Модуль іі. Специфіка телевізійного мовлення Лекція 1. Фонетичні та орфоепічні норми усного мовлення тележурналіста

Питання для розгляду

1. Основні орфоепічні норми української літературної мови:

а) вимова голосних звуків;

б) вимова приголосних звуків.

2. Наголос в українській мові.

Мета: З’ясувати основні орфоепічні і фонетичні норми української мови, визначити специфіку українського наголосу.

Ключові слова: звук, вимова, дзвінки звуки, тверді звуки, губні звуки, шиплячі звуки, словесний наголос, фразовий наголос, проклітики, енклітики.

Література до теми:

1. Антоненко-Давидович Б. Д. Як ми говоримо. – К.: Укр. книгарня, 1997. – 340 с.

2. Дудка О. О., Шевелева Л. А. Українська мова: Комплексний довідник. – Харків: Ранок, 2008. – 368 с.

3. Єлісовенко Ю. Орфоепічний аспект фахової підготовки телевізійних журналістів // Наукові записки Інституту журналістики КНУ. – Вип. 15. http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=1225 [Режим доступу вільний].

4. Єрмоленко С. Я., Бибик С. П., Тодор О. Г. Українська мова: Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів. – К.: Либідь, 2001. – 125 с.

5. Капелюшний А. О. Практична стилістика української мови. – Л.: ПАІС, 2007. – 400 с.

6. Козачук Г. О. Українська мова для абітурієнтів. – К.: Вища школа, 2006. – 287 с.

7. Ляшенко Б. Хочу к микрофону. Профессиональные советы диктору. – М.: Аспект Пресс, 2007. – 125 с.

8. Плющ Н., Бондаренко В. Сучасна українська мова. Орфоепія. – К.: Київський університет, 2007. – 207 с.

9. Пономарів О. Культура слова. Мовностилістичні поради. – К.: Либідь, 2001. – 240 с.

10. Сучасна українська літературна мова/ За ред. А. П. Грищенка. – К.: Наук. думка, 1997. – 461 с.

11. Сучасна українська літературна мова/ За ред. М. Я. Плющ. – К.: Либідь, 2000. – 390 с.

1. Основні орфоепічні норми української літературної мови.

Голосні звуки:

В українській мові 6 голосних звуків – [а], [о], [у], [e], [и], [і], які позначають на письмі десятьма буквами: А. О, У, Е, И, І, Я, Ю, Є, Ї.

Я, Ю, Є передають по два звуки

- на початку слова [jáгода]

- після голосного [знájу]

- після апострофа [мjáсо]

Я, Ю, Є передають один звук після м’яких приголосних [р'áд], [л'у́ди]. Буква Ї завжди передає два звуки: [украjі́на], [гepojі́зм], [п’iрjі́нa].

Голосні звуки української мови є звуками повного творення. Їх вимовляють повнозвучно під наголосом і в ненаголошеній позиції.

Голосний [а]

Звук [а] в усіх позиціях (на початку, в середині й у кінці слова, під наголосом і в ненаголошених) вимовляється повнозвучно, виразно, чітко. Щоб він не був переднім (не переходив в інші звуки, зокрема в [е], [і], [и]) або занадто заднім, його ніколи не скорочують і не приглушують у ненаголошеній позиції: [жал'і́ти], [шáпка], [чáйка], [громáда], [чáс], [жáба].

Голосний [о]

Голосний [о] вимовляється без початкового призвуку [у] виразно, повнозвучно, ясно на початку, в середині й у кінці слова, під наголосом і в більшості ненаголошених позицій. Його ніколи не заступає звук [а]: [гóлос], [мóторошно], [болóто], [дострокóво].

Перед наголошеним складом зі звуками [у] або [і] ненаголошений [о] вимовляється з деяким наближенням до звука [у]. Виразніше це наближення перед складом з [у] (особливо в основі слова) і менш виразне перед складом з [і]: [бо^ул'у́чиĭ] [го^улу́бка], [зо^узу́л'а]. [мо^угу́т'н'іĭ], [ро^узу́мниĭ] (наголошений [у] в основі слова) [jо^уму́], [но^ушу́] (наголошений [у] в закінченні): [со^уп'і́лка] (ненаголошене [о] перед наголошеним [і]).

Винятки. Ненаголошений [о] не наближається до [у] в таких випадках:

1) коли є сполучним голосним у складних словах: [однокурсник], [л'ісоруб];

2) у більшості слів іншомовного походження: [котурни], [абсол'утний].

Голосний [у]

Звук [у] вимовляється виразно в усіх позиціях ([кучугура], [душа], [кукурудза], [пустувати] [купувати], у тому числі й після м’якого приголосного ([л'уди́на], [н'у́хати], [дз'у́рк’іт]).

Після голосного перед приголосним ненаголошений [у] може послаблюватись у вимові до нескладового [ў]: аудиторія [aўдито́р'ija], до учителя [до ўчи́тел'а], каучук [каўчу́к], пауза [пáўза] та ін.

Голосний [е]

Голосний [е] дуже відкритий і виразний під наголосом ([вéжа], [стéп], [стéжка]), у побічнонаголошених складах ([зѐрносушáрка]), перед м’яким приголосним ([пéн'], [дéн']), між двома м’якими під наголосом ([л':ец':а].

Не втрачає своєї якості голосний [е] також в окремих ненаголошених позиціях:

1) на початку слова після паузи: [еконóм’іка], [епóха];

2) в кінці слова: [пóле], [гáрне], [ши́те], [дру́же];

3) у закінченнях іменників: [го́стев’і], [това́ришев’і].

В інших ненаголошених позиціях звук [е] вимовляється з наближенням до [и] – як [е^и], особливо у випадках прискореного темпу вимови: [не^идалéко].

На вимову ненаголошеного [е] впливає також сусідство (особливо з обох боків) м’яких приголосних, які звужують його вимову. Після й перед наступним м’яким приголосним ненаголошений [е] вимовляється зі значним наближенням до [і]: [зájец'], [освójен':а], [купájе'с':а], [старájец':а].

Голосний [и]

Голосний [и] – звук ненапруженого творення; він менш напружений і більш передній, ніж російський [ы]. Звук [и] виразно, проте легко і незвужено вимовляється під наголосом [mи́xo], [си́н], [ни́ва], [ди́ўно], [бики́], [ми́ло], у побічнонаголошених складах ([ш̀ирокор'áдна]) та в деяких ненаголошених позиціях, а саме:

1) перед [й], що стоїть у кінці слова: [жвáвиĭ], [дру́гиĭ]:

2) в закритому складі в кінці слова: [дóбрих], [би́тих], [кóжним].

В основі слова ненаголошений [и^е] вимовляється з помітним наближенням до [е] – як [и^е], особливо перед наголошеним складом з [е], [а]: [ли^ецé], [ди^ерéктор], [ви^ешне́виĭ], [зи^емá], [чи^етáти]. Часто така вимова зумовлює помилки в написанні ненаголошених [е], [и]. Зближення [е] з [и] в ненаголошених позиціях (найпоширеніше у прискореному темпі) є однією з найхарактерніших рис українського вокалізму.

Голосний [і]

Голосний [і] – єдиний голосний звук в українській мові, що належить до напружених звукових типів. Він вимовляється чітко, виразно, напружено майже в усіх позиціях: [і́cnu^em], [icmóp'ija], [б’і́гти], [д'і́ло], [с'і́но], [с'і́к], [нáш’і]. Так вимовляється [і] на межі слів та частин абревіатур [д'і́д і бáба], [медінститу́т].

Після голосного перед приголосним ненаголошений звук [і] може послаблюватись у зимові до [і] нескладового: дo Івана [до ĭвана].

Приголосні звуки

Вимова шумних дзвінких приголосних

Дзвінкі шумні приголосні в кінці слова та в кінці складу перед глухим приголосним в українській літературній мові вимовляються дзвінко: [ду́б], [бáбка], [морóз], [л'і́зти], [важкé] [д'і́жка], [л'і́г], [дос'агти́],[ґéдз'], [ґáндж].

Винятки: тільки в словах вогко, легко, кігті, нігті у непрямих відмінках слова дьоготь та похідних від цих слів звук [г], як правило, оглушується: [вóхко], [лéхко], [к’і́хт'і], [н'і́хт'і] [д'óхm'y] та ін.

Глухі приголосні перед дзвінкими одзвінчуються, тобто стають дзвінкими: [бород'бá], [молод'бá], [прóз'ба], [ви́жгород], [фудбóл], [аjáґже]_: [еґзе^импл'áр], [еґзáме^ин], [геґза'ме^итр], [ане^иґдóт], [воґзáл], [р'уґзáк], [стоґгóл'м] тощо.

На письмі це одзвінчення не відображене: боротьба, молотьба, просьба, осьде, Вишгород, футбол, аякже, екземпляр, екзамен, гекзаметр, анекдот, вокзал, повсякденний, якби, рюкзак, Стокгольм.

У префіксах і прийменниках ОБ, ВІД, НАД, ПЕРЕД, ПІД, МІЖ звуки [б], [д], [ж] перед глухими приголосними зберігають свою дзвінкість: [обстáвини], [в’ідпрáвити], [в’ід тéбе], [надкуси́ти], [над пóл'усом], [пе^ире^и доплáта], [підхопи́ти], [м’іжпарлáме^ин'с'кий], [між товаре^иша́ми], [м’іж чужи́ми]

Префікс і прийменник З перед глухими приголосними завжди оглушується і переходить у звук [с]: зцілити – [с'ц'іли́ти], зсипати – [с:и́пати], з Києва – [ски́jе^ива], з сином – [с:и́ном]. Перед глухими шиплячими [ч], [ш] префікс і прийменник З змінюється на [ш]: зчистити – [шчи́сти^ети], зшивати – [ш:и^ева́ти], з часом – [шча́сом], з шахтарями -[ш:ахтар'а́миІ перед дзвінкими шиплячими [ж], [дж] префікс і прийменник З змінюється на [ж]: з жаром - [ж:а́ром], з джунглів - [жджу́нгл'іў].

Глуха вимова префікса З перед к, п, т, ф, х відображається й на письмі сказати, спитати, стати, сфотографувати, схотіти та ін.

Префікси РОЗ-, БЕЗ- і ЧЕРЕЗ- перед глухими мають паралельну вимову: [роз] і [роз^с] (у повільному темпі мовлення) і [рос] (у швидкому темпі мовлення); [без] і [без^с], [через] і [через^с] (у повільному і звичайному нормальному темпі) і [бес], [черес] (при швидкому темпі мовлення): [роз^схвил'о́ваний], [без^скіне́чний], [чере^изплі́чни^ек] (повільний і звичайний темп), [чере^ис':іде́л'ни^ек] (швидкий темп).

РОЗ- перед [с] вимовляється як [роз]: [розсу́дливиĭ].

Якщо корінь слова починається на дзвінкий шиплячий [ж] або [дж], кінцевий [з] префіксів РОЗ-, БЕЗ- і ЧЕРЕЗ- перетворюється на [ж] унаслідок асиміляції за місцем і способом творення. Перед глухими кореневими шиплячими [ч], [ш] звук [ж], який постає на місці [з], може оглушуватися – повністю у швидкому темпі (до [ш]) або частково у нормальному й повільному (до [ж^ш]): [рошчи́сти^ети] і [рож^шчи́сти^ети], [рош:и́ри^ети] і [рож^шши́ри^ети] тощо.

Вимова губних приголосних

Губний [в] в українській мові ніколи не переходить у [ф], а навпаки – у нескладовий голосний [ў] (на початку слова перед приголосним, у середині слова після голосного перед приголосним та в кінці слова після голосного):

вплив – [ўпли́ў], лавка – [ла́ўка], пішов –[п’ішо́ў], а не [п’ішо́ф], [уз'а́ф].

Перед голосними [в] вимовляється як приголосний: [вода́], [ву́хо].

Губно-зубний [ф] в українській мові вимовляється у словах іншомовного походження: фото, фабрика, фах.

Вимова замість [ф] звуків та звукосполучень [хв], [кв], [х], [п], [в] є порушенням літературної мови.

Губні [б], [п], [в], [м], [ф] завжди тверді і напівпом’якшуються перед [і]: [м’і́сто], [в’і́с'ім], перед буквами я, ю: [духм’áниĭ], [б’удже́т].

Вимова шиплячих

Шиплячі [ж], [ч], [ш], [дж], [ч] і звукосполучення [шч] (на письмі щ) вимовляються твердо і можуть напівпом’якшуватись перед [і] ([о́ч’і], [ш’і́ст'], [шч’і́тка]) та при подовженні ([зб’і́ж’:а],[зати́ш’:а],[ обли́ч’:а]).

Вимова африкат

Африкати [дж], [ч] вимовляються завжди твердо і можуть бути напівпом’якшеними перед [і] або при подовженні: [др'і́ждж’і], [ве́ч’ір], [обли́ч’:а].

Звуки [дз], [ц] можуть бути м’якими: [дз'ін'кот'і́ти], [ц'іна́].

На місці дж і дз вимовляються два звуки лише на межі префікса і кореня:

д+ж = [джж] – [в’іджжи́лиĭ].

д+з = [дзз] – [в’ідззна́чи^ети].

Вимова проривного [Ґ]

[Ґ] доволі часто вживається в сучасній українській літературній мові: ґава, ґанок, ґелґотати, ґрунт, ґуля.

[ґ] вимовляється на місці правописного к під асимілятивним впливом наступного дзвінкого приголосного: [аjа́ґже], [еґза́ме^ин], [воґза́л].

Спрощення

В українській мові важкі для вимови групи приголосних спрощуються. У групах приголосних нтс'к, нтств, стс'к, стч, стц не вимовляється звук [т]: студентський – [студенс'кий], агентство – [агенство].

Звук [т] не вимовляється в словах шістнадцять, шістсот.

У прикметниках типу контрастний, баластний звук [т] вимовляється послаблено [котрас^тний].

Вимова м’яких приголосних

В українській мові м’якими є такі звуки: [д'], [т'], [з'], [с'], [ц'], [л'], [н'], [дз']. Свистячі [з], [с] можуть пом’якшуватись і перед напівпом’якшеними губними: [з'в’і́р'і], [с'в’а́то],[ с'м’і́х].

Вимова [р]

Звук [р] здатний пом’якшуватись у середині або на початку складу: [р'аби́ĭ], [утр'о́х], [р'а́сни́ĭ]. У кінці складу [р] твердий: [мáт'ір], [ху́т'ір].