має тільки права, а

інша - тільки обов'язки. Двостороннім називається договір, в якому обидві сторони пов'язані взаємними правами і обов'язками. При цьому не треба плутати односторонню угоду з одностороннім договором. Одностороння угода -

результат волевиявлення однієї сторони (наприклад, заповіт). Односторонній договір виникає внаслідок узгодженого волевиявлення двох сторін і тому завжди є двосторонньою угодою.

Значення договору полягає, передусім, у тому, що він є підставою виникнення особливого виду цивільних правовідносин - зобов'язань.

Договірні відносини виникають на певній економічній основі, отже, вони тісно пов'язані з відносинами власності. Відносно свого майна власник має право здійснювати будь-які дії, що не суперечать закону. У числі дій, за допомогою яких власники розпоряджаються своїм майном, найбільше значення мають договори.

Розвиток торгівлі, збут промислової та сільськогосподарської продукції,

постачання підприємств та інших господарюючих суб'єктів необхідною сировиною, матеріалами й обладнанням, надання фізичним і юридичним особам різноманітних послуг в сфері обслуговування - в усьому цьому різноманітті господарського життя договір служить найважливішим засобом задоволення матеріальних і культурних потреб суб'єктів цивільного права. Договір також є найважливішим регулювальником фактичної поведінки, оскільки ним безпосередньо визначаються взаємні права і обов'язки сторін в цьому зобов'язальному правовідношенні. Договір є також найважливішим засобом, що дисциплінує цивільний оборот, оскільки покладає відповідальність на сторони,

92

які не виконують права і обов'язки, передбачені договором.

Уся сукупність умов, які визначають права і обов'язки сторін в зобов'язанні,

виникаючому з договору, називається змістом договору.

У змісті договору прийнято розрізнювати такі види умов:

1)істотні;

2)звичайні;

3)випадкові.

Істотними називаються ті умови, без яких даний вид договору не може вважатися укладеним. Тому істотні умови визначають обов'язковий зміст договору (наприклад, ціна в договорі купівлі-продажу). До звичайних умов відносяться ті, які самі по собі передбачаються і, як правило, до договору не включаються тому, що передбачені в нормах цивільного права. Невключення звичайних умов до договору не впливає на його юридичну силу, позаяк в цьому випадку застосовуються правила відповідної правової норми. Випадковими умовами договору визнаються, звичайно, ті, які частіше за все не передбачаються в договорах такого типу, але можуть бути включені в його зміст

за згодою сторін.

Виходячи з економічних і юридичних ознак, система договорів може мати

такий вигляд:
1)	договори, спрямовані на передачу права власності на річ або
права	оперативного управління річчю (наприклад, договори купівлі -
продажу, поставки);
2)	договори, які спрямовані на забезпечення	надання	іншій особі
права користування майном (наприклад, договір оренди);
3)	договори з надання послуг (наприклад, договори перевезення,
доручення);
4)	договори, пов'язані з передачею грошей	(наприклад, договори
позики, банківської позички);
5)	договори про перерозподіл ризику, який	виникає з	випадкових
причин (наприклад, договір страхування);

93

6) договори про спільні дії (договір про спільну діяльність).

3. Виникнення зобов'язань зумовлене взаємними інтересами сторін.

Виконання зобов'язання - це здійснення боржником дії (передача майна,

виконання роботи, сплата грошей і т.ін.) або утримання від дії, якої має право вимагати кредитор. Виконання зобов'язань підпорядковано деяким принципам,

тобто встановленим законом основним положенням, яких необхідно дотримуватись у процесі виконання зобов'язань.

Принцип належного виконання зобов'язання означає, що зобов'язання вважається виконаним належним чином, якщо виконане в точній відповідності до договору й закону. Дія вказаного принципу спрямована на те, щоб виконання кожного конкретного зобов'язання неодмінно приводило до досягнення тієї мети, заради якої воно було встановлене.

Принцип реального виконання є логічним продовженням принципу належного виконання та означає неприпустимість заміни того, що зобов'язаний зробити боржник, грошовою компенсацією у вигляді відшкодування збитків і сплатою неустойки. Закон вимагає, щоб зобов'язання виконувалося в натурі -

передавалося майно, виконувалися роботи, робилися послуги і т.ін., з приводу яких особи вступили у зобов'язання. Боржник може бути звільнений від реального виконання внаслідок неможливості виконання - загибелі предмета виконання, визначеного індивідуальними ознаками, інших обставин, за які боржник відповідальності не несе.

Взаємна зацікавленість сторін у виконанні зобов'язання обумовила існування таких принципів, як принцип співпраці сторін і принцип економіч-

ності. Принцип співпраці означає, що сторони повинні не тільки сумлінно виконувати свої обов'язки, але й надавати допомогу і створювати умови контрагенту для належного виконання зобов'язання. Співпраця сторін по-

чинається зі стадії виникнення зобов'язання і закінчується його виконанням.

Принцип економічності означає, що виконання зобов'язання повинно

94

здійснюватися з найменшими витратами матеріалів, праці та ін.

Норми зобов'язального права передбачають можливість укладення і таких договорів, за якими виконання проводиться не кредитору, а третій особі.

Під предметом виконання зобов'язання розуміють те, з приводу чого боржник зобов'язаний здійснити дію, виконуючи вимогу кредитора. Під якістю виконання розуміють якість продукції, що поставляється за договором, якість виконаної роботи або послуги і т.ін., тобто якість предмета зобов'язання. Під

способом виконання зобов'язання потрібно розуміти порядок виконання, який визначається нормативними актами або передбачається сторонами в договорі.

Місце виконання може передбачатися договором або випливати з самої суті зобов'язання. Крім того, зобов'язання повинно бути виконане в строк,

встановлений договором або законом. Днем виконання в цьому випадку вважається: при відвантаженні продукції іногородньому одержувачу - день здачі продукції органу транспорту або зв'язку для доставки її за призначенням; при здачі продукції на складі одержувача або постачальника - день складання акту передачі-приймання або отримання розписки за здану продукцію. Іноді сторони не встановлюють точного строку виконання. Таке зобов'язання боржник мусить виконати на першу вимогу кредитора.

4. Під способами забезпечення виконання зобов'язань потрібно розуміти передбачені законом або договором спеціальні заходи, покликані додатково стимулювати боржника до належного виконання свого обов'язку за основним зобов'язанням, а в разі невиконання ним свого обов'язку - служити засобом задоволення інтересів кредитора. До способів забезпечення виконання зобов'язань відносяться: неустойка, застава, завдаток, поручительство (гарантія).

Кожний з названих способів забезпечення зобов'язань характеризується специфічними, властивими тільки йому характерними рисами. Але є ряд спільних моментів: спільність цілей (надання кредитору певних гарантій задоволення його вимог); крім основного зобов'язання, виникає нове, що є по

95

відношенню до нього додатковим (таким, що забезпечує). Будь-який з названих способів забезпечення виконання зобов'язань припиняється у разі припинення головного зобов'язання.

Неустойкою (штрафом, пенею) визнається визначена законом або договором грошова сума, яку боржник зобов'язаний сплатити кредитору у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання. Штраф - це неустойка,

яка визначається в твердій грошовій сумі за кожне порушення за зобов'язанням.

Пеня - це неустойка, що обчислюється, як правило, в процентному відношенні до суми простроченого платежу за кожний день прострочення.

Закон України "Про заставу" розширив сферу застосування застави як способу забезпечення виконання зобов'язань. Застава - це спосіб забезпечення зобов'язання, внаслідок якого кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставником) забезпеченої заставою вимоги отримати задоволення від вартості закладеного майна переважно перед іншими кредиторами. Закон встановлює певні вимоги до договору застави.

Завдатком називається грошова сума, яка видається однією зі сторін, що домовляються, в рахунок належних з неї за договором платежів іншій стороні як доказ укладення договору і забезпечення його виконання. Завдаток застосовується тільки у відносинах між громадянами.

За договором поручительства (гаранти) поручитель зобов'язується перед кредитором іншої особи відповідати за виконання останнім свого зобов'язання в повному обсязі або в частині.

5. Цивільно-правова відповідальність - це покладання на особу, від-

повідальну за невиконання або неналежне виконання зобов'язання або за порушення іншого права, що охороняється законом, несприятливих майнових наслідків, передбачених правовою нормою або договором. Порушення зобов'язання може виступати або у вигляді невиконання зобов'язання, або у вигляді неналежного виконання. Підставами виникнення відповідальності є

96

неправомірні дії боржника, пов'язані з невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.

Як загальна форма відповідальності виступає обов'язок боржника відшкодувати збитки, викликані невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. Для притягнення боржника до цивільно-правової відповідальності в формі відшкодування збитку необхідно, щоб порушення зобов'язання дійсно спричинило настання у кредитора збитків.

Під збитками згідно із законом розуміються витрати, здійснені кредитором,

втрата або пошкодження його майна, а також не отримані ним прибутки, які кредитор отримав би, якби зобов'язання було виконане боржником належним чином. Для стягнення збитків кредитор повинен довести:

1)факт порушення зобов'язання;

2)наявність причинного зв'язку між допущеним порушенням і збитками,

що виникли;

3) розмір збитків, що вимагаються.

У разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання як міра відповідальності застосовується неустойка (штраф, пеня), яка може бути передбачена законом або договором.

Тема 9. Характеристика основних видів господарських і цивільних

договорів

Питання

1.Договір купівлі-продажу.

2.Договір оренди.

3.Договір перевезення.

97

1. Загальне поняття договору купівлі-продажу подане в ст. 224 ЦК України.

За договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Договір є двостороннім, сплатним, консенсуальним.

Предметом договору купівлі-продажу може бути будь-яке майно, не вилучене з цивільного обороту.

Сторонами в договорі є продавець і покупець. Продавець повинен бути власником майна, що продається. Форма договору може бути усною або письмовою в залежності від предмета договору. Більшість угод з купівлі-

продажу виконуються при самому їх здійсненні і не потребують письмового оформлення. Форма договору купівлі-продажу будинку тільки письмова.

Договір купівлі-продажу житлового будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією зі сторін є громадянин, і зареєстрований у виконавчому комітеті місцевої ради.

Ціна в договорі є істотною умовою. Згідно зі ст. 228 ЦК продаж майна проводиться за цінами, встановленими за погодженням сторін.

Основний обов'язок продавця - передати майно у власність покупцеві,

інформуючи його про якість речі, її дефекти та недоліки. Якість проданої речі повинна відповідати умовам договору, а при відсутності вказівок в договорі -

вимогам, що звичайно пред'являються (ст. 233 ЦК). Річ, що продається торговою організацією, повинна відповідати стандарту, технічним умовам або зразкам,

встановленим для таких речей, якщо інше не випливає з характеру даного виду купівлі-продажу.

Стаття 229 ЦК України закріпила обов'язок продавця - попереджати покупця про всі права третіх осіб на річ, що продається. Крім того, коли право власності переходить до покупця раніше передачі речі, то продавець зобов'язаний до передачі зберігати річ, не допускаючи її погіршення.

Покупець зобов'язаний прийняти річ і сплатити за неї обумовлену ціну.

Відповідно до ст. 238 ЦК України покупець зобов'язаний залучити продавця до участі в справі, якщо третя особа на підставі, що виникла до продажу речі,

98

пред'явить до покупця позов про її відібрання.

За невиконання зобов'язання за договором купівлі-продажу настає цивільно-

правова відповідальність. Якщо продавець, порушуючи договір, не передає покупцеві продану річ, покупець має право вимагати передачі проданої йому речі та відшкодування збитків, заподіяних затримкою виконання, або, зі свого боку, відмовитися від виконання договору і зажадати відшкодування збитків.

Закон, охороняючи права покупця, спеціально встановлює правові наслідки, що наступають у разі продажу товарів неналежної якості. Покупець має право зажадати:

1)або заміни речі річчю належної якості, або пропорційного зменшення купівельної ціни;

2)або безвідплатного усунення недоліків речі продавцем, або відш-

кодування витрат покупця на їх усунення;

3)або розірвання договору з відшкодуванням покупцеві збитків;

4)або заміни на такий же товар іншої моделі з відповідним перерахунком купівельної ціни.

Претензії з приводу недоліків проданої речі, на яку встановлені гарантійні строки, можуть бути заявлені покупцем протягом цього строку; а якщо придбана річ, на яку не встановлений гарантійний строк - протягом 6 місяців з дня передачі; відносно нерухомого майна - не пізніше 37 років з дня передачі його покупцеві.

Відповідальність продавця настає у разі відсудження речі у покупця. Якщо внаслідок рішення суду, господарського або третейського суду продана річ вилучена у покупця, продавець зобов'язаний відшкодувати покупцеві понесені ним збитки (ст. 239 ЦК).

2. Закон України "Про оренду майна державних підприємств і організацій"

покликаний забезпечити підвищення ефективності використання майна державних підприємств, організацій шляхом передачі його в оренду фізичним і

99

юридичним особам, створити передумови для можливої приватизації цього майна.

Згідно зі ст. 2 вищезгаданого Закону "оренда являє собою засноване на договорі строкове оплатне володіння й користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької діяльності".

Договір оренди є оплатним, двостороннім, консенсуальним.

Предметом договору можуть бути цілісні майнові комплекси державних підприємств, організацій або їх структурних підрозділів (філіалів, цехів,

дільниць) або окреме індивідуально визначене майно, що не споживається в процесі користування.

Сторонами в договорі оренди є: орендодавець - особа (органи, під-

приємства, організації), що надає майно у тимчасове користування, і орендар,

одержуючий дане майно у тимчасове користування за плату. Орендарями можуть бути організації орендарів, створені членами трудового колективу держпідприємства, організації, їх структурні підрозділи, громадяни та юридичні особи України, іноземних держав, міжнародні організації та особи без громадянства.

Ініціатива з укладення договору оренди може виходити від членів трудового колективу підприємства, організації або їхніх структурних підрозділів, фізичних і юридичних осіб.

Істотними умовами договору оренди є:

1)об'єкт оренди (склад і вартість майна);

2)строк, на який укладається договір;

3)орендна плата;

4)порядок використання амортизаційних відрахувань;

5)відновлення орендованого майна;

6)умови повернення майна;

7)виконання зобов'язань, а зі згоди сторін - можуть бути й інші умови.

Строк договору визначається за погодженням сторін. При відсутності заяви

однієї зі сторін про припинення або зміну після закінчення строку договору, він

100