10.10. Інші види договорів

1. В практиці вирішення спорів, пов'язаних з виконанням зо­бов'язань за договором схову, виникло питання щодо переходу до охоронця права власності на предмет договору у разі втрати остан­нього і наступного його відшукання та сплати у зв'язку з втратою вартості втраченого предмета другій стороні. Чинним законодавст­вом не передбачено, що у охоронця за договором схову виникає право власності на втрачене ним майно у разі відшкодування другій стороні його вартості. Тому якщо після сплати вартості втраченого майна воно буде відшукане і повернене охоронцеві, власник має право вимагати від охоронця повернення свого майна

[п.4Листа від 07.04.94р. №01-8/237 «Про деякі питання застосу­вання чинного законодавства при вирішенні спорів»].

2. Пунктом 9-м Примірного договору охорони об'єктів, затвер­дженого наказом Міністра внутрішніх справ України від 22.07.92 №496, передбачений обов'язок володільця об'єкту надавати співробітникам охорони житлову площу, в т. ч. місця в гуртожит­ках, та забезпечувати цих співробітників і членів їх сімей поліклініками, лікарнями тощо на загальних з робітниками і служ­бовцями охоронюваного об'єкту підставах. У зв'язку із заперечен­нями проти цих вимог володільців об'єктів виникло питання щодо правомірності таких вимог, на яке Вищий арбітражний суд Ук­раїни відповів: із зазначеного питання слід керуватись пунктом 20 Положення про Державну службу охорони при Міністерстві внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1993 року №615, відповідно до якого влас­ник може надавати працівникам Служби охорони, які безпосеред­ньо несуть службу по охороні об'єкта, житло чи місця в гуртожит­ках за рахунок власних коштів або коштів Служби охорони. Отже, законодавством України не встановлений обов'язок власника об'єкта надавати працівникам Служби охорони житло або інші по­слуги, перелічені в зазначеному Положенні.

[п.5Листа від 07.04.94р. №01-8/237 «Про деякі питання застосу­вання чинного законодавства при вирішенні спорів»].

3. Довіритель зобов'язаний виплатити повіреному винагороду за договором доручення, якщо це передбачено відповідним договором.

[п.З Листа від 11.12.2000р. №01-8/737 «Про практику вирішення окремих категорій спорів»].

410

11. Визнання угод недійсними

1. Захист права державної власності, повного господарсь­кого відання та оперативного управління цією власністю здійснюється арбітражним судом, зокрема, при вирішенні пи­тання про відповідність укладених угод чинному законодавст­ву. Наприклад, регіональне відділення Фонду державного майна уклало з організацією орендарів договір оренди цілісно­го майнового комплексу, передача в оренду якого згідно з Де­кретом Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1992 року № 26-92 не допускається. В наведеному випадку суд визнає та­ку угоду недійсною з наслідками, передбаченими статтею 48 Цивільного кодексу України.

[п.4 Роз'яснення від 02.04.94 р. № 02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права дер­жавної власності»].

2. Недійсною є також угода, укладена юридичною особою в суперечності з встановленими цілями ЇЇ діяльності (стаття 50 Цивільного кодексу України). Що ж до захисту права держав­ної власності, то цю статтю слід застосувати при вирішенні гос­подарських спорів, пов'язаних з визнанням недійсними угод, укладених підприємством (організацією) в суперечності з його статутом або Положенням. Такою угодою, наприклад, може бу­ти договір купівлі-продажу закріпленого за підприємством бу­динку або здачі його в оренду всупереч умові статуту про забо­рону здійснювати зазначені дії.

[п.4 Роз'яснення від 02.04.94 р. № 02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права дер­жавної власності»-].

2. У вирішенні питання про чинність господарського догово­ру, проект якого не був завізований тією чи іншою посадовою особою підприємства, установи чи організації, що його уклала, арбітражному суду слід виходити з такого. Візування проекту господарського договору є внутрішньою (всередині підприємства, установи чи організації) погодження цього проек­ту в порядку підготовки його до підписання. Тому за відсутності візи посадової особи (головного чи старшого бухгалтера, юрис­консульта тощо) господарський договір, укладений підприємством, установою чи організацією через свої органи, які

411

діяли в межах прав, наданих їм законом або статутом (стаття 29 Цивільного кодексу України), не може бути визнаний недійсним. [п.2 Листа від 07.04.94 р. № 01-8/237 «Про деякі питання засто­сування чинного законодавства при вирішенні спорів»].

3. Якщо структурна одиниця банку (відділення, філія) одержала від банку належним чином оформлені повноваження на укладання кредитних договорів від імені банку, відсутність в тексті договору посилання на те, що цей договір укладений від імені банку за наданими повноваженнями не може бути підста­вою для визнання договору недійсним. За цих обставин слід вважати, що договір укладений від імені банку.

[п.2 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

4. Якщо структурна одиниця банку не одержала відповідних повноважень і уклала кредитний договір від імені банку, а ос­танній у подальшому письмово схвалив цю угоду, то у таких ви­падках слід керуватись статтею 63 Цивільного кодексу України.

[п.2 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

5. Якщо структурна одиниця одержала від юридичної осо­би, до складу якої вона входить, належним чином оформлені повноваження на укладання від її імені договорів гарантії або поруки, то обставина, що в тексті договору відсутні посилання на те, що такий договір укладений від імені юридичної особи за наданими повноваженнями, само по собі не може бути підста­вою для визнання договору недійсним. У таких випадках слід вважати, що договір укладений від імені юридичної особи.

[п.5.4 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

6. Якщо при вирішенні спору, пов'язаного з виконанням умов договору щодо предмету застави, буде встановлено, що належне позичальникові кредиту державне майно передано в заставу з порушенням вимог Закону, то за таких обставин слід застосовувати статтю 48 Цивільного кодексу України.

[п.8.1 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

412

,

7. Недотримання вимог щодо форми договору застави та його нотаріального посвідчення тягне за собою недійсність до­говору з наслідками, передбаченими законодавством (статті 13,14 Закону України «Про заставу», стаття 48 Цивільного ко­дексу України). Отже, якщо умови щодо застави нерухомого майна, транспортних засобів, космічних об'єктів, передбачені у кредитному договорі, то цей договір має бути нотаріально посвідчений. У протилежному випадку умови договору щодо застави слід визнавати недійсними.

[п.8.2 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

8. Встановлений статтею 20 Закону України «Про привати­зацію майна невеликих державних підприємств (малу прива­тизацію)» строк є присіяним і до нього не можуть застосовува­тись правила щодо перебігу та поновлення строків позовної давності. Цей строк встановлено для визнання недійсними угод, пов'язаних з організацією та проведенням аукціону, кон­курсу, тому він не стосується договору купівлі-продажу об'єкта приватизації, що укладається за результатами аукціону, конкурсу. Щодо визнання недійсними таких дого­ворів повинні застосовуватись загальні правила, встановлені нормами глави 3 Цивільного кодексу України.

[п.З Листа від 26.06.95 р. № 01-8/453 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

9. Угоди, укладені за результатами конкурсу, можуть визна­ватися недійсними з підстав, передбачених статтею 22 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», а також за правилами гла­ви 3 Цивільного кодексу України. Відсутність рішення органу приватизації про затвердження протоколу конкурсної комісії не може бути підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного між органом приватизації і по­купцем, оскільки укладання такого договору фактично є зго­дою продавця з результатами конкурсу. Крім того, рішення ор­гану приватизації про затвердження протоколу конкурсної комісії є актом ненормативного характеру.

[п.4.1 Листа від 10.06.96р. № 01-8/207 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

413

10. Саме лише визнання арбітражним судом недійсними установчих документів підприємства та/або рішення про створення підприємства, а також прийняття арбітражним су­дом рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності не є підставою для того, щоб вва­жати недійсними угоди, укладені таким підприємством з іншими підприємствами чи організаціями до моменту виклю­чення його з державного реєстру.

/га.22 Роз'яснення від 12.09.96 р. № 02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

11. Відповідно до статті 41 Закону України «Про госпо­дарські товариства» до компетенції загальних зборів акціонерного товариства віднесено не укладення договорів, а затвердження договорів, укладених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства. Таким чином, лише недодер­жання встановленого установчими документами порядку, за яким потрібне затвердження кредитного договору, підписа­ного головою правління банку без порушення наданих йому повноважень, не може бути підставою для визнання такого договору недійсним.

[п.4 Листа від 24.01.97р. № 01-8/23 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

12. Домовленість сторін про розірвання договору не ви­ключає проведення між ними розрахунків за зобов'язаннями, що виникли до розірвання договору, у тому числі застосуван­ня заходів майнової відповідальності за невиконання чи не­належне виконання цих зобов'язань. Недійсна ж угода за за­гальним правилом вважається недійсною з моменту її укла­дення (стаття 59 Цивільного кодексу України) і не створює будь-яких правових наслідків. Таким чином, якщо сторони домовились про розірвання договору до вирішення спору, пов'язаного з визнанням цього договору недійсним, арбітражний суд повинен вирішити такий спір по суті неза­лежно від домовленості сторін.

[п.2 Листа від 24.01.97 р. № 01-8/25 «Про окремі рішення, прий­няті нарадою з питань арбітражної практики»].

13.У разі відсутності у суб'єкта господарювання ліцензії на здійснення певної господарської діяльності договір, безпосе-

414

редньо пов'язаний з такою діяльністю, повинен бути визнаний недійсним на підставі статті 48 Цивільного кодексу України, оскільки він не відповідає вимогам закону.

[п.7 Листа від 15.05.97р. № 01-8/167 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

14. Арбітражні суди, вирішуючи спори, що виникають у процесі укладання чи виконання договорів, пов'язаних з підприємницькою діяльністю, зобов'язані перевіряти її відповідність чинному законодавству і в разі відсутності у суб'єкта підприємництва ліцензії або торгового патенту визна­вати такі договори недійсними, оскільки вони не відповідають вимогам Закону (стаття 48 Цивільного кодексу України).

[п.7 Роз'яснення від 06.08.97 р. № 02-5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»].

15. Якщо арбітражний суд встановить, що угоду укладено на такий вид діяльності, підприємництво в якому не застосо­вується (статті 3 і 4 Закону України «Про підприємництво»), цю угоду слід визнавати недійсною як таку, що суперечить за­кону або інтересам держави з наслідками, передбаченими статтями 48 чи 49 Цивільного кодексу України, залежно від обставин і матеріалів справи.

[п.7 Роз'яснення від 06.08.97 р. № 02-5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»].

15. Передбачений частиною другою статті 20 Закону Ук­раїни «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» місячний строк для подання заяв про визнання недійсними угод, укладених на аукціоні, конкурсі, встановлено, по-перше, для певного кола суб'єктів пра­вовідносин, пов'язаних з приватизацією (учасників аукціону, конкурсу та органів приватизації), по-друге, виключно щодо тих випадків, які наведені у частині першій цієї статті. Позов про визнання укладеної на аукціоні, конкурсі угоди недійсною може бути поданий іншою особою та/або з інших підстав, ніж зазначені у статті 20 названого Закону.

[п.8 Листа від 24.11.97р. № 01-8/452 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

16. Перелік джерел формування майна та коштів бла­годійних організацій визначений статтею 19 Закону України

415

«Про благодійництво та благодійні організації». Джерелом формування майна та коштів благодійної організації не мо­жуть бути кошти, одержані від здійснення діяльності, що пе­редбачає одержання прибутків. Відповідно до частини другої і третьої статті 19 Закону джерелом формування майна та коштів благодійної організації не можуть бути кредити. Май­но і кошти благодійної організації не можуть бути предметом застави. Угоди, укладені з порушенням названих вимог Зако­ну, можуть визнаватися недійсними на підставі статті 48 Цивільного кодексу України.

[Лист від 14.01.98 р. № 01-8/9 «Про Закон України «Про бла­годійництво та благодійні організації»].

17. Згідно з частиною четвертою статті 21 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації» надходження благодійної організації від фінансової діяльності спрямову­ються винятково на благодійництво і забезпечення госпо­дарської діяльності у розмірах та порядку, передбачених цим Законом. Отже, укладені благодійницькою організацією уго­ди, пов'язані з використанням названих надходжень на будь-які інші цілі, крім зазначених у цій нормі Закону та в статутах (положеннях) відповідних організацій, можуть бути визнані недійсними з урахуванням конкретних обставин справи на підставі статті 48 або статті 50 Цивільного кодексу України, зокрема за позовами органів, на які покладено контроль за діяльністю благодійних організацій (стаття 22 Закону).

[Лист від 14.01.98 р. № 01-8/9 «Про Закон України «Про бла­годійництво та благодійні організації»].

18. Приватизація об'єктів електроенергетики здійснюється відповідно до законодавства України про приватизацію, але з урахуванням особливостей, визначених Законом. Зокрема, у разі приватизації об'єктів електроенергетики Кабінет Міністрів України за поданням Фонду державного майна Ук­раїни приймає рішення про закріплення у державній влас­ності пакета акцій акціонерних товариств, створених на базі об'єктів електроенергетики. Окрім того, не підлягає привати­зації майно, що забезпечує цілісність об'єднаної енергетичної системи України та централізоване диспетчерське (оператив­но-технологічне) управління, магістральні і міждержавні еле­ктричні мережі, а також майно наукових установ загальнодер-

416

жавного значення (частина третя і четверта статті 6 Закону України «Про електроенергетику»). Будь-які угоди, спрямо­вані на приватизацію об'єктів електроенергетики з порушен­ням зазначених вимог Закону, повинні визнаватися недійсни­ми на підставі статті 48 Цивільного кодексу України.

[Лист від 25.02.98р. № 01-8/73 Про Закон України «Про електро­енергетику»].

19. Майно торгово-промислових палат використовується для забезпечення їх статутної діяльності (пункт 3 статті 12 За­кону України «Про торгово-промислові палати в Україні»). Отже, у разі укладення торгово-промисловою палатою угод у суперечності з встановленими цілями її діяльності (статті З Закону), такі угоди можуть визнаватися недійсними на підставі статті 50 Цивільного кодексу України.

[Лист від 05.03.98р. № 01-8/80 «Про Закон України «Про торгово-промислові палати в Україні»].

20. Не можуть бути об'єктами лізингу об'єкти оренди держав­ного майна, зазначені у статті 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», крім окремого індивіду­ально визначеного майна державних підприємств, земельні ділянки та інші природні об'єкти. Договір лізингу, укладений з порушенням вимог згаданої норми Закону, може бути визнаний недійсним з урахуванням конкретних обставин справи на підставі статті 48 або статті 49 Цивільного кодексу України.

[Лист від 23.03.98р. № 01-8/104 «Про Закон України «Про лізинг»].

21. Закон України «Про лізинг» містить вимоги щодо обов'язкової реєстрації у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку договорів лізингу у разі, якщо об'єктом лізингу є державне майно або договір майнового лізингу пе­редбачає залучення державних коштів чи для забезпечення виконання лізингового договору надаються державні гарантії. Згідно з пунктом 1 статті 21 Закону відповідні договори, не за­реєстровані у встановленому порядку, визнаються недійсни­ми. У вирішенні пов'язаних з цим спорів слід застосувати як підставу визнання договору недійсним саме зазначену норму Закону; що ж до наслідків визнання договору недійсним, то вони визначаються відповідно до частини другої статті 48 Цивільного кодексу України.

[Лист від 23.03.98р. № 01-8/104 «Про Закон України «Про лізинг»].

272-304 417

22. Для правильного вирішення спору про визнання недійсним договору, пов'язаного з відчуженням об'єкту кому­нальної власності, арбітражному суду слід з'ясувати, хто є власником предмета цього договору, а в разі необхідності - пе­ресвідчитись у наявності рішень сесій відповідних рад про де­легування їх повноважень у цих питаннях обласній раді.

[п.З Листа від 17.08.98р. № 01-8/314 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

23. Відчуження майна особою, яка фактично не була його власником, є підставою для визнання відповідної угоди недійсною.

[п.4 Листа від 14.10.98 р. № 01-8/393 «Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітраж­ного суду України»].

24. Відчуження майна без згоди його власника не допус­кається. Порушення цієї вимоги тягне за собою визнання відповідної угоди недійсною.

[п.6 Листа від 14.10.98 р. № 01-8/393 «Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітраж­ного суду України»].

25. Якщо Фонд державного майна України чи його регіональне відділення дали дозвіл на укладення договору оренди після його оформлення сторонами, у арбітражного суду немає правових підстав визнавати такий договір недійсним тільки з цієї причини. Якщо судом будуть вияв­лені інші порушення чинного законодавства, що є підставами для визнання договору оренди недійсним чи не укладеним, арбітражний суд повинен оцінювати їх у сукупності та прий­мати рішення за результатами такої оцінки (глава III Цивільного кодексу України).

[п.1.1 Листа від 14.10.98 р. № 01-8/391 «Про деякі питання прак­тики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

26. За змістом статей 197, 198 Цивільного кодексу України внаслідок уступки вимоги до нового кредитора від первісного переходить право в повному обсязі. Тому, якщо договір про ус-тупку вимоги містить пункти, які передбачають залишення за первісним кредитором певного обсягу прав стосовно боржни-

418

ка або встановлюють зобов'язання нового кредитора щодо первісного (наприклад, повернути йому повністю або частко­во витребувані від боржника кошти чи інше майно), арбітраж­ний суд з урахуванням обставин та матеріалів справи може визнати зазначений договір недійсним повністю чи у певній частині на підставі статті 48 або частини другої статті 58 Цивільного кодексу України (удавана угода). В останньому випадку справа підлягає розгляду по суті із застосуванням правил, що регулюють саме ту угоду, яку сторони мали на увазі. Якщо така угода суперечить закону, вона також має бу­ти визнана недійсною.

[п.7Листа від 14.10.98р. № 01-8/391 «Про деякі питання практи­ки застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

27. Стаття 6 Закону України «Про оренду землі» містить перелік осіб, які можуть бути орендарями землі. Згідно з ча­стиною третьою цієї статті орендарями земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарно­го сільськогосподарського виробництва можуть бути лише ті юридичні особи, установчими документами яких перед­бачено здійснення цього виду діяльності. Порушення вимог згаданої норми може бути підставою для визнання догово­ру оренди землі недійсним згідно зі статтею 50 Цивільного кодексу України.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

28. Перелік істотних умов договору оренди землі наведено у частині другій статті 14 Закону України «Про оренду землі». Необхідно мати на увазі, що згідно із частиною третьою цієї ж статті відсутність у договорі оренди землі хоча б однієї з істот­них умов, а також порушення вимог статей 4 - 7, 9, 13, 15 За­кону є підставою для визнання договору недійсним. Пов'язані з цим правові наслідки мають визначатися з урахуванням об­ставин і матеріалів конкретної справи відповідно до вимог розділу 3 Цивільного кодексу України.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

29. У разі визнання недійсним договору оренди земельної ділянки одержана орендодавцем орендна плата за фактичний

419

строк оренди землі не повертається (частина четверта статті 19 Закону України «Про оренду землі»).

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

30. Орендар не вправі укладати угоди, пов'язані з купівлею-продажем, даруванням, заставою орендованої зе­мельної ділянки, а також її обміном. Відповідні угоди мають визнаватися недійсними на підставі статті 114 Земельного ко­дексу України із застосуванням наслідків, передбачених стат­тею 48 Цивільного кодексу України.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

31. Угода може бути визнана недійсною з підстав, передбаче­них законом. Загальні підстави і наслідки недійсності угод вста­новлені статтею 48 Цивільного кодексу України (далі -Цивільний кодекс), за якою недійсною визнається угода, що не відповідає вимогам закону. Правило, встановлене цією нормою, повинно застосовуватись в усіх випадках, коли угода вчинена з порушенням закону і не підпадає під дію інших норм, які вста­новлюють спеціальні підстави та наслідки недійсності угод, зок­рема статей 49, 50, 56, 57, 58 Цивільного кодексу, абзацу другого пункту 6 статті 29 Закону України «Про приватизацію держав­ного майна», пункту 2 статті 20 Закону України «Про привати­зацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», пункту 3 статті 14 Закону України «Про оренду землі» тощо.

[п.1 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

32. Вирішуючи спори про визнання угод недійсними, гос­подарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимо­гам закону; додержання встановленої форми угоди; право­здатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає непра­вомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

[п.1 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

33. За загальним правилом невиконання чи неналежне ви­конання угоди не тягне за собою правових наслідків у вигляді

420

визнання угоди недійсною. У такому разі заінтересована сто­рона має право вимагати розірвання договору або застосуван­ня інших передбачених законом чи договором наслідків, а не визнання угоди недійсною. Водночас законом можуть перед­бачатися випадки, коли порушення законодавства, допущені під час виконання договору, є підставою для визнання його недійсним (зокрема, пункт 5 статті 27 Закону України «Про приватизацію державного майна»).

[п.1 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Дро деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

34. У процесі вирішення спору сторони можуть самі усуну­ти у встановленому порядку порушення, які могли б потягти за собою визнання договору недійсним, зокрема, шляхом ук­ладення нового договору; внесення змін до договору, який не відповідає закону у певній частині; погодження його з відповідним державним органом, якщо це необхідно для дано­го договору, а таке погодження раніше не було здійснено тощо. Сторони також не позбавлені права укласти угоду про внесен­ня змін до договору з метою приведення його у відповідність із законом або про розірвання договору.

[п.2 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

35. Угоди, які містять порушення закону, не породжують будь-яких бажаних сторонами результатів, незалежно від рішення суду і волі сторін та їх вини в укладенні протизакон­ної угоди. Правові наслідки таких угод настають лише у ви­гляді повернення сторін у початковий стан або в інших фор­мах, передбачених законом. Це, зокрема, угоди, які підпадають під ознаки статей 48,49,50,58 Цивільного кодексу, а також ук­ладені з порушенням форми, якщо законом спеціально перед­бачено таку форму (стаття 46 і частина перша статті 47 Цивільного кодексу).

[п.З Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 •«Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

36. Окрему категорію становлять угоди, які можуть бути визнані недійсними лише у судовому порядку за позовом заінтересованої особи, прокурора чи його заступника. Якщо відповідну угоду не визнано недійсною у зазначеному поряд­ку, вона має такі ж правові наслідки, як і будь-яка дійсна уго-

421

да. До згаданих угод належать, зокрема, такі, що укладені внаслідок помилки, обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною (статті 56, 57 Цивільного кодексу).

[п.3.1 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

37. За загальним правилом угода, визнана недійсною, вва­жається такою з моменту її укладення (частина перша статті 59 Цивільного кодексу). Це стосується і згаданих раніше угод, визнаних недійсними у судовому порядку. Виняток з цього правила становлять угоди, зі змісту яких випливає, що вони можуть бути припинені лише на майбутнє, оскільки неможли­во повернути усе одержане за ними, наприклад, вже здійснене користування за договором майнового найму, зберігання за до­говором схову тощо. У такому випадку одночасно з визнанням угоди недійсною господарський суд повинен зазначити у рішенні, що вона припиняється лише на майбутнє (частина друга статті 59 Цивільного кодексу).

[п.3.2 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»-].

38. Визнання угоди недійсною як з моменту її укладення, так і лише на майбутнє тягне, залежно від підстав такого виз­нання, майнові наслідки, передбачені статтями 48 - 58 Цивільного кодексу.

[п.3.2 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

39. Якщо угода визнається недійсною лише на майбутнє господарським судам слід виходити з того, що у відповідних випадках порушені (оспорювані) права і охоронювані законом інтереси сторони за угодою, які виникли до визнання її недійсною, підлягають судовому захистові на загальних підставах.

[п.3.2 Роз'яснення від 12.03.99р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

40. Оскільки домовленість сторін про розірвання угоди не виключає проведення між сторонами розрахунків за зо­бов'язаннями, що виникли до розірвання угоди, у тому числі застосування заходів майнової відповідальності за невиконан­ня (неналежне виконання) зобов'язань, це не позбавляє сторо-

422

ни права на звернення в подальшому з позовом про визнання такої угоди недійсною.

[п.3.2 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

41. Недійсні угоди, як правило, не породжують для сторін прав та обов'язків, тому до вимог про визнання недійсними та­ких угод строки позовної давності не застосовуються. Однак необхідно мати на увазі, що до вимог про визнання недійсними угод, які можуть бути визнані такими лише за позовами осіб, зазначених у статтях 56 і 57 Цивільного кодексу, діють загальні правила щодо строку позовної давності, оскільки спеціальних правил стосовно цих випадків законодавство не передбачає.

[п.3.3 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

42. Недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише у разі, якщо такий наслідок прямо зазначений у законі (стаття 45 Цивільного кодексу). Виходячи з цього, господарський суд, приймаючи рішення про недійсність угоди, укладеної сторонами з порушенням уста­новленої законом форми, повинен керуватися законодавчим актом, який прямо передбачає такі наслідки порушення фор­ми даного виду угод. Зокрема, недійсними внаслідок недодер­жання простої письмової форми є угоди про неустойку і пору­ку (статті 180, 191 Цивільного кодексу), заставу (стаття 13 За­кону України «Про заставу»).

[п.6 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

43. У зв'язку з недодержанням нотаріальної форми визна­ються недійсними лише такі угоди, які відповідно до закону підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню у по­рядку, встановленому Законом України «Про нотаріат». Вирішуючи відповідні спори, господарські суди повинні пе­ревіряти, чи підлягала укладена угода такому посвідченню та чому сторона за договором ухилилася від нотаріального посвідчення угоди.

[п.7 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

44. Якщо однією з сторін угода виконана повністю або ча­стково, а друга сторона ухиляється від нотаріального

423

посвідчення угоди, господарський суд на підставі частини дру­гої статті 47 Цивільного кодексу вправі за позовом сторони, яка виконала угоду, визнати таку угоду дійсною. Судове рішення у цьому випадку замінює нотаріальне посвідчення. Однак, якщо угода містить протиправні умови, відповідний позов не може бути задоволений.

[п.7 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 •«Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

45. Чинне законодавство передбачає реєстрацію угод окре­мих видів. Так, відповідно до статті 23 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу при­ватизацію)» договір купівлі-продажу державного майна підлягає реєстрації відповідною місцевою радою. Угода, укла­дена з порушенням правил щодо обов'язкової державної реєстрації, може бути визнана недійсною лише у тому випад­ку, коли такі наслідки прямо передбачені нормативним актом.

[п.8 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 •«Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

46. Якщо незареєстрована угода повністю або частково вико­нана, а сторона, яка одержала виконання, ухиляється від держав­ної реєстрації цієї угоди, друга сторона має право звернутися до господарського суду за захистом своїх інтересів. У цьому випад­ку суд може визнати угоду, що не пройшла державної реєстрації, дійсною, і такого рішення достатньо для виникнення у реєстру­ючого органу обов'язку щодо здійснення державної реєстрації угоди, незважаючи на волю другої сторони. Таке рішення мож­ливе лише у випадку, коли відповідна угода укладена за встанов­леною формою, а її зміст відповідає вимогам закону.

[п.8 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

47. Якщо сторонами угоди, пов'язаної з переходом права власності (повного господарського відання) на майно, не до­тримано вимог нормативних актів стосовно реєстрації майна, наприклад, правил державної реєстрації об'єктів нерухомого майна, транспортних засобів тощо, то сама лише ця обставина не є підставою для визнання відповідної угоди недійсною, оскільки реєстрація майна не є елементом форми угоди.

[п.8 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

424

48. Як правило, письмова угода укладається шляхом скла­дання документа, що визначає її зміст, і підписується безпосе­редньо особою, від імені якої вона укладена або іншою особою, яка діє в силу повноважень, заснованих, зокрема, на законі, довіреності, установчих документах. Для укладення угод орга­ни юридичної особи не потребують довіреності, якщо вони діють в межах повноважень, наданих законом, іншим право­вим актом або установчими документами.

[п.9 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Яро деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

49. Підписання особою (органом юридичної особи) угоди без відповідних повноважень, а також з порушенням наданих їй повноважень може згідно зі статтею 48 Цивільного кодексу бути підставою для визнання укладеної угоди недійсною як такої, що не відповідає вимогам закону.

[п.9 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

50. Письмова угода може бути укладена від імені юридич­ної особи її представником на підставі довіреності, закону або адміністративного акта. Особа, призначена повноважним ор­ганом виконуючим обов'язки керівника підприємства, устано­ви чи організації, під час укладення угод діє у межах своєї ком­петенції без довіреності. Що ж до кола повноважень відособ­леного підрозділу юридичної особи стосовно укладення угод від імені цієї особи, то воно визначається її установчими доку­ментами, положенням про відособлений підрозділ, яке затвер­джене юридичною особою, або довіреністю, виданою нею ж у встановленому порядку керівникові цього підрозділу.

[п.9.1 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

51. Угода, укладена представником юридичної особи або керівником ЇЇ відособленого підрозділу без належних повно­важень на її укладення або з перевищенням цих повнова­жень, повинна бути визнана недійсною як така, що не відповідає вимогам закону. Оскільки сторона, з якою укла­дено угоду, знала або повинна була знати про відсутність у представника другої сторони відповідних повноважень, то її засновані на цій угоді вимоги до другої сторони (від імені якої укладено угоду) задоволенню не підлягають. При цьому

425

припущення про те, що сторона, з якою укладено угоду, зна­ла або повинна була знати про відсутність у представника юридичної особи або керівника її відособленого підрозділу повноважень на укладення угоди, грунтується на її обов'яз­ку перевіряти такі повноваження.

[п.9.1 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

52. Наступне схвалення юридичною особою угоди, укла­деної від її імені представником, який не мав належних по­вноважень, робить її дійсною з моменту укладення. Доказа­ми такого схвалення можуть бути відповідне письмове звер­нення до другої сторони угоди чи до її представника (лист, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення дій, які свідчать про схвалення угоди (прийняття її виконання, здійснення платежу другій стороні і т. ін.). У такому випад­ку вимога про визнання угоди недійсною з мотивів відсут­ності належних повноважень представника на укладення угоди задоволенню не підлягає.

[п.9.2 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

53. Якщо керівник відособленого підрозділу юридичної особи мав відповідні повноваження, але у тексті угоди помил­ково відсутні вказівки на те, що ЇЇ укладено від імені юридич­ної особи, то сама лише ця обставина не може бути підставою для визнання угоди недійсною. У таких випадках угоду слід вважати укладеною від імені юридичної особи.

[п.9.2 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

54. За загальним правилом передбачені установчими доку­ментами обмеження повноважень особи щодо укладення угод у порівнянні з визначеними у довіреності, законі не повинні впливати на відносини підприємства, установи, організації, від імені якої укладено угоду, з іншими особами. Винятком є випадки, коли сторона знала чи повинна була знати про існу­ючі обмеження. Наприклад, продавець, укладаючи договір, підписаний генеральним директором акціонерного товарист­ва, знає про відповідні обмеження повноважень, оскільки є акціонером товариства і брав участь у загальних зборах, якими затверджено статут. У цих випадках угода може бути визнана

426

недійсною за позовом особи, в інтересах якої встановлено об­меження, але заявник повинен довести, що друга сторона зна­ла чи повинна була знати про існуючі обмеження.

[п.9.3 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

55. Відповідно до статті 41 Закону України «Про госпо­дарські товариства» до компетенції загальних зборів акціонер­ного товариства віднесено затвердження договорів (угод), укла­дених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства. Цією нормою передбачено не укладення договорів, а їх затвердження. Тому якщо господарським судом буде з'ясовано, що установчи­ми документами акціонерного товариства право органу цього то­вариства на укладення договору не обмежено, тобто такий орган підписав договір без порушення наданих йому повноважень, то сам лише факт незатвердження договору після його підписання не може бути підставою для визнання договору недійсним.

[п.9.4 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

56. На підставі статті 48 Цивільного кодексу недійсними можуть визнаватися не лише угоди, які не відповідають зако­ну, а й такі, що порушують вимоги указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, інших нормативних актів, виданих державними органами, у тому числі відомчих, зареєстрованих у встановленому порядку.

[п.10 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

57. Відповідність чи невідповідність угоди вимогам законо­давства має оцінюватися господарським судом стосовно зако­нодавства, яке діяло на момент укладення спірної угоди. У разі коли після укладення угоди набрав чинності акт законодавст­ва, норми якого інакше регулюють договірні відносини, ніж ті, що діяли в момент укладення угоди, сторони вправі керувати­ся умовами договору, а не цим нормативним актом, якщо ос­танній не має зворотної сили.

[п.10 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

58. У разі відсутності у суб'єкта господарювання ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності договір, безпосередньо пов'язаний з такою діяльністю, повинен бути

427

визнаний недійсним на підставі статті 48 Цивільного кодексу, оскільки він не відповідає вимогам закону.

[п.10 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

59. Необхідними умовами для визнання угоди недійсною відповідно до статті 49 Цивільного кодексу є її укладення з ме­тою завідомо суперечною інтересам держави і суспільства та на­явність умислу хоча б у однієї із сторін щодо настання відповідних наслідків. До угод, що підпадають під ознаки статті 49 Цивільного кодексу, належать, зокрема, угоди, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне користування, розпоряд­ження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особ­ливою охороною держави, її надрами, іншими природними ре­сурсами (статті 14,15 Конституції України, розділ II Закону Ук­раїни «Про власність»), на придбання всупереч встановленим правилам предметів, вилучених з обігу або обіг яких обмежено, на приховування підприємствами, установами, організаціями чи громадянами, які набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, від оподаткування доходів або використання майна, що знаходиться у їх власності (користуванні), на шкоду інтере­сам суспільства, правам, свободі і гідності громадян.

[п.11 Роз'яснення від 12.03.99 р. JV? 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

60. Для прийняття рішення зі спору необхідно встановлювати, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення угоди, якою із сторін і в якій мірі ви­конано угоду, а також вину сторін у формі умислу. Наявність умислу у сторін (сторони) угоди означає, що вони (вона), виходя­чи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідо­млювати протиправність укладуваної угоди і суперечність її мети інтересам держави та суспільства і прагнули або свідомо допуска­ли настання протиправних наслідків. Умисел юридичної особи визначається як умисел тієї посадової або іншої фізичної особи, що підписала договір від імені юридичної особи, маючи на це на­лежні повноваження. За відсутності таких повноважень наявність умислу у юридичної особи не може вважатися встановленою.

[п.11 Роз'яснення вій 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

428

61. За змістом статті 49 Цивільного кодексу стягнення у до­ход держави одержаного чи належного за угодою здійснюється лише в тих випадках, коли завідомо суперечна інтересам держави і суспільства угода була повністю або част­ково виконана хоча б однією з сторін. Якщо за наявності умис­лу сторін угода не була виконана, вона визнається недійсною без застосування наслідків, передбачених цією статтею.

[п.11 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

62. Правоздатність будь-якої юридичної особи є спеціаль­ною, оскільки визначається встановленими цілями її діяль­ності (частина перша статті 26 Цивільного кодексу) відповідно до закону та/або установчих документів даної юри­дичної особи. Угода, укладена юридичною особою всупереч цілям ЇЇ діяльності, є позастатутною і має визнаватися недійсною на підставі статті 50 Цивільного кодексу. Позаста­тутною є угода, укладена у суперечності з цілями, зазначени­ми в установчих документах юридичної особи. У вирішенні спорів господарським судам слід враховувати, що під цілями юридичної особи треба розуміти не лише її основні виробни­чо-господарські, соціальні та інші завдання, але також і не за­боронені законом допоміжні операції, необхідні для досягнен­ня основних цілей, що стоять перед юридичною особою. Коло угод, які вправі укладати господарюючі суб'єкти, не визна­чається якимось вичерпним переліком і не обмежується лише тими угодами, що випливають з основного змісту їх діяль­ності. Отже, підприємства та організації можуть укладати й різноманітні угоди, які є похідними, супутніми їх основній діяльності і випливають з цієї останньої.

[п.12 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

63. Господарські суди, вирішуючи спори, пов'язані з визна­ченням змісту і меж правоздатності господарюючих суб'єктів, повинні виходити з широкого розуміння тих цілей, які ці суб'єкти переслідують у своїй діяльності. Тому недійсною на підставі статті 50 Цивільного кодексу має визнаватися лише така угода, яка прямо суперечить цілям юридичної особи, за­значеним у законі, що регулює її діяльність, або в установчих документах. Така угода є недійсною незалежно від наявності і

429

угоду, шляхом повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності, або замовчування обставин, що мають істотне зна­чення для угоди.

[п.13 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

68. Під насильством розуміється фізичний або психо­логічний вплив на особу представника учасника угоди або йо­го близьких з метою спонукання його до укладення угоди.

[п.13 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

69. Погроза може вважатися підставою для визнання угоди недійсною, коли з обставин, які склалися на момент укладен­ня угоди, вбачається, що відмова учасника угоди або його представника від укладення угоди могло спричинити шкоду законним інтересам зазначених осіб чи однієї з них.

[п.13 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 •«Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»],

70. Зловмисна угода — це умисна змова представника однієї сторони з другою стороною, внаслідок чого настають неспри­ятливі наслідки для особи, від імені якої укладено договір.

[п.13 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

71. Мнима угода (стаття 58 Цивільного кодексу) є недійсною незалежно від мети її укладення, оскільки сторони такої угоди не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідною угодою. Такою може бути визнана будь-яка угода, в тому числі здійснена у нотаріальній формі. Якщо сторонами не вчинено ніяких дій на виконання мнимої угоди, господарський суд приймає рішення лише про визнан­ня угоди недійсною без застосування будь-яких наслідків. У разі коли за мнимою угодою було передано якесь майно, сто­рони не позбавлені права звернутися з позовами про його ви­требування, тому що у зв'язку з відсутністю у такої угоди будь-яких правових наслідків, сторони повинні бути приве­дені до попереднього стану.

[п.14 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

72. Встановивши у розгляді справи, що певну угоду укладено з метою приховати іншу угоду (удавана угода), господарський

431

форми вини учасників угоди в її укладенні. Оскільки норми щодо спеціальної правоздатності юридичних осіб мають імпе­ративний характер, сторона позбавлена можливості оспорюва­ти визнання угоди недійсною, посилаючись на те, що вона не знала і не повинна була знати про обмеження правоздатності другої сторони за угодою.

[п.12 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

64. Вимоги про визнання недійсними угод, укладених внаслідок помилки, розглядаються господарськими судами за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки (стаття 56 Цивільного кодексу), а укладені внаслідок обману, погрози, зло­вмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною - за позовом підприємства, установи, організації, що потерпіла від цих протиправних дій (стаття 57 Цивільного кодексу).

[п.13 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

65. Під помилкою слід розуміти таке неправильне сприй­няття стороною за угодою предмета чи інших істотних умов угоди, що вплинуло на ЇЇ волевиявлення, за відсутності якого можна вважати, що угода не була б укладена. Помилка повин­на мати суттєве значення, зачіпати природу угоди або такі якості її предмета, які значно знижують можливість його ви­користання за призначенням. Помилка в мотивах угоди, а та­кож неправильна уява про норму права не підпадають під оз­наки статті 56 Цивільного кодексу.

[п.13 Роз'яснення від 12.03.99р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

66. У вирішенні спорів про визнання угод недійсними на підставі статті 57 Цивільного кодексу господарські суди по­винні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задово­лені за умови доведеності фактів обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою сторо­ною і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо укладення угоди.

[п.13 Роз'яснення від 12.03.99р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

67. Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації, що уклала

430

форми вини учасників угоди в ЇЇ укладенні. Оскільки норми щодо спеціальної правоздатності юридичних осіб мають імпе­ративний характер, сторона позбавлена можливості оспорюва­ти визнання угоди недійсною, посилаючись на те, що вона не знала і не повинна була знати про обмеження правоздатності другої сторони за угодою.

[п.12 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

64. Вимоги про визнання недійсними угод, укладених внаслідок помилки, розглядаються господарськими судами за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки (стаття 56 Цивільного кодексу), а укладені внаслідок обману, погрози, зло­вмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною - за позовом підприємства, установи, організації, що потерпіла від цих протиправних дій (стаття 57 Цивільного кодексу).

[п.13 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

65. Під помилкою слід розуміти таке неправильне сприй­няття стороною за угодою предмета чи інших істотних умов угоди, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна вважати, що угода не була б укладена. Помилка повин­на мати суттєве значення, зачіпати природу угоди або такі якості її предмета, які значно знижують можливість його ви­користання за призначенням. Помилка в мотивах угоди, а та­кож неправильна уява про норму права не підпадають під оз­наки статті 56 Цивільного кодексу.

[п.13 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

66. У вирішенні спорів про визнання угод недійсними на підставі статті 57 Цивільного кодексу господарські суди по­винні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задово­лені за умови доведеності фактів обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою сторо­ною і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо укладення угоди.

[п.13 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

67. Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації, що уклала

430

угоду, шляхом повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності, або замовчування обставин, що мають істотне зна­чення для угоди.

[п.13 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

68. Під насильством розуміється фізичний або психо­логічний вплив на особу представника учасника угоди або йо­го близьких з метою спонукання його до укладення угоди.

[п.13 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

69. Погроза може вважатися підставою для визнання угоди недійсною, коли з обставин, які склалися на момент укладен­ня угоди, вбачається, що відмова учасника угоди або його представника від укладення угоди могло спричинити шкоду законним інтересам зазначених осіб чи однієї з них.

[п.13 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

70. Зловмисна угода - це умисна змова представника однієї сторони з другою стороною, внаслідок чого настають неспри­ятливі наслідки для особи, від імені якої укладено договір.

[п.13 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

71. Мнима угода (стаття 58 Цивільного кодексу) є недійсною незалежно від мети її укладення, оскільки сторони такої угоди не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідною угодою. Такою може бути визнана будь-яка угода, в тому числі здійснена у нотаріальній формі. Якщо сторонами не вчинено ніяких дій на виконання мнимої угоди, господарський суд приймає рішення лише про визнан­ня угоди недійсною без застосування будь-яких наслідків. У разі коли за мнимою угодою було передано якесь майно, сто­рони не позбавлені права звернутися з позовами про його ви­требування, тому що у зв'язку з відсутністю у такої угоди будь-яких правових наслідків, сторони повинні бути приве­дені до попереднього стану.

[п.14 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

72. Встановивши у розгляді справи, що певну угоду укладено з метою приховати іншу угоду (удавана угода), господарський

431

суд на підставі частини другої статті 58 Цивільного кодексу має визнати, що сторонами укладено саме ту угоду, яку вони мали на увазі, і розглянути справу по суті із застосуванням правил, що регулюють цю угоду. Якщо вона суперечить закону, господарсь­кий суд повинен прийняти рішення про визнання її недійсною. [п.14 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

73. У вирішенні спорів, пов'язаних з витребуванням майна з чужого незаконного володіння (віндикацією майна), господарсь­ким судам необхідно враховувати, що сам лише факт відчуження майна підприємства, установи, організації, якій воно не належить на праві власності (повного господарського відання, оперативно­го управління), не є підставою для визнання угоди про відчужен­ня недійсною. Правові наслідки такої угоди мають визначатися з урахуванням, зокрема, статей 145 і 225 Цивільного кодексу.

[п.15 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

74. За загальним правилом статті 60 Цивільного кодексу угода не може бути визнана повністю недійсною, якщо не відповідають законові лише окремі її частини і обставини справи свідчать про те, що угода була б укладена і без включення до неї недійсної її части­ни. Якщо в законі прямо не передбачено вид договору, то господа­рюючі суб'єкти вправі самостійно визначати свої взаємовідносини через угоди, що вміщують елементи різних видів угод, і навіть та­ких, що не передбачені чинним законодавством, але оптимально регулюють їх права і обов'язки. У таких випадках господарському суду необхідно дати оцінку усім умовам договору, з'ясувати за­конність застосування актів законодавства, елементи яких склада­ють зміст угоди, та обставини їх виконання, і приймаючи рішення, застосувати законодавство, яке відповідає умовам договору та діям сторін й вирішити питання щодо законності частини угоди за пра­вилами, що стосуються визнання угод недійсними. Недійсними частини угод визнаються за загальними правилами визнання угод недійсними із застосуванням передбачених законом наслідків та­кого визнання. Якщо недійсна частина угоди була виконана будь-якою із сторін, господарський суд визначає наслідки її недійсності залежно від підстав, з яких вона визнана недійсною.

[п.16 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

432

75. Недійсною може бути визнана лише укладена угода, тобто така, щодо якої сторонами в потрібній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов (стаття 153 Цивільного кодексу).

[п.17 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

76. За неможливості повернути майно в натурі (через його втрату, псування, істотну зміну тощо) набувач повинен відшкодувати первісну вартість майна.

[п.18 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

77. Якщо господарський суд, розглядаючи справу, встано­вить, що одна із сторін діяла умисно в угоді, яку укладено з ме­тою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, або уклала угоду шляхом обману, погрози, зловмисної угоди з представником другої сторони, господарський суд на виняток із зазначених загальних правил усе виконане такою стороною і належне з неї другій стороні у відшкодування одержаного звертає в доход держави. За неможливості передачі майна в доход держави в натурі стягується його вартість.

[п.18 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

78. У разі визнання господарським судом угоди недійсною обо­в'язок щодо повернення одержаного за угодою виникає у сторони (сторін) з моменту прийняття відповідного судового рішення.

[п.18 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

79. Наслідки недійсності угоди підлягають застосуванню ли­ше стосовно сторін даної угоди, тому на особу, яка не є стороною угоди, не може бути покладено обов'язок щодо повернення май­на за угодою, у якій вона не брала участі. Водночас заінтересова­на особа - учасник визнаної недійсною угоди не позбавлена пра­ва вимагати виконаного її контрагентом від третьої особи, що не є стороною угоди, як отриманого без належних правових підстав.

[п.18 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

80. Чинне законодавство не передбачає відшкодування збитків, яких можуть зазнати сторони чи одна з них внаслідок самого факту недійсності угоди. Однак між сторонами мо­жуть виникати взаємні розрахунки, пов'язані з поверненням

28 2-JW

433

майна, (зокрема, у зв'язку з погіршенням чи покращенням йо­го стану за час користування), які мають бути у відповідних випадках здійснені. У разі виникнення спору між сторонами він може бути вирішений господарським судом як під час провадження у справі про визнання угоди недійсною, так і ок­ремо від нього, - залежно від змісту позовних вимог. З метою правильного вирішення таких спорів господарський суд може за клопотанням заінтересованої сторони або власною ініціативою вимагати від сторін проведення взаєморозра-хунків. Що ж до витрат, втрат або пошкодження майна, завда­них стороні в результаті виконання нею угоди, визнаної недійсною, то рішення про їх відшкодування виноситься гос­подарським судом лише у випадках, прямо передбачених за­коном (статті 56, 57 Цивільного кодексу) за позовом заінтере­сованої сторони і за умови, що визнана недійсною угода була виконана хоча б однією із сторін у будь-якій частині.

[п.18 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Дро деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

81. Підприємство вважається створеним з дня його держав­ної реєстрації (стаття 6 Закону України «Про підприємства в Ук­раїні»). Ліквідація підприємства вважається завершеною з мо­менту виключення його з державного реєстру України (стаття 34 цього ж Закону). За змістом частини дев'ятнадцятої статті 8 За­кону України «Про підприємництво» підприємство втрачає ста­тус юридичної особи із виключенням його з Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності. Отже, саме лише визнання госпо­дарським судом недійсними установчих документів під­приємства та/або рішення про створення підприємства, а також прийняття господарським судом рішення про скасування дер­жавної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності не є підставою для того, щоб вважати недійсними угоди, укладені та­ким підприємством з іншими підприємствами чи організаціями до моменту виключення його з державного реєстру. Проте у разі визнання у встановленому порядку недійсними установчих до­кументів суб'єкта підприємницької діяльності або скасування його державної реєстрації у зв'язку із здійсненням відповідної реєстрації на підставі загубленого документа, що посвідчує осо­бу, або на підставну особу - засновника суб'єкта підприємниць­кої діяльності, укладені таким суб'єктом підприємницької діяль-

434

цос.ті угоди мають визнаватися недійсними згідно із статтею 49 Цивільного кодексу незалежно від часу їх укладення.

[п.19 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

82. Якщо у встановленому порядку буде з'ясовано, що зміну носіїв корпоративних прав або продажу таких прав здійснено для укладання відповідним суб'єктом підприємницької діяль­ності угод з метою ухилення від сплати податків та інших обов'язкових платежів або легалізації коштів, набутих злочин­ним шляхом, суд має визнавати такі угоди недійсними за озна­ками статті 49 Цивільного кодексу України.

[п.19 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

83. Визнання угоди недійсною не тягне за собою наслідків у вигляді визнання недійсними договорів, спрямованих на забез­печення виконання зобов'язання, яке випливає з цієї угоди, як­що вони самі по собі відповідають вимогам закону. Дія таких до­говорів (застави, поруки, гарантії) припиняється: договору за­стави - на підставі статті 28 Закону України «Про заставу», до­говорів поруки і гарантії - на підставі частини першої статті 194 Цивільного кодексу у зв'язку з припиненням забезпечених відповідно заставою, порукою чи гарантією зобов'язань.

[п.20 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

84. Відповідно до статті 20 Закону України «Про власність» суб'єктом права колективної власності є, зокрема, господарське товариство, яке набуває цивільних прав і обов'язків через свої ор­гани. Тому у разі укладення договору застави органом госпо­дарського товариства без порушення наданих йому повноважень та норм чинного законодавства у арбітражного суду відсутні пра­вові підстави для визнання такого договору недійсним.

[п.4 Листа від 21.06.99 № 01-8/292 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

85. Угода, укладена керівником юридичної особи без на­лежно оформлених повноважень на ЇЇ укладення або з переви­щенням цих повноважень, визнається недійсною як така, що не відповідає вимогам закону.

[пЗ Оглядового листа від 22.09.2000р. № 01-8/516 «Про практи­ку вирішення окремих категорій спорів»].

435

86. Невиконання стороною угоди обов'язків щодо подання звітності і сплати податків не є підставою для визнання угоди недійсною.

[п.1.1 Оглядового листа від 20.04.2001 р. № 01-8/481 «Про деякі питання практики вирішення спорів про визнання угод недійсними (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по пе­регляду рішень, ухвал, постанов)»].

87. Вимога про визнання податкової накладної недійсною не може бути предметом розгляду в арбітражному суді, а не­додержання письмової форми угоди тягне за собою її недійсність лише у разі, якщо такий наслідок прямо зазначе­но у законі.

/й. 1.2 Оглядового листа від 20.04.2001 р. № 01-8/481 «Про деякі питання практики вирішення спорів про визнання угод недійсними (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по пе­регляду рішень, ухвал, постанов)»].

88. Порушення сторонами договору законодавства про по­датки не є підставою для визнання його недійсним. Якщо по­датковим органом не подано доказів спрямованості укладеної угоди на вчинення порушення податкового законодавства, не­сплата податків (обов'язкових платежів) не є підставою для визнання угоди недійсною.

[п.1.3 Оглядового листа від 20.04.2001 р. № 01-8/481 «Про деякі питання практики вирішення спорів про визнання угод недійсними (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по пе­регляду рішень, ухвал, постанов)»].

89. Договір визнається недійсним, якщо укладений особою, не уповноваженою на його укладання і у подальшому не схва­лений особою, яку представляють.

[пЗ Оглядового листа від 20.04.2001 р. № 01-8/481 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів про визнання угод недійсними (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по пе­регляду рішень, ухвал, постанов)»].

90. Договір купівлі-продажу цінних паперів визнається недійсним, якщо їх випуск не зареєстровано Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

[п.6 Оглядового листа від 20.04.2001 р. № 01-8/481 «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів про визнання угод недійсними (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по пе­регляду рішень, ухвал, постанов)»].

436