9.10. Розвиток права у другій половині XIX ст.

Реформи 60-70-х рр. XIX ст. призвели до великих зрушень у праві. Воно стає на шлях буржуазного розвитку. Після звільнення селян від кріпосної залежності розширилося коло суб'єктів за­стосування цивільного права. Зобов'язальне право в післяреформе-ний період базувалося на принципі договірної свободи, але цей демократичний принцип не завжди здійснювався на практиці.

Бурхливий розвиток промислового виробництва та розвиток робітничого класу зумовили розробку фабрично-заводського законодавства. У 80-90-х рр. XIX ст. в цій галузі було прийнято такі важливі закони: "Про малолітніх працюючих на заводах, фабриках та мануфактурах" (1882 р.), "Про заборону нічної праці неповнолітніх і жінок на фабриках, заводах та ману­фактурах" (1885 р.), "Про тривалість та розподіл робочого часу в закладах фабрично-заводської промисловості" (1897 р.) та ін. Для нагляду за виконанням фабрично-заводського законо­давства створюються спеціальні органи - фабричні інспекції.

Запроваджуються буржуазні принципи в кримінальному праві. У 1866р. і 1885р. вийшли нові редакції" Уложення про покарання кримінальні та виправні", до яких було внесено багато змін порів­няно з попередньою редакцією цього документа. Якщо "Уложен­ня..." 1846 р. визначало поняття злочину як дію, заборонену законом під загрозою покарання, то в нових його редакціях це поняття відповідало принципові, що немає злочину, якщо про це відсутня вказівка в законі. Проголошувався принцип вини у формі умислу та необережності. Були докладно перераховані всі види посягань на особу, власність, регламентувалися посадові злочини, злочини проти порядку управління тощо. Виділяються політичні злочини, До яких належали бунт і державна зрада. За посягання на життя Царя або членів його родини передбачалася смертна кара. Загальна кількість складів злочинів наближається до 2000 і, відповідно, значно розширюється система покарань. Усі покарання поділя­лися на основні (смертна кара, каторга, заслання, вислання тощо) та додаткові (позбавлення звань, титулів, поліцейський нагляд).

У самостійні галузі права виділяються кримінально-процесуальне та цивільно-процесуальне право. Найважливішими досягненнями кримінально-процесуального права було те, що в ньому докладно регламентувався порядок розгляду справ у судах, проголошувалися такі демократичні принципи правосуддя, як усність, гласність, безпосередність, право звинувачуваного на захист, закріплювався принцип невинності. Принцип змагальності процесу диктував необхідність створення адвокатури, що була запроваджена судовими статутами 1864 р. Що стосується цивільних справ, то вони розглядалися за спрощеною схемою в місцевих судових органах (мирові судді та зТзди мирових суддів) і за більш складною у загальних судах. Рішення судів в апеляційному порядку могли бути оскарженими.

9.11. Державне управління на західноукраїнських землях у XIX - на початку XX століть

На початку XIX ст. на західноукраїнських землях панувала австрійська система управління. Вище управління українськими землями, що входили до Австрійської імперії, здійснював імператор (цісар). Він зосереджував у своїх руках всю законодав­чу, виконавчу та судову владу й, видаючи найважливіші постанови, патенти, мандати, резолюції, вважався єдиним джерелом влади. Свої функції імператор виконував за допомогою цілої низки органів влади й управління. До березня 1848 р. налічувалося десять придворних рад і управлінь.

У 1849 р. замість губернського управління в Галичині було запроваджено намісництво на чолі з намісником, а в Буковині крайове управління на чолі з крайовим президентом. Намісник, як і крайовий президент, був одноособовим главою краю, котрий підпорядковувався лише владі вищого рівня. Намісник управляв через департаменти, кількість яких не була постійною.

На початку XIX ст. Галичина, що мала назву Галіцїїта Лодомерії. поділялася на 18 циркулів (округів). Циркулі очолювали старости, до компетенції яких належали всі адміністративні та поліцейські справи, нагляд за торгівлею, промисловістю т^що.

У 1846 р. внаслідок адміністративно-територіальної реформ и територію Галичини було поділено на 74 повіти. Очолювали їх начальники повітів або старости, що призначалися міністром внутрішніх справ та були наділені широкими повноваженнями.

На відміну від Галичини та Буковини, Закарпаття у складі Угорщини не було виділено в окремий коронний край. Воно поділя­лося на чотири жупи, влада в яких належала жупанам і під-жупанам.

Самостійними адміністративними одиницями були села, автономія яких здійснювалася через сільські представництва, постійними виконавчими органами котрих були сільські управ­ління, очолювані старостами. Старост призначали поміщики. Сільське управління підпорядковувалося безпосередньо начальни­кові комітатського управління, що мав значні повноваження.

У Закарпатті, крім адміністративно-територіального поділу, існував і територіально-економічний - на домінії, що об'єднува­ли землі з містами та селами, які належали феодалам, церкві, державі. До них входила система фільварків або клічів (групи фільварків).

Після утворення в 1867 р. двоєдиної' (дуалістичної) держави -Австро-Угорщини - в Буковині крайовий начальник називався крайовим президентом (ландеспрезидент), а в Галіції- намісни­ком (штаатгальдер). Крайовим начальникам підпорядковувалися начальники повітів (старости), що призначалися міністром внутрішніх справ. Старости наділялися широкими повноважен­нями у вирішенні різноманітних господарсько-адміністративних питань. У їхньому розпорядженні перебували жандармерія, в разі необхідності вони могли використовувати військові сили, розта­шовані на території повіту.

Нижньою ланкою державного апарату управління були началь­ники міських і сільських общин (війти у селах і бурмистри в містах), які підлягали старостам. Війти й бурмистри мали ті ж повно­важення, що й старости, але лише на своїй території.

Начальники країв, повітів, міст і сіл, жуп і комітатів повністю підпорядковувались оперативному управлінню з боку уряду.

У Галичині та Буковині, поряд з урядовими органами, існували також установи крайового та місцевого самоврядування (крайо­ві сейми й повітові ради та комітати).

Управління містами на західноукраїнських землях здійснювали міські ради та магістрати.

На початку XX ст. органи державної адміністрації та самовряду­вання на західноукраїнських землях суттєвих змін не зазнали.