4. Сучасне релігійне життя в Україні та його проблеми.

Україна – полі (багато) конфесійна держава, що зумовлено поліетнічним складом її населення. Наявні релігійні організації можна умовно поділити на громади традиційних церков, конфесії національних меншин, церкви (громади) східних віросповідань, неорелігії. Майже половина релігійних громад зосереджена в семи західних областях України. На 10 тис. населення у цьому регіоні припадає 9,6 громад, що значно більше ніж у південно-східних областях, де цей показник – 2,9. (наприклад, в Галичині функціонує 41,4 % громад від усіх, що зареєстровані в Україні).

Завдяки чинному законодавству, демократизації українського суспільства за роки незалежності, кількість релігійних об’єднань в Україні наближається до 28,5 тисяч, 105 конфесій, напрямів і сект (культів). За цей час Україна повернула 3600 храмів різним релігійним організаціям, збудувано 3500 культових споруд, 2233 будуються (дані на поч.2005 р.). Коли говорити в цілому про релігійну приналежність, то 97% українців сповідують християнство в його різних церковно-конфесіональних течіях (православ’я, греко-католицизм, протестантизм, католицизм та ін.). Переважна більшість українців, незважаючи на численні організації різних релігійних утворень та їх активну діяльність, сповідують традиційне православ’я, греко-католицизм. За різними опитуваннями і дослідженнями від 55 до 65 % опитаних віком понад 16 років у нас вважають себе православними.

Православ’я в Україні в основному репрезентують Українська Православна Церква Київського Патріархату (УПЦ КП), Українська Православна Церква Московського Патріархату (УПЦ МП) та Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ). Найбільша за кількістю парафій є УПЦ МП. Вона була утворена рішенням Архирейського Собору Російської Православної Церкви (РПЦ) в кінці січня 1990 р. і перебуває в підпорядкуванні Московській Патріархії, у „канонічному і молитовному єднанні з нею”. В її структурах на території України діє Синод РПЦ, який має вищу законодавчу, виконавчу і судову владу. Його членом є Митрополит Київський і Всієї України Володимир (Сабодан).

Синод РПЦ залишив за собою право остаточного затвердження або скасування постанов Синоду УПЦ, затверджує правлячих архиреїв для УПЦ. Таким чином, реальний статус УПЦ зводиться до статусу Митрополії Москви. Проте, слід зазначити, що кількість парафій не дає повної картини загальної кількості парафіян, оскільки в Західних регіонах України парафії можуть нараховувати від кількох сотень до кількох тисяч, тоді як на Сході, де найбільше прихильників УПЦ МП, не більше за мінімальну кількість (10 віруючих) необхідну для реєстрації. За даними соціологічних досліджень російського журналу „Поліс” (№ 4 за 1998 р.) переважна більшість віруючих України вважають себе парафіянами УПЦ КП. Так, наприклад, на Правобережжі до УПЦ КП віднесли себе 29,4 % всього населення, до УПЦ МП – 9 %. На Лівобережжі незначну перевагу отримала УПЦ МП – 11,9 % і 10,9 % УПЦ КП, але саме на Правобережжі зареєстровано більшість „статистичних” віруючих УПЦ МП. За даними іншого дослідження, проведеного центром „Демократичні ініціативи”, 34,3 % киян віднесли себе до УПЦ КП і тільки 4 % до УПЦ МП, проте остання має в Києві в півтора рази більше громад ніж перша.

Значною мірою це є віддзеркаленням не стільки релігійних, як політичних уподобань українських віруючих. Після розпаду СРСР УПЦ МП залишається важливим інструментом впливу Росії не тільки на духовне, а й на політичне життя України. Значна частина ієрархів і духовенства УПЦ МП є виразником інтересів тієї частини російського політикуму, які прагнуть відновлення імперії у вигляді якогось нового союзу трьох слов’янських народів і за допомогою церкви в Україні ідеологічно і політично впливати на віруючих. З ідеологічного арсеналу СРСР використовується застарілі міфи про „український націоналізм”, „уніатство”, „єдність слов’янських народів” і т. д., що на думку професора О. Пріцака є „парадоксальним спотворенням політично-релігійних ідеалів”. УПЦ МП бере активну участь в політичному житті України, підтримуючи проросійські політичні партії, зокрема КПУ, що на перший погляд, виглядає парадоксальним, враховуючи гоніння які здійснювались на церкву в СРСР зі сторони атеїстичної КПРС.

УПЦ КП є другою за чисельністю православних громад в Україні. Нею управляє Церковна Рада на чолі з Патріархом Філаретом і Священним Синодом, куди входить 7 постійних членів і 2 тимчасових, які призначаються із складу українського Єпископату. Періодично скликається Вища Церковна Рада на правах дорадчого органу, в якій беруть участь і світські особи – громадські діячі, представники наукової і творчої інтелігенції. Найвищим законодавчим органом є Всеукраїнський Православний Помісний Собор, у якому беруть участь виборні делегати від парафій, церковних братств, духовних місій. Церква нараховує 30 єпархій (з них 6 за кордоном , в тому числі 2 в Росії), Сибірську Митрополію, єпископати в Україні, Західній Європі, Південній Америці; окремі парафії в Північній Америці. УПЦ КП, її ієрархія і духовенство, беруть активну участь у процесі становлення в Україні єдиної Помісної Православної Церкви.

Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) вважає себе правонаступницею УАПЦ, котра була знищена в 30-х рр. комуністичним режимом в Україні і частково відновлена в 1942р. Вона підтримує зв’язки з канонічними центрами УАПЦ за кордоном. Громади УАПЦ функціонують переважно в Галичині, а також у Чернівецькій, Волинській, Рівненській, Черкаській та в інших областях в загальній кількості понад 1015. В червні 1992 р. відбулось об’єднання УАПЦ та УПЦ КП, яке проіснувало до листопада 1993 р. Після смерті її Патріарха Димитрія (Яреми) в 2000 р., на Соборі обрано Предстоятеля - Митрополита Тернопільського і Подільського Мефодія (Кудрякова).

Всі три Православні церкви існують як окремі. В їхніх стосунках загалом спостерігається напруженість і гострі суперечки, що інколи призводять до міжцерковних конфліктів, які є виявом небувалої в історії нашої країни кризи православ’я. Міжправославний конфлікт в Україні є адекватним віддзеркаленням суспільно-політичного контексту, культурних відмінностей, зіткненнями різних рівнів національного самоусвідомлення, різних типів історичної пам’яті і поглядів на майбутнє України, складнощів, які наявні в російсько-українських відносинах. Кризу поглиблює грубе втручання у внутрішньо-церковні справи представників політичних партій і рухів, сприяння конфліктних ситуацій з боку окремих зарубіжних центрів, які виборюють „свої канонічні території” в Україні. Тому головною проблемою в релігійному житті України є проблема єдності Українського православ’я, створення єдиної Помісної Православної Церкви в Україні. На перешкоді такому процесові стоїть ряд проблем, зокрема брак належної національної свідомості серед духовенства і віруючих, конфлікти в УАПЦ, які послаблюють можливості її об’єднання з УПЦ КП і одержання в перспективі канонічності зі сторони Вселенського Патріархату, ворожа позиція до такого процесу РПЦ. Але головною проблемою на шляху до створення єдиної Помісної Православної Церкви в Україні, є врегулювання канонічного статусу українського православ’я, визнання хоча б однієї з нині діючих українських церков (УПЦ КП і УАПЦ) зі сторони Вселенського Константинопольського Патріарха та інших світових автокефальних церков, адже значну частину українського духовенства і віруючих в рамках Московського Патріархату тримає факт його канонічного статусу. Головну умову яку поставив Вселенський Патріарх Варфоломій - об’єднання більшої частини української православної спільноти, насамперед УПЦ КП і УАПЦ. Виникнення такої спільноти цілком можливе на основі об’єднання УПЦ КП з УАПЦ, а також значної частини вірних Московського Патріархату, які проживають в регіонах, де домінує українська ідентичність. Ієрархи та духовенство УПЦ МП в ході президентських виборів у 2004 р., стали його активними учасниками, відкрито підтримували провладного кандидата В.Януковича, що суперечить чинному законодавству, зокрема ст. 5 І розділу Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації”. Ними ініціювалось проведення різних технологічних ходів з благословеннями, листівками, проповідями, діяльністю церковних організацій, братств, розкручувався міф про “православного” та “канонічного” кандидатів та “слугу сатани”, як називали його опонента. В цей же час більшість українських християнських церков виступали за проведення чесних і справедливих виборів. Враховуючи те, що за результатами виборів В.Ющенко переміг в 17 адміністративних районах України, де в 14 з них Московський патріархат утримує більшість за чисельністю парафій, то можна стверджувати, що позиція ієрархів та духовенства розійшлись з позицією віруючих. Це може позначитись на майбутньому цієї Церкви, зокрема посилення відцентрових тенденцій і відмінностей в середовищі УПЦ МП, які стають все помітніші, і спричинити рух тієї частини духовенства і віруючих УПЦ МП, яка має українську ідентичність і орієнтацію, до дедалі більшого прийняття нею відкрито проукраїнських позицій. Адже принаймі дві категорії вірних УПЦ МП збентежені і ображені у своїх почуттях – ті, які бажають бачити Церкву над політикою, а інші тим, що їхнім пастирям зрадило почуття справедливості і патріотизму.

На такому фоні посилюються позиції прихильників об’єднання всіх православних конфесій в єдину Українську Помісну Православну Церкву, ідею якої активно підтримує УПЦ КП. Вона змогла б реалізувати одну із основних функцій релігії – інтегративну, об’єднувати, а не роз’єднувати суспільство. Це завдання серйозне і досить складне, але цілком реальне, вагомих аргументів на користь Українського православ’я достатньо.

По-перше, жодна із визнаних Вселенським православ’я 15 автокефальних і 4 автономних православних церков кількісно не може конкурувати з українською, в тому числі і Російська, найбільша за територією впливу. В 1998р. РПЦ у самій Росії мала близько 7,5 тис. парафій, а в Україні в той час нараховувалося 10350 православних парафій.

По-друге, Київська митрополія є найстаршою на східнослов’янських землях і згідно церковних канонів є Матір’ю-Церквою Російської Православної Церкви, а не навпаки, на що тепер претендує РПЦ. Тому розумілою є відмова Архієрейсього Собору РПЦ 31 березня – 3 квітня 1992 р. щодо надання автокефалії УПЦ і антиукраїнська істерія, яка розгорнулася після цього і продовжується сьогодні. В разі створення єдиної української православної церкви кардинально зміниться геоконфесійна і геоцерковна ситуація в світі. РПЦ перестане бути найбільшою серед автокефальних церков, поступившись Українській Церкві.

Активну участь у процесі становлення в Україні єдиної Помісної Православної Церкви бере УПЦ КП та її Патріарх Філарет. Переломним етапом на цьому шляху може стати об’єднання з УАПЦ, яка на своєму Помісному Соборі в 2000 р. підтримала ідею об’єднання церков і навіть відмовилась від обрання Патріарха. Між ними практично не існує ніяких ідейних протиріч, УПЦ КП і УАПЦ ставлять перед собою спільну мету – “незалежній Україні – незалежну Церкву”. На даний час це ускладнюється конфліктом всередині УАПЦ, яка, через підтримку духовних зв’язків з канонічними центрами українського православ’я за кордоном, мала реальні шанси бути визнаною.

Католицизм в Україні в основному репрезентують Українська Греко-Католицька (УГКЦ), Римо-Католицька (РКУ).

УГКЦ з моменту її легалізації в 1989 р. відновила свою структуру і за кількістю громад посідає друге місце після православ’я. Переважна більшість громад знаходиться в західних областях України. УГКЦ активно впливає на національне відродження, розвиток національної свідомості і культури народу, суспільне життя України. Важливою ознакою суспільної діяльності УГКЦ є зусилля з подолання міжконфесійної ворожнечі між греко-католиками та православними. Одне із організаційних завдань, яке ще залишилося вирішити УГКЦ – це отримання нею Патріаршого Статусу. Підчас богослужіння Глава УГКЦ іменується Патріархом, але тільки формально. Папський Рим такого статусу досі не надав, тому Глава (як і сама УГКЦ) має обмежені права. Так, на Закарпатті діє окрема єпархія УГКЦ з центром в Мукачеві, що безпосередньо не підлягає Патріархові Святославу, а Римові.

Римо-католицька Церква (РКЦ) після відновлення діяльності своїх дієцезій (єпархій) в 1991р. практично закінчила їх розбудову, утворивши Львівську Архідієцезію як її духовний центр, управлінські та духовно – навчальні структури, які безпосередньо підпорядковуються Ватиканові (Апостольській Столиці). Очолює РКЦ в Україні Кардинал Мар’ян Яворський. Важливою подією в житті українських католиків і християн взагалі, був приїзд в Україну Папи Римського Іоана-Павла ІІ в червні 2001р., який мав не тільки релігійне, але й суспільно – політичне значення. Візит Понтифіка до України, незважаючи на шалені протести з боку УПЦ МП, яка мотивувала їх “експансією католицизму” і “уніатства”, належністю України до лише її “канонічних територій” і “утиском православних” в Західній Україні, відбувся з величезним успіхом, пройшов під гаслом “мостити шлях діалогу” з православними братами “у правді та любові”.

Протестантизм в Україні стає дедалі більш помітним елементом конфесійної картини України і становить близько 26 % від усіх релігійних громад. Найбільш чисельними серед них є Всеукраїнський Союз об’єднань євангельських християн баптистів (ВСОЄХБ), - 10 %; Всеукраїнський союз християн віри євангельської (п’ятидесятників) (ВСХВЄ), - 5 %; Церква адвентистів сьомого дня (ЦАСЛ), - 3 %; Релігійна організація свідків Єгови (РОСЄ) – 3 % (останню, до речі, ряд дослідників не відносять до протестантизму і ставлять під сумнів її належність до християнства взагалі), та інші – 5 %. Основні проблеми сучасного релігійного життя в Україні. Проблеми в релігійному житті незалежної України значною мірою одночасно сягають своїм коріннями як в її історію так і породжені сучасними реаліями суспільно-політичного життя. Однією з перших проблем, які виникли на релігійному грунті в Україні ще в кінці 80-х рр. ХХ ст., став православно-греко-католицький конфлікт, що мав глибоке історичне коріння і вступив в нову фазу в 1989 р. легалізацією УГКЦ, яка 40 років діяла нелегально. З одного боку, православні галичани довго не могли визначити реальності виходу з катакомб греко-католиків, які справедливо почали вимагати повернення релігійного майна, що належало їм до 1946 року. З іншого боку, греко-католикам не завжди вдавалося визнати іншу реальність – в Галичині, яка була до 1946р. повністю греко-католицькою, сформувалась чисельна православна громада. Православні і греко-католики претендували на одні й ті ж самі храми, греко-католики вимагали офіційної реабілітації своє Церкви, щоб включало б в себе повернення культових споруд, відібраних у них в 1946р.

Конфлікт відбувся в умовах надзвичайно гострої політичної боротьби за незалежність України і штучно підігравався спецслужбами СРСР та компартійними органами, що послаблювало Галичину, авангард українського національного відродження. Рішення місцевих органів влади про почергові відправи, будівництво нових храмів сприяли в основному вирішенні цієї проблеми, але до тепер залишились його окремі точки, вузли протистояння. Це дає змогу і привід для спекуляції зі сторони ієрархів і духовенства Російської Православної Церкви і УПЦ МП як її митрополії, заявляти громадськості про „переслідування” її віруючих в Західній Україні, хоча конфлікти, як правило відбуваються в площині греко-католики – УПЦ КП або УАПЦ. Наступною проблемою релігійного життя є надмірна політизація релігій, яка спостерігається в Україні. Окремі політики, партії, політичні рухи, державні органи влади скрито і відкрито використовують релігійні організації для досягнення політичних дивідендів, що яскраво проявило себе, наприклад, в ході останніх виборів в Україні. Це суперечить чинному законодавству, ст.. 5 І розділу Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації”, де чітко говориться що „... релігійні організації ... не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів”. Це завдає суспільству неабиякої шкоди, нівелюючи одну із головних функцій релігії – інтегративну. Іншою важливою проблемою сучасного релігійного життя в Україні, є вплив на релігійну ситуацію в державі активного впровадження зарубіжними місіонерами нетрадиційних для України релігійних течій і культів, які нерідко носять деструктивний характер, завдаючи суспільству шкоди. За деякими даними соціологів, більше 50 % населення в Україні вважають себе „традиційними християнами”, а тим чи іншим чином віруючими – 90 %, отже мінімум 30 % - приходиться на інші релігії. І, нарешті, остання найголовніша проблема, про яку говорилось вище, - це розкол в українському православ’ї, роз’єднаному на три гілки, які ведуть між собою жорстку боротьбу за храми, парафії, прихильність політичних сил і держави до них, не враховуючи інтереси віруючих при цьому. Такий стан послаблює суспільні функції релігії, її можливість активно впливати на національне відродження українського народу та державотворчі процеси в Україні, побудову демократичного громадянського суспільства, в якому Церква є важливим інститутом і відіграє значну роль.