Тема 4: Християнство

1. Історичні передумови виникнення і поширення християнства. Біблія – священна книга християн. Євангельський образ Ісуса Христа.

2. Православ’я.

3. Католицизм.

4. Протестантизм.

1. Християнство зародилося у Палестині, провінції Римської Імперії. Саме там відбулися головні події, зображені у християнських біблійних Писаннях – у Новому Заповіті.

Виникнення християнства як релігійної системи і християнської церкви звичайно пов’язується з початком нашої ери. Конкретніше можна говорити про широке і вузьке розуміння цього поняття.

У широкому розумінні йдеться про перші три століття. Існування нової релігії, їх еволюція від общини сектантського типу, яка спочатку розглядалася владою як опозиційна сила, до єпископальної церкви, що згодом набула державного статусу.

Про виникнення християнства у вузькому розумінні говорять, маючи на увазі події, що відбулися в Палестині та інших частинах Римської Імперії на початку 30-х – наприкінці 60-х років першого століття нашої ери. Ці події були зосередженням ново заповітних біблійних писань і численних свідчень християнських та нехристиянських джерел. Це життя та проповідь засновника релігійної традиції Ісуса Христа, його жертовна смерть, чудесне воскресіння, вознесіння, зішестя святого Духа на учнів Христа – апостолів, початок апостольського служіння, виникнення Єрусалимської громади, апостольська проповідь серед учнів і язичників, виникнення церков у Передній та Малій Азії, Греції і Римі.

Най автентичнішими з християнських джерел вважаються канонічні писання Нового Заповіту. У цих книгах відображений цілісний образ Ісуса Христа як засновника нової релігії і відтворені картини життя перших християнських громад, процес поширення християнства.

Народжений в чудесний спосіб, Ісус Христос виступає і як Син Божий, і як Син Людський. Він є „помазаником” Господнім (єврейською – Машіах (Месія); грецькою – Христос), тобто уповноважений на виконання вселенської рятівної місії. Месія – Христос прийшов на землю як посланець свого великого Отця, щоб виконати нарешті даний Богом Закон, урятувати людей від гріха, задовольнити їхню життєву потребу – відновити зв’язок людини з Богом.

Уклавши колись Старий Заповіт з обраним єврейським народом, Бог укладає Новий Заповіт через Ісуса – Свого Сина – з усім людством. Проте це Заповіт (Угода) на засадах, відмінних від попередніх. Це Заповіт з тими, хто почує, хто увірує, прийме Бога через Його Сина до свого серця („серце” в біблійній традиції – осередок вищих форм душевного життя людин та її духовності).

Стрижнем нового релігійного вчення стало проголошення вищого блага і вищої мети для людини не в земному житті, не у світі чуттєвому, а за його межами. Людські прагнення мають спрямовуватися на пошуки Царства Божого, яке не є певним станом земного – соціального або політичного буття (як на те протягом століть сподіватися віруючі іудеї). Царство Боже не є земним – воно є Царством Небесним. Воно – „не від світу цього” (Ів., 18:36), воно є нечуттєвим й існує у нечуттєвому. Воно „не прийде помітно”, воно є духовним, внутрішнім виміром світу та людського існування: „”Боже Царство всередині Вас” (Лк., 17: 20-21). Ісус проголосив ідею повного свідомого зречення земних, матеріальних уподобань (Мк., 10: 29-30). Таке зречення є необхідною умовою духовного очищення, оновлення й перетворення свідомості та самого життя: „Не складайте скарбів собі на землі... Складайте ж собі скарби на небі... Бо де скарб твій – там буде й серце твоє!” (Мт., 6: 19-21). Не можна сподіватися на спасіння й водночас служити „двом панам” – Богові й мамоні” (Лк., 16: 13). З цього висновок: до Царства Небесного увійдуть прості люди, здатні духовно оновитися, а не багаті й могутні (Лк., 18: 25). У Нагірній проповіді Ісус якраз і проголосив найвищу цінність означеної простоти. „Блаженними”, тобто благословенними, є „убогі”, „ниці” – хто добровільно зрікся пристрастей, погорди та пихи, хто здатен на милість, чистоту серця, мир, хто прагне правди (Мт., 5: 3-11). Покаяння та простота серця відчиняють двері до Царства Небесного, тобто дозволяють людині проникнути у невидимий світ абсолютного буття через заглиблення у власну душу, через власне духовне над зусилля.

Ісус учив, що правдиво служити Богові можна скрізь, аби це служіння було сповнене „Духом та істиною”. Центром духовного служіння є щира молитва, творена не на показ, а в „таїні” (Мт., 6: 6). Зразком такої молитви до „Отця Небесного” стала молитва „Отче наш”, що й донині є центральною і головною молитвою християнської релігії. Обрядові є Ісус надавав символічного характеру, найвище ставлячи саме духовний, внутрішній вимір релігійності. Він згадував Божественну вимогу, проголошену колись старозаповітним пророком Осією: „Милості хочу, а не жертви” (Мт., 12: 7). Ритуал не має самостійного значення, він не повинен панувати над людиною: „Субота для людини, а не людина для суботи” (Мк., 2: 27; Лк., 6: 1-10). Виявом же правдивої моральності є милостиня, що не виставляється напоказ, „таємна”, коли „не знає ліва рука, що робить правиця” (Мт., 6: 3-4). А смислом усіх Божих заповідей є Любов до Бога та Любов до ближнього як вияв істинного Богопоклоніння та істинної моралі.

Ті, що йдуть за Ісусом Христом, повинні піднятися до ще вищого рівня любові. Ви ж любіть ворогів ваших, - вчить Син Божий, - добро чиніть ім і позичайте, не чекаючи назад нічого, і велика буде Ваша нагорода, і будете синами Всевишнього, бо він добрий для невдячних і злих” (Лк., 6: 35). Фактично це нова заповідь, дана через Ісуса Христа. „Ви чули, що було сказано: люби ближнього свого й ненавидь ворога свого. А я кажу вам: любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас; таким чином станете синами Отця вашого, що на небі, який велить своєму сонцю сходити на праведних і неправедних” (Мт., 5: 43-45). Отже, запорукою духовного зростання, правдивої релігійної та моральної мотивації людини було проголошено щиру віру в Ісуса як помазаника – Христа, а також як Бога, містичне поєднання з Христом.

Учням Ісуса Христа – апостолам – довелося розкривати перед віруючими суть і значення того, що відбулося, формулюючи основи релігійного поклоніння Ісусу Христу, основи християнської доктрини та віросповідання. Особлива роль тут належить апостолові Павлу. Суть Божественної Любові, примирення та прощення, які Господь здійснив у Ісусі Христі (2 Кор., 5: 19-21). Христос помер за людські гріхи і воскрес на третій день – для виправдання людського (Рим., 4: 25). Таким чином відбулося спокутування прадавнього Адамового переступу: „Як через непослух одного чоловіка багато хто стали грішними, так і через послух Одного багато хто стануть праведними” (Рим., 5: 14, 19). Людина, грішна від початку за своєю природою, виправдовується та спасається через віру в Христа, в Його спокутну жертву та чудесне воскресіння (Рим., 4: 13-22, 5: 1-2). „Коли ж бо Христос не воскрес, то Віруючі у Христа отримують доступ до благодаті особливого духовного дару (грец. харизма), особливого стану перебування у містичному єднанні з Богом через Сина Його, Ісуса Христа (Рим., 5: 1-11). Віра у воскресіння Ісуса Христа з мертвих, яке доводило Його божественність, стала наріжним каменем християнської віри, своєрідним віросповідним „мінімум”, який і досі слугує для визначення власне християнських релігійних поглядів та переконань.

Безпосередня дія (зішестя) Святого Духа, що відбулася на іудейське свято П’ятидесятниці (за новою символікою – на п’ятидесятий день після Христового Воскресіння), надала послідовникам Христа містичних здібностей (грец. харизма – „дари Святого Духа”) та поширення християнства серед інших народів – „апостольське служіння”, або апостолат.

Апостоли заснували перші християнські общини, керівництво справами яких, тлумачення священних книг і спостереження за релігійними обрядами доручалось виборним пресвітерам і пророкам – харизматикам. Очевидно, в багатьох ранньохристиянських общинах досить довго існував звичай спільних ритуальних трапез, тобто спільний прийом їжі, якому надавалось особливого релігійного значення.

Але вже наприкінці І століття в християнстві виникає клір, тобто сукупність всіх священнослужителів (єпископів, пресвітерів, дияконів, дяків і т.д.). Церковні посади перестають бути виборними. Всі посадові особи в церкві призначаються єпископами, а кожний новий єпископ посвячується в сан іншими князями церкви. Виникає церковна ієрархія, що прискорило процес перетворення християнських общин в єдину християнську церкву – централізовану організацію віруючих, які притримуються єдиної християнської релігії, підкоряються кліру на чолі з повновладними владиками – єпископами. Головним завданням кліру стає зміцнення церкви, посилення релігійності віруючих і боротьба з єресями, тобто релігійними напрямами, які відходили від тих чи інших прийнятих церквою догматів.

З метою утвердження християнської церкви розробляється цілий ряд обрядів, створюються богослужбові книги, які були остаточно канонізовані, тобто схвалені і прийняті церквою, на Лаодикійському соборі в 364 р. Разом з деякими священними книгами, які християнство успадкувало від іудаїзму, вони входять в Біблію, звід релігійних документів, які обґрунтовують догматику, віровчення і ідеологію християнства. Богослови і священнослужителі посилаються на неї як на авторитетне джерело, яке підтверджує істинність даної релігії, божественність церкви і виправдовує її діяльність.

Новий Заповіт складається з чотирьох євангелій (від Матвія, Марка, Луки і Іоана), Діянь апостолів, Послань апостолів (21) і Одкровення Іоана Богослова (Апокаліпсис). Найбільш ранній з цих творів – Апокаліпсис: він написаний на початку 69 р. н.е.; найбільш пізній – Євангелія від Іоана, складена біля середини ІІ ст. н.е.

Християнська церква утверджувалася, зазнаючи важких гонінь і переслідувань з боку імператорської влади. Найбільш сильними ці гоніння були під час царювання імператора Діоклетіана (в 297 і, особливо, в 302 – 303 роках). Ці гоніння після зречення імператора Діоклетіана від престолу продовжувались аж до 311 року, коли імператор Галерій видав указ віротерпимості.

Становище християнської церкви значно поліпшилося за царювання імператора Костянтина. Ставши в 323 р. одноосібним правителем імперії, офіційно притримуючись віротерпимості, Констянтин фактично покровительствував християнству. Він надав християнській церкві великі пільги і, приймаючи велику участь у внутріцерковній боротьбі, захищав ортодоксальні позиції. В 325 р. Констянтин головував на Нікейському соборі, який осудив єресь Арія і закріпив основні положення християнської догматики. На цьому соборі був затверджений Символ віри.

Пізніше християнство поширювалося і утверджувалося у гострій боротьбі між Римом і Константинополем за перевагу в церкві після створення поряд з Римом релігійного центру в Константинополі – столиці Римської імперії з ІV ст.

В міру свого поширення на території Римської імперії, і пізніше в інших країнах християнство пристосовувалось до місцевих умов, і подальший його розвиток був пов’язаний з історичними і соціально-економічними та політичними умовами цих країн. Це привело в кінці кінців до утворення самостійних напрямів в християнстві зі своєю церковною організацією і зі своїми особливостями у віровченні.

Так, наприклад, в VI відбулося відокремлення вірменської, чи вірмено-грегоріанської церкви в християнстві, яке було викликане відмовою вірменського духовенства визнати рішення Халкидонського собору (451 р.), який засудив єресь монофізитів. Вірменська церква підтримала вчення монофізитів про „єдину сутність Христа”, тобто визнала його тільки Богом, а не боголюдиною.

Найбільш великий поділ християнства на два основні напрями – на православ’я (східне) і католицизм (західне) – остаточно оформилося в 1054 р. Другий великий поділ християнської церкви відбувся в період Реформації в країнах Західної Європи, коли від католицизму відкололися церкви ряду країн і утворили церкви протестантські. До розгляду цих основних напрямів в християнстві ми переходимо.