1. Капелюшний А. О. Практична стилістика української мови. – Л.: ПАІС, 2007. – 400 с.

2. Кузнєцова О. Журналістська етика та етикет. – Л.: Знання, 1998. – 219 с.

3. Лазутина Г. В. Журналистское творчество. – М.: Аспект-Пресс, 2001. – 378  с.

4. Москаленко  А. З. Теорія журналістики. – Л.: Знання, 2002. – 340 с.

5. Пономарів О. Культура слова. Мовностилістичні поради. – К.: Либідь, 2001. – 240 с.

6. Прилюк Д. М. Теорія і практика журналістської творчості. – Л.: Знання, 1993. – 240 с.

7. Сащук г. Безпекові виміри телепростору: Монографія. – к.: Грамота, 2007. – 136 с.

8. Стрижеус а. Засади красномовства у радіожурналістській майстерності// Наукові записки Інституту журналістики кну. – Вип. 16. – http://journlib.Univ.Kiev.Ua/index.Php?

act=article&article=1347 [Режим доступу вільний].

9. Шаповал Ю. Г. Телевізійна журналістика. – Л., 2002. – 320 с.

1. Основні передумови якісного мовлення

Телевізійна журналістика – це та галузь, яка вимагає особливо уважного ставлення до слова, оскільки воно є не лише засобом передачі інформації, але й засобом впливу на глядача. Щоб ефективно впливати на розум і почуття аудиторії, тележурналісти повинні досконало володіти мовою.

На сучасному етапі розвитку ЗМІ тележурналіст виступає одночасно в кількох іпостасях. Він є здобувачем інформації, укладачем, редактором, аналітиком, оформлювачем, коментатором, диктором.

Подача інформації в ефір на якісному професійному рівні вимагає знань з трьох основних напрямків: культура публічного виступу, культура мови і техніка усного мовлення. На телебаченні надзвичайно важливу роль відіграє не лише зміст інформації, але і спосіб її подачі. Неправильний наголос, вимова, слово можуть спотворити зміст і мати непередбачені наслідки. Порушення техніки усного мовлення до того ж миттєво позначаються на культурі мовлення журналіста і викликають недовіру до нього як до професіонала.

2. Стан сучасної мови телебачення

Ще два десятки років тому вимоги до дикторів телебачення були надзвичайно високі. Їх готували протягом 4 – 5 років лише в кількох вищих театральних навчальних закладах України. Перед працевлаштуванням випускників проводилися численні конкурси. Судді-фахівці та театральні педагоги оцінювали не тільки зовнішність, голос, але й рівень культури мовлення, володіння технікою мовлення. Дикторами республіканського радіо і телебачення ставали найкращі. Українська мова звучала в ефірі гідно.

Зрушення в українському суспільстві у 90-х роках ХХ століття, розвиток комп’ютерних технологій зумовили серйозні зміни в журналістиці. З одного боку на українському телебаченні з’явились нові імена, програми, стали різноманітними ракурси подачі інформації, ефір значно демократизувався. З іншого боку разом із збільшенням кількості каналів, передач, бурхливим розвитком регіонального телебачення стало очевидним, що новим тележурналістам не вистачає знань, умінь та навичок роботи в ефірі. Ведучі не вміють правильно дихати, артикулювати, виразно говорити. Збільшилась і кількість помилок у вимові. Власне, на сучасному етапі розвитку ТБ уже можна сміливо говорити про велику кількість порушень норм вимови. Спостерігаються такі руйнівні тенденції:

1. “Фекання” – вимова [ф] замість ў – у нескладового: [сказáф], [зробиф] замість [сказáў], [зробиў]; [фáкт'іф], [дóлар’іф] замість [фáкт'іў], [дóлар'іў]; [ки́jіф], [xáрк’іф] замість [ки́йiў], [xа́рк’іў]; [п’іфтора́], [безкоштóфно], [буд'іфни́чиĭ] замість [п’іўторá], [безкоштóўно], [буд'іўничиĭ].

2. “Шокання” – неправильна вимова шиплячих приголосних [ч] [чолов’і́к], [че́мниĭ] і [шч], які мають звучати твердо, а буква “щ” на письмі позначає два звуки [шч], [бо́ршч]. Ця тенденція поширена переважно в південних та південно-східних регіонах України.

3. “Цікання” – зміна у вимові м’якого проривного приголосного [т'] на м’який свистячий [ц']. Це є характерним для деяких говірок північних і північно-східних районів Чернігівщини ([пóц'ім] замість [пóт'ім], [ц'і́к] замість [т'і́к], [кац'і́ўс'киĭ] замість [кат'іўс'киĭ]).

Багато тележурналістів покладається на природну розвиненість власної техніки мовлення, а тому артикуляцією, дикцією та інтонаційною виразністю володіють на рівні пересічних людей. Дехто навіть демонструє власні мовні вади.

Кланізація ЗМІ, яка відбулась у 90-х роках ХХ століття і продовжується в наші дні, перетворила телемовлення на прибутковий бізнес. Величезна кількість телепродукції і темпи її виготовлення не дають тележурналістам можливості якісно працювати над передачами. З екранів звучить суржик, пропагуються безкультур’я й кітч. Звісно, що така ситуація не сприяє підвищенню культури й техніки мовлення на телебаченні.

Сучасним тележурналістам бракує багатьох необхідних знань для того, щоб їхнє мовлення в ефірі було правильним і зразковим. Недостатньо володіти лише письмовою формою мови, мати значний лексичний і фразеологічний запас, знати граматичні особливості мови, важливим є вміння володіти голосом, його силою, виразністю, тембром, темпоритмом, мелодійністю.

Тому питання підготовки тележурналістів є важливим і потребує серйозного вдосконалення. Майбутній тележурналіст повинен володіти на високому рівні ораторським мистецтвом, технікою мовлення, знати орфоепічні норми, мати багатий словниковий запас.