11.5. Верховне управління Української Народної Республіки (період Центральної Ради)

Особливе місце в структурі вищих органів України цього періоду мала Центральна Рада, що діяла з березня 1917р. до квітня 1918 р. У документах того часу вживалися такі правові її ви­значення, як: "законодавчий орган", "представницький орган", "революційний парламент". Центральна Рада, незважаючи на всі ознаки парламенту, мала і свою специфіку - у її офіційних документах постійно декларувалося, що вона є тимчасовим органом, який діятиме до скликання Всеукраїнських Установчих зборів; формувалася не через загальні вибори, а на основі делегу­вання до її складу представників від різних демократичних громадських організацій. Кількісний склад Центральної Ради весь час збільшувався (від 150 осіб у березні 1917 р. до 800 у липні 1917 р.). Документами, що визначали правові засади її діяль­ності, були: "НаказУкраїнській Центральній Раді" (23 квітня 1917 p.), закони - "Про утримання Центральної Ради задержавшій кошт" (25 листопада 1917 р.), "Про недоторканність членів Центральної

ради" (16 квітня 1918 р.) та ін. Робота Центральної Ради про­билася через її Загальні збори (пленум), Комітет Ради та галузеві комісії. Центральна Рада була законодавчим органом. Закони приймалися на пленумах. У період між пленумами законодавчі функції виконував Комітет Ради чи, як його згодом називали, Мала Рада (її склад у липні 1917 р. становив 40 осіб).

Функціїукраїнського уряду в добу Центральної Ради виконував Генеральний Секретаріат (з січня 1918 р. - Рада Народних іністрів), який складався з генеральних секретарств, очолюваних генеральними секретарями (міністрами). Його правовий статус, склад і повноваження визначалися Статутом Генерального Секретаріату, затвердженим 29 липня 1917 р. Малою Радою. Згідно з ним. Генеральний Секретаріат проголошувався вищим органом управління в Україні, формувався І {ентральною Радою, був відповідальним перед нею, але остаточно його затверджував Тимчасовий уряд. Рішення уряду приймалися у формі декларацій, постанов та інструкцій.

Наприкінці квітня 1918 р. на засіданні Центральної Ради було обрано Президента Української Народної Республіки (УНР) ІМ. Грушевського)та ухвалено Конституцію УНР (29 квітня 1918 р.). Вгідно з нею, верховним органом УНР мали стати Всенародні збори, що повинні були здійснювати законодавчу владу й форму­вати вищі органи виконавчої та судової влади. Вища виконавча влада в УНР мала належати Раді Народних Міністрів.

11.6. Організація місцевої влади в Українській ародній Республіці (період Центральної Ради)

З утвердженням влади в центрі Центральна Рада почала створю-ати свою мережу органів місцевого управління, що була представлена спочатку губернськими, повітовими та міськими українськими радами, а згодом - сільськими й волосними управліннями. Основним завданням цих структур був захист національно-політичних прав українського народу та виконання постанов Центральної Ради. Склад рад становив від 70 до 80 членів, половина яких обиралася місцевими партійними та полі­тичними організаціями, а друга половина - господарськими, освітніми, професійними й іншими громадами. У листопаді-грудні 1917р. місцевих комісарів Тимчасового уряду було замінено на комісарів Центральної Ради. Українські народні ради мали повністю замінити на місцях колишні земства та думи. Та оскільки серед лідерів Центральної Ради не було єдиної позиції щодо порядку утворення таких органів та їхньої компетенції, не було коштів наїх утримання, то органи місцевого управління України в цей час перебували в стані глибокої кризи.

Згідно із Законом "Про поділ України на землі" (6 березню 1918 р.), скасовувався поділ України на губернії та повіти, а тери­торія, відповідно, поділялася на 32 землі, а ті - на волості та громади. Землі мали бути меншими за губернії, але більшими за повіти. Новий адміністративно-територіальний устрій мав нести ідею універсальності, тобто одночасно мав бути пристосованим як до судової мережі, так і до виборчих округів. Закон визначав межі земель, їхні назви та адміністративні центри. Передбачалося, що середня кількість населення однієї землі мала становити 1 млн. мешканців, а територія дорівнювала б територіям 3-4 колишніх повітів.

Відповідно до нового адміністративно-територіального устрою мала встановлюватись і система органів місцевої влади й управ­ління. Ця система була визначена Конституцією УНР і становила: землі, волості та громади. Вони набували права широкого само­врядування. Саме радам і управам громад, волостей та земель віддавалася вся місцева влада. На міністерства покладався лише контроль за їхньою діяльністю - безпосередньо та через призначених урядовців. Уряд не мав права порушувати встановлену законом компетенцію органів місцевого самоврядування. Та, як відомо, ці та інші положення Конституції УНР були лише добрим наміром, яким так і не судилося бути втіленими в життя.