8.3. Судова система України в першій половині XIX ст.

У першій половині XIX ст. на українських землях, належних до Російської імперії, діяли різні судові системи.

У Слобідсько-Українській, Катеринославській, Херсонській, Таврійській губерніях судочинство було приведено у відповідність до судової системи російської держави. Судами першої інстанції тут були станові суди: у повітах - земські (для дворян і селян), у містах - магістрати та ратуші (для купців і міщан).

Земські суди (земський справник, від двох до чотирьох за­сідателів від дворян) розглядали цивільні та кримінальні справи, проводили слідство, виконували рішення та вироки. Судами другої інстанції були губернські суди, що складалися з палат кримінального та цивільного суду. До складу палат входили виборні засідателі від дворян, міщан, державних селян, а їхніх голів призначали. У межах губернії існували позастанові установи - совісні (роз­глядали справи про злочини божевільних і неповнолітніх, майнові суперечки між родичами) та надвірні суди (розглядали кримінальні та цивільні справи осіб, станову належність яких було важко ви­значити, чиновників і військовослужбовців, які перебували в місті у справах служби), але вони не були обов'язковою ланкою судової системи губернії. В Одесі у 1808 р. було створено комерційний суд-склад якого (голова, чотири члени і юрисконсульт) обиравс* купецтвом. У провадженні суду були купецькі договори, позови міських та іногородніх купців, справи осіб інших станів, пов'язаній з комерцією. Суд мав право остаточного вирішення у справа*

сума позову в яких була не більше 500 крб. Пізніше (відповідно до "Установлення комерційних судів" за 1832 р.) такі суди були відкриті майже в усіх містах Причорномор'я.

У Волинській, Київській, Подільській губерніях (Правобереж­жя) продовжувала функціонувати стара судова система: повітові суди (голова, два підсудки (асесори), нотар (писар), возні), підкаморські (підкоморій (голова), кілька коморників, копачі), магістратські (та голови (бурмистри), чотири ратман и (радники)), ратушні (створюва­лися в містечках). Судову систему кожної з цих губерній очолював головний суд, який був також апеляційною інстанцією та складався з двох департаментів-цивільних і кримінальних справ.

У Полтавській та Чернігівській губерніях, як і на Правобережній Україні, діяли повітові та підкоморські суди, а головною судовою інстанцією для судових установ цих губерній був генеральний суду Чернігові, котрий підпорядковувався імператорському Сенату. Складався він із двох департаментів (у складі кожного: генераль­ний судця, два радники та п'ять засідателів).

Діяльність усіх судів у губерніях України контролювали губерна­тори, а вищою інстанцією був Сенат.

Усі вироки з кримінальних справ в обов'язковому порядку направляли губернаторові, і якщо думка останнього була іншою, то справа передавалася спочатку до Сенату, а потім - імператорові. Зазвичай, Сенат підтримував думку губернатора, а імператор за­тверджував її. Отже, попередній вирок суду втрачав силу.

Починаючи з 1831 р., самодержавна влада вдається до заходів, спрямованих на усунення місцевих особливостей у судочинстві України - були ліквідовані генеральний і головні суди, а в губер­ніях створено палати кримінального та цивільного суду, головів яких призначав цар, а радників - міністр юстиції.

Наприкінці 20-х рр. XIX ст. в українських судах було запровад­жено російську мову, а на початку 40-х рр. скасовано дію місцевого права й таким чином судова система в Україні стала функціо­нувати на основі загальноімперського права.