15.3. Судова система

Після закінчення війни на роботу в мирних умовах пере­будовувалися й судові органи. У вересні 1945 р. було скасовано широку юрисдикцію військових трибуналів, відновлюється судова система, передбачена Конституцією УРСР 1937 р. - Верховний Суд УРСР, обласні та народні суди. Верховний Суд УРСР був обраний Верховною Радою УРСР у 1947 р., а обласні суди в 1947-1949 рр. сесіями обласних Рад депутатів трудящих -усі на п'ять років. 30 січня 1949 р. в Україні відбулися перші вибори народних суддів. Обирало їх населення строком на три роки.

У наступні роки відбувається подальший розвиток правових засад організації та діяльності судових установ. За Конституцією УРСР 1978 р. суддів Верховного Суду УРСР обирала Верховна Рада УРСР, обласних судів - обласні Ради народних депутатів, а народних судів - громадяни району (міста) - на п'ять років, народних засідателів - на зборах громадян за місцем їхньої роботи чи проживання-на два з половиною роки. Вирішення господар­ських спорів між підприємствами, установами й організаціями здійснювали органи державного арбітражу. У жовтні 1989 р. внаслідок унесення змін до Конституції УРСР змінюється порядок обрання народних суддів районних (міських) судів. їх обирали обласні Ради народних депутатів. Судді всіх судів обиралися строком на десять років.

Після проголошення Декларації про державний суверенітет України в жовтні 1990 р. приймаються чергові зміни до Консти­туції України, згідно з якими судова та прокурорська системи України, фактично, виводилися з підпорядкування союзним структурам. Передбачалося створення в Україні Конституційного Суду.

^ 15.4. Друга кодифікація законодавства Радянської України

У 60-80-х рр. XX ст. була проведена друга кодифікація радянського законодавства, основною особливістю якої стало посилення його централізації та уніфікації.

Проявлялося це в тому, що Верховна Рада СРСР за період 1958-1984 рр. прийняла 16 Основ законодавства СРСР і союзних республік з різних галузей права. На основі їх в УРСР станом на 1 січня 1985 р. було прийнято 13 кодексів-законів: Криміналь­ний (1961 р.), Кримінально-процесуальний (1960 р.), Цивільний (1963 р.), Цивільний процесуальний (1963 р.),Лро шлюб та сім'ю (1969 р.), Земельний (1970 р.). Виправно-трудовий (1971 р.). Про працю (1971 р.). Водний (1972 р.), Про надра (1976 р.), Лісовий (1979 р.), Житловий (1983 р.), Про адміністративні правопорушення (1984 р.). Та вони, фактично, були копіями загальносоюзних актів. Жоден з них не мав особливостей, що підтверджували б самобутність республіки та її право на ство­рення самостійної правової системи.

____15.5. Конституція УРСР 1978 р.

Четверта (остання) Конституція радянської України була прий­нята 20 квітня 1978 р. Верховною Радою УРСР. Вона складалася з преамбули й десяти розділів. Текст Конституції УРСР 1978 р. майже повністю відповідав Конституції СРСР 1977 р. За цією Конституцією, УРСР визнавалася суверенною радянською соціалістичною державою. Ознакою суверенітету республіки було те, що вона мала право зносин з іноземними державами. Гарантією суверенітету було закріплення за союзною республікою права виходу зі складу СРСР, але механізму здійснення цього права не було передбачено, що свідчило про декларативний характер цієї конституційної норми. Конституція була пронизана ідеями, що спрямовувалися на зміцнення командно-адміністративноїсистеми.

154

Стаття 6 Конституції УРСР проголошувала комуністичну партію "керівною і спрямовуючою силою суспільства, ядром її політичної системи".

Положення Конституції УРСР не зважали на реалії суспільного розвитку та не відповідали їм. Наприклад, в Основному Законі визначалося, що вся влала в УРСР належить народові, в той час як насправді народ був відчужений від участі в управлінні державними та суспільними справами, а представницькі органи відтіснив апарат, який усе більше бюрократизувався. Конституція проголошувала широке коло прав і свобод громадян (слова друку, зборів, мітингів, демонстрацій тощо). Та механізм реалізації цих прав був ненадійний, а то й узагалі відсутній.

vl5.6. Розвиток права

У перші повоєнні роки основи законодавства УРСР суттєво не змінилися. У 40-50-х pp. XX ст. на території України продовжу­вали діяти прийняті раніше республіканські кодекси з нормами, що вже не відповідали умовам багатоукладної економіки. З огляду на не. Президія Верховної Ради УРСР прийняла постанову ' "Про перегляд кодексів законів Української PCP" (14 травня 1956р.). Цей перегляд відбувся відповідно до процесів, які відбувалися в тогочасному суспільстві. Головним з них було проголошення XX з'їздом КПРС курсу на демократію. Тож Верховна Рада СРСР прийняла Закон "Про віднесення до відання союзних республік законодавства про устрій судів союзних республік, прийняття цивільного, кримінального та процесуального кодексів" (11 лю­того 1957 p.). Отже, у віданні Союзу PCP залишилося лише видання Основ законодавства в цих галузях. Проте процес демократизації права відбувався повільно, до того ж український законодавець виходив з пріоритету союзного закону.

Практика застосування законів була далекою від офіційних закликів до неухильного дотримання норм права. Закони порушувалися, часто робили це самі державні органи-, службові особи, котрі повинні були стояти на варті закону. Виші органи партії втручалися в нормотворчий процес.

Цивільне право, як і в попередні роки, основну увагу спрямовувало на захист, розвиток і зміцнення державної власност . Було визначено нову, третю форму соціалістичної власност власність громадських організацій. Як і раніше, закон піклу про те, щоби майно, що перебувало в особистій власності,

не використовувалося для одержання нетрудових доходів. Договір визнається єдино правильною формою відносин між господарськими органами. Розгорнулася боротьба з бездоговірними поставками. У травні 1955 р. розширюються обмежені в лютому 1941 р. права керівників відомств у сфері розпоряджання матеріальними ресурсами та грошовими капіталами.

Серйозні зміни в цивільному законодавстві відбулися в другій половині 80-х - на початку 90-х рр. XX ст. Спершу (до 1989 р.) вони радикально не суперечили соціалістичним принципам і спрямовувалися на розширення господарської ініціативи підприємств та громадян (закони про індивідуальну трудову діяльність, про кооперацію, про оренду, про спільні підприємства). Зміни ж, які відбулися в цивільному законодавстві наприкінці 80-х - на початку 90-х рр. XX ст. мали принциповий характер. Згідно з ними, запроваджується інститут приватної власності, дозволяється підприємництво, ліквідується державна монополія на банківську та зовнішньоекономічну діяльність, дозволяються іноземні інвестиції та операції з валютою, розпочинається привати­зація муніципальної і державної власності.

У галузі житлового права в післявоєнний період було скасовано адміністративне виселення з будинків державних підприємств, установ і організацій робітників та службовців, які припинили з ними трудові відносини. Приймаються заходи щодо забезпечення населення житлом. Громадяни мали право на одержання квартири за рахунок держави, а також побудувати чи купити на правах особистої власності як у місті, так і поза ним один житловий будинок в один або два поверхи на одну чи п'ять кімнат, загальною площею до 60 м². Житловий кодекс 1983 р. визначав порядок надання громадянам житлової площі, підстави поліпшення житлових умов, відповідальність службових осіб і громадян за неналежне використання житлового фонду й інші порушення житлового законодавства.

У трудовому праві із закінченням війни теж скасовуються норми, що були викликані до життя надзвичайними обставинами воєнного часу: відновлюються чергові та додаткові відпустки, скасовуються щоденні понаднормові роботи, відновлюється 8-годинний робочий день, припиняються трудові мобілізації. Вирішується й така важлива проблема, як працевлаштування демобілізованих з армії. Іде процес скорочення робочого часу,

156

підвищується заробітна плата, збільшується з 77 до 112 днів тривалість відпусток, які надавалися вагітним жінкам. Із січня 1957 р. запроваджується новий порядок розгляду трудових спорів -через комісії по трудових спорах. У липні 1956 р. був прийнятий закон про державні пенсії, а в 1966-1967 рр. уведений 5-денний робочий тиждень із двома вихідними днями.

Конституція УРСР 1978 р., закріплюючи право на працю, значно розширила його зміст, включивши до нього право на вибір професії, роду занять і роботи відповідно до покликання, здібностей, професій­ної підготовки, освіти, зважаючи на суспільні потреби. Та водночас Основний Закон вміщував і положення про обов'язок кожного здатного до праці громадянина добросовісно працювати у вибраній ним сфері, дотримуватися трудової та виробничої дисципліни. Приймаються нормативні акти, спрямовані на посилення боротьби з прогульниками й іншими порушниками трудової дисципліни, підвищення відповідальності робітників і службовців за шкоду, заподіяну з їхньої вини підприємству при виконанні трудових обов'язків, зокрема, за випуск бракованої продукції.

Після війни в кримінальному праві втратили чинність законодавчі акти про злочини воєнного часу, скажімо, за поширення неправдивих чуток, які викликали паніку серед населення. У травні 1947 р. була скасована смертна кара. її замінено ув'язненням на 25 років у виправно-трудових таборах. Однак ця відміна про­трималася недовго-уже в січні 1950 р. смертну кару знову відно­вили. Одночасно посилилися покарання за розголошення державної таємниці, крадіжку державного та громадського майна, злочини, спрямовані проти життя і здоров'я, честі та гідності особи, особистої власності. У травні 1949 р. було встановлено кримінальну відпові­дальність за відмову приймати на роботу матерів, які мають грудних дітей, а в березні 1951 р. - за пропаганду війни.

Деякі зміни в кримінальному праві відбуваються у другій половині 50-х - на початку 60-х рр. XX ст. Вони були пов'язані з процесами лібералізації, що відбувалися в тогочасному суспільстві. Так, 23 листопада 1955 р. було скасовано заборону абортів, а 25 квітня 1956 р. - відповідальність за самовільне залишення підприємств і установ, прогул без поважної причини. Зменшується кількість суспільно небезпечних діянь, які закон кваліфікував як злочини. Наприклад, Кримінальний кодекс УРСР 1961 р. відмовився більше ніж від 70 складів злочинів, які були передбачені Кримінальним кодексом 1927 р. Зменшується й кількість видів покарань. Зникають такі поширені раніше покарання, як оголошення ворогом народу з вигнанням із країни назавжди чи випровадженням на певний строк, позбавлення виборчих прав, а також права займати виборні посади в громадських організаціях і права на пенсію. Поняття "ворог народу" вилучається з юридичної термінології. Смертна кара оголошується виключною мірою покарання. Різко - з 25 до 15 років - зменшується максимальний строк позбавлення волі. З 1959 р. широко практикується умовне засудження. Зменшується з 25 % до 20 % розмір відрахувань із заро­бітку засуджених до виправних робіт без позбавлення волі. Підвищується вік кримінальної відповідальності, що тепер наставала не з 14 років, аз 16, а при вчиненні тяжких злочинів (убивство, зґвалтування, грабіж, злісне хуліганство та ін.) - з 14 років (раніше з 12 років). Водночас було значно посилено покарання за такі злочини, як виготовлення та збут підроблених грошей, порушення правил валютних операцій, розкрадання державного майна в особливо великих розмірах, хабарництво, посягання на життя працівників міліціїтаін.

Розпочатий курс на пом'якшення відповідальності осіб, які вчинили злочини, що не становили великої суспільної небезпеки, був продовжений у 70-80-х рр. XX ст. Саме прийняті в ці роки закони передбачали в таких випадках заміну кримінального покарання адміністративно-правовими та дисциплінарними заходами чи заходами громадського впливу. У 1985 р. було введено відбування покарання у виді позбавлення волі у виправно-трудових колоніях - поселеннях для осіб, які скоїли ненавмисні злочини. Та в ці роки, як і раніше, найбільш поширеним видом кримінального покарання залишалося позбавлення волі, що розглядалось як універсальний засіб досягнення мети покарання. Такий підхід не завжди давав бажані результати. У другій половині 80-х рр. XX ст. кримінальне законодавство поповнюється нормами, що мали забезпечувати політику боротьби з пияцтвом, одержанням нетрудових доходів та ін. У 1986 р. було встановлено, що в разі заміни, у порядку помилування, смертної кари на позбавлення волі, останнє могло бути призначене й на строк понад 15 років, але не більше за 20 років. Приєднання СРСР наприкінці 80-х рр. XX ст. до міжнародних кон­венцій по боротьбі з наркотиками, заручництвом та СНІДом зумовило появу нових норм у кримінальному праві.

158