5. Первісні релігійні вірування.

Завдяки успіхам археології, етнографії та інших галузей знань вдалося відтворити більш-менш чітку картину вірувань доби первіснообщинного ладу. Сучасна наука виділяє такі ранні форми релігійних вірувань, як анімізм, тотемізм, фетишизм, магія. Не можна сказати, яке з цих вірувань найдавніше. Водночас, будь-яка з форм первісних вірувань не існувала у чистому вигляді, а була поєднана з ін. З виникненням нових релігій первісні вірування не зникли, а стали складовою новоутворень. Появу первісних вірувань учені пояснюють особливостями мислення перших людей, що сприймали навколишній світ як живу й одушевлену істоту з власними почуттями, емоціями й волею.

Анімізм (від лат. anima – душа) – це віра в самостійне існування надприродних нематеріальних істот – душ і духів, які панують над предметами та явищами світу. Термін „анімізм” вперше вжив відомий етнограф Е.Тейлор, який присвятив анімізму, як вихідній формі всіх релігій, велику частину своєї праці „Первісна культура”(1871). Вчений вважав відправною точкою для анімізму роздуми давньої людини над двома важливими для неї питаннями: 1) що складає різницю між живим і мертвим тілом? 2) що є причиною сну, екстазу чи хвороби? У результаті, на думку Е.Тейлора, сформувалось поняття про душу людини, яку уявляли первісні люди як тонкий, нематеріальний людський образ, за своєю природою схожий на повітря, пару чи тінь. Душа становить причину життя і думки в тій істоті, яку вона одушевляє, неподільно володіє особистою свідомістю і волею свого тілесного власника. Етнографи стверджують, що згідно вірувань давніх людей, душа людини могла знаходитись у крові. Вірогідно, такий висновок випливав із тривалих спостережень за пораненими одноплемінниками, які втрачали життя разом із втратою крові. Душею давні люди вважали і процес дихання, оскільки спостерігали, як у момент смерті припиняється цей процес. Душа здатна залишати тіло під час сну, хвороби, смерті та переноситися в інше місце. Здебільшого невловима і невидима, вона виявляє фізичну силу і з’являється людям переважно як примара, відділена від тіла, але подібна до нього.

Пізніше уявлення про людську душу стали переносити на оточуючий людину світ. Спочатку люди увляли, що людські душі можуть набувати вигляду птахів, іноді – тварин і рослин, або вселятися в тіла інших людей. Стосовно людей потребувала зрозумілого пояснення подібність між батьками й дітьми, передача певних характерних рис зовнішності людини у спадок. Подібні перевтілення здатні робити передусім душі людей, що чимось виділялися за життя: найбільш спритні мисливці і воїни, вожді, знахарі тощо. Розвиток цих вірувань призвів до виникнення віри в переселення душі в інше тіло людини, тварини чи рослини, з якою можна зустрітися в багатьох релігіях, особливо в індуїзмі.

Пізніше люди почали одухотворювати й неживі явища. Первісні люди вірили, що душу має камінь, дерево, річка, земля, вітер, дощ, сонце, зірки і т.п., поклонялись цим душам при певних обставинах. Це було необхідним для давніх людей, по-перше, для того, щоб пояснити собі причини всіх природніх явищ у цілком прийнятний для себе спосіб, а по-друге, – приписати духам усе добре й погане, що траплялося з ними впродовж усього життя. Безпосередньою причиною появи таких анімістичних поглядів могло бути й своєрідне тлумачення первісними людьми цілої низки акустичних і оптичних явищ, наприклад, грім, тінь тощо.

Згідно анімістичних уявлень, духовні істоти, як своєрідні двійники людей, тварин, рослин, предметів, управляють матеріальним світом і життям людини, або впливають на них і за гробом. Духи спілкуються з людьми, вчинки останніх приносять їм радість чи сум. Віра в існування духовних сутностей приводить до бажання задобрити їх жертвоприношеннями чи молитвою. Наприклад, тубільці Африки приносили в жертву духові ріки під час засухи тварину чи людину. Поклоніння воді збереглося в освяченні джерел і криниць. Зберігся донині звичай запускати кішку у нове житло, як символічну жертву духові землі, де збудовано будинок. Первісна людина вважала, що тварини і рослини також мають душу. Тому мисливці просили вибачення у тварин, коли мусили їх вбивати.

Від анімізму бере початок поховальний культ, витоки якого вбачають у давніх похованнях. Найбільш відоме відкриття знайдене в 1908 р. у печері Ле-Муст’є у Франції, де в неглибокій ямі був похований юнак 16-18 років, поруч з яким лежали кам’яні знаряддя праці і шматки м’яса.

Серед поховальних вірувань найбільше значення для еволюції релігії мали:

віра в безсмертя душі померлого, котра після смерті тіла здатна залишати свою тілесну оболонку і вести самостійне життя;

віра в потойбічний світ.

Потойбічний світ уявляли як продовження звичайного земного життя, тому в могилу клали особисті речі покійного, вважали, що вони служитимуть йому в „країні мертвих”. Водночас, уявлення про „той світ” не відзначались конкретністю. Потойбічний світ уявляли високо в горах чи глибоко під землею, на небі і навіть вище (місяць, сонце, зірки).

У багатьох народів головними двійниками, яких найбільше поважали первісні анімісти, були душі померлих родичів. Культ предків ґрунтувався на вірі в те, що померлі предки допомагають своїм живим родичам у земному житті (охороняють худобу, територію, самих людей, впливають на погоду тощо), а натомість вимагають здійснення для них постійних обрядів задобрювання у вигляді принесень жертовної їжі.

Анімістичне світосприйняття є кроком уперед у розвитку людини. Вірування у духовні істоти, що населяють світ, передували появі віри в Бога, тоді як Бог – це вища абстракція.

Тотемізм (індіан. мовою тотем – “його рід”) – комплекс обрядів і вірувань, пов’язаний із уявленням про надприродний зв’язок між певною групою людей і якимось предметом, зокрема видом тварин чи рослин. Термін тотемізм закріпився в науковому обігу на межі ХІХ – ХХ століть у працях англійського етнографа Д. Фрезера. Рід чи плем’я давні люди ототожнювали з тотемом – твариною або рослиною, – від якої цей рід походить. Наприклад, аборигени Австралії називали себе: “ми – діти кенгуру”, “ми – діти оливкового дерева”, ін. Тотем вважався „батьком”, предком-покровителем роду, його поважали, здійснювали різні обряди на його честь. Представникам певного роду заборонялося вбивати свого тотема, завдавати йому будь-якої шкоди. Водночас, поширеним був ритуальний обряд колективного поїдання м’яса тотемної тварини, т.ч. зміцнювалася єдність колективу, зростала віра у перенесення на рід надприродної сили тотема, якою він нібито володів. З цією ж метою люди маскувалися під тотемних тварин (птахів) – розфарбовували тіло, одягали звірині шкури чи пір’я птаха-тотема, носили на собі частини тіла тварини (ікла кабана, пазурі лева), наслідували їхні повадки, зовнішність, як от в обряді “уподібнення” тотему члени африканського племені вибивали собі нижні зуби, щоб бути схожими на антилопу. Повсюдної популярності набути ритуальні танці, в яких танцюристи наслідували рух тварин, ін.

Наріжним каменем тотемізму є вірування в тотемних „першопредків”. Вважалось, що та чи інша тварина (рослина) є прабатьком того чи іншого первісного роду або племені. Тому в тотемі люди вбачали добрих заступників від голоду, холоду, хвороб, ворогів. Тотемні першопредки, за міфами, жили в давноминулі часи на нинішній території племені.

Немає єдиної думки, як люди обирали собі тотем. Найчастіше тотем передавали у спадок. Вибір тотема в більшості випадків збігався з особливостями тваринного світу тієї місцевості, в якій жив первісний колектив. У пустельних регіонах тотемами вважали комах, у прибережних – риб, мисливські племена віддавали перевагу тотемам хижих тварин тощо. Тотемом могла стати не тільки ціла тварина, а й її частина. Цілу тварину вважали першопредком великого племінного колективу, а окремі роди виводили своє походження з її частин, називаючи себе „голова черепахи” тощо.

Спочатку тотемом вважали тільки справжню тварину, птаха, рослину. Згодом вистачало його більш-менш реалістичного зображення. Варто тут згадати про наскельні малюнки чи стилізовані скульптури звірів (бізонів чи ведмедів), знайдені археологами у ХІХ столітті.

Найвідомішим тотемом наших предків-слов’ян був ведмідь – „той, хто відає мед”. Ведмедями, за розумінням древніх слов’ян, ставали вмерлі родичі. Вся таємнича сила Ведмедя-тотема, за повір’ям, зосереджена у його волохатій (волосатій) лапі. Такі висушені лапи вивішували на вході у житло для захисту людей та домашньої худоби від злих духів. Звідси і бере своє ім’я слов’янське божество Волос (Велес), що було покровителем землі, худоби, багатства тощо.

Тотемізм зберігся у культі священних тварин багатьох релігій. Наприклад, в давньоєгипетській релігії не можна було вбивати кішок, крокодилів, лелек. В індуїзму і нині поклоняються корові. Сліди тотемізму чітко простежуються у християнстві. Наприклад, святий дух зображують у вигляді голуба, а Ісуса Христа часто називають агнцем, тобто ягням. Від обряду ритуального з’їдання тотема бере свій початок таємне причащання, під час якого віруючі під виглядом хліба і вина з’їдають тіло і п’ють кров Бога. Серед нас є чимало людей, які носять тотемні прізвища, як от Ведмідь, Вовк чи Вовчишин, Оленюк тощо.

Магія (від грецьк. maheia – “чаклунство”) – віра в можливість надприродного впливу на довколишній світ через обряди і таємничі дії. Існує кілька класифікацій магічних вірувань. Найранішою за часом і найбільш поширеною є та, що запропонована англійським релігієзнавцем Д. Фрезером (1854-1941), який поділив магію на наслідувальну та заразливу. Принцип наслідувальної магії – подібне викликає подібне. Наприклад, жінка, яка бажає стати матір’ю, повинна виготовити ляльку, відтак няньчити її й прикладати до грудей. У той час співплемінники вітали „породіллю”, роблячи при цьому вигляд, що жінка дійсно народила дитину. Заразлива магія ґрунтується на впливі на людину за допомогою предмета, який безпосередньо чи опосередковано зв’язаний з нею. Так, здійснюючи магічні дії, обряди над одежею, обстриженим волоссям або нігтями, люди вважали, що таким чином впливають на їх колишнього власника.

Одночасно Д. Фрезер поділяв магію на позитивну (чаклунство) та негативну (табу). Приклад негативної магії: під час полювання чоловіків їх дружинам заборонялось змащувати маслом голови дітей, т.ч. остерігалися, що здобич втече від мисливців, оскільки стане також слизькою, як голови дітей.

Значне поширення має класифікація магії, започаткована російським вченим С. Токаревим (1899-1985). Магічні вірування та обряди він поділив залежно від їх суспільної спрямованості та ролі в житті людей, а саме: шкідливі (чорні), військові, статеві (любовні), лікувальні, промислові, метеорологічні.

Суть шкідливої магії зводилися до того, щоб надприродним чином нанести шкоду одній або декільком особам. Наприклад, стародавні племена виготовляли статуетку, що зображувала противника, і проколювали її гострим предметом саме в тому місці, куди вони прагнули нанести рану. Зусилля військової магії спрямовували на забезпечення перемоги над противником, з цією метою у багатьох племен перед битвою інсценізувалися відповідні дії, а то й справжні військові баталії.

Мета любовної (статевої) магії – викликали симпатію у людини протилежної статі, або, навпаки, знищити її. Прийоми статевої магії різні, однак техніка її виконання проста. Наприклад, чоловіки з метою причарування жінок доторкалися до їх тіла зачарованими грудками землі або пропонували з’їси зачаровану їжу чи випити такий же напій.

Чимало прийомів лікувальної магії зумовлені раціональними підходами первісної медицини. До них відносять, наприклад, змащування розігрітим бджолиним воском грудей хворого, прикладання до місця кровотечі глини чи смол деяких дерев.

До промислової магії належали обряди, що супроводжували господарську діяльність людини. Така магія поділялася на мисливську, рибальську, землеробську тощо. Наприклад, магія присутня у танці, що передує полюванню. У житті первісного мисливця майже немає такої сфери діяльності, яка не доповнювалася й магічними діями. Наприклад, північноамериканські індійці перед початком полювання на бізонів виконували особливий мисливський танець, танцювальним рухам вони приписували надприродні властивості заманювати бізонів до стійбищ і забезпечувати вдале полювання. В багатьох племен існувало повір’я, що жінка, яка має дітей, може позитивно вплинути на плодючість землі, розмноження худоби.

За своєю метою до промислової магії близька метеорологічна. Магія подвоювала в уяві людей шляхи впливу на природу, вважали, що людина могла вплинути на природу не лише своєю працею (природний рух), а й особливими символічними діями-обрядами (надприродний шлях). Наприклад, щоб викликати дощ, лили воду через сито. Магічні дії, як правило, виконувала людина, яка мала зв’язок з таємними силами – „шаман”. Етимологічно термін „шаман” походить від поняття „знання”, в індоєвропейських мовах шаман – „той, хто знає”. Магію доповнювала система заборон і обмежень – табу (від полінез. – заборона) – заборона, що не підлягає ні сумніву, ні осмисленню. За її порушення наступала кара з неба, хвороба чи смерть. Найвідоміший приклад – заборона на певні види їжі у багатьох релігіях, всім відомі християнський чи мусульманський пости. Певні обмеження стосувались відносин з чужинцями, статевих взаємин з родичами, перебування на певній території. Також існувала заборона на певні слова, як от імена богів, вождів тощо (в іудаїзмі не промовляється ім’я бога Яхве). У сучасних релігіях магічні обряди нагадують християнські таїнства, молебні за здоров’я, за дощ, про дарування перемоги чи миру.

Фетишизм (від португ. fetico – зачарована річ) – віра в надприродні, чудодійні властивості матеріальних предметів. Вперше феномен фетишизації описав у ХVIII столітті фр. дослідник Ш. де Брюс у книзі „Культ богів-фетишів”. Вчений вважав, що фетиші – це предмети неживої природи, які привертали увагу людини особливими рисами. Для людини ранньородового суспільства, наприклад, не кожний камінець міг бути фетишем, а лише той, який важко піддавався обробці або вражав уяву особливою формою чи обставинами, за яких його знайшли. Так, члени племені дакота в Північній Америці камінець, що нагадував людське обличчя, розфарбовували, пестили, водночас до інших звичайних камінців, ставилися байдуже. Фетиші супроводжували первісну людину все життя. Ними ставали джерела, де людина тамувала спрагу, печера, де вона знайшла притулок, галявина, де росли корисні плоди. Це міг бути зуб тварини, навіть череп родича. На о. Пасха збереглися родові печери фетишів – кістки предків, камені, розписані символічними знаками, різні гібриди, – дістатись до яких доводилося з ризиком для життя. Люди вважали, що у фетишах живуть духи і їх власник користується їх підтримкою. Поклоніння фетишу найчастіше полягало в догляді за ним як за звичайною людиною. Наприклад, у будиночку фетишів одного з африканських племен були стілець, на якому міг би сидіти фетиш, матрац для його відпочинку – все розміром з людську долоню. Проте описані вченими й численні випадки покарання фетишів: їх били, викидали і замінювали іншими.

Більш пізнім проявом фетишизму стала практика штучного виготовлення фетишів з предметів, що традиційно вважалися чудодійними (шматочки священних дерев, пісок з місця злиття двох річок тощо). Згодом фетиші набули значення амулетів, що захищали від злих сил, чи талісманів, які приносили удачу їх власнику. Чоловіки мали свої амулети, жінки – свої, діти – свої. У сучасних релігіях фетишизм зберігся у вигляді поклоніння священним предметам, мощам, храмам. Наприклад, у християнстві існує культ Біблії, хреста, Богородиці тощо. Первісні релігійні вірування відіграли певну позитивну роль у розвитку людства. Вони сприяли накопиченню знань і виробничих навичок, відображали принцип колективізму, на якому ґрунтувалося життя первісної общини, стверджували моральні норми, що об’єднували суспільство.

Література:

Академічне релігієзнавство: Підручник / За ред. А.Колодного. – К., 2000.

Релігієзнавство: Навч. посібник / За ред. С.А.. Бублика. – К., 2001.

Історія світової релігієзнавчої думки: Хрестоматія. / Авт.: В.Лубський, ін. – К., 1999.

Калінін Ю.А., Харьковщенко С.А. Релігієзнавство: Підручник. – К., 2000.

Релігієзнавство / За ред. В.І.Лубського, В.І.Теремка. – К., 2000.

Релігієзнавчий словник / За ред. А.Колодного і Б.Лобовика. – К., 1996.

Ходькова Л.П. Релігієзнавство: Навч. посібник. – Львів, 2000.