11.14. Місцеве управління унр періоду Директорії

Місцеве управління в добу Директорії було зосереджене в руках волосних, повітових і губернських комісарів. Усіх їх спочатку призначала Директорія. Проте такий порядок змінюється після за­твердження інструкції "Про тимчасову організацію влади на місцях" 24 червня 1919 р.). Вона передбачала новий порядок призначення осадових осіб. Так, волосний комісар призначався на посаду "бітовим комісаром, останній - губернським і затверджувався іністром внутрішніх справ. Губернського комісара призначав іністр внутрішніх справ і затверджувала Директорія.

Виконавчими органами в повітах проголошувалися комісаріати, в губерніях - управління. Управління поділялися на відділи.

Волосні, повітові та губернські комісари наділялися значними овноваженнями, що, порівняно з періодом Центральної Ради, ули значно розширені.

11.15. Судова система унр періоду Директорії

Прийшовши у грудні 1918 р. до влади, Директорія відновила кон Центральної Ради про Генеральний суд, а з ним і всю судову истему, що сформувалися за тієї доби (окружні суди, апеляційні cУДи).

Окрім того, Директорія зберегла й ті судові інститути, котрі функціонували із "самодержавних" часів та не були скасовані попередньою українською владою.

Однак в умовах громадянської війни Директорія змушена була за твердити Закон "Про надзвичайні військові суди" (26 січня 1919p.), які створювалися в місцевостях, оголошених на воєнному стані чи в стані облоги, а також на території воєнних дій.

11.16. Законодавство унр у період Директорії

Ставлення Директорії до всієї сукупності нормативного матеріалу, що залишився від часів Російської імперії, Тимчасо­вого уряду, Центральної Ради, Гетьманату та радянської влади, було вибірковим. Загалом же законодавство Директорії можна охарактеризувати як законодавство перехідного періоду, коли закони приймалися лише за необхідності "швидкого реагування" на кон­кретні обставини.

На його рівень значно впливали політичні фактори, атому законі і були відірвані від життя й не давали очікуваного результату. До того ж тодішні обставини життя країни також впливали на пріо­ритети законотворчості. В той час економічні проблеми відходять на другий план і регулюються лише в поодиноких актах і, навпаки, військове законодавство розвивалося дуже активно.

Негативно впливали на стан законодавства відсутність належної законодавчої процедури та чіткої системи нормативно-правових актів. Директорія, як свого часу й Центральна Рада, чітко не визна­чила критерії, яким мали відповідати закони та постанови, не визначила в них статус таких актів, як декларації та універсали.

11.17. Вищі органи влади й управління Західно­української Народної Республіки

Поразка німецького блоку в Першій світовій війні активізувала рух населення клаптикової монархії Габсбургів за утворення національних держав. 18 жовтня 1918 р., коли Австро-Угорська імперія розвалилась, у Львові організувалася Національна Рада, що у відозві від 1 листопада 1918р. проголосила про створення національної держави. її назву - Західноукраїнська Народна Рес­публіка (ЗУНР) - і територію визначив закон від 13 листопада 1918 р. Національна Рада проголошувалася найвищою зако-

нодавчою владою. 15 листопада 1918р. її склад доповнюєть­ся представниками від повітів і великих міст. У січні 1919 р. була створена Президія Ради у складі Президента та чотирьох Його заступників. Посада Президента була тотожна посаді спікера в парламенті. Того ж дня було створено Виділ Національної Ради, до складу якого входили Президент і дев'ять членів. Він виконував функції колегіального глави держави.

Українська Національна Рада вважала себе тимчасовим органом, а тому 31 березня 1919р. приймає закон про скликання сейму ЗУНР. Згідно із законом про вибори до сейму (13 квітня 1919 р.), останній мав бути однопалатним і обиратися громадянами на основі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні (активне з 21 року, пасивне з 25 років). Посли мали обиратися до Сейму за національно-пропорційною системою, що мала гаран­тувати всім національним меншинам право мати своїх представ­ників у парламенті. Провести вибори до Сейму так і не вдалося.

6 грудня 1918 р. Є. Петрушевича було проголошено Диктатором ЗУНР. Зроблено це було з метою повної централізації законодавчої, виконавчої та військової влади.

Урядом ЗУНР був Державний секретаріат (утворений 6 листо­пада 1918 р.), до складу якого входили 14 секретарів. Очолював уряд прем'єр (спочатку був К. Левицький, а від січня 1919 р.-С. Голубович).