Додатки Статті для конспектування

Кулініч О.О. Особливості мовлення регіонального телебачення

(на матеріалах телеканалів Луганської області)

Однією з перспективних галузей дослідження сучасної тележурналістики є вивчення специфіки регіонального телебачення і його мовлення зокрема. У силу своїх технічних можливостей – поєднання звука і зображення – телебачення є одним з найвпливовіших засобів масової інформації Слово з телеекрана є не лише засобом передачі інформації, але й засобом емоційного впливу на глядачів і взірцем правильної мови. Текст, який промовляється ведучим, повинен приносити глядачеві естетичну насолоду.

Актуальність дослідження специфіки регіонального телевізійного мовлення полягає в необхідності визначення специфіки мови телебачення в цілому і її проблем у Луганському регіоні зокрема. До цього часу ще немає достатньої кількості ґрунтовних досліджень мови телебачення безпосередньо, з урахуванням того, що телевізійний текст – явище складне і вимагає нового комплексного підходу до свого вивчення.

Мета даного дослідження – визначити особливості мови телебачення, дослідити, що впливає на її якість, за яких умов вона буде ефективною. Крім цього, спробувати визначити проблеми телевізійного мовлення у двомовному регіоні.

Об’єктом дослідження виступають особливості телевізійної мови телеканалів Луганської області (ЛОТ, ІРТА, ТРК “Луч”), предметом – мовлення сучасних тележурналістів у його комплексному прояві – з урахуванням специфіки аудіовізуальної інформації.

Дане дослідження ґрунтується на працях В. Бабенко і О. Сербенської [5], З. Дмитровського [2], Н. Звєрєвої [3], О.О. Лаптєвої [4], Г. Почепцова [5], Ю. Шаповала [7].

Вивчення специфіки мови телебачення слід розпочати із визначення особливостей аудіовізуальної інформації [2]. Основною ознакою телевізійної інформації є поєднання зображення і звука, що в свою чергу викликає в глядача ілюзію співучасті в подіях, які були показані на телеекрані, і відповідні емоції, бажання осмислити побачене [2]. Не менш важливими ознаками є оперативність і повсюдність: у наш час телевізор є доступним для більшості людей, таким чином телевізійні передачі можуть дивитися практично всі мешканці країни. Цікаво, що хоч глядачі і сприймають телевізійну інформацію одночасно по всій території країни, але кожний сприймає її окремо. При написанні тексту для передач слід враховувати домашні умови сприйняття, тобто використовувати у текстах пряме звернення до глядача, на екрані бути безпосереднім, щирим і навіть імпровізаційним.

Слово і образ на телебаченні доповнюють одне одного. Якщо інформацію не лише чути, а й бачити, то вона сприймається як більш правдива і переконлива. Зображення в телеінформаційному потоці дає можливість не зосереджуватись на детальному описі, як того потребує друкована журналістика. Тому дуже важливим є вмілий добір кадрів до тексту: у такому випадку слово з екрана телевізора буде виконувати не лише описову функцію, але й пояснювальну [2].

Слово на екрані обов’язково збагачується інтонацією, а іноді й мімікою ведучого або диктора. Інтонація, міміка і жести розширюють інформаційну наповненість слова. До того ж у передачах глядачі мають можливість спостерігати не лише що було сказано, але й у який спосіб. Звідси можна визначити ще одну важливу властивість аудіовізуальної інформації – персоналізація [2]. Глядач не байдужий до особистості ведучого, кореспондента чи репортера, його манери висловлюватись. Вміння ведучих говорити відіграє значну роль у рейтингу програми і каналу. Тому неодмінним творчим і професійним набутком тележурналіста повинно бути його вміння просто й щиро говорити. Зважаючи на те, що телеекран має властивість показувати людину немов у збільшуваному склі, коментатору слід бути людиною обізнаною й ерудованою. Глядач відчуває, коли тележурналіст не компетентний у тому, що повідомляє. До того ж глядачі чекають тієї чи іншої оцінки явища, емоційного повідомлення новин компетентною особою, а не просто калейдоскопу фактів, у яких важко розібратися.

Тележурналісту важливо вміти працювати з колективом, знаходити з ними взаємопорозуміння для досягнення спільної мети – виготовлення якісної передачі.

Отже, розглянуті риси телевізійної аудіовізуальної інформації – поєднання звука і зображення, повсюдність, оперативність – зробили телебачення одним з найважливіших і впливовіших ЗМІ. Проте поряд із переліченими властивостями є певні обмеження, які слід обов’язково враховувати професіоналам, які працюють на телебаченні: незворотність телепередачі – неможливість вдумливо передивитись її подібно до того, як можна перечитати статтю у газеті. Звісно, можна записати передачу на відеокасету чи диск, але це скоріше виняток, більшість програм розраховано на єдиний перегляд. Глядач сприймає картинку і звук у поєднанні, тож йому самому слід швидко вирішувати, на що звертати увагу, що виділити для себе.

Глядач залежний від часу виходу передачі і не може її передивитися у зручний для нього момент.

Проте очевидно, що переваг у телебачення набагато більше, ніж обмежень. Дослідження специфіки аудіовізуальної інформації та її впливу на глядача допоможе надалі вдосконалити взаємодію телевізійної аудиторії та тележурналістів.

Виходячи з розглянутих рис телевізійної інформації, можна визначити специфічні риси телевізійної мови безпосередньо. Оскільки мова на телебаченні сприймається глядачами на слух, то весь текст, який промовляється з екрану, повинен легко сприйматися, не заплутувати реципієнта. Таким чином, мова телебачення має бути простою. Проте не варто плутати простоту з побутовістю. Телевізійна мова не повинна бути такою, якою розмовляють звичайні люди в умовах невимушеності. Під простотою розуміється відсутність зайвих слів, складних і ускладнених зворотами речень. Дослідження стверджують, що людина легко сприймає речення, у якому не більше 13 – 15 слів [1; 2; 3]. Кожне довге складне речення можна перетворити на кілька стислих. Інформативний текст на телебаченні повинен складатись в основному з іменників і дієслів. Дієприкметники, дієприслівники, які містять у собі оцінку, звороти, які ускладнюють речення, часто непотрібні.

Канцеляризми, слова і вирази, характерні для ділової мови, на телебаченні не варто використовувати, оскільки вони надають мовленню непотрібного пафосного звучання і важко сприймаються на слух глядачем. Реципієнту доводиться перекладати текст на живу мову.

Оскільки біля телеекранів сидять різні люди, то мовлення повинно легко сприйматись на слух і в той же час бути зрозумілим. Для того, щоб перевірити, наскільки відповідає текст цій вимозі, авторові тексту варто відповісти для себе на такі питання: 1) Чи добре сприймається прочитаний уголос текст? 2) Що сприймається важко? 3) Чи можна повідомити ту ж саму інформацію більш простими реченнями? [3].

Швидкість телевізійного мовлення повинна бути більшою, ніж на радіо, оскільки наявний зоровий ряд. Надто повільне мовлення робить сприйняття важким, людині нелегко виділити головне в повідомленні, внаслідок чого увага послаблюється. На телебаченні варто говорити швидко, діловито оскільки людина думає швидше, ніж говорить [2]. Проте не забувати, що під час сприйняття передачі глядач не має можливості повернутися і ще раз передивитись і переслухати інформацію. Таким чином телеінформація повинна бути розрахована на правильне первісне сприйняття. А звідси і такі вимоги до телевізійного мовлення: ясність, чіткість, доступність, неперевантаженість фактами, логічність викладу.

В ідеалі у тележурналіста повинен бути випрацюваний власний впізнаваний стиль [1; 2; 3]. Проте на шляху до нього доведеться багато працювати над собою, розширювати словниковий запас, вивчати значення слів і відтінки, тренуватись правильно будувати речення, володіти стилістичними можливостями мови.

При дослідженні особливостей телевізійного мовлення слід зважати на типові помилки, які зустрічаються у мовленні тележурналістів. У цілому їх можна визначити такі: 1) повтори; 2) фонетичні помилки; 3) лексичні помилки; 4) помилки, пов’язані з побудовою речень.

Усі ці типи помилок досить часто можна спостерігати у двомовному регіоні. Якщо повтори пов’язані в основному з тим, що в ефірі часто звучить непідготовлене мовлення, і в умовах вільного говоріння важко підібрати синонім для слова, щоб уникнути повторення [4], то велика кількість фонетичних помилок пояснюється саме тісною взаємодією двох споріднених мов – російської та української (в Луганській області). Перегляд передач каналів ЛОТ, ІРТА, ТРК “Луч” свідчить про те, що в ефірі наявне таке специфічне поєднання української і російської мов: ведучі передач, новин говорять українською, проте герої передач, сюжетів, синхронів переважно говорять російською. У цілому ведучі намагаються дотримуватись вимог української літературної вимови, проте в їхньому мовленні зустрічаються такі фонетичні помилки: м’яка вимова шиплячого ч, вживання російського звуку [щ] замість звукосполучення [шч], вимова [у] замість у нескладового, рідше – вимова звуку о з призвуком а, подібно до російської вимови ненаголошеного о, вимова и замість і (по всій України). У свою чергу у героїв передач і сюжетів російська вимова також характеризується фонетичними помилками: вимова українського глоткового [г] на місці проривного російського [г], зменшена редукованість голосних звуків у ненаголошеній позиції.

Значна кількість помилок у телевізійному мовленні луганських каналів – лексичні, більша частина яких пов’язана впливом російської мови (з благословіння божьєго, козаки приймають участь у суспільному житті, на теперішній час до складу куренів, вийшла за рамки нашої області, відслужив молебень по благородній справі, не всім дітям приходиться виховуватись у родинах). Часто можна зустріти неправильне відмінювання числівників (більше п’ятидесяти, представлені одинадцятими спеціальностями). Також зустрічаються плеоназми (лютий місяць, робота з різних напрямків діяльності) і тавтологія (конкурс ще більше збільшиться, викладачі викладають, построили на базе недостроенного детского сада).

Окремо слід виділити функціонально-стилістичні помилки: використання канцеляризмів, які ускладнюють сприйняття інформації, змушуючи глядачів перекладати повідомлення живою, зрозумілою мовою (Численність козацького полку складає 500 козаків. Полк створено, і йде робота з різних напрямків діяльності. Козаки активно включаються в суспільну роботу). Подібні помилки є поширеними не лише на регіональних, але й на центральних телеканалах.

Знаючи, що правильна українська вимова – найуразливіше місце в мовленні ведучих, тележурналісти намагаються працювати над собою, звіряються зі словниками, запозичують кліше з промов центральних каналів. Тому значно більше помилок зустрічаються у побудові речень, оскільки робота з текстом для телебачення вимагає спеціальних знань. Більша ж частина журналістів, які працюють на телеканалах Луганська та області, не мають вищої освіти зі спеціальності. Найпоширеніші помилки у телевізійному мовленні такі: 1) речення довжиною до 20 – 30 слів, 2) у синтаксичних конструкціях відсутні необхідні сполучники, 3) у реченнях використовують подвійне заперечення, що ускладнює сприйняття змісту (не можна не відмітити неукомплектованість).

Як було зазначено вище, однією з найчастіших помилок у телевізійному мовленні є повтори. Зупинимося докладніше на їх різновидах. Часто причиною повторів слів у мовному потоці є непідготовленість тексту. Особливо на це хибує мовлення героїв сюжету, синхрону: Они дали мне почувствовать то, что я не могла почувствовать; Группа очень хорошая, очень хорошие дети; Конкурс ще більше збільшиться. Часто у мові телебачення повторювані слова або стають зайвими, або втрачають смисл, тобто відбувається десемантизація вихідного лексичного елемента [4] (Виступи виходять далеко за межі підготовлених меж). Подібні помилки, як правило, зустрічаються в реченнях із дієприкметниковими і особливо дієприслівниковими зворотами: Говорячи про.., говорив, знаючи, знає; Питання, які стосуються питань.

У мовленнєвому потоці на телебаченні зустрічаються прості повтори, які викликані умовами сегментації мовлення, коли той, хто говорить, і той, хто слухає, можуть забути попередню фразу і мимоволі повторити її [4]. Наприклад: Будь ласка, покажіть, будь ласка; Я думаю, що я не думаю, що...

Крім наведених явищ, у мові телебачення спостерігається повторення службових частин мови, найчастіше прийменників: (від моїх вражень від країни; зустрівся з політиком, що перебуває з офіційним візитом). Слід звернути увагу на те, що в наведених прикладах формально помилок немає, але глядач реагує на таке мовлення, як помилкове.

Поширеними є повторення сполучників і сполучних слів: він повідомив, що виставка приватна, що підтверджується тим, що на ній показано. Серед часток найбільш повторюваними є би (б), буде: Який би епіграф ви би обрали для сьогоднішньої зустрічі?

Уживання однокореневих слів також можна зустріти в телевізійному мовленні. Однокореневими повторюваними словами можуть стати різні частини мови: іменник і дієслово, іменник та іменник, іменник і прикметник, іменник і прислівник, дієслово і прислівник, дієслово і прикметник, дієслово і дієслово, займенник і сполучник. Явище є, уявлення уявляються; видавництво видало, рослина росте, працівники працюють, він випускав випускників; в цілому, рішуче проти рішення, програма необхідна, але для цього немає необхідності.., Є кілька спеціалістів, які спеціально займаються...

В умовах швидкого говоріння на телебаченні людина часто не в змозі дібрати неоднокореневе слово до вже вимовленого, тому описані помилки є постійними в телевізійному ефірі.

Цікавим є спостереження, що люди, які промовляють речення з повтореннями, часто не відчувають, що роблять помилки. Вочевидь, вони могли б почути власні недоліки мовлення лише в запису (Для того, чтобы приготовить женщин и ее партнера к партнерским родам).

Телевізійна мова звучить з екрану, і це означає, що її сприйняття на слух відрізняється від письмового варіанту. В усному потоці виникають різноманітні звукові пароніми, співзвуччя, які бувають зовсім не бажані (поступово випаровується й поступається). Ось чому обов’язково слід читати текст уголос, щоб почути, що сприйматиме глядач. Часто таке читання і виявляє різноманітні фонетичні повтори, зокрема повторення афіксального елемента: забезпечення прискорення; за єдину систему контролю за станом довкілля; складна складова; тому йому. На жаль, перелічені явища є доволі поширеними на сучасному телебаченні, оскільки у тележурналістів бракує часу для ретельного редагування тексту, а якщо ведучий говорить непідготовлений текст, то кількість повторів відразу помітно зростає. Проте справжній професіонал повинен уникати повторень у власному мовленні. Постійна робота над собою, увага до тексту, який вимовляється з екрана, обов’язково приведуть до того, що тележурналіст виробить в собі навички уникнення повторів.

Досліджені нами типи помилок у мові телебачення в цілому і на регіональних каналах зокрема свідчать про необхідність постійної роботи тележурналіста над собою. Розвиток мислення, загальної ерудиції, вміння висловлювати власні думки, робота зі словниками для уточнення значення слова або правильної його вимови – це щоденна праця сучасного телевізійного журналіста. Якщо тележурналісту доводиться працювати в умовах двомовності, то задача його ускладнюється тим, що він повинен володіти на високому рівні і російською, і українською.

Список використаних джерел:

1.Гаврилов К. Как делать сюжет новостей. – СПб.: Амфора, 2007. – 298 с.

2. Дмитровський З. Є. Телевізійна журналістика: Навч. посібник / З. Є. Дмитровський. – Л.: ПАІС, 2006. – 298 с.

3. Зверева Н. В. Школа регионального тележурналиста / Н. В. Зверева . – М.: Аспект-Пресс, 2004. – 320 с.

4.Лаптева О. А. Живая русская речь с телеэкрана. Разговорный пласт телевизионной речи в нормативном аспекте / О. А. Лаптева. – М.: Эдиториал УРСС, 2001. – 520 с.

5. Почепцов Г. Теория коммуникаций: навч. посібник / Г. Г. Почепцов . – М.: Рефл-бук, 2001. – 493 с.

6. Сербенська О., Бабенко В. Основи телетворчості. Практикум / О. А. Сербенська. – Л.: ПАІС, 2007. – 112 с.

7. Шаповал Ю. Мистецтво журналізму: монографія / Ю. Г. Шаповал. – Л., 2007. – 320 с.

ЄлісовенкоЮ. Моніторинг щодо культури мовлення в телевізійному просторі України // Стиль і текст. – Вип. 5.

Актуальність і доцільність означеної проблеми, напевно, ні в кого не викликає жодного сумніву, а ось наявність у її назві іншомовної лексичної одиниці, можливо, комусь здається недоречною. Тому слід, насамперед, обґрунтувати необхідність застосування, саме в контексті назви того іншомовного слова, яким вона починається. Справді, у багатьох шанувальників української мови цілком імовірно виникнуть запитання, на кшталт: “Чому моніторинг, а не спостереження?”, "Наскільки вмотивоване вживання в тексті слова іншомовного походження?", "Невже в українській мові відсутній аналог слову "моніторинг?"

У перекладі з англійської "monitoring" означає "спостережливий", укладачі ж відомого українського словника іншомовних слів подають, зокрема, таке тлумачення: "Спостереження за яким-небудь процесом з метою виявлення його відповідності бажаному результату чи попереднім припущенням" [1].

Зауважимо, що поширенню в наукових колах слова "моніторинг" сприяли вчені-екологи, які постійно займалися проблемами охорони довкілля. Згодом воно набуло ознак наукового поняття, і вже в інших галузях науки його почали розуміти не лише як спостереження, а ще й як оцінку та прогноз стану певного предмета дослідження. Аби не обтяжувати заголовок та однією лексичною одиницею розкрити три складові її семантики, ми й обрали наукове поняття "моніторинг".

Отже, йтиметься про спостереження, оцінку й прогноз щодо культури і техніки мовлення у вітчизняній тележурналістиці. Мета цієї статті – ознайомити наукову громадськість із результатами проведеного моніторингу, а також привернути увагу до нагальних мовленнєвих проблем у телевізійному просторі України та необхідності їх розв’язання.

Насамперед зазначимо, що в основі нашого предмета дослідження лежить проблема культури усного мовлення. У загальному плані чи у суто телевізійному, так чи так, вона була і залишається об’єктом постійної уваги провідних учених у галузі мовознавства і журналістики А. Коваль [2], В. Лизанчука [3], А. Мамалиги [4], О. Пазяк [5], М. Пентилюк [6] О. Пономарева [7], В. Різуна [8], О. Сербенської [9], Н. Тоцької [10], Л. Шевченко [11], І. Ющука [12] та ін. Ними розглянуто основні елементи культури мовлення, проаналізовано типові мовні помилки, подано мовностилістичні поради. Втім, зважаючи на незадовільний стан культури мовлення у вітчизняних електронних мас-медіа та статус української мови як державної, очевидною потребою та нерозв’язаною науково-практичною проблемою постає об’єктивна необхідність проведення постійного моніторингу щодо культури і техніки мовлення в телевізійному просторі України.

Задля реалізації поставленої мети ми намагались охопити дослідженням практично всі вітчизняні телеканали, а тому найбільше уваги приділяли саме тим, які ведуть свої програми українською мовою. Російськомовні телерадіоорганізації, що де-факто функціонують у вітчизняному просторі, безсумнівно, не входили до кола об’єктів моніторингу. Їх, як відомо чимало. "На жаль, значна частина українських ЗМІ, – пише відомий український учений В. Лизанчук, – перебуває на чужому ґрунті, є такими собі дистриб’юторами російської мови і культури в Україні, геть не звертаючи увагу, що українська мова і культура в себе дома перебувають у значно гіршому від російської становищі і що порядно, благородно було би допомагати тому, кому важче, тобто не заважати поверненню зросійщених українців до свого національного "Я", сприяти розвитку українського середовища буття" [3].

Не є державною таємницею, що згадані професором В. Лизанчуком вітчизняні російськомовні телерадіокомпанії, м’яко кажучи, ухиляються від дотримання вимог статті дев’ятої Закону України "Про телебачення і радіомовлення" від 21 грудня 1993 року № 3759–XII, де недвозначно записано: "Телерадіоорганізації ведуть мовлення державною мовою" [13]. На жаль, навіть на деяких загальнонаціональних каналах частіше чути іноземну мову або суржик. Щодо останнього, то його яскраво демонструють і відома трансвеститна зірка, і "мамадайці", і "кролики", і "орлики", і всі інші майстри кітчу й вульгаризму, що активно й безкарно спотворюють державну мову. На нашу думку, це псевдокультурне явище набуло вже загрозливого характеру, а тому давно настав час, щоб законодавці, врешті-решт, спромоглися прийняти новий закон про українську мову як державну і заборонили всілякі її спотворення. До цього часу, як відомо, чинним у нашій державі залишається Закон "Про мови в Українській РСР" від 28 жовтня 1989 року № 8312–XI. А між іншим, у лютому 2003 року російська Державна дума розглянула новий федеральний Закон "Про російську мову як державну", запропонувавши в ньому адміністративну і навіть кримінальну відповідальність за умисне спотворення державної мови. Вважаю, що нашим законодавцям саме цей російський законопроект і треба взяти за зразок. "Це і буде наша відповідь Чемберлену", – як зазначав відомий політик.

Помітною та очевидною є й інша тенденція в телевізійному просторі України. Вона полягає в залученні чомусь саме російськомовних журналістів, які не мають відповідної мовленнєвої підготовки, до ведення програм українською мовою. Що з цього виходить – ми чуємо й бачимо! Зрозуміло, що якість їхнього мовлення, м’яко кажучи, далеко не найкраща.

На факт вияву зацікавленості російськомовних журналістів українською мовою, безперечно, можна дивитись під різним кутом зору, але сам приклад, у частині дотримання вимог закону, безсумнівно, гідний наслідування, як, власне, і можливі намагання з їхнього боку залучитися до практики українського усного мовлення. Щоправда, добре було б спочатку вивчити мову, принаймні ознайомитися з орфоепічними нормами, а вже потім займатися публічним мовленням. Коли ж чуєш тексти, озвучені деякими нашими тележурналістами, складається враження, що вони йдуть у зворотному напрямі – від публічного мовлення, а точніше, від перших спроб говорити українською публічно (тобто на очах у мільйонів) до орфоепічних норм. Важко зрозуміти таку логіку і керівників каналів, і редакторів, і причетних до цього тележурналістів. Ось тому і маємо такі колоритні цитати: "…пешеходи" (ТРК "Ера", 12 серпня 2002 року, програма "Автогід"); "…стають рицарями", а не лицарями (ТV-Табачук, 18 серпня 2002 року, програма "Кухонні пристрасті", ведучий С.Ф.); "…далеко неповний перелік" (канал УТ-1, 11 вересня 2002 року програма "Новини", кореспондент О. Щ.)

Кілька слів про те, як виконується норма Закону України "Про телебачення і радіомовлення". Деякі телевізійні канали вечірні програми ведуть російською мовою, а нічний випуск новин – українською. Інколи можна побачити й таке: вечірні новини російською, а прогноз погоди в них – українською. Але ж подекуди вона, до того ж, звучить із вуст журналістів, що не володіють українською мовою та демонструють іноді описані нами раніше тенденції порушення норм українського усного літературного мовлення [14]. Найчастіше вони "фекають", але й чимало "шокають" або того гірше "цікають", отже, знову-таки знущаються з державної мови.

У вітчизняному телевізійному ефірі можна почути різні помилки: лексичні, фразеологічні, стилістичні та ін. Тож наведемо деякі з них:

1. Канал УТ-1, 29 листопада 2002 року, програма "Магнолія", тележурналіст О.Р.: "Ми привертаємо Вашу увагу до проблеми зникнення дітей та дитячої безпритульності".

Виникає запитання: "А що у нас вже зникли діти разом із дитячою безпритульністю?"

2. Канал "1+1", 11 червня 2002 року, програма "Подвійний доказ", ведучий Д.К.: "Сьогодні ми будемо говорити за золото наших степів".

3. Канал "1+1", 9 серпня 2002 року, програма "Подвійний доказ", Д.К.: "Сьогодні ми будемо говорити за християнство". Як видно, прийменник "за" використовується в значенні "про", що, безсумнівно, є помилкою.

4. Канал IСTV, 15 грудня 2002 року, програма "Факти", Репортаж про концерт О. Розенбаума, Тележурналіст: "…розмову за життя", замість "…про життя".

5. Канал УТ-1, 28 жовтня 2001 року, програма "Крок до зірок", ведучий М.П.: "Україна – найталановитіша нація…" Як на мене, то тут виникає бажання закінчити речення, з метою доведення чи до логічного завершення, чи до абсурду: "…а українці – найдемократичніша держава".

6. Канал УТ-1, 17 серпня 2002 року ток-шоу "Моя професія", ведуча О.М.: "Морковний сок – в студію", замість "Морквяний сік – у студію"; "Глядачів цікавить, но хто з вас сильніший?"; "Їх не можна уявити одне без одного, вони завжди поряд". У цьому випадку, напевно, доречніше було б сказати "поруч" або "разом", бо мається на увазі одне з одним, хоча є ще питоміше українське – пліч-о-пліч.

7. Канал "1+1", 28 грудня 2002 року програма "Парк автомобільного періоду", ведучий І.М.: "...складні участки дороги", замість "…складні ділянки дороги".

8. Канал ТРК "Ера", 31 грудня 2002 року, програма "Доброго ранку, Україно", ведучий В.К.: "У Вас гарний вкус, оскільки Ви разом з нами". Звучить майже класично: "Ми з Вами потрапили в безодню, та, незважаючи на це, Вам не бракує смаку – залишайтесь з нами!"

9. Канал ТРК "Київ", 19 серпня 2002 року, програма "СТН", ведуча: "…Що спричинило пробку?", йшлося про тисняву.

10. Канал УТ-1, 27 серпня 2002 року, програма "Енергетичне поле", кореспондент: "…На шахті імені Засядько", хоча чоловічі прізвища відмінюються, а в цьому випадку в родовому відмінку мало б бути закінчення "а" – Засядька.

11. Канал УТ-1, 27 серпня 2002 року, програма "Енергетичне поле", кореспондент Є.К.: "…Українські АЕСи"; скорочення, що називаються абревіатурою, не відмінюються.

До типових і поширених у вітчизняному телевізійному просторі вад усного мовлення належать орфоепічні помилки. Їх можна поділити на такі, що пов’язані з наголошенням та безпосередньо з вимовою. Прикро, що українські тележурналісти навіть Першого національного каналу УТ-1, не кажучи вже про інші телерадіокомпанії, на відміну від російських (громадське російське телебачення –"Первый канал"), на жаль, роблять ще неприпустимо багато помилок акцентологічного порядку. Ось деякі з них:

1. Канал УТ-1, 28 червня 2002 року, програма "Новація": "…важі́ль" замість "ва́жіль".

2. Канал УТ-1, 28 червня 2002 року, програма "Новини": "…показни́к" потрібно "пока́зник".

3. Канал "1+1", 16 червня 2002 року, програма "ТСН": тележурналістка Л.Д.: "…пе́репис" замість "пере́пис".

4. Канал "1+1", 16 червня 2002 року, програма "Медовий місяць", ведуча: "…любов чоловіків до цього напою" (про пиво) натомість слід було б сказати: "пристрасть чоловіків до цього напою". 5. Канал СТБ, 7 червня 2002 року, програма "Вікна-кримінал" ведуча В.Ш.: "…неперели́вки", хоча, звісно, "непере́ливки".

6. Канал ТРК "Київ", 27 вересня 2002 року, програма "СТН": "…то́ртами" замість "торта́ми".

7. Канал "Тоніс", 7 листопада 2002 року, програма "Тонісінформ": "…стрі́чками" потрібно "стрічка́ми".

8. Канал "1+1", 22 вересня 2002 року, програма "Епіцентр": "ви́моги" замість "вимо́ги", "…корисне визнання́" натомість потрібно "корисне визна́ння".

9. Канал ТРК "Ера", 4 жовтня 2002 року, нічна програма тележурналіст В.З.: "…випа́дки" замість "ви́падки".

10. Канал "1+1", 26 вересня 2002 року, програма "Я так думаю", тележурналіст А.Б.: "…які завдання́" нормативний наголос – "завда́ння".

11. Канал ТV-Табачук, 28 липня 2002 року, програма "Дім-Едем", тележурналіст: "…справа не ле́гка", хоча, звісно, "справа нелегка́".

12. Канал М-1, 24 листопада 2002 року, програма "Міністерство прем’єр", тележурналіст М.К.: "…п’ятидесяти відсоткам", а потрібно "п’ятдесяти відсоткам".

Техніка мовлення переважної більшості телевізійних журналістів узагалі далека від досконалості. До найпоширеніших технічних мовленнєвих вад слід віднести мляву артикуляцію, нерозвинуту дикцію та невиправдану інтонацію, не кажучи вже про верхнє дихання, непоставлені голоси, недостатнє володіння голосовими регістрами та діапазоном голосу.

Можна по-різному ставитись до помилок, реагувати на ті чи інші спотворення мови. Безсумнівно, ставлення і реакція, певною мірою, зумовлені й рівнем обізнаності, і почуттям патріотизму, і толерантністю, і загальною культурою особистості. Врешті-решт, народна мудрість стверджує, що не помиляється лише той, хто нічого не робить. Тому не помилок слід боятись, а байдужого ставлення до них, а саме це схоже ми і спостерігаємо, бо ще чім можна пояснити "АЕСи", "пробки", "випадки"? Кому ж уперто хочеться "випадати" з норм українського літературного мовлення, то нехай він пригадає відомі рядки Івана Світличного:

"Я – випадок. Я із закону випав І впав у винятковість, як у сон. Але не любить винятків закон. Хоча – хіба це вибрик? Виклик? Випад?

А головне далі:

…Бо що як всі захочуть випадати? Хто зможе випадущім раду дати? Ніхто. Ніде. Ніколи. Далебі!… [15].

Отож, краще було б не помилки вперто робити, а вперто їх виправляти. Коли ж чуємо, як кілька років поспіль деякі наші телевізійники "випадають" із мовних норм, при цьому ту саму помилку тиражують роками, то розуміємо, що вони не вдосконалюють своє усне мовлення, а їхні керівники, щонайменше, байдужі до означених вище проблем.

Результати проведеного нами моніторингу щодо культури і техніки мовлення в телевізійному просторі України, на жаль, ніяким чином ще не позначились ані на долі, ані на становищі, ані на зарплаті авторів наведених у цій статті "перлів", хоча, певен, такий час настане. А щодо авторитету в телеглядачів, гадаю, їм не поталанило. У нас значно більше освічених людей, аніж комусь здається.

Таким чином, у результаті проведеного дослідження ми дійшли таких висновків:

1. Стан культури і техніки мовлення у вітчизняному телевізійному просторі є надто низьким і незадовільним. Українські телевізійники за день роблять більше помилок, аніж їхні західні колеги за місяць. Це неприпустимо не лише для державних телевізійних компаній, а й для приватних, тому потребує негайного втручання держави. Поліпшити стан культури і техніки мовлення можна за умови проведення атестації всіх телевізійних журналістів і ведучих програм, незалежно від форми власності їхніх телерадіоорганізацій. Це можна зробити на спільній базі Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка та Інституту підвищення кваліфікації працівників радіо і телебачення.

2. Щодо прогнозу культури і техніки мовлення в телевізійному просторі України, то за умови неформального проведення згаданої вище атестації всіх теле- та радіожурналістів, безсумнівно, можна очікувати позитивного результату. Процес спостереження мовного стану в телевізійному просторі України триває ось уже п’ять років за особистою участю автора, і не планується його закінчувати найближчим часом. Результати дослідження на попередніх етапах було подано в кількох публікаціях [16].

3. Інтереси державної мови, так само, як і української телевізійної журналістики, потребують державної підтримки процесу організації та проведення постійного й систематичного моніторингу щодо культури і техніки мовлення в телевізійному просторі України. Він повинен стати широкомасштабним і багатоступеневим науковим дослідженням. До нього повинні бути залучені науковці, педагоги, журналісти-практики. Лише за таких умов можна досягти якісних зрушень у справі підвищення рівня мовленнєвої культури тележурналістів.

Література:

1. Словник іншомовних слів / Уклад. С. М. Морозов, Л. М. Шкарапута. – К.: Наук. думка, 2000. – С. 368.

2. Коваль А. П. Культура ділового мовлення. Писемне та усне ділове спілкування. – К., 1982.

3. Лизанчук В. Медіа-простір в Україні та вплив засобів масової інформації на утвердження в суспільстві державної мови // Телевізійна й радіожурналістика. – 2002. – Вип. 4. – С. 27.

4. Мамалига А. І. Комунікативні межі речень у тексті (на матеріалі публіцистичного стилю) // Вісн. Київ. ун-ту. Сер.: Журналістика. – 1996. – Вип. 3. – С. 109–121.

5. Пазяк О.М., Кисіль Г. Г. Українська мова і культура мовлення: Навч. посіб. – К.: Вища школа, 1995.

6. Пентилюк М. І. Культура мови і стилістика: Навч. посіб. – К.: Вежа, 1994. – 240 с.

7. Пономарів О.Д. Культура слова: Мовностилістичні поради: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1999. – 240 с.

8. Шевченко Л. Ю., Різун В. В., Лисенко Ю. В. Сучасна українська мова: Довідник. – К., 1996. – 320 с.

9. Антисуржик. Вчимося ввічливо поводитись і правильно говорити / За ред. О. А. Сербенської. – Л.: Світ, 1994. – 152 с.

10. Тоцька Н. І. Сучасна українська літературна мова. Фонетика. Орфоепія. Графіка і орфографія. Завдання і вправи: Навч. посіб. – К.: Вища школа, 1995. – 151 с.

11. Тоцька Н. І., Шевченко Л. Ю. Завдання з фонетики: Посібник для вчителя. – К.: Освіта, 1998.

12. Ющук І. П. Лексика української мови. – К.: КМУ, 2002. – 130 с.

13. Основні чинні кодекси і закони України / Уклад. Ю. П. Єлісовенко. – К.: Махаон, 2003. – С. 245.

14. Єлісовенко Ю. Культура і техніка мовлення в телерадіожурналістиці // Стиль і текст. – 2001. – Вип. 2. – С. 168–175.

15. Світличний І. О. Серце для куль і для рим: Поезії. Поетичні переклади. Літературно-критичні статті / Переднє слово І. М. Дзюби. – К.: Рад. письменник, 1990. – С. 22.

16. Єлісовенко Ю. П. Ораторське мистецтво: Навч. посіб. – К.: Ділова Україна, 2002. – 155 с.

Єлісовенко Ю. П. Орфоепічний аспект фахової підготовки телевізійних журналістів // Наукові записки Інституту журналістики КНУ імені Т.Шевченка. – Вип. 16.

Сучасний стан орфоепічної культури в українському суспільстві початку ХХІ століття є, на жаль, украй незадовільним. Про це красномовно свідчать і трансляції засідань парламенту, і невмирущість такого феномену, як "суржик", і кількість щоденних помилок професійних мовців у вітчизняному телевізійному ефірі, пов’язаних із вимовою звуків і наголошенням слів [1 – 3].

Існує ціла низка причин, що зумовлюють такий низький рівень орфоепічної культури в Україні. І хоча розгляд їх не є метою цієї статті, бо вона присвячена виявленню й аналізу назрілих орфоепічних проблем у системі фахової підготовки тележурналістів, означимо, бодай побіжно, найважливіші з них.

По-перше, це більш як трьохсотрічне зневажання української мови, що, на жаль, стало традиційним і продовжує ще існувати, зазвичай, на рівні підсвідомості багатьох людей.

По-друге, в українському суспільстві, на відміну від російського, як наслідок постійного гніту й жорстокого зламу опору, а також насадження чужої мови й культури, виникло недбале ставлення до усного мовлення зокрема та мовленнєвої культури взагалі.

По-третє, змінити щось у мовному середовищі на краще без підтримки влади – завдання надзвичайно складне, а те, що нею робиться в цьому напрямі, є не лише недостатнім, а ще й незадовільним. Про це свідчать, наприклад, офіційні виступи російською мовою українських урядовців і парламентарів, ставлення останніх до пропозицій учасників ІХ міжвузівської науково-практичної конференції "Українська мова в сучасному інформаційному просторі", апаратні ігри навколо правопису тощо.

По-четверте, орфоепія усної літературної мови, на жаль, посідає незначне місце в структурі мовленнєвої підготовки учнів у початковій і базовій середній школі. Українська мова поміж державних мов інших країн залишається чи не єдиною мовою у світі, орфоепія якої не є предметом вивчення в школі! Не дивно, що далеко не всі вчителі володіють орфоепією української літературної мови, бо ані вона, ані орфоепічний практикум із української мови, ані культура мовлення не є окремими нормативними курсами, а тому вивчаються лише там, де керівництво навчального закладу приділяє належну увагу проблемам державної мови, культури мовлення, виховання патріотизму. На жаль, реформа школи, запроваджена Міністерством освіти і науки України ніяк не торкнулась орфоепії державної мови. Натомість іноземні мови запропоновано вивчати вже з другого класу!

Відсутність у шкільній програмі предмета "Орфоепія української мови" є водночас і причиною, і наслідком недостатньої орфоепічної обізнаності абітурієнтів, що вступають у вищі навчальні заклади, зокрема й ті, що обирають спеціальність "Телевізійна журналістика".

Утім, професійна діяльність телевізійних журналістів тісно пов’язана з усним мовленням. Саме воно постає чинником, засобом, інструментом впливу на багатомільйонну телевізійну аудиторію та зумовлює, у свою чергу, особливості фахової підготовки, у структурі якої орфоепія цілком закономірно посідає місце обов’язкової складової. Ліквідовувати наслідки орфоепічної неграмотності вчорашніх абітурієнтів доводиться в процесі навчання в інституті, хоча цю роботу, мається на увазі орфоепічна практика, безсумнівно, слід починати ще у школі. Декотрі з абітурієнтів уперше, хоча й оглядово, ознайомлюються з орфоепією з навчальних курсів "Українське ділове мовлення", "Сучасна українська мова", "Українська мова в ЗМК".

Палітру дисциплін мовленнєвого спрямування, що вивчаються студентами спеціальності "Телевізійна журналістика", доповнює предмет "Техніка екранного мовлення" [4]. Згідно з програмою він є інтегрованим курсом практичного спрямування, що покликаний забезпечити оволодіння культурою і технікою екранного мовлення майбутніх журналістів-телевізійників. Вивчення студентами цього предмета добре позначиться не тільки на мовленнєвій, а й на загальній культурі майбутніх фахівців, бо одна справа теоретичні знання норм орфоепії, і зовсім інша - оволодіння ними на практиці. Таким чином, навчальний курс "Техніка екранного мовлення", спрямований на формування культури усного мовлення, розв’язує складне практичне завдання шляхом проведення постійного практикуму з орфоепії. В останньому чільне місце посідають фонетика, артикуляція, вимова звуків, наголошення слів, написання, аналіз, адаптування до усного мовлення і, врешті-решт, читання ("начитка") текстів.

Зазначимо принагідно, що орфоепія української мови була об’єктом уваги відомих мовознавців і дослідників С. Головащука [5], М. Жовтобрюха [6], А. Коваль [7], Л. Мацько [8], М. Погрібного [9], Д. Ревуцького [10], Н. Тоцької [11], Л. Шевченко [12] та ін. Ними розкрито сутність орфоепії української мови, сформульовано норми вимови звуків і наголошення слів, упорядковано орфоепічні словники. У цілому, не заперечуючи змінності вимови і наголошення в історичному процесі розвитку мови, переважна більшість учених визначають сталість орфоепічних норм як одну з найважливіших ознак, що сприяє забезпеченню зв’язку поколінь та взаєморозумінню між ними.

Саме ж поняття "ОРФОЕПІЯ" здебільшого тлумачиться вченими як розділ мовознавства, змістом якого є правила (норми) вимови й наголошення. Тож нагадаємо, що, окрім всього того, орфоепія є ще складовою частиною сценічної мови, теле- і радіомовлення, ораторського мистецтва [13]. Адже акторів, теле- і радіожурналістів, дипломатів, юристів, педагогів та представників багатьох інших професій можна вважати професійними мовцями. Оволодіти ж культурою і технікою усного літературного мовлення без вивчення орфоепії, напевно, неможливо. До того ж, неухильне дотримання норм літературної вимови є свідченням мовленнєвої культури людини та прикладом для наслідування. Правильна літературна вимова допомагає краще зрозуміти кожного мовця, отже, вона ще виступає неодмінною умовою ефективного спілкування. Все це, певною мірою, свідчить про те, що знання орфоепічних норм та оволодіння правильною вимовою, безсумнівно, є завданням кожної інтелігентної людини.

Нормативну частину змісту цього поняття можна назвати об’єктивною, головною і незаперечною. Втім орфоепією, окрім того, є ще й утілення в літературній вимові кожного мовця тих самих норм, оскільки у перекладі з грецької "орфоепія" означає правильність вимови й наголошення слів, а не лише правила. Напевно, суспільні виміри орфоепії являють собою значуще соціокультурне явище, на жаль, малодосліджене вітчизняними мовознавцями, але для телевізійної журналістики не менш важливими залишаються особистісні виміри, що становлять суб’єктивну частину змісту означеного вище поняття. Зрозуміло, що специфіка телевізійного мовлення зобов’язує всіх нас уважніше й вимогливіше поставитись до орфоепічної культури професійних мовців задля того, щоб унеможливити руйнування української літературної мови, що відбувається, на жаль, шляхом тиражування на багатомільйонну аудиторію грубих орфоепічних помилок: оглушення приголосних, ігнорування нескладового "У", підміна глухого "Т" свистячим "Ц", простіше, "фекання", "шокання", "цікання". Детальніше вони були розглянуті нами в одній із попередніх робіт [3].

Повертаючись до суспільних вимірів досліджуваного нами поняття, нагадаємо, що будь-яка мова має свою орфоепію, яка відображає, насамперед, дух народу, його ментальність і культуру. В ній розкривається її сталість і зв’язок із джерелами, якими є, передусім, етнічна усна народна творчість, національна література, мистецтво, журналістика. До того ж, орфоепія ще й віддзеркалює ставлення влади й суспільства до мови, стан розвитку мовознавства, культури мовлення, стійкість мови перед іншомовними впливами та схильність до змін і нововведень, а також здатність мови до самозбереження.

Якщо якийсь народ володіє мовою і надто швидко змінює правила орфоепії, піддаючись іншомовним впливам, наприклад, від не сприйняття того ж "фекання" (Д. Фонвізін [14] до захоплення ним (І. Козлянінова [15]), то це свідчить, з одного боку, про активність мовних процесів та можливі руйнування традицій, а з іншого - про нездатність мови до самоочищення, себто до збереження себе.

Однак якщо раптом із якихось причин народ через десятки років поневірянь повертається до своїх мовних традицій, зокрема орфоепічних, то це свідчить про його стійкість, волю й характер. А його мову характеризує як стійку й здатну до відродження. Від такого повернення виграє не лише мова, а й освіта, культура та їх носії. Це означає, що, попри всі негаразди, впливи й опір з боку недругів, такий народ і його мова здатні до самоочищення, отже, й до самозбереження. Ми вже маємо приклади повернення українській мові неодноразово репресованої літери та фонеми "Ґ". Колись Петром І, міністром Валуєвим, Олександром ІІ, нарешті, Сталіним і його режимом робилися жорстокі спроби репресувати не лише цю літеру і фонему, а ще й той народ, що був носієм солов’їної мови. Майже 380-річна історія літери і 900-річна історія фонеми "Ґ" переконує нас у життєздатності традицій, мови, народу. Однак у недалекоглядних його представників була недовіра стосовно історичного віку фонеми "Ґ", у декого - доцільності її повернення. А недруги, взагалі, мають сумніви щодо відродження української мови, культури, народу. Позаяк бажане вони звикли видавати за дійсне та єдино правильне [16].

Орфоепія української мови складалась упродовж тисячоліть. Наведений вище приклад із фонемою "Ґ" є прямим доказом тому, адже вона вважається не найдавнішою фонемою у нашій мові, та й то налічує 900 років.

Одними з найдавніших вважаються фонеми "О", "У", "А", "Е", "И", "І", "Ї", "Я" з голосних і "К", "Л", "М" "Н", "Р", "С", "Т" "Х" "Ч" "Щ" з приголосних. Ними вже володіли наші пращури. Ці фонеми, як відомо, певною мірою, присутні й у міфологічній системі українців, і в етнононімі, і в давнім письмі.

В українській мові з 33 літер маємо 10 голосних (6 основних + 4 йотованих) закріплених орфографічно і 12 – орфоепічно (нескладові "У" та "І")! За рахунок останніх кількість приголосних у вимові зменшена, а кількість голосних, навпаки, збільшена до 12. Присутність у мові значної кількості голосних додає їй голосу, бо останній, наприклад, у процесі співу тримається саме на голосних, які цілком органічно подовжуються, а тривалість звучання приголосних, відповідно, скорочується. Зрозуміло, чому нашу мову називають солов’їною. І хоча причин для того насправді є набагато більше, однією з них слід вважати ту, що українська мова є голосною, себто призначеною для голосу, усного мовлення й співу, а не лише для письма.

Одним із основних і чинних у нашій мові залишається правило, за яким українські слова вимовляються так само, як і пишуться. Насамперед, це стосується голосних звуків, однак, іноді спостерігаємо розбіжності в написанні та вимові. Це зумовлено тим, що звуки на письмі передаються літерами, а їх у нашій мові, як вже зазначалось, є значно менше, аніж звуків, бо на сьогодні відомо понад 50 фонем та їх варіантів.

Голосні звуки є опорою будь-якої мови і українська не є винятком. Коренева частина назви цих звуків не випадково утворена від іменника "голос", бо саме голосні звуки дають можливість виявити голос людини. Вони є каркасом, на який нанизуються приголосні звуки і, таким чином, завдяки диханню, голосникам та резонаторам утворюється єдиний голосовий потік.

Утім, у кожній мові голосні вимовляються неоднаково. Той самий звук за місцем його творення на спинці язика може бути в одній мові переднім, у другій – середнім, а в третій – взагалі заднім. Тому в усіх трьох положеннях це будуть три різні звуки, хоча можливо на письмі всі вони можуть бути передані однією літерою.

Окрім того, в орфоепії голосних звуків української мови розрізняють дві позиції голосних – сильну і слабку. Позиція наголошеного голосного завжди є сильною. Його вимова відзначається більшою чіткістю, тривалістю, виразністю. У сильній позиції фонема неодмінно відповідає наголошеній літері. Вона за будь-яких умов не може бути змінена на іншу. Отже, голосний у сильній позиції завжди вимовляється так само, як і пишеться.

Наприклад: БАТЬКІВЩИНА, УКРАЇНА, СЛАВУТИЧ, ДНІПРО, РАДІСТЬ, НАТХНЕННЯ, ЩАСТЯ.

Слабкою називають позицію ненаголошеного голосного. Він, здебільшого, вимовляється не так голосно й виразно, трохи швидше, ніж наголошений. При цьому вимова голосних "А", "У", "І" залишається незмінною, незалежно від позиції у слові.

Наприклад: "ПÁРУБОК", "ПАРУБО́ЦТВО", "РУ́ПОР", "РУШНИ́К", "ДІ́ВЧИНА", "ВІ́ТЕР", "БЛÁГОВІСТ".

Голосний "О" в наголошених складах звучить довше (наприклад, ТОПООЛЯ), у ненаголошених коротше (наприклад, МОЛИ́ТВА), але ніколи не змінюється на "А" як це відбувається, скажімо, в інших мовах, зокрема російській. Навпаки, ледве помітною є тенденція його наближення до "У", та й то лише у слабкій позиції, тобто в тих словах, де "О" є ненаголошеним і передує наступному наголошеному складу з "У", наприклад: ЗО-ЗУ-ЛЯ, звучить як ЗУ-ЗУ-ЛЯ, БОР-СУК – БУР-СУК, БО-РУ-ЛЯ – БУ-РУ-ЛЯ. КО-ЖУХ – КУ-ЖУХ та ін. Однак у наголошеному складі "О", навіть за умови сусідства в наступному складі з "У", завжди звучить незмінно і трохи подовжено, наприклад, ВOОТУМ, ДOОПУСК, ПРOОПУСК, ФООКУС, СOОУС тощо.

Голосні звуки "Е", "И" у сильній позиції вимовляються чітко й виразно, ніколи не підміняючи один одного. Наприклад: ЧЕ́СТЬ, ЧИ́СТЬ, ГЕ́ТЬМАН, РИ́ТМ, ГЕ́ЙЗЕР, ГИ́РЛО, ЧЕ́СНО, ЧИ́СТО і т. д.

Цікаву тенденцію спостерігаємо з голосними "Е" – "И" у слабкій позиції.. Ненаголошений "Е" перед наголошеним "И" в усному мовленні наближається до "И", наприклад, пишемо ПШЕНИ́ЦЯ, а говоримо ПШИНИ́ЦЯ, або в дієсловах другої відміни однини, наприклад, БЕРИ́ звучить як БИРИ́, ПЕРИ́ – ПИРИ́, МЕЛИ́ – МИЛИ́, ГРЕБИ́ – ГРИБИ́ і т. д.

Утім, помітною є також зміна "И" на "Е", що якось мірою врівноважує попередню норму. Тут так само ненаголошений звук "И" перед наголошеним "Е" ледве помітно змінюється на "Е". Наприклад, пишемо: ВИДЕ́ЛКА, говоримо: ВЕДЕ́ЛКА, КИШЕ́НЯ – КЕШЕ́НЯ тощо.

Отже, голосні "Е" та "И", якщо стоять у сусідніх складах, виявляють ледве помітну тенденцію до уподібнення між собою з наступним голосним у сильній позиції, тобто наголошеним. При цьому немає значення, який із них стоїть у попередньому, а який у наступному складі. Наприклад, пишемо: ПЛЕТЕНИ́ЦЯ, говоримо: ПЛЕТИНИ́ЦЯ, пишемо: МИЛЕ́НЬКИЙ, говоримо: МЕЛЕ́НЬКИЙ.

Голосний звук "І" у сильній і слабкій позиціях вимовляється завжди однозначно – чітко й виразно. Під наголосом він звучить трохи триваліше. І, хоча без наголосу він звучить коротше, все ж зберігає чіткість і визначеність. Наприклад, у сильній позиції пишемо: КІНЬ, говоримо: КІІНЬ, пишемо: КВІТЕНЬ, говоримо: КВІІТЕНЬ, пишемо: БІЛКА, говоримо: БІІЛКА. У слабкій – пишемо: ІКОНА, говоримо: ІКООНА, пишемо: ВІКНО, говоримо ВІКНОО, пишемо: ІСТОРІЯ, говоримо: ІСТООРІЯ і т. д.

Йотовані голосні звуки Ї, Є, Ю, Я вимовляються трохи довше, позаяк додавання приголосного "Й", так зване йотування, цілком природно подовжує час їх звучання. Особливо це стосується сильної позиції. Наприклад, пишемо: ЇСТИ, говоримо: ЇЇСТИ, пишемо: ЄДНІСТЬ, говоримо: ЄЄДНІСТЬ, пишемо: ЮРБИЩЕ, говоримо: ЮЮРБИЩЕ, пишемо: ЯГОДА, говоримо: ЯЯГОДА.

У слабкій позиції йотовані голосні звучать трохи коротше, наприклад, пишемо: ЇЖАК, говоримо: ЇЖААК, пишемо: ЄНОТ, говоримо: ЄНООТ, пишемо: ЮВІЛЕЙ, говоримо: ЮВІЛЕЕЙ, пишемо: ЯЧМІНЬ, говоримо: ЯЧМІІНЬ. Таким чином, норми вимови голосних звуків української мови, що формувались упродовж її історії, залишились майже не змінними. Тому можна стверджувати, що вони у нас є сталими і непохитними, бо відображають природну сутність українців – прямих, правдивих, відвертих, щирих і довірливих людей.

Якщо вимова голосних звуків української літературної мови не передбачає особливих застережень, окрім зазначених вище тенденцій, то у вимові приголосних звуків знаходимо значно більше розбіжностей між написанням і вимовлянням. Утім, розглянемо все докладно та подамо загальні правила.

1. Дзвінкі звуки (Б, Д, ДЗ, З, ДЖ, Ж, Г, Ґ) в орфоепії української літературної мови цілком відповідають своїй назві, позаяк ніколи не оглушуються, тобто не асимілюються з глухими. У сильних і слабких позиціях, тобто в наголошених і ненаголошених складах вони завжди залишаються дзвінкими. Наприклад: БАРВІНОК, ДАРУНОК, ДЗВІНКИЙ, ЗОРЕПАД, ДЖМІЛЬ, ЖАЙВОРОН, ГРЕБЛЯ, ҐАНОК.

Виняток становить приголосний "Г", який лише у наведених нижче та похідних від них словах вимовляється як глухий "Х". Наприклад, пишемо: ВОГКО, говоримо: ВОХКО, пишемо: ДЬОГОТЬ, говоримо: ДЬОХОТЬ, пишемо ДІГТЯР, говоримо: ДІХТЯР, пишемо: КІГТІ, говоримо: КІХТІ, пишемо: ЛЕГКО, говоримо: ЛЕХКО, пишемо: НІГТІ, говоримо: НІХТІ.

Винятком також є приголосний "З" у вигляді прийменника перед словами, що починаються глухими "К", "П", "Т", "Х", "Ф" та "С". У такому разі "З" в усному мовленні оглушується й перетворюється на "С". Зазначимо принагідно, що прийменники в українській мові вимовляються злито в мовленнєвому потоці, а не виокремлено з нього. Наприклад, пишемо: З КИЄВА, говоримо: СКИЄВА, пишемо: З ПОЛТАВИ, говоримо СПОЛТАВИ, пишемо: З ТЕРНОПОЛЯ, говоримо: СТЕРНОПОЛЯ, пишемо: З ХАРКОВА, говоримо: СХАРКОВА, пишемо: З ФЕРМИ, говоримо: СФЕРМИ, пишемо: З СІЛЛЮ, а говоримо: ССІЛЛЮ і т.д. Приголосний "З" перед шиплячими "Ч", "Ш" вимовляється як "Ш". Наприклад, пишемо: З ЧАЄМ, говоримо: ШЧАЄМ, пишемо: З ЧАСОМ, говоримо: ШЧАСОМ, пишемо: З ЧАСТКОЮ, говоримо: ШЧАСТКОЮ, пишемо: З ШАБЛЕЮ, говоримо: ШШАБЛЕЮ, пишемо: З ШВАГРОМ, говоримо: ШШВАГРОМ. Приголосний "З" як прийменник та у префіксальних частинах перед дзвінким "Ж" в усному мовленні асимілюється з ним, тобто вимовляється як "Ж". Таке відбувається і перед шиплячим "Ч", але в такому разі асиміляція, повною мірою, не відбувається, тут "З" перетворюється теж на "Ж". Наприклад, пишемо: З ЖІНКОЮ, говоримо: ЖЖІНКОЮ, пишемо: РОЗЖАРИТИ, говоримо: РОЖЖАРИТИ, пишемо: РОЗЧИСТИТИ, говоримо: РОЖЧИСТИТИ, пишемо: РОЗЧАРУВАТИ, говоримо: РОЖЧАРУВАТИ.

Приголосний "Д" вимовляється твердіше перед твердими голосними звуками "А", "Е", "И", "О", "У". Наприклад, ДАХ, ДЕРЕВО, ДИВО, ДОТИК, ДУБ.

Пом’якшення відбувається у тих словах, де приголосний "Д" стоїть перед "І" чи складом з "І". Наприклад, пишемо: ДІВЧАТА, говоримо: ДьІУЧАТА, пишемо: СЬОГОДНІ, говоримо: СЬОГОДьНІ, пишемо: ДІЖА, говоримо: ДьІЖА, пишемо: ДІЛО, говоримо: ДьІЛО, пишемо: ДІЛЯНКА, говоримо: ДьІЛЯНКА, пишемо: ДІМ, говоримо: ДьІМ, пишемо: ДІТИ, говоримо: ДьІТИ, пишемо: ДІЮЧИЙ, говоримо: ДьІЮЧИЙ, пишемо: ДІЯ, говоримо: ДьІЯ.

На стику префікса й кореня перед наступними м’якими приголосні звуки вимовляються твердо. Наприклад: ЗВІРИТИ, ЗВІСТКА, ЗЛІПИТИ, ЗМІРЯТИ, ЗМІЦНИТИ, РОЗДІЛЯТИ, РОЗДЕРЖАВЛЮВАТИ, РОЗДАВАТИ тощо.

У тих словах, що на письмі позначені літерою "Ґ" чи містять її всередині, проривний "Ґ" вимовляється твердо й виразно. Наприклад, - у власних назвах: АҐРИПА, БЕРИНҐ, ВАШИНҐТОН, ВОЛЬФҐАНҐ, ГАБСБУРҐ, ГЕҐЕЛЬ, ГЮҐО, ҐАВДЕАМУС, ҐАЛАМАҐА, ҐАЛІЛЕЙ, ҐАЛУА, ҐАНДІ, ҐАРҐАНТЮА, ҐАРИБАЛЬДІ ҐЕДЕМІН, ҐЕТЕ, ҐІ ДЕ МОПАСАН, ҐОГЕН, ҐОЛСУРСІ, ҐРИҐ, ҐРИМ, ҐРИНВИЧ, ҐУВСТАВ, ПАНТАҐРЮЕЛЬ; - у загальних назвах: АВТОТРЕНІНҐ, БАҐЕТ, ВІҐВАМ, ҐАБАРИТ, ҐАБЕЛОК, ҐАБЗУВАТИ, ҐАВОТ, ҐАҐАРИҐА, ҐАЗДА, ҐАНОК, ҐАТУНОК, ҐВАЛТ, ҐЕРҐАВКА, ҐРИНДЖОЛИ, ҐУДЗИК та ін. Губні приголосні звуки "Б", "П", "В", "М" у словах, що на письмі позначаються апострофом перед йотованими "Ю", "Я" вимовляються твердо. Наприклад: Б’Ю, В’ЮН, ДЕВ’ЯТЬ, М’ЯЧ, П’Ю.

2. Глухі приголосні звуки, зокрема (К, П, Т, Ф, Х) у мовному потоці вимовляються злито з голосними, тобто так само, як пишуться. З твердими - твердіше, наприклад: КАМЕНЯР, ПОДОРОЖ, ТРУДАРІ, ФОТОГРАФІЯ, ХАТА. З м’якими - м’якіше, наприклад: КІНЬ, ПІТЬМА, ТІНЬ, ФІТЬ-ФІТЬ, ХІД.

Свистячі приголосні вимовляються так само, як і пишуться, але без зайвого присвисту. Виняток становлять дієслівні закінчення "ТЬСЯ", що вимовляються як "ЦЯ". Наприклад, пишемо: РОЗВИДНЯЄТЬСЯ, говоримо: РОЗВИДНЯЄЦЯ, пишемо: ЗБІГАЄТЬСЯ, говоримо: ЗБІГАЄЦЯ, пишемо: ЗУСТРІЧАЄТЬСЯ, говоримо: ЗУСТРІЧАЄЦЯ, пишемо: ВІНЧАЮТЬСЯ, говоримо: ВІНЧАЮЦЯ.

Свистячі приголосні звуки "З","С", "Ц" вимовляються м’якіше перед наступними м’якими в тому разі, коли за ними йдуть голосні "Є", "І", "Ю", "Я". Наприклад, пишемо: "ЗВІР", а говоримо: ЗЬВІР, пишемо: СВІТ, говоримо: СЬВІТ, пишемо: ЦВЯХ, говоримо: ЦЬВЯХ, пишемо: ЦВІРІНЬКАТИ, говоримо: ЦЬВІРІНЬКАТИ.

Глухі свистячі перед дзвінкими приголосними вимовляються дзвінко. Наприклад, пишемо: ОСЬ ДЕ, а говоримо: ОЗЬ ДЕ, пишемо ПРИСЬБА, говоримо: ПРИЗЬБА.

3. Сонорні звуки (М, В, Н, Л, Р, Й) української мови вимовляються так само, як і пишуться. Наприклад: МАТУСЯ, ВІРНІСТЬ, НЕБО, ЛІС, РАЙ. Винятком із цього правила є "В" і "Й", які в позиціях між будь-якими іншими приголосними чи голосним і приголосним завжди вимовляються як нескладовий "У" замість "В" та "І" замість "Й". Єдиним застереженням у їхньому застосуванні є те, що вони ніколи не можуть бути наголошеними, оскільки є нескладовими. Наприклад, пишемо: БЕЗКОШТОВНО, говоримо: БЕЗКОШТОУНО, пишемо: ЙТИ, говоримо: ІТИ, пишемо: ЗОЛОЧІВ, говоримо: ЗОЛОЧІУ, пишемо: ЙМОВІРНО, говоримо: ІМОВІРНО, пишемо: ЧЕРНІГІВ, говоримо: ЧЕРНІГІУ, пишемо: НАЙМЕННЯ, говоримо: НАІМЕННЯ, пишемо: ПОБАЧИВ, говоримо: ПОБАЧИУ, пишемо: НАЙКРАЩЕ, говоримо: НАІКРАЩЕ, пишемо: КИЇВ, говоримо: КИЇУ.

Вимова нескладового "У", що не дозволяє приглушення приголосного "В", склалася в усній народній традиції. Зазначимо, що така народна вимова не суперечить фонетичній традиції, притаманній класичним мовам, що полягає в чергуванні голосних і приголосних звуків.

4. Шиплячі звуки української літературної мови ("Ж", "ДЖ", "Ч", "Ш", "Щ") вимовляються у деяких положеннях твердо без пом’якшень. Наприклад: ЖАХ, ЖИТО, ЖУК, КАЛЮЖА, ДЖМІЛЬ, ДЖЕМ, ЧАГАРНИК, ЧАС, ПОМІЧНИК, РІЧКА, ГЛЕЧИК, БОРЩ, ЩАВЕЛЬ, ЩУРИТИСЯ, ЩУКА, ВОЩИНА, ЩАСТЯ.

Проте у дієсловах дійсного способу в другій особі однини шиплячі асимілюються з наступними свистячими звуками. Наприклад, пишемо: БАЛОТУЄШСЯ, ВАГАЄШСЯ, ВИКЛИКАЄШСЯ, говоримо: БАЛОТУЄССЯ, ВАГАЄССЯ, ВИКЛИКАЄССЯ, пишемо: ВОВТУЗИШСЯ, ГРАЄШСЯ, ГАРЯЧИШСЯ, говоримо: ВОВТУЗИССЯ, ГРАЄССЯ, ГАРЯЧИССЯ, пишемо: ДИВИШСЯ, ЖУРИШСЯ, МИЛУЄШСЯ, говоримо: ДИВИССЯ, ЖУРИССЯ, МИЛУЄССЯ, пишемо: НАВЧАЄШСЯ, ОЗДОРОВЛЮЄШСЯ, СМІЄШСЯ, говоримо: НАУЧАЄССЯ, ОЗДОРОУЛЮЄССЯ, СМІЄССЯ, пишемо: ТРУДИШСЯ, ПІКЛУЄШСЯ, ШАНУЄШСЯ, говоримо: ТРУДИССЯ, ПІКЛУЄССЯ, ШАНУЄССЯ.

Суттєвою компонентою орфоепії є акцентологія. Вона виступає, передусім, як нормативність наголошення, що своїм корінням сягає глибин лінгвістичної логіки. Напевно, немає потреби доводити важливість її вивчення майбутніми професійними мовцями. Адже це зрозуміло, як би добре не вимовлялись звуки й слова, але неправильне наголошення здатне зіпсувати будь-яке позитивне враження від усного мовлення. Тому пропоную скористатись деякими порадами щодо вивчення системи наголошення в українській мові. Вони з’явились у результаті проведеного порівняльного акцентологічного аналізу значного масиву лексичних одиниць.

Наголос в українській мові є не лише вільним, а й чітко визначеним, але не одноманітним. Він трапляється на перших складах, як наприклад, в англійській мові, у словах іншомовного походження: БАЛТИМОР, ЛОНДОН, БУНГАЛО, РАНЧО. В іменниках чоловічого й жіночого роду з префіксом по: ПОКЛИК, ПОКРУЧ, ПОКЛАД, ПОСВІДКА, ПОЗИЧКА, ПОСМІШКА. В іменниках середнього роду: МІСТО, ДІЛО, КРІСЛО, але ВІКНО, КІНО, ВІДРО. У прикметниках: БІЛЕНИЙ, БОМБОВИЙ, КРУЧЕНИЙ, але ФАХОВИЙ, ДІЛОВИЙ, ВЕСЛОВИЙ, ЧАТОВИЙ, СУДОВИЙ, ЧЕРГОВИЙ. У дієсловах із префіксом ви: ВИЗНАТИ, ВИТРЕБУВАТИ, ВИСТАВИТИ, ВИОКРЕМИТИ. У дієприслівниках, що зберігають наголошення на кореневій голосній: БАРВЛЯЧИ, ВАБЛЯЧИ, ГУДЯЧИ, САДЯЧИ, МАЖУЧИ, МОВЛЯЧИ.

Доволі часто в українській мові трапляються слова, в яких наголошення припадає на другий склад. Це, насамперед, віддієслівні іменники середнього роду, що мають закінчення я, напри- клад: ЗАНЯТТЯ, ПИТАННЯ, НАВЧАННЯ, ЧИТАННЯ, ПИСАННЯ, ЗАВДАННЯ, СКЛАДАННЯ, ОБРАННЯ, ВИДАННЯ (про продукт видавничої діяльності).Той самий наголос мають також іменники жіночого роду, що мають закінчення а, наприклад: ВЕСЕЛКА, ДОРОГА, КОРОВА, ЛІНІЙКА, КОПІЙКА, ПОГОДА, АБЕТКА, але СТОРОНА, БОРОЗНА, КРИВИЗНА, ДІВЧИНА.

Наголошений передостанній склад (третій), як наприклад у латині, італійській чи польській мовах. Наприклад в іменниках жіночого роду: БУЙВОЛИЦЯ, ОДЕЖИНА, ВЕДМЕЖИНА (рослина). Такий наголос спостерігаємо у прикметниках, наприклад: АПОКРИФІЧНИЙ, АЛФАВІТНИЙ, БАЛИКОВИЙ, ПІДМЕТОВИЙ, ПРИСУДКОВИЙ, ПРИСМЕРКОВИЙ ПОЛИНОВИЙ, БОРОШНЯНИЙ. Наголошений передостанній склад мають також дієслова доконаного і недоконаного виду, наприклад: ПІДКРІПИТИ, ПІДКОРИТИ, ПРАЦЮВАТИ, ПРАСУВАТИ, БОРОЗНИТИ, КОЛОТИТИ тощо.

Наголошений останній склад (третій), як у французькій мові, наприклад в іменниках чоловічого роду: ВЕСЕЛУН, БАГАТІЙ, ПРОДАВЕЦЬ, ВИДАВЕЦЬ, а також середнього роду: ДОЛОТО, ВИБУТТЯ, ПОЛОТНО, але БОЛОТО. Той самий наголос мають і прикметники, наприклад: БОЧКОВИЙ, ПІСКОВИЙ, ПІДСАДНИЙ та ін. Значна частина дієприслівників теж мають наголос на останньому складі, наприклад: ВЕРТЯЧИ, СКРЕБУЧИ, КРІПЛЯЧИ, НЕСУЧИ, ШИПЛЯЧИ.

У словах, що позначають назви місцин, за умови наявності в них суфікса -чин(а) або -щин(а) наголос припадає на кореневу голосну так само, як і в тих словах, від яких вони походять, наприклад: ПОЛТАВА - ПОЛТАВЩИНА, ВІННИЦЯ – ВІННИЧЧИНА, ДОНЕЦЬК – ДОНЕЧЧИНА, ХЕРСОН – ХЕРСОНЩИНА, ЧЕРНІГІВ – ЧЕРНІГІВЩИНА, СУМИ – СУМЩИНА, ОДЕСА – ОДЕЩИНА, ЛЬВІВ – ЛЬВІВЩИНА, але ГАЛИЧИНА, БУКОВИНА.

Складні іменники часто мають наголос на голосній, що їх з’єднує, наприклад: РУКО́ПИС, ЛІТО́ПИС, МАШИНО́ПИС, ЖИВО́ПИС, ГУРТО́ЖИТОК, БАРО́МЕТР, СПІДО́МЕТР, МАНО́МЕТР, але КІЛОМЕ́ТР, САНТИМЕ́ТР, МІЛІМЕ́ТР, ЗОРЕПА́Д, ЛИСТОПА́Д, СНІГОПА́Д, ЛІСОСТЕ́П та ін.

В українській мові доволі багато слів, що мають подвійний наголос, тобто не лише основний, а й побічний, наприклад: ЗА́ВЖДИ і ЗАВЖДИ́, ЗОКРЕ́МА і ЗОКРЕМА́, ЗАДА́РМА і ЗАДАРМА́, ВЕСНЯ́НИЙ і ВЕСНЯНИ́Й, АПО́СТРОФ і АПОСТРО́Ф, ПЕРЕВЕ́СЛО і ПЕРЕ́ВИСЛО, МЕЖИ́ГІР’Я і МЕЖИГІ́Р’Я, БА́ЙДУЖЕ і БАЙДУ́ЖЕ тощо.

Подвійний наголос в українській мові мають також займенники. Здебільшого вони наголошуються на кінцевому складі, наприклад: МЕНЕ́, ТЕБЕ́, СОБІ́, ТОБІ́, ТОГО́, ЦЬОГО́, ЙОМУ́, ТОМУ́ і т. і. За умови, що перед займенником з’являється прийменник, наголос зміщується на перший склад, наприклад: БІ́ЛЯ МЕ́НЕ, У ТЕ́БЕ, ПРИ ЦЬО́МУ, ДО ТО́ГО, ВІД КО́ГО, ДЛЯ НЬО́ГО, а в орудному відмінку – на другий (середній) склад: ЗА СОБО́Ю, З ТОБО́Ю, ЗА ЦІЄ́Ю, З ТІЄ́Ю.

Числівники в українській мові наголошуються за аналогією, наприклад: ОДИНА́ДЦЯТЬ, а не оди́надцять, бо ДВАНА́ДЦЯТЬ; ЧОТИРНА́ДЦЯТЬ, а не чоти́рнадцять, бо ТРИНА́ДЦЯТЬ; СІМДЕСЯ́Т, а не сі́мдесят, бо П’ЯТДЕСЯ́Т; ВІСІМДЕСЯ́Т, а не ві́сімдесят, бо ШІСТДЕСЯ́Т; ДВАДЦЯТЬО́Х, ТРИДЦЯТЬО́Х, а не два́дцятьох, три́дцятьох, бо ПЯТЬО́Х, ШІСТЬО́Х і т. д.

У наголошенні дієслів теж простежуються аналогії, що розглядається мовознавцями, як ознака певної системності. Так, дво-, трискладові дієслова у першій особі однини теперішнього і майбутнього часу здебільшого мають наголос на кінцевих складах, наприклад: КАЖУ́, ПИШУ́, ПІДУ́, ЗНАЙДУ́, ВІЗЬМУ́, ЛЮБЛЮ́, ЗРОБЛЮ́; дієслова теперішнього часу у першій особі однини мають наголос на передостанньому складі, наприклад: ЧИТА́Ю, МАЛЮ́Ю, СПІВА́Ю, МА́Ю, КОХА́Ю, ВБОЛІВА́Ю, але НЕНА́ВИДЖУ, РА́ДЖУ, Ї́ЖДЖУ.

Таким чином, орфоепічний аспект фахової підготовки телевізійних журналістів, зумовлений особливістю їхньої професійної діяльності, що базується на усному літературному мовленні, потребує систематичної цілеспрямованої роботи з оволодіння практичними навичками вимови звуків і наголошення слів, а також їхнього узгодження і підпорядкування цілям і характеру мовленнєвого акту.

Із гучномовців і телевізійних екранів має звучати загальноприйнята, єдина, сучасна українська літературна вимова. Чим краще журналісти володіють нею, тим точніше вони доносять до своєї аудиторії зміст того, про що йдеться в їхніх повідомленнях, репортажах, коментарях тощо.

Насамкінець хочеться привернути увагу всіх свідомих громадян до нагальних проблем орфоепії української літературної мови. Народним обранцям і урядовцям, а також всім, причетним до української мови, літератури, журналістики, культури, мистецтва особистостям, слід пам’ятати, що єдина українська літературна вимова в телевізійному просторі - це те культурне тло, на якому виховується нація і створюються її духовні скарби.

Література:

1. Мельник Т. Нове життя нового прагне слова // Урядовий кур’єр. – 1999. – № 10. – С. 8.

2. Антисуржик. Вчимося ввічливо поводитись і правильно говорити / За заг. ред. О. Сербенської: Посібник. – Л.: Світ, 1994. – 152 с.

3. Єлісовенко Ю. П. Культура і техніка мовлення в телерадіожурналістиці // Стиль і текст. – 2001. – Вип. 2. – С. 168 – 175.

4. Техніка екранного мовлення: Навчальна програма / Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка / Укл. Ю. П. Єлісовенко. – К., 2002. – 28 с.

5. Головащук С. І. Складні випадки наголошення слів: Словник-довідник. – К.: Либідь, 1995.

6. Жовтобрюх М. А. Деякі явища усного літературного мовлення // Про культуру мови. – К., 1964.

7. Коваль А. П. Культура ділового мовлення. Писемне та усне ділове спілкування. – К., 1982.

8. Мацько Л. І., Мацько О. М., Сидоренко О. М. Українська мова: Навчальний посібник. – К., 1998.

9. Орфоепічний словник / Уклад. М. І. Погрібний. – К., 1986.

10. Ревуцький Д. Живе слово. – К., 1920.

11. Тоцька Н. І. Сучасна українська літературна мова. Фонетика. Орфоепія. Графіка і орфографія. Завдання і вправи: Навч. посібник. – К.: Вища школа, 1995.

12. Шевченко Л. Ю., Різун В. В., Лисенко Ю. В. Сучасна українська мова: Довідник / За ред. О. Д. Пономарева. – 2-ге вид., випр. і доп. – К.: Либідь, 1996.

13. Єлісовенко Ю. П. Ораторське мистецтво: Навч. посібник. - К.: Ділова Україна, 2002. – 155 с.

14. Фонвизин Д. И. Собрание сочинений. – М.; Л., 1959. – Т. 1 – 2.

15. Козлянинова И. П. Современное литературное произношение (орфоэпия). – М.: ВТО, 1963. – С. 25.

16. Німчук В. Історія українських правил // Українська газета. – № 8 (200). – 2001.

17. Пономарів О.Д. Культура слова: Мовностилістичні поради: Навч. посібник. – К., 1999.

18. Пономарів О. Д. Фонеми Г та Ґ. Словник і коментар. – К., 1997.

19. Пазяк О. М., Кисіль Г.Г. Українська мова і культура мовлення: Навч. посібник. – К.: Вища школа, 1995. – 239 с.

20. Ющук  І. П. Мова наша українська. – К., 2001.

Корнєєв В. М. Роль маркованої лексики у створенні емоціогенної структури тексту // Наукові записки Інституту журналістики КНУ імені Т. Шевченка. – Вип. 7.

Суспільна ситуація, передбачливо сконструйована засобами масової інформації, загальний контекст поняттєвих меж і всього того, що безапеляційно відноситься нами до широкої, сказати б, всеосяжної категорії – життя, так чи інакше зумовлюють конкретну поведінку індивіда, вияви його активного поводження і пасивності, однозначно виступаючи при цьому і засобом, і результатом впливу – відкритого чи прихованого.

У цьому контексті значну роль відіграють тексти як засоби не тільки продукування, але і розповсюдження статично оформленого, зафіксованого матеріально знімку соціальних чи інших процесів.

Слушною, на нашу думку, є теза про розвиток тексту як чинника соціального, пов’язаного з розвитком письма і друкування. Наслідком такого взаємозв’язку стало відчуження тексту від автора, що дало змогу накопичити деяку кількість текстів, зафіксувати певні відбитки життя. До виникнення письма і, пізніше, друкарства, такі моменти відчуження спостерігалися тільки в народнопоетичній творчості.

Відповідно до соціального характеру тексту, його суспільних функцій інформування і переконування (а для публіцистичного тексту вони стають головними) досить важливою проблемою є вивчення особливостей формування прагматичного (впливового) потенціалу тексту.

Смислово-логічна структура тексту не дає можливості сповна з’ясувати його прагматичні особливості, визначити ті елементи, які зрештою створюють емоційний потенціал твору, визначають особливості формування підтексту, додаткових смислів, породжують певні асоціації.

У свою чергу, аналіз публіцистичного тексту, з точки зору його експресивних елементів, експресивного наповнення, може дати результат тільки у плані кількісних співвідношень елементів експресії на одиницю інформації, що теж недостатньо.

Слушно передбачити, що поряд із смислово-логічною структурою в тексті існує структура емотивна (тут: сукупність мовних засобів, здатних справляти емоційний ефект). У контексті діяльнісного аспекту розгляду тексту вона набуває ознак структури емоціогенної. Під емоціогенною структурою слід розуміти структуру, яка визначає той емоційний, чуттєвий ефект, що виникає у читача під час і після сприймання тексту.

Важливо також наголосити на структурованості цих елементів, оскільки вони паралельно виступають і елементами смислово-логічної структури, тобто зв’язані змістом. Співвідношення ж інформативності й емоційності у тексті, на нашу думку, залежить від авторської настанови, а також фонових знань реципієнта, тобто від того, наскільки автор відчуває свого читача та рамкову ситуацію сприймання тексту (частотність, періодичність, мета, настанови, звернення реципієнта до каналу, яким передається продукований автором текст).

Кілька слів про марковану лексику. Загалом, у мовознавчій науці розглядається стилістично маркована лексика, тобто вживання окремих слів, які через семантику, походження чи морфемний склад набувають додаткових конотативних відтінків. Коли говорити про публіцистичний та художній твори, слід зазначити, що тут виникає маркованість, яку можна визначити як контекстуальну. Окремі слова і словосполучення у процесі сприймання твору набувають додаткових емоційних відтінків, пов’язаних із особливостями поєднання фактів (для публіцистичного тексту) і образів (для художнього), особливо, коли присутні нарізно оформлені семантичні повтори. Контекстуальна маркованість передбачає використання різноманітних стилістичних фігур, хоча це і не є обов’язковим.

Розглянемо особливості емоціогенної структури публіцистичного твору на конкретному прикладі вживання маркованих лексем. Показовими у цьому плані є деякі публікації в тижневику "ПіК". Гострота матеріалів, своєрідність стилю цього видання, при різноманітності стилів авторів, визначається саме особливою увагою до маркованої лексики, причому контекстуальна маркованість тут представлена дуже широко.

Опишемо емоціогенну структуру статті "Тиждень помсти глухуватих" (ПіК. – 2001. – № 13), в якій представлені такі марковані лексеми: "глухуватий", "політичний бомонд", "відтягнутися", "правлячий бомонд", "удосконалений сервіс", "травмований лідер" тощо.

Винесення у заголовок маркованої лексеми впливає на загальне сприймання статті в іронічному контексті. Цьому сприяє і постійне обігрування значень цього слова, що базується на різноаспектному трактуванні фрази Президента "… ми почули один одного, а хто глухуватий, той і пішов". Посилюється іронічне враження нагнітанням емоційних елементів. Автор використовує прийом зіставлення: СБУ і поліпшення умов утримання клієнтів; удосконалений сервіс і травмований лідер; лагідна посмішка дитячого лікаря і голова СБУ.

Такі опозиції в кінці твору не просто посилююють ефект іронічності у сприйманні описаних фактів, вони проекціюються на всі наведені в статті факти, таким чином виявляючи зв’язок з елементами інформативності.

Про структурну організацію цих елементів свідчить їх розміщення у творі, а також градаційний зв’язок маркованих лексем з виразними рисами наростання експресії.

Контекстуально ознак маркованості набувають винесене в заголовок слово "глухуватих" та лексеми "сирий" і "вибухівка" в контексті сирий порох у знайденій в парку Шевченка вибухівці і сира "вибухівка" опозиції.

Підсумовуючи, зазначимо, що дослідження емоціогенної структури у різних аспектах її вияву – досить перспективне з позиції визначення особливостей сприймання і продукування творів, а також для розкриття специфіки прихованого текстового впливу.

Література

1.Человеческий фактор в языке: языковые механизмы экспрессивности. – М., 1991. 2. Різун В. Літературне редагування. – К., 1996.; Різун В. Аспекти теорії тексту // Нариси про текст. – К., 1998.; Феллер М. Д. Структура произведения. – М., 1981. 3. Киселева Л. А. Язык как средство воздействия. – М., 1978.

Завгородня Л. В. Перифрази як засіб стереотипізації соціальної інформації // Наукові записки Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. – Вип. 7.

Традиційно в лінгвістиці під перифразом розуміють вторинну назву, яка є засобом образно-описової характеристики і виступає синонімом до слова чи вислову, що є основною назвою предмета. Перифраз характеризується такими ознаками: він є семантично неподільною одиницею, замінює слово чи вислів, має власне оточення, яке не випливає з властивостей слів-компонентів, функціонує як окремий член речення [1]. Завдяки частоті й регулярності вживання перифрази з часом набувають рис, властивих фразеологізмам: відтворюваність, стійкість у складі й структурі, фіксоване положення компонентів.

Перифрази широко використовуються у текстах періодичних видань. Вони увиразнюють думку, стають не лише другим найменуванням предметів, а й виділяють їх певні характерні риси, необхідність у яких викликається тематичним спрямуванням того чи іншого публіцистичного тексту. І тут їх художньо-естетична функція визнана і виправдана. Однак перифраз може виконувати і шаблонізуючу функцію на основі "вродженої морфології нашого мозку виробляти нервові зв’язки другосигнального звучання з першосигнальним предметом позначення на зразок утворення умовного рефлексу. Змістом такого зв’язку стає образ предмета позначення" [2]. Іншими словами, перифрази, тотально тиражовані, значною мірою сприяють створенню стереотипів, виконують негативну роль у жорстокій стереотипізації соціальної інформації у процесі навіювання [3].

Безперечно, схильність до стереотипів відображає природні особливості людської психіки. Наша пропаганда, як і вся ідеологічна діяльність, тривалий час досить активно насаджувала різного роду хибні стереотипи. Ритуальна комунікація характеризувалася серійною впорядкованістю мовних засобів. Усталені серії активно взаємодіяли між собою, існування слів у складі кліше й у складі узуально-стилістичного ряду супроводжувалось явищами універсалізації та десемантизації значень. Таким чином, у межах мертвої стилістичної системи, нездатної генерувати новий зміст і виявляти його, регулярно породжувалися псевдопатетичні та псевдометафоричні аномалії, причому лише до окремого кола предметів і явищ навколишньої дійсності. Наприклад: партійний квиток – головний документ комуніста, Київська

Русь – колиска трьох братніх народів, профтехучилища – кузня робітничих кадрів, залізниця – стальна магістраль, метал – хліб індустрії, вугілля – хліб для промисловості, М. Горький – великий пролетарський письменник та багато інших [4].

За особливостями структури виділяють кілька різновидів стереотипних серій зі стертим, унаслідок частого вживання, образним значенням, які перетворилися на штампи:

1) відтворювані метафоричні вислови із закріпленим переносним значенням, які складаються з означення й означуваного, вираженого іменником: зернова (сойова, рисова, бавовняна) житниця (про райони вирощування зернових та інших культур), чорне золото (кам’яне вугілля, нафта), м’яке (пухнасте) золото (хутро), голубе золото (газ), голуба вахта (охорона водойм), голубий екран (телевізор), живе срібло (риба), зелені легені (ліси);

2) вислови, які складаються з іменника та залежних від нього іменника чи словосполучення в родовому відмінку: трудівники моря (полів, заводів), розвідники (земних надр, космосу), майстри (сцени, пера, екрана, педагогічної ниви), люди в білих халатах (лікарі), люди вогненної професії (сталевари), люди небесної професії (льотчики).

Нині функція перифрастичних висловлювань переосмислюється внаслідок зміни самої прагматичної ситуації. Сучасні журналісти повертаються до того, щоб голубе паливо знову називати газом, голубу ниву і живе срібло — озером і рибою, вітамінну продукцію — сіном. Вони ніби зрозуміли шкідливу для істини псевдокрасивість сентиментально-патетичних метафор, коли, скажімо, замість однієї мети досягаються обов’язково рівні, рубежі, горизонти, нові висоти, усвідомили недоречність високопарних, парадних слів. Перевагу дедалі частіше віддають простим і коротким фразам.

Намагання активізувати інтелектуальний бік сприйняття породжує нову манеру побудови висловлювань – іронічну, за допомогою якої комунікатор прагне виявити індивідуальність, дати свою оцінку подіям. Тому в значеннях перифраз на перший план виходить пейоративна оцінка референта, стара норма осмислюється іронічно, використовується інтровертно:

"Той-бо обіцяє, що навчить українців давати чистого приплоду 200000 душ річно, і не з огляду на якісь економічні стимули, а з пошани до "родинного ідеалу" та з самої віри у світле майбутнє" (ПіК. – 1999. – № 14). "Можливо, саме тому, що в Україні змінилася лише офіційна назва "шляху, яким ми йдемо до світлого майбутнього", ми "за традицією" із шаленою швидкістю просуваємось у зворотному напрямку" (Експрес. – 1999. – 31 верес.). "Відчуття вождя нації, певно, надовго запам’яталося." (Пік. – 2000. – № 27). "Кремль найближчим часом збільшить тиск і спробує повернути Київ у лоно "сім’ї слов’янських народів" — за прикладом Білорусі" (ПіК. – 2000. – № 4). "Зрозумілість полягає в тому, що Компартія вирішила не метатися політичними таборами, а завзято утримувати нішу комунізму радянського розливу" (ПіК. – 2000. – № 25).

Звертає на себе увагу досить яскраве явище у мові сучасних українських мас-медіа, яке пов’язане з уживанням перифраз-кальок з російської мови. Йдеться про слова-варваризми, здебільшого такі, що змінили своє ідеологічно-оцінне значення з позитивного на протилежне, негативне:

"В ті часи, коли всі важливі справи України вирішувались у Москві, коли офіційною мовою в УРСР фактично була російська, а асиміляція, русифікація українців як на теренах України, так і на російських та інших просторах СРСР відбувалася успішно, в напрямі створення "єдіной совєтской общності", звичайно російськомовної, українська мова в Росії не викликала особливого роздратування" (Пік. – 2000. – № 30). "У нас вже давно все усталюється незалежно від ідеологічних агітацій прихильників "вєлікого і могучего" (ПіК. – 2000. – № 29). "Драгоманов мені більше до вподоби, ніж "батєнька пролєтарській пісатєль" (М. Горький) (ПіК. – 2000. – № 25). "Та проти того, щоб ми – маю честь говорити із гущі народу – народом себе відчували, а не просто "народонасєлєнієм", "іванамінєпомнящіміродства" (Літературна Україна. –1998. – 19 верес.].

В останньому прикладі експресію негативної оцінки посилює використаний оказіонально такий спосіб словотвору, як злиття кількох слів в одне, або лексико-синтаксичний. Можна погодитись із В. Волошиновим, який наголошував, що запозичене слово може приносити не тільки світло, культуру, а й насаджувати певну політичну орієнтацію. Часто "чуже" слово приходить з чужою силою, і тоді виникає ситуація, коли протест проти чужої ідеології, політики, проти мови носіїв політичної влади, силу якої не сприймає і засуджує народ, породжує протест проти мови носіїв політичної влади, силу якої не сприймає й засуджує народ [5]. Трансформація усталених перифраз-ідеологем супроводжується, як правило, емоційно-логічним навантаженням:

"У ній стверджують, що розгорнута на Заході кампанія нагадує часи "холодної війни" і боротьби проти "оплоту миру і соціалізму" (ПіК. – 1999. – № 21). "Головними козирями його передвиборчої програми стане введення в Україні двох державних мов (друга, звичайно, – російська) та усіляке братання з північним сусідом" (Україна молода. – 2000. – 4 серп.). "Нам довго вбивали в голову, що для українця предмет особливої гордості – бути сиротою і кріпаком, а не вільною людиною, котра повстає проти рабства; просити "старшого брата" про подачку, а не впевнено брати належне." (День. – 2000. – 19 серп.). "Таким чином, інтелігенція, яка мріяла про свободу слова й інші нематеріальні здобутки, отримала надійного, хоча і не явного, союзника в особі бізнес-еліти, яку все більше обтяжували пута "старшого брата" (ПіК. – 1999. – № 32). "Продаючи нам енергоресурси за цінами, які часто перевищують світові, російська сторона вимагає від нас розплачуватися товарами за цінами не світовими, а внутрішньоросійськими – оце, певно і є справжня ціна "слов’янського братерства" і "стратегічного партнерства" (ПіК. – 2000. – № 5). "Наприклад, апологети есесерівського комуністичного режиму й нині застерігають проти перебільшень у викритті репресій" (ПіК. – 2000. – № 27). "Ні для кого не секрет, що з комуністами завжди можна було знайти спільну мову і ніхто з "вічних революціонерів" особливо не опирався колабораціонізму" (ПіК. – 2000. – № 4).

Іронічна манера побудови публіцистичних текстів виправдана, на думку В.Г. Костомарова, тому що більшість лозунгів, крилатих виразів, перифрастичних серій, які ще донедавна були популярними, виявилися хибними, оскільки перекручували дійсність. Усвідомлення цього факту веде до ідейно-політичної "чистки", висміювання, категоричного відкидання старих стереотипних образів [6].

Перифрази у текстах масової комунікації мають іще одне чітко виявлене функціональне навантаження: акумулюючи інформацію, надаючи текстові певного конототивного забарвлення, вони беруть участь у формуванні змісту тексту, його комунікативного вектора і емотивно-вартісної аури:

"Ланцюгові пси демократії" рвуть на шмаття усіх, хто потрапив на зуб бодай комусь" (ПіК. – 2000. – № 25). "Чи не половина передвиборного капіталу сьогодні прямує у Росію, в оплату послуг експертів ближнього зарубіжжя" (ПіК. – 1999. – № 11). "Косово дотримується загальної аксіоми "гарячих точок" (ПіК. – 2000. – № 27). "Російські телерепортери якось швидше потрапляють у гарячі точки, тим більше, що в них їх доволі і на власній території" (День. – 1999. – 10 груд.). "Групи "нічних метеликів" постійно хтось контролює" (ПіК. – 1999. – № 14). "Але ці поодинокі проекти не в змозі зупинити поступ "чуми ХХ сторіччя" (СНІД) Україною" (ПіК. – 1999. – № 14). "У більшості випадків "біла смерть" (наркотики) потрапляє в курсантські колективи через хлопців із заможних родин" (ПіК. – 2000. – № 30).

Велику групу перифраз створили журналісти на позначення відомих осіб сучасності. Тут можна навіть говорити про створення іміджу. При цьому ракурс сприйняття зміщений, акцентуються лише певні сторони об’єкта. Імідж, не даючи повної характеристики особи чи явища, фіксує лише окремо взяті риси і якості, які легко сприймаються, не вимагаючи великих мисленнєвих зусиль одержувача інформації:

"Ющенкові справді по душі роль Ісуса реформ, якому доведеться бути розіпнутим на хресті в ім’я всенародного блага" (ПіК. – 2000. – № 29). "Середній вік "молодих реформаторів" (так їх іменують сьогодні) – 50 років" (ПіК. – 2000. – № 2). "Команді реформаторів порадимо "розродитися" реформами" (День. – 2000. – 20 квіт.). "Бо важко повірити в те, що "команда реформаторів" покладе остаточний край системному бізнесу олігархів" (ПіК. – 2000. – № 31). "Батько німецького єднання та європейської інтеграції (Гельмут Коль) фактично знищив себе" (ПіК. – 2000. – № 3). "Друге падіння Коля. Прощання з соромом. Так журнал "Шпігель" охарактеризував скандал довкола "батька німецького єднання" (ПіК. – 2000. – № 3). "Програми "Ніч виборів" та "Епіцентр" із Юлією Тимошенко та Григорієм Суркісом – це не просто політичне шоу, запитане в нашому суспільстві. Це принципова згода його учасників змінити кулуарне протистояння на битву політичних гладіаторів на телевізійній арені" (День. – 2000. – 21 лип.). "Участь у парламентському протистоянні допомогла йому знову відчути себе у центрі подій, в ролі "батька нації", елегантного конферансьє (Л. Кравчук), який лише із вродженої скромності не виступає самостійно, а тільки представляє інших" (ПіК. – 2000. – № 5). "Ким був Д. Вашингтон – рабовласником і генералом, він чомусь нагадував Л. Кравчука, який теж належав до "генералів комуністичного феодалізму" (Молодь України. – 1992. – 8 жовт.). "Колишня "газова принцеса" (Юлія Тимошенко) доказала, що у нашому суспільстві гроші та технології здатні вершити чудеса". (ПіК. – 2000. – № 2). "Єхануров починав шлях в економіку ще з Держдуми при Президентові України, з якої вийшли такі "акули економіки", як Пинзеник та Терьохін" (ПіК. – 2000. – № 29). "Тому він не тільки "хитрий лис", але й "самотній вовк", бо так і не збулася його мрія стати Ден Сяо Піном українських реформ (ПіК. – 2000. – № 4). "Інакше, як казав сучасний український класик політичної думки, "маємо те, що маємо", або – не маємо ані майна, ані грошей" (ПіК. – 1999. – № 27).

Сучасність позначена впровадженням у мову перифрастичних новотворів, котрі "покликані" оцінити якісь фрагменти, "картини" сучасного світу, віддзеркалити нові реалії, явища, ситуації. Ідеться про стабільні, загальномовні, стереотипні звороти, що використовуються для характерологічного іменування особи чи неособи, виконують ідентифікуючу чи емотивну функцію.

Відбиваючи прагнення соціуму передати цілісність сприймання, ці перифрази заповнюють лакуни в номінативній системі мови, означаючи те, що одним словом висловити важко, а передача довгим описовим зворотом веде до втрати експресивності й лаконічності.

Отже, комунікативна сфера засобів масової інформації зумовлює такі головні особливості використання перифраз у сучасному публіцистичному дискурсі: з одного боку, їх використовують для створення комічного ефекту, іронії, передачі негативної оцінки, а внаслідок цього свідомість реципієнта звільняється від застарілих, хибних стереотипів; з іншого боку, перифрастичні новотвори, що стосуються сучасних суспільних явищ, фактів чи осіб, вживаються не стільки для стилістичної прикраси журналістського твору, скільки для більш розгорнутого опису явища, факту, передачі емоційно-вартісного ставлення до нього, моделювання такого ставлення у свідомості реципієнта.

Література:

1. Новиков А. Б. Перифраз в газете // Ruskij jazik. – 1985 – 1986. – Вып. 1. – С. 3 – 9; Кобилянський І. Ю. Один із засобів експресії мови газети // Українське мовознавство. – К.: Вид-во Київ. ун-ту, 1985. – Вип. 13. – С. 104 – 111. 2. Видинеев Н. В. Природа интеллектуальных способностей человека. – М., 1989. – С. 55. 3. Скуленко М. И. История политической пропаганды. – К.: Лыбидь, 1990. – С. 176. 4. Коломієць М. П., Регушевський Є. С. Короткий словник перифраз. – К., 1985. 5. Волошинов В. Н. Философия и социология гуманитарных наук. – СПб.: Acta – Пресс LTD, 1995. – 420 с. 6. Костомаров В. Г. Языковой вкус эпохи. – СПб., 1999. – С. 189.

Кулініч О.О. Засоби увиразнення заголовків у сучасних друкованих ЗМІ // Вісник ЛНУ. – Вип. 2. – 2008.

Вивченню заголовків у друкованих ЗМІ останнім часом приділяється значна увага. Газетні заголовки вивчаються у лінгвістичному аспекті (дослідження побудови заголовку як сукупності частин мови), і цьому присвячено велику кількість досліджень. Проте останнім часом науковців цікавить соціолінгвістичний, комунікативно-прагматичний і культурологічний аспекти. Надзвичайно важливим є також інформативний підхід до заголовків, коли дослідниками приділяється увага інформації з урахуванням соціальних, психологічних, культурних та інших умов. Крім того, для журналістики важливою є проблема значимості інформації.

Однією з причин зростання інтересу до вивчення заголовків у ЗМІ є збільшення кількості видань. Як зацікавити читача публікацією і змусити прочитати статтю? Найефективніший засіб – це вдалий заголовок.

Спостереження за заголовками регіональних і центральних друкованих ЗМІ показують, що одним з найпоширеніших засобів привернення уваги читача є каламбури – стилістичний прийом, в основі якого наявне використання різних значень якогось одного слова або кількох різних слів, які схожі своїм звучанням [1, c. 357]. Однією з основних причин частого використання каламбурів можна назвати впевненість авторів публікацій, що гра слів приверне увагу читача. До того ж сучасні технічні можливості дозволяють виділяти ті частини слів, завдяки яким створюється каламбур: “Монеторинг денежки”, “Великое обморожение” (стаття про морозиво), “Характер земфирный – не сахар”, “Пальтомима” (“Телескоп”). Останнім часом гра зі словами набуває характер самодостності, гри заради гри: “В массовке массовая замена”, “В завязке” (стаття про в’язання), “Женская энциклопедия”, “Мазать, не промазать”, “Баржоми-ля-си-до”, “Реальность после реалити” (“Телескоп”), “Як облрада прорив порвала” (“Дзеркало тижня”).

Ще однією причиною поширення каламбурів у заголовках – його здатність функціонувати як засіб гумору і сатири: “Полный истерикс” (стаття про відомих героїв французьких коміксів Астерікса й Обелікса), “Поп-диво от поп-дивы” (“Tелескоп”). Причому цікава гра зі значеннями слів спостерігається, коли до слова повертається його первісне значення: “Холодам – песец”, “На лицевом счету” (стаття про обличчя – рос. лицо)(“Телескоп”).

Каламбури створюються і за допомогою паронімів – слів, близьких за звучанням, проте різних за значенням. Пароніми використовуються у журналістських текстах також для семантичного зіставлення і для створення пародійного, іронічного, навіть глузливого забарвлення тексту, для надання вислову експресії, щоб привернути увагу читача. [2] Усі ці названі причини по суті є також засобом привернення уваги читача: “На кой нам кий”, “Шустрый Шустер”, “Реалии ралли” (“Телескоп”), “Разводы и разводки” (“Телесемь”), “Пора” “Пору” порола”, “Слов’янський роз(базар)”, “Не “наша” НаСа” (“Україна молода”).

Ще одним засобом привернення уваги читача до заголовків є використання омонімів – слів, що мають однаковий звуковий склад, але абсолютно різне значення. Омоніми також використовується у ЗМІ для створення каламбурів: “Когда мы едем, мы едим”, “Горячее разоблачение” (разоблачение – у значенні роздягання) (“Телескоп”), “Техника без опасности” (“Лиза”).

Проте у регіональних ЗМІ повні омоніми у заголовках зустрічаються рідше, ніж пароніми. Можливо, це пояснюється тим, що для створення вдалого заголовка за допомогою омонімів від журналіста потрібні й почуття слова, і володіння ним, і дотепність.

Не надто часто зустрічаються у заголовках друкованих ЗМІ перифраз – стилістичний зворот, що передає зміст поняття. за допомогою описовості: “В Україні збирають “урожай смерті” (наркотики) (“Дзеркало тижня”), “Однорукі бандити” без бою не здаються” (“Українська столиця”).

Навіть побіжний перегляд сторінок централної та регіональної преси покаже, що в заголовках дуже часто використовуються антоніми – слова з протилежним значенням. Це пояснюється стилістичною функцією, яку виконують антоніми, – протиставлення різних понять і реалій. “Заметные, но незамеченные” (“АРТ-мозаика”), “Один против всех” (“Экспресс-клуб”), “Дорог много, а путь один”, (“Луганская правда”), “Мост между прошлым и будущим” (“Рабочая газета”), “Не вместе и не порознь” (“Телескоп”), “Минус зрение. Плюс очки” (“Телесемь”), “Олег Газманов. Отец и дети” (“АРТ-мозаика”), “Ледышке хочется тепла” (“Телескоп”).

За допомогою антонімів утворюються антитези й оксиморони. Останні можна побачити не часто навіть у центральних ЗМІ, проте використання такого стилістичного прийому відразу привертає увагу читача: “Лучшая форма лести – критика” (“Лиза”), “Із титанічною легкістю” (“День”), “Отрута, яку ми любимо”, “Вітаємо, ви запізнились на власний похорон”, “Антиукраїнців в … українці”, “Мовчазний крик душі”, “У тиші невимовлених слів”, “Минуле завжди сучасне” (“Дзеркало тижня”).

Ще один з вдалих засобів привернути увагу читача – використання у заголовках фразеологізмів – семантично й граматично повязаних сполучень слів, а також речень, що використовуються в мові як усталені одиниці [1, c. 367]. Саме вони є мовною формою оригінального мислення народу, вони дають естетичну оцінку явищ суспільного й особистого життя людини. Фразеологізми враховують національний характер і апелюють до генетичної пам’яті читачів.

У сучасних ЗМІ фразеологізми використовуються як у своєму “звичайному” вигляді (“Хочеш жити, вмій крутитися”, “Дай жабі хвоста – усю траву потолочить”, “Похлопочеш влітку – порадієш взимку”, “Хто не працює, в того проблем немає” (“Урядовий кур’єр”), “За наше жито нас хочуть бити” (“Україна молода”), так й у зміненому (“Тихше їдеш – далі ДАЇ зупинить”).

Трансформація фразеологізмів “осучаснює” їх, робить оригінальними, вдалими в конкретній суспільно-політичній ситуації. Тому змінені фразеологізми обов’язково привернуть увагу читача своєю емоційністю та експресією.

Найбільш уживаним засобом трансформації фразеологізму є поширення або зміна його компонентного складу: “А судді де?”, “Сміється той, хто сміється після іспиту”, “З ким у парламенті поведешся, того і наберешся”, “Найшла ковбаса на камінь” (“Україна молода”), “Чем дальше в лес, тем больше стресс” (“Донбасс”), “Тарифи: вилами по воді” (“Україна і час”), “В животе, да не в обиде” (“Донбасс”).

Іноді журналісти вдало використовують заперечення у фразеологізмі, що також є виразним засобом передачі думки: “Гора, яка ні до кого не йде” (“Молодогвардеец”), “Слово, на котором не ловят” (“Молодогвардеец”).

Уживаються також скорочення фразеологізму: “І знову проти лому”, “Чим далі в ліс” (“Україна молода”), “Журавель у небі” (“Дзеркало тижня”), “Моя хата скраю. Від Майдана” (“День”), “Святе місце Олександра Мороза” (“Україна Mолода”). Або використання скороченого фразеологізму із зміненим компонентом: “Не 90-ю статтею єдиною”, “Не ЖЕКом єдиним” (“Україна молода”), “Снова в ту самую речку” (“Время Луганска”).

Рідше трапляється поєднання кількох фразеологізмів або поєднання вже змінених відповідно до теми фразеологізмів: “Бачили очі, кого вибирали, тепер дивіться крізь пальці”, “Своє болото ближче до тіла”, (“Україна молода”), “А віз і нині в парламенті, де у нього впряглися лебідь, рак та щука” (“Час”).

У деяких заголовках для розкриття змісту статті у фразеологізмах-прислів’ях змінюється один чи кілька компонентів, унаслідок чого змінюється і значення відповідно до теми публікації: “Третій не зайвий”, “Хто не працює, в того проблем немає” (“Урядовий кур’єр”).

Одним з багатих джерел увиразнення заголовка є використання афоризмів у звичайному виді (“Як я відвідав “Авдєєві стайні”) або трансформованому (“Плач Роксолани”, “Сім чудес байдужості”).

Зустрічаються також різні зміни фразеологізмів-прислів’їв, але за ритмомелодикою та за окремими деталями прислів’я легко впізнається: “А нам по банану” (“Донбасс”), “Умная в доску”, “Лень кленом вышибают”, “Берегите мужчин смолоду” (“АPT-мозаика”), “І хоче душа в Європу, так Азія за колеса тримає” (“Україна молода”).

Одним з більш-менш поширених засобів утворення сучасного фразеологізму є використання іншомовних відповідників: “Ху есть ху?” (“Донбасс”), “На війні як на війні” (“Україна молода”), “Повертаймося до “наших баранів” (“Спортивна газета”).

Привертають увагу читачів заголовки – крилаті вислови, які також можуть мати “звичайний” вигляд (“Мета виправдовує засоби” (“Україна Молода”), “Жить или не жить, вот в чем вопрос” (“Реальная газета”), і трансформований: “Усі дороги ведуть до... Ющенка” (“Україна Молода”), “Торгівля без правил” (“Українська столиця”), “Будувати не можна надбудовувати?” (“Дзеркало тижня”).

Іноді зміна лише одного компонента у відомому вислові може зробити назву статті надзвичайно прозорою щодо її змісту (“Дай, друг, на лапу” (“Телескоп”), “Хто гальмує, хто газує”, “Непіднята прозова цілина” (“Україна Молода”).

У прикладі “Не здожену, то хоч погріюсь – за таким прислів’ям включилися у вибори півтора десятка політичних сил” – цікаво те, що пояснення у самому заголовку (або ліді) наведеного прислів’я є також способом підбору вдалого заголовку.

Наведені числeні приклади свідчать, що фразеологізми, як і каламбури, часто використовуються у заголовках як засіб гумору, але частіше − як засіб іронії і сатири: “Братки” по крові”, “Поперед батька на референдум”, “Своє болото ближче до тіла” (“Україна Молода”).

Але надто часте використання деяких фразеологізмів призводить до формування мовних штампів, зникнення ефекту новизни, образності. До того ж інколи журналісти надто захоплюються уживанням фразеологізмів у заголовках своїх статей, що викликає недоречну іронію щодо описуваного явища, особливо, якщо воно є серйозним і навіть трагічним: “Прийшов, побачив, вжахнувся” – невдала назва замітки про виставку, присвячену Голодомору 1932 – 1933 рр.; “Хіба ревуть воли?” Дружина Чорновола просить не спекулювати іменем її чоловіка – не зрозуміло, навіщо автор пригадав роман П. Мирного, “Земля в ілюмінаторі” (стаття про гіпотоніків) (“Україна молода”).

Одним з найцікавіших явищ, що спостерігаються в заголовках сучасних ЗМІ, – прецедентність або інтертекстуальність. Прецедентний текст – це текст, що був yзятий з певного попереднього тексту в новостворений [3]. Це можуть бути різні цитати (від окремих словосполучень до цілих фрагментів), крилаті вислові, імена персонажів, назви творів, пісень, фільмів.

Поширення явища прецедентності в тексті зумовлено феноменом масової культури. Будь-який текст буде сприйнятий найбільш повно за умови присутності у того, хто створює текст, і того, хто сприймає цей текст, певних фонових знань, тобто знань про добу, певні реалії, явища і т. ін. За умов існування масової культури виникає велика кількість явищ, які є загальновідомими. Отже, автору є чим оперувати у тексті, який він пише для широкого загалу, щоб “чужі” фрагменти в тексті були впізнані. Читач в свою чергу отримує інтелектуальну насолоду від впізнання цих “чужих”, проте відомих текстів, які насправді несуть у собі великий об’єм інформації. Таким чином виникає і набирає розповсюдження мовна гра, у якій є учасники (журналісти і читачі), наявні мовні засоби.

У заголовках сучасних ЗМІ часто можна побачити ремінісценції (від лат. reminiscentia – спогад) – вкраплення з попередніх текстів, які мають різні функції, але перш за все розраховані на впізнання читачем і викликають у нього спогади про інший твір, образ, мотив, стилістичний прийом [3]. Для створення текстової ремінісценції необхідне дотримання двох умов: актуалізація прецедентного тексту в памяті того, хто пише текст, і впевненість у тому, що читач усвідомить те, що текстова вставка була зроблена навмисно, і зрозуміє, з якою метою [3, с. 26]. Щоб бути впевненим, що читач зрозуміє “вкраплення”, журналісти використовують ремінісценції загальновідомих явищ культури: фільми, художні твори, пісні, витвори мистецтва, крилаті вислови.

Надвичайно поширене в заголовках ЗМІ використання ремінісценцій назв фільмів: “Банкіри теж червоніють” (“Урядовий кур’єр”), “Пригоди італійців у Львові” (“День”), “Ирония судьбы или с холодным душем” (“Ракурс”), “Корпорація ідіотів є скрізь” (“Дзеркало тижня”), “Спасти рядового “Марка”, “Стомлені землею” (“Молодогвардеец”); відомих художніх творів: “З нами Бог і Ахметов! Як розкрадали сталь”, “Лихий попутав”, “Депутатська арифметика” (“Україна молода”), “НЕпіднята прозова цілина”, “Пропаща сила” або чому не постало українське RISSORGIMENTO”, “Слово про свободу слова” (“День”).

Розповсюдженими стали використання у заголовках фраз з відомих фільмів і художніх творів: “Сядуть усі!”, “І щуку кинули у річку” (“Україна Молода”), “А у селах у веселих і люди веселі” (“Дзеркало тижня”), а також їхні ремінісценції: “КІНАха не буде”, “Така корова потрібна й самому”, “Голлівудські діти, куди вас подіти?” (“Україна Молода”).

Менш поширеними є ремінісценції назв пісень, проте лише у порівнянні з вищезазначеними: “Думали сами, решали сами” (“Экспресс-газета”), “Ее песня строить и жить помогает” (“Интересная газета”), “Дикі танці довкола конституції Рада тумбай” (“Дзеркало тижня”), назви карин (“Витязь на распутье” (“Лиза”)).

Проте якщо аналізувати, наскільки глибоко використовують журналісти свої фонові знання і на які знання читача розраховують під час “розкодування” інформації, то можна зробити висновок, що в основному ремінісценції використовуються задля мовної гри. Побачивши знайомі мотиви у заголовку, читач зупинить свою увагу на публікації. І лише в якісних українських ЗМІ використання ремінісценцій у заголовках продиктоване бажанням журналістів залучити до змісту статті інформацію, викликану в памяті прецедентним текстом.

Отже, для привернення уваги читача журналісти використовують різні засоби увиразнення заголовків, а саме: каламбури, пароніми, омоніми, оксиморони, перифрази, антоніми. Але найбільш яскравими засобами достукатись до читача є фразеологізми та прецедентні тексти. Перші підкреслюють образність тексту, надають додаткових відтінків темі, що висвітлюється. Побудовані на ментальних особливостях, спільному історичному досвіді, фразеологічні заголовки стимулюють читача у сприйманні та розумінні інформації і дають дотепну оцінку суспільно-політичному явищу. Прецедентні тексти також активно використовують читацький досвід і дають можливість журналісту посилити інформативну функцію заголовку, одночасно з цим привертаючи увагу читача. Але журналістам слід пам'ятати про почуття міри, тоді використання фразеологізмів і прецедентних текстів буде вдалим.

Література

1. Дудик П. С. Стилістика української мови. – К.: Вид. центр “Академія”, 2005. – 368 с. 2. Капелюшний А. О. Практична стилістика української мови. – Л.: ПАІС, 2007. – 400 с. 3. Лисоченко О. В. Риторика для журналистов. – Ростов-на-Дону: Феникс, 2007.

Махінов В. М. Лексикографічні переорієнтації у словниковому складі засобів масової інформації // Наукові записки Інституту журналістики КНУ імені Т. Шевченка. – Вип. 7.

Суспільна ситуація, передбачливо сконструйована засобами масової інформації, загальний контекст поняттєвих меж і всього того, що безапеляційно відноситься нами до широкої, сказати б, всеосяжної категорії — життя, так чи інакше зумовлюють конкретну поведінку індивіда, вияви його активного поводження і пасивності, однозначно виступаючи при цьому і засобом, і результатом впливу — відкритого чи прихованого.

У цьому контексті значну роль відіграють тексти як засоби не тільки продукування, але і розповсюдження статично оформленого, зафіксованого матеріально знімку соціальних чи інших процесів.

Слушною, на нашу думку, є теза про розвиток тексту як чинника соціального, пов’язаного з розвитком письма і друкування. Наслідком такого взаємозв’язку стало відчуження тексту від автора, що дало змогу накопичити деяку кількість текстів, зафіксувати певні відбитки життя. До виникнення письма і, пізніше, друкарства, такі моменти відчуження спостерігалися тільки в народнопоетичній творчості.

Відповідно до соціального характеру тексту, його суспільних функцій інформування і переконування (а для публіцистичного тексту вони стають головними) досить важливою проблемою є вивчення особливостей формування прагматичного (впливового) потенціалу тексту.

Смислово-логічна структура тексту не дає можливості сповна з’ясувати його прагматичні особливості, визначити ті елементи, які зрештою створюють емоційний потенціал твору, визначають особливості формування підтексту, додаткових смислів, породжують певні асоціації.

У свою чергу, аналіз публіцистичного тексту, з точки зору його експресивних елементів, експресивного наповнення, може дати результат тільки у плані кількісних співвідношень елементів експресії на одиницю інформації, що теж недостатньо.

Слушно передбачити, що поряд із смислово-логічною структурою в тексті існує структура емотивна (тут: сукупність мовних засобів, здатних справляти емоційний ефект). У контексті діяльнісного аспекту розгляду тексту вона набуває ознак структури емоціогенної. Під емоціогенною структурою слід розуміти структуру, яка визначає той емоційний, чуттєвий ефект, що виникає у читача під час і після сприймання тексту.

Важливо також наголосити на структурованості цих елементів, оскільки вони паралельно виступають і елементами смислово-логічної структури, тобто зв’язані змістом. Співвідношення ж інформативності й емоційності у тексті, на нашу думку, залежить від авторської настанови, а також фонових знань реципієнта, тобто від того, наскільки автор відчуває свого читача та рамкову ситуацію сприймання тексту (частотність, періодичність, мета, настанови, звернення реципієнта до каналу, яким передається продукований автором текст).

Кілька слів про марковану лексику. Загалом, у мовознавчій науці розглядається стилістично маркована лексика, тобто вживання окремих слів, які через семантику, походження чи морфемний склад набувають додаткових конотативних відтінків. Коли говорити про публіцистичний та художній твори, слід зазначити, що тут виникає маркованість, яку можна визначити як контекстуальну. Окремі слова і словосполучення у процесі сприймання твору набувають додаткових емоційних відтінків, пов’язаних із особливостями поєднання фактів (для публіцистичного тексту) і образів (для художнього), особливо, коли присутні нарізно оформлені семантичні повтори. Контекстуальна маркованість передбачає використання різноманітних стилістичних фігур, хоча це і не є обов’язковим.

Розглянемо особливості емоціогенної структури публіцистичного твору на конкретному прикладі вживання маркованих лексем. Показовими у цьому плані є деякі публікації в тижневику "ПіК". Гострота матеріалів, своєрідність стилю цього видання, при різноманітності стилів авторів, визначається саме особливою увагою до маркованої лексики, причому контекстуальна маркованість тут представлена дуже широко.

Опишемо емоціогенну структуру статті "Тиждень помсти глухуватих" (ПіК. – 2001. – № 13), в якій представлені такі марковані лексеми: "глухуватий", "політичний бомонд", "відтягнутися", "правлячий бомонд", "удосконалений сервіс", "травмований лідер" тощо.

Винесення у заголовок маркованої лексеми впливає на загальне сприймання статті в іронічному контексті. Цьому сприяє і постійне обігрування значень цього слова, що базується на різноаспектному трактуванні фрази Президента "… ми почули один одного, а хто глухуватий, той і пішов". Посилюється іронічне враження нагнітанням емоційних елементів. Автор використовує прийом зіставлення: СБУ і поліпшення умов утримання клієнтів; удосконалений сервіс і травмований лідер; лагідна посмішка дитячого лікаря і голова СБУ.

Такі опозиції в кінці твору не просто посилюють ефект іронічності у сприйманні описаних фактів, вони проекцюються на всі наведені в статті факти, таким чином виявляючи зв’язок з елементами інформативності.

Про структурну організацію цих елементів свідчить їх розміщення у творі, а також градаційний зв’язок маркованих лексем з виразними рисами наростання експресії.

Контекстуально ознак маркованості набувають винесене в заголовок слово "глухуватих" та лексеми "сирий" і "вибухівка" в контексті сирий порох у знайденій в парку Шевченка вибухівці і сира "вибухівка" опозиції.

Підсумовуючи, зазначимо, що дослідження емоціогенної структури у різних аспектах її вияву — досить перспективне з позиції визначення особливостей сприймання і продукування творів, а також для розкриття специфіки прихованого текстового впливу.

Література:

1.Человеческий фактор в языке: языковые механизмы экспрессивности. – М., 1991. 2. Різун В. Літературне редагування. – К., 1996.; Різун В. Аспекти теорії тексту // Нариси про текст. – К., 1998.; Феллер М. Д. Структура произведения. – М., 1981. 3. Киселева Л. А. Язык как средство воздействия. – М., 1978.

Федоренко О. Фразеологізми із суфіксами суб’єктивної оцінки (на матеріалі газетних текстів) // Стиль і текст. – Вип. 4.

У сучасну епоху інтенсивного писемного спілкування зростають комунікативно-прагматична ефективність газети, її можливість впливати на людей, переконувати та спонукати їх до дії, формувати масову свідомість. Ефективність такого впливу й адекватність сприймання аудиторією залежать передусім від вибору журналістом мовних засобів. На рівні словотвору одним із знарядь такого впливу на адресата та засобом творення оцінної спрямованості повідомлення, що орієнтує читача на певне сприймання, є емоційно-оцінні демінутиви. Словоформи із суфіксами суб’єктивної оцінки є характерної ознакою публіцистичного стилю. Тому мета цієї статті полягає у з’ясуванні ролі демінутивів та їхньої здатності впливати на ознаку оцінності через суб’єктивне сприймання у газетно-публіцистичних текстах.

У дисертаційному дослідженні С.П. Коновець проаналізовано проблему оцінки в сучасному мовознавстві, визначено роль та місце оцінного компонента в лексичному значенні слова, з’ясовано структуру оцінки, параметри емоційної шкали, розмежовано поняття "емоційний", "оцінний" та "експресивний"; "конотація" та "оцінка". Дисертантка переконливо доводить, що у вираженні словотвірної оцінності найпродуктивнішим є суфіксальний спосіб творення емоційно-оцінних лексем, підкреслює важливу роль словотворчих суфіксів і твірних основ у формуванні позитивного оцінного значення та негативного емоційного забарвлення фразеологічних одиниць. У науковій праці на матеріалі іспанської періодичної преси досліджено функціонування фразеологізмів як комунікативно-прагматичних одиниць [2].

І. Чобот окреслює основні напрями дослідження проблеми категорії оцінки та засобів її вираження у публіцистичному мовленні. Оцінність розглядається як особлива семантико-прагматична категорія, а добір і впорядкування мовних засобів визначається насамперед їх оцінними властивостями і можливостями. Оцінний аспект тексту складається зі значень, які реалізуються на всіх рівнях мови - у морфології, лексиці, синтаксисі. Авторка статті зосереджує увагу на аналізі лексичних та синтаксичних засобів вираження оцінності [5].

Не вирішеною раніше частиною загальної проблеми є дослідження емоційно-оцінного потенціалу демінутивів у складі фразеологічних одиниць на газетно-публіцистичному матеріалі. Вивченню саме цього аспекту присвячено статтю. Мета статті полягає у з’ясуванні ролі суфіксів суб’єктивної оцінки у досягненні емоційно-оцінного ефекту (на матеріалі газетних текстів).

Серед найрізноманітніших засобів виразності газетно-публіцистичної мови особливе місце посідають фразеологізми. Це найвиразніші мовні форми естетичного сприйняття, оригінального мислення народу, вартісних орієнтацій, які відображають "чуттєвий" український характер. У фразеології знайшли належну естетичну оцінку всі явища суспільного й особистого життя людини. Недаремно фразеологізми називають "блискучими зразками моральних суджень", які рекомендують, наставляють, оцінюють [3, 71]. Тому у фразеології чи не найяскравіше виявляється національна специфіка мови та її емоційно-оцінний потенціал.

Фразеологізми досить часто вживаються у мові газети, і це не випадково. Серед причин, що зумовлюють інтенсивне вживання фразеологізмів у сучасній періодиці, ми виділимо такі, що є найважливішими:

- проста, зрозуміла форма, відтворюваність за готовим зразком, що дає змогу просто говорити про складні явища, зв’язки та взаємини і "не вимагає від читача невиправданих зусиль для декодування повідомлення та оцінки" [2, 137];

- лаконічність, стислість фразеологічних одиниць, досить економних за складом і дуже вагомих за змістом; їхня здатність узагальнювати, резюмувати попередні думки;

- образно-метафорична форма, емоційно-експресивна виразність фразеологізмів допомагає не тільки створити певні картини, образи, й викликає емоційний відгук адресата. Образно-емоційний характер усталених словосполучень робить текст цікавішим, пробуджує уяву читача, його інтерес до повідомлення, а це полегшує сприймання складної політичної інформації, зацікавлює реципієнта;

- здатність фразеологічних засобів давати оцінку, виражати ставлення автора до зображуваних подій. Журналіст крізь призму народної мудрості дає власну (суб’єктивну) оцінку інформації, спонукає читачів до вираження свого ставлення до зображуваного;

- здатність зворотів трансформуватися, переосмислюватися, зберігаючи, а подекуди й посилюючи свої експресивні можливості.

- неконкретизована адресованість усталених словосполучень дає змогу звертатися до масової аудиторії та до кожного зокрема.

Як слушно зауважує у зв’язку з цим С. П. Коновець, "чим більше журналіст використовує фразеологізми, тим яскравіше його виступ, ефективнішим є вплив на читача. Тому принципово важливим є те, якими прийомами він користується, коли вживає фразеологічні вирази, що нового привносить в їх зміст і склад" [2, 123].

Емоційно-оцінний потенціал фразеологізмів досягається численними мовними одиницями, серед яких велику роль відіграють словотвірні засоби, зокрема суфікси суб’єктивної оцінки. В українській фразеології широко репрезентовано словотворчі варіанти компонентів усталених словосполучень. Наприклад: підставляти ногу (ніжку), кістки (кісточки) перемивати, міняти мов рукавиці (рукавички), пальці (пальчики) оближеш та ін.

Деякі з них різняться сферою вживання: підставляти ногу; стара пісня; як з голочки; позолотити руку (загальновживані) – підставити ніжку; стара пісенька; як з голки; позолотити ручку (розмовні).

Однак більшість варіативних фразеологічних одиниць із варіантними компонентами різняться семантичними відтінками: кругла сума - кругленька сума, ласий шматок - ласенький шматочок, зуби показувати - зубки показувати, влучити в саме яблуко – влучити в саме яблучко.

Експресія фразеологізмів із безсуфіксними компонентами є нейтральною або більш зниженою, а із здрібніло-пестливими суфіксами - посилюється, збільшується ступінь вияву ознаки або інтенсивність дії, пом’якшується негативна оцінка.

Фразеологізми, до складу яких входять демінутиви, передають більшу експресивність і оцінність, ніж відповідні стійкі сполучення без цих компонентів. Отже, семантичні та емоційно-оцінні властивості фразеологізмів нерідко зумовлюються словотворчими особливостями того чи іншого елемента фразеологічної одиниці. Журналіст може вибрати із фразеологічних засобів вираження такий варіант, який більше відповідає змісту висловлювання, його меті й завданням, характерові тексту.

Слід зазначити, що для української фразеології вживання демінутивних формантів є досить показовим явищем, що зумовлюється й особливостями національно-психологічного складу носіїв мови, зокрема такими домінантними рисами українців, як емоційність, ніжність, лагідність, ліризм, про які чимало писали історики, етнографи, психологи, мовознавці. Емоції допомагають орієнтуватися у зовнішньому світі. Адже, суфікси суб’єктивної оцінки у складі лексем здатні нести у собі, крім основної, додаткову інформацію про пізнавально-оцінне ставлення до фактів дійсності. Зрозуміло, що важливу роль відіграють твірні основи, які є носіями об’єктивно-логічного значення. Демінутиви ж надають значенню твірної основи певних емоційно-оцінних відтінків.

Використання у газетних текстах здрібніло-пестливих суфіксів у складі фразеологізмів, на наш погляд, має два плани: з одного боку, вони надають більшої виразності, експресії, з другого - посилюють оцінний ефект фразеологізмів, а отже, й повідомлення в цілому. І ці два плани "працюють" на основне завдання газети – ефективно вплинути на адресата повідомлення. Емоційність та оцінність фразеологічних одиниць включено в процес переконання й аргументації. Важливе значення при цьому має контекст, адже у ньому найяскравіше виявляються семантичні можливості демінутивів у складі усталених зворотів. Тому взаємодія фразеологізмів із контекстом іноді є домінантною при визначенні емоційно-оцінних можливостей демінутивів.

Суфікс здрібнілості у певному контекстуальному оточенні надає фразеологізму цілу гаму відтінків – від мейоративних (співчуття, доброзичливість, схвалення) до пейоративних (зневагу, іронію, осуд). Семантика демінутивів, як правило, вже не пов’язана з поняттям реальної зменшеності (тобто розміром, обсягом), вони за певних умов служать засобом вираження суб’єктивної оцінки.

За роллю демінутивних формантів у творенні емоційно-оцінних відтінків фразеологізмів виділимо такі групи: а) позитивно оцінні; б) негативно оцінні.

Значення позитивної суб’єктивної оцінки властиве таким фразеологізмам із демінутивними компонентами у їхньому складі:

1. А от у нашого президента Леоніда Даниловича Кучми спогад з дитинства залишив чорнослив у молоці. Настільки він смачний, що і справді пальчики оближеш. (Україна молода. – 26.06.2002. – С. 13).

Суфікс суб’єктивної оцінки -ик- посилює ступінь вияву ознаки фразеологізму "що-небудь дуже смачне" [5, 570].

2. Уражена в самісіньке серце Америка здригнулася від болю [Високий замок. – 12.09.2002. – С. 4].

Демінутив у складі фразеологізму допомагає збільшити ступінь вияву таких почуттів, як біль, страждання та посилити оцінку осуду, неприйняття таких дій. Значення фразеологізму "завдати кому-небудь страждань, душевного болю" [5, 150] стає загостренішим – дуже великих страждань і сильного душевного болю.

3. Минулого тижня впливова британська газета "Гардіон" влучила в саме яблучко, зазначивши: своїми словами та вчинками президент США Джордж Буш і його адміністрація іноді сіють серед американців більший страх, ніж Осама бен Ладен та "Аль-Каїда" (Україна молода. – 18.06.2002. – С. 5).

Влучити в саму точку (ціль, яблучко) – "говорити, робити саме те, що потрібне, своєчасне, відповідає конкретній ситуації" [5, 138]. Використовуючи фразеологізм із демінутивним компонентом, автор посилює переконання, стверджує свою позицію, кваліфікує оцінку британської газети "Гардіон" як точнісіньке попадання у ціль, безпомилковість оцінки певних дій президента США та його адміністрації.

Слід підкреслити здатність фразеологізмів із демінутивними компонентами досить влучно характеризувати не лише конкретну особу, її діяльність, поведінку, й певне явище, процес, увиразнюючи, виокремлюючи його з-поміж інших.

Серед відтінків суб’єктивної оцінки, які виражаються зменшено-емоційними суфіксами, у журналістських матеріалах переважають пейоративні – іронія, зневага до когось або чогось, фамільярність, осуд. Наведемо приклади таких фразеологізмів із газетних текстів, визначивши роль демінутивних формантів у створенні емоційно-оцінних відтінків.

І. Пом’якшення негативної оцінки:

1. Перемивши відомій актрисі Гвінет Пелтроу всі кісточки після її зауважень про нерішучість британських чоловіків у стосунках із прекрасною статтю, "жовта " преса взялася "підшукувати" їй гідного бойфренда.

Значення цього фразеологізму "займатися пересудами, обмовляти кого-небудь" [5, 616] пом’якшується демінутивним формантом (не кістки, а кісточки), трохи спокійнішою стає інтонація, оскільки зацікавленість преси життям відомих і популярних людей є закономірною, а вишукування і "смакування родзинок" особистих стосунків "жовтою" пресою – особливістю життя публічних людей.

2. Так от, якщо вам "пускають бісики", будьте на сторожі: цілком імовірно, на вас просто хочуть перекласти свою роботу (Україна і світ сьогодні. – 29.03.2002. – С. 8).

Зміст фразеологізму "кокетувати, загравати з кимось, привертати до себе увагу" [5, 718] найвиразніше сконденсовано в одному з його компонентів - демінутивному утворенні, яке не просто пом’якшує негативну оцінку, а ще й підкреслює (зважаючи на контекст) легковажність, нещирість взаємин між начальником і підлеглим, якщо їхня мета - лише задоволення власних потреб.

Серед стилістично нейтральних слів експресивність фразеологізмів є досить виразною, красномовною, тому значну їх частину в газетних текстах беруть у лапки.

ІІ. Збільшення міри вияву ознаки чи інтенсивності дії, посилення негативного враження від ознаки чи дії.

1. В чужому оці видно навіть порошинку (Україна і світ сьогодні. – 14 – 20.09. – 2002. – С. 4).

Демінутивний суфікс -к- у поєднанні з підсилювальною часткою навіть, надаючи значення здрібнілості предмету (не порошину, а порошинку), посилює негативне враження від дії: помічати найменші, абсолютно всі недоліки, похибки у комусь, часто не зважаючи на власні, бути надмірно прискіпливим, і цим викликати осуд у адресата.

2. Ця рекламна кампанія обійдеться спонсорам у кругленьку суму, адже вони планують розоритися аж на 500 мобільних телефонів (Україна молода. – 14. 09. 2002. – С. 8).

Значення фразеологізму кругла сума (цифра) "досить велика, значна кількість, сума" [5, 940 ] увиразнюється здрібніло-пестливим суфіксом -еньк-, який збільшує ступінь вияву ознаки і несе іронічний відтінок авторського ставлення до першого чемпіонату на Україні з метання мобільних телефонів.

3. Так і лідер СДПУ (о) знає собі ціну – він не підлабузник на побігеньках, чия кар’єра залежить від патрона (Україна молода. – 14. 06. 2002. – С. 3).

Бути на побігеньках - "перебувати у залежному становищі, виконуючи чиї - небудь незначні, дрібні доручення, роблячи послуги комусь" [5, 64]. Це заперечення (не підлабузник на побігеньках) разом із здрібніло-пестливим суфіксом -еньк-, який підкреслює в цьому контексті відсутність значимості, вагомості, самостійності політичної діяльності лідера, посилює іронічний ефект (він не на побігеньках, він знає собі ціну) і негативне враження від дії.

4. От тільки битися з революціонерами, схоже, ніхто не збирається. Влада навчена гірким досвідом. Хіба "ніжку підставлять", як це зробив, для прикладу, мер Києва Олександр Омельченко. Негативне значення фразеологізму "робити неприємності, перешкоджати кому-небудь у чомусь" [5, 640] посилює демінутивний формант -к, який увиразнюється іронія щодо дій політичних лідерів - нишком щось зробити погане спідтишка.

5. Вони й стоять за кровні інтереси трудівника, наші профспілки. Тільки не горою, а так собі – горбочком. І цей горбочок об’їжджає роботодавець, хай то є держава чи приватник (Київський вісник. – 30. 11. 2002. – С. 2).

Трансформація фразеологізму шляхом протиставлення та вживання лексеми з демінутивним формантом -очк- (стояти не горою, а горбочком) дозволяє журналістові яскраво й наочно описати сучасний стан діяльності профспілок, веде до створення наростання інтенсивності ознаки, посилює негативну оцінку - іронії, осуду дій профспілок та їхніх лідерів.

Демінутивні утворення у складі фразеологізмів із значенням негативної суб’єктивної оцінки переважають у гостро критичних статтях, репортажах, фейлетонах. У матеріалах сатиричного спрямування вони вживаються як виразний та економний засіб іронії, фамільярності. Зменшено-пестливі суфікси в семантиці фразеологізмів, що несуть негативно-оцінну характеристику, з другого боку, посилюють негативне враження та "збільшують ступінь вияву ознаки чи інтенсивності дії, а з іншого боку, "пом’якшують" негативну оцінку, "озвучують" її "спокійнішою інтонацією" [1, 19].

Фразеологізми із суфіксами суб’єктивної оцінки у своєму складі допомагають висловити думку зрозумілими читачеві формами, адже виникли вони на розмовному ґрунті, зросли на народній мудрості, тому надають задушевно-простих і переконливо-щирих інтонацій газетній мові, а це поліпшує сприйняття інформації.

Отже, ми з’ясували, що нерідко емоційно-оцінне навантаження фразеологізму концентрується на певному компоненті, зокрема на здрібніло-пестливому суфіксі. Уживання демінутивних формантів у складі усталених зворотів сприяє економії викладу, сконденсованості думки та її експресивно-емоційному вираженню, а також виявленню авторського ставлення до описуваних фактів, явищ чи подій.

Демінутиви у складі фразеологізмів є важливим джерелом експресивно-емоційної насиченості, ефективним засобом вираження позитивної чи негативної оцінки, тим-то, вони надають газетному текстові певної сили впливу, допомагають створювати специфічну образність. Уживання суфіксів суб’єктивної оцінки у складі фразеологічних одиниць є важливим фактором, що впливає на посилення виражальних можливостей усталених словосполучень, на ступінь вияву ознаки або інтенсивності дії.

Подальші наукові розвідки можуть бути присвячені виявленню основних способів російсько-українського перекладу фразеологічних одиниць із демінутивними компонентами у сучасній газетній періодиці, з’ясуванню типових труднощів перекладу стійких сполучень та їх емоційно-оцінному потенціалові у мові оригіналу і перекладу.

Література

1. Бабич Н. Д. Суфікси суб’єктивної оцінки в семантиці фразеологізмів // Словотвірна та семантична структура української лексики. – Л.: Знання, 1991. – 126 с.

2. Коновець С. П. Комунікативно-прагматичні особливості актуалізації фразеологізмів у дискурсі сучасної преси (за матеріалами іспанських періодичних видань): Дис. … канд. філол. наук. – К., 2002. – 167 с.

3. Куліш Ж. В. Проблема еквівалентності у перекладі на близькоспоріднену мову: Автореф. дис. … канд. філол. наук. – К., 1993. – 15 с.

4. Чобот І. Категорія оцінки та засоби їх вираження у текстах публіцистичного стилю // Східнослов’янська філологія здобутки та перспективи: Збірник матеріалів Всеукр. студ. наук. конференції. – Кривий Ріг, 2002. – С. 191 – 195.

5. Фразеологічний словник української мови у 2-х книгах // В. М. Білоноженко, В. О. Вінник, І. С. Гнатюк та ін. – 2-е вид. – К.: Наукова думка, 1999. – 980 с.

Зміст

Пояснювальна записка................................................................................3

Модуль І. Культура, техніка і

професійні складові телевізійного мовлення............................................4

Лекція 1. Культура і техніка мовлення телебачення................................4

Лекція 2. Специфіка аудіовізуальної телеінформації..............................8

Лекція 3. Складові мовленнєвого професіоналізму

на телебаченні…........................................................................................13

Лекція 4. Типові помилки у мовленні на телебаченні...........................18

Лекція 5. Комунікативні ознаки телевізійного мовлення......................24

Практикум..................................................................................................30

Практичне заняття № 1.

Культура і техніка мовлення тележурналіста.........................................30

Практичне заняття № 2.

Специфіка телевізійної інформації..........................................................31

Практичне заняття № 3. Складові

мовленнєвого професіоналізму на телебаченні......................................33

Модульний контроль.................................................................................35

Модуль ІІ. Специфіка телевізійного мовлення.......................................36

Лекція 1. Фонетичні та орфоепічні

норми усного мовлення тележурналіста.................................................36

Лекція 2. Лексика і лексикографія

української мови в системі мовних знань тележурналіста…................43

Лекція 3. Специфіка використання

іменних частин мови у телевізійному мовленні.....................................53

Практикум..................................................................................................61

Практичне заняття № 1. Фонетичні та орфоепічні

норми усного мовлення тележурналіста................................................62

Практичне заняття № 2. Графіка і орфографія як

важливі чинники нормативності, культури

писемного мовлення. Словотвір..............................................................64

Практичне заняття № 3-4. Лексика і

лексикографія української мови в системі

мовних знань тележурналіста...................................................................64

Практичне заняття № 5. Фразеологізми

у мові телебачення.....................................................................................66

Практичне заняття № 6. Морфологія і граматика.

Іменник у мові телебачення......................................................................67

Практичне заняття № 7.

Прикметник у мові телебачення..............................................................67

Практичне заняття № 8.

Числівник у телевізійному мовленні.......................................................68

Практичне заняття № 9.

Займенник у телевізійному мовленні……..............................................68

Модульний контроль.................................................................................69

Завдання для підвищення рейтингу.........................................................69

Література до курсу...................................................................................71

Додатки…………………………………………………………………...76

Навчально-методичне видання

Кулініч Олена Олександрівна

МОВА ТЕЛЕБАЧЕННЯ

Навчально-методичний посібник

для організації самостійної роботи та підготовки

до модульної роботи студентів І курсу

спеціальності “Кінотелемистецтво”

Редактор – Кулініч О. О.

Комп’ютерний макет – Кулініч О. О. 

____________________________________________________________

Підп. до друку 4.03.2009 р. Формат 60Х84 1/16. Папір офсет. Гарнітура Times New Roman. Друк ризографічний. Ум. друк. арк. 6,3. Наклад 100 прим. Зам № 22

____________________________________________________________

Видавництво Державного закладу

“Луганський національний університет

Імені Тараса Шевченка”

вул. Оборонна, 2, м. Луганськ, 91011. Тел./факс: [phone]

133