goshulyak_70

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

народу» тощо. Згубні наслідки такої політики наш народ змуше ний буде долати ще протягом тривалого часу. Щоправда, варто зазначити, що попри всі названі вище лиха, завдяки перебуванню України у складі цих величезних наддержав нашому народу посту пово вдалося об’єднати свої основні етнічні землі. Тобто, здійс нюючи свою тривалу зовнішню експансію, Російська імперія, а згодом СРСР мимоволі реалізовували й одне з найважливіших геополітичних завдань українського народу.

Незважаючи на важкі, часом навіть трагічні за своїми наслід ками геополітичні обставини, багатовікову роз’єднаність, українсь кий народ ніколи не втрачав почуття національної ідентичності, усвідомлення своєї цілісності. І як тільки складалися сприятливі передумови, він знову вперто піднімався на боротьбу за своє визво лення, відновлення власної державності і соборності. З цього при воду Президент України Леонід Кучма в доповіді, присвяченій 80 річчю ЗУНР, виголошеній 1 листопада 1998 р. у Львові, влуч но вказав на головну особливість українського шляху до державної незалежності. «Вона полягала в тому, — наголосив він, — що поді лений, роздертий і розшматований народ не втрачав, зберігав у своєму генетичному коді однакове пристрасне прагнення як до волі, так і до єднання. І використовував кожну, навіть найменшу можливість для того, щоб заявити про Україну світові»17.

Отже, соборність усіх своїх етнічних земель, територіальна кон солідація здавна були заповітною метою українського національ но визвольного руху, який у складних умовах довготривалої від сутності власної державності фактично виконував об’єднавчу функцію, всіляко сприяючи налагодженню контактів між розме жованими державними кордонами частинами України. Великою заслугою української суспільно політичної думки кінця ХІХ — початку ХХ століть стало висунення як стратегічне завдання ви борення й побудови незалежної соборної Української держави, яка охоплювала б усі етнічно українські землі, що входили тоді до складу Російської та Австро Угорської імперій. По суті, вся істо рія нашого народу являє собою складний і тернистий шлях до те риторіальної соборності.

Однак найбільш повно й яскраво це проявилося у вікопомний період Української революції 1917–1920 рр. Названій події без перечно належить особливо важливе місце в багатовіковій історії нашого народу. Ставши однією з найбільших вершин в його націо нальному поступі, революція відродила (щоправда, ненадовго)

11

І. Гошуляк

не лише українську державність, але й соборність. Адже саме тоді величний ідеал соборної Української держави вперше за кілька століть із заповітних мрій і сподівань окремих речників і подвиж ників національної ідеї, з програмних вимог українських полі тичних партій став, нарешті, втілюватися в практику суспільного життя, охопив широкі народні маси і реалізувався у відродженій національній державності українського народу в кількох її формах.

Як відомо, до 1917 р. ніякого територіально політичного або територіально адміністративного утворення за назвою «Україна» просто не існувало. Справу відродження національної соборної дер жавності очолила попервах Українська Центральна Рада, створена на початку березня 1917 р. в Києві. З перших днів свого існування вона стала об’єднуючим, координуючим і спрямовуючим центром, до якого звідусіль, не тільки з України, а й з інших близьких і да леких країв, потягнулося пробуджене могутнім національно ви звольним зривом українство.

Розгорнувши боротьбу за державність українського народу, Центральна Рада започаткувала водночас процес збирання й кон солідації його національної території. Її лідери, в першу чергу не змінний голова Центральної Ради Михайло Грушевський, не за зіхаючи на заселені неукраїнською людністю території сусідніх народів, окреслили ті етнічні українські землі, що повинні були скласти автономну Україну, яка мала бути складовою частиною майбутньої Російської федеративної демократичної республіки.

Але так звана російська революційна демократія, не кажучи вже про відверто шовіністичні, реакційні політичні кола імперії, вчинила шаленний опір здійсненню цих намірів. Той факт, що українці є українцями, а не частиною російського народу, що укра їнська історія, культура, церковність, територія привласнені ро сіянами, виявився приголомшливим для їх імперської свідомості.

Влучну характеристику російській інтелігенції тієї доби щодо її ставлення до українського питання дав згодом відомий російсь кий релігійний мислитель, історик і публіцист Георгій Федотов*: «Пробуждение Украины, а особенно сепаратистский характер украинофильства изумил русскую интеллигенцию и до конца ос тался ей непонятным. Прежде всего потому, что мы любили Укра ину, ее землю, ее народ, ее песни, считали все это своим, родным.

* Наступні слова Г.Федотова, а також деяких інших російських авторів для більшої точності та образності подаються мовою оригіналу. — І.Г.

12

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

Но еще и потому, что мы преступно мало интересовались прошлым Украины за три четыре столетия, которые создали ее народность и ее культуру, отличную от Великороссии. Мы воображали по схемам русских националистов, что малороссы, изнывая под польс ким гнетом, только и ждали, что воссоединится с Москвой… Ког да религиозные мотивы склонили казачество к унии с Москвой, здесь ждали его горькие разочарования. Московское вероломство не забыто до сих пор. Ярче всего наше глубокое непонимание ук раинского прошлого сказывается в оценке Мазепы.

Новый этап в создании украинской нации падает на вторую половину ХІХ века. Бессмысленные преследования украинской литературы перенесли центр национального движения из Киева во Львов, в Галицию, которая никогда не была связана ни с Моск вой, ни с Петербургом. …Но мы по прежнему упрямо продолжали считать малороссийский язык наречием русского, хотя слависты всего мира, включая Российскую Академию наук, давно призна ли это наречие за самостоятельный язык.

…На наших глазах рождалась на cвет новая нация, но мы закры вали на это глаза…она рождалась рождалась веками, но в уско ряющемся темпе в наши дни. 1917 год был актом ее официального рождения»18.

Важливо при цьому наголосити, що жодна з вимог українців до Тимчасового уряду Росії не зустріла такого спротиву з його бо ку, як питання про територіальні межі майбутньої автономної України. Навіть погодившись під тиском могутнього українського національно визвольного руху на її створення, російський уряд з усіх сил намагався, насамперед, вкоротити територію України, обмеживши її лише п’ятьма губерніями, відрізавши до того ж ще від Чернігівщини чотири північні повіти. Природно, що така полі тика викликала масовий протестно об’єднавчий рух в Україні, особливо на штучно відірваних від неї територіях.

Успіхи на шляху відродження національної державності, в то му числі досягнення соборності українських земель, були закріп лені історичним III Універсалом Центральної Ради, ухваленим 7(20) листопада 1917 р. Ним проголошувалося утворення Укра їнської Народної Республіки і визначались її територіальні межі.

Згодом, внаслідок різкого загострення політичної ситуації в Ук раїні, викликаного агресією більшовицької Росії і розгортанням громадянської війни, національна державність і соборність опи нилися перед смертельною загрозою. Оцінюючи той критичний

13

І. Гошуляк

момент, М.Грушевський на початку 1918 р. в статті «В огні і бу рі» писав: «Тепер наш національно політичний рахунок дійшов особливо високих позицій. Боротьба йде за закріплення самос тійності й незалежності Української Республіки, за зібрання ук раїнських земель, за забезпечення основних соціальних реформ. Програш загрожує такими страшенними утратами, що від самої думки про них зупиняється серце»19. Отже, боротьба за соборність, тобто зібрання українських земель, чітко визначалася ним серед найважливіших пріоритетів революції (відразу після самостій ності й незалежності).

Загалом у добу Центральної Ради, долаючи величезні труднощі і перешкоди, вдалося добитися значних успіхів у розвитку і вті ленні в життя української соборницької концепції. Відроджена у формі УНР національна державність охопила переважну частину етнічно українських земель і відіграла важливу роль у консолі дації нації.

У період існування Української Держави гетьмана Павла Ско ропадського теж вживалися заходи, спрямовані на розширення територіальних меж за рахунок прилеглих етнічно українських земель. У складних внутрішніх і зовнішньополітичних умовах про тягом семи з половиною місяців ця держава більш менш успіш но здійснювала свою територіально об’єднуючу функцію.

Поява в листопаді 1918 р., внаслідок краху Австро Угорської імперії, ще однієї української держави — Західно Української Народної Республіки (ЗУНР) створила сприятливі передумови для дальшої реалізації української соборницької концепції, започат кувавши якісно новий етап боротьби за її здійснення. Відновлена Директорією після повалення гетьманського режиму Українська Народа Республіка (УНР) і ЗУНР, незважаючи на значні відмін ності в господарській інфраструктурі, політичній культурі, конфе сійних відносинах, а також у стратегічних орієнтирах і зовнішньо політичних розрахунках своїх керівників, з перших днів існування прагнули до об’єднання в одне державне ціле. Надзвичайно важ ливо, що це прагнення витікало з мрій і бажань багатьох поколінь українського народу, спиралося на масовий об’єднавчий рух, який охопив усі його землі.

Справжньою вершиною соборницьких звершень українсько го народу тієї доби став історичний Акт Злуки УНР і ЗУНР, обна родуваний в урочистій обстановці Директорією 22 січня 1919 р. на Софійському майдані Києва. В цьому історичному документі,

14

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

зокрема, наголошувалось: «Од нині воєдино зливаються століт тями одірвані одна від одної частини єдиної України — Західно Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна.

Здійснились мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України.

Од нині є єдина незалежна Українська Народна Республіка»20. Але через непереборні об’єктивні обставини об’єднання УНР

іЗУНР не було тоді доведено до кінця. Фактичний крах формаль но досягнутої соборності був спричинений багатьма факторами. Найголовніші з них — агресія проти України більшовицької та білогвардійської Росії, Польщі, Румунії, деяких інших країн, не гативне ставлення провідних держав світу до справедливого вирі шення українського питання, а також відсутність загальнонаціо нальної єдності серед самих українців, що призвело до розбиття державницького потенціалу нації між різними політичними плат формами, розгортання братовбивчої громадянської війни.

Незважаючи на це, день 22 січня 1919 р. назавжди залишиться в пам’яті нашого народу як один з найвеличніших і найпрекрас ніших моментів його історії, як свято соборності України. Врахо вуючи велике політичне та історичне значення об’єднання УНР

іЗУНР для утворення єдиної (соборної) української держави, Пре зидент України Л.Кучма своїм указом від 21 січня 1999 р. поста новив: «Установити День соборності України, який відзначати щорічно 22 січня — у день проголошення в 1919 р. Акта злуки»21. Прийняття цього указу безсумнівно стало яскравим виявом тор жества історичної справедливості. Адже протягом багатьох деся тиліть цю по справжньому доленосну подію можливо було відзна чати лише нелегально або ж далеко за межами України.

Період після обнародування Акта Злуки був наповнений як ге роїчними, так і драматичними, а нерідко навіть трагічними сто рінками боротьби українських патріотів за незалежну соборну Україну. Однак йому, враховуючи обмежений обсяг цієї праці, ав тор планує присвятити окреме дослідження.

Вивчення багатого і повчального досвіду боротьби нашого на роду за свою територіальну консолідацію і соборність, нагромадже ного в добу Української революції, має важливе як наукове, так

іполітичне значення. Адже, незважаючи на наявність величез ного масиву наукової, документальної, мемуарної і науково по пулярної літератури, присвяченої подіям 1917–1920 рр., обрана

15

І. Гошуляк

нами тема досі залишається недостатньо вивченою. Спеціальних узагальнюючих праць щодо неї усе ще бракує, хоча й багато дос лідників більшою чи меншою мірою торкалися її (детальніше про це йтиметься далі).

Актуальність дослідження зумовлюється також необхідністю розвінчання фальсифікацій і міфів стосовно цієї проблеми. Адже майже два століття в Україні замість ідеї власної соборності всіма засобами пропагувалась і насильницьки насаджувалася грубо сфальсифікована концепція розвитку українського народу, який нібито споконвіків боровся не за своє власне об’єднання у націо нальній державі, а за те, щоб об’єднатися з російським народом (справді, чого тільки не вигадаєш з метою увічнення панування). Водночас ідея споконвічної єдності не лише суто російських,

ай близьких та віддалених від них величезних територій інших народів (українського в тому числі), ідея соборності Росії стала панівною в усій російській, а згодом у дещо завуальованому вигляді в радянській історіографії, і навіть офіційною державною докт риною. Зрозуміло, що служила ця наскрізь фальшива, антина укова концепція великодержавним інтересам Російської імперії,

апізніше її спадкоємцю — СРСР.

Наслідки багаторічного впровадження в життя цієї концепції цілком очевидні. Вони дуже згубно позначалися на вихованні кількох поколінь українців, сприяли поглибленню роз’єднаності нашого народу, протиставленню його на «східняків» і «західня ків» тощо. Ось чому й досі в Україні є немало людей, у тому числі й серед її політичної та інтелектуальної еліти, які не розуміють справжнього значення нашої соборності. Є, на жаль, і такі, хто її відверто заперечує й відкидає. Невипадково, особливо під час різних виборчих кампаній, загострення політичної ситуації в краї ні, окремі політичні сили не зупиняються перед спокусою підкрес лювати і навіть роздмухувати відмінності між різними регіонами України задля своїх егоїстичних цілей. Президентські (2004 р.), а згодом парламентські (2006, 2007 рр.) вибори — яскраве й боліс не тому підтвердження.

У запалі передвиборчої боротьби за посаду Президента України окремі політичні сили, не без допомоги російських політтехнологів, відверто посягнули на цілісність і соборність нашої Батьківщи ни. Внаслідок цього штучне протиставлення деяких регіонів країни набуло дуже небезпечних масштабів і форм. Були, зокрема, реані мовані ідеї автономізації і федералізації України, з’явився проект

16

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

створення так званої Південно Східної республіки, лунали навіть заклики приєднати деякі регіони України до Російської Федерації.

Актуальність проблеми посилюється ще й тим, що значна частина сучасної наукової і політичної еліти Росії, як, до речі, і в досліджуваний період, сприймає сам факт існування суверенної України як непорозуміння, історичний казус, втрату своїх спокон вічних територій, тобто з точки зору великодержавних, імперських позицій. Подібні погляди нині активно пропагуються на сторінках російських видань, проголошуються з трибун наукових і політич них форумів. «Украина в нынешних границах, — повчав в одному зі своїх інтерв’ю тодішній голова Конгресу російських общин Дмит рій Рагозін, — это наследие печально известного Брестского мира, когда от России оторвали ее часть и назвали Украиной для оформле ния условий этого позорного пакта»22. Примиритися з цим, на його думку, у жодному разі не можна, оскільки ми — одна держава.

Голова комітету з геополітики Державної думи Росії Олексій Митрофанов, виступаючи 3 березня 1998 р. на парламентських слуханнях з теми «Договір про дружбу, співробітництво і партнер ство між Російською Федерацією і Україною — шлях до нових міждержавних відносин», з відвертою цинічністю заявив наступ не: «Вы знаете наше отношение к распаду СССР, к возможности воссоздания на пространстве бывшего СССР или на части прост ранства бывшего СССР единого государства. Исходя из этого зак лючать договор о дружбе и сотрудничестве с Украиной просто не целесообразно…

И здесь не только проблема Крыма, хотя проблема Крыма — острая и особенно чувствительная для российского сердца. А Ки ев, а Харьков? Киев, мать городов русских? Бьется наш Юрий Михайлович (Лужков — І.Г.) за Севастополь, но не только в Се вастополе дело! Дело в неприятии принципиальном: нет государ ства «Украина»23.

Не відстають від названих політиків і деякі російські вчені. В своїх працях вони намагаються обґрунтувати великоімперські посягання Росії на українські та інші землі, необхідність «реінтег рації», тобто нового «возз’єднання, насамперед східнослов’янсь ких народів, привчити українців і білорусів до таких нібито без невинних і спільних назв, як «славянорусский народ», «русские народы», з тим щоб затягнути їх у нове імперське ярмо.

Зокрема, Наталія Нарочницька, оплакуючи крах горезвісних Російської, згодом радянської імперії, чи не найбільше звинувачує

17

І. Гошуляк

вньому так званий український сепаратизм, використовуючи з цією метою давно розвінчаний і збанкрутілий антиукраїнський ідеологічний арсенал російських націоналістів. Чого варті, нап риклад, хоча б наступні її твердження. «Москва вновь оторвана от Киева, русские стали разделенной нацией». «...Севастополь есть очевидное условие дальнейшего исторического существования России». «С исторической точки зрения разъединение триедино го русского православного ядра есть апостасийное явление и по ражение православия и славян в пользу антихристианских сил. С геополитической — православная Украина уже зажата в знако мые исторические тиски между «латинской» Галицией и крымс кими татарами, поощряемыми из Стамбула, из коих она вырва лась через Переяславскую Раду»24.

До реставрації Росії, по суті, як нової імперії протягом трива лого часу наполегливо закликає у своїх працях російський кому ніст Сергій Бабурін. Звичайно ж, насамперед, за рахунок України, прикриваючи при цьому відверто великодержавні, імперські погляди різними словесами. «Реинтеграцию, — роз’яснює він в од ній зі своїх останніх праць, — следует воспринимать именно как российскую потому, что она есть процесс восстановления целост ности русской нации и объединения прежде всего трех русских государств — Украины, Российской Федерации и Республики Бе лорусь. В силу объективных причин центром, объединяющим во круг себя другие русские государства, стержнем Российской ци вилизации является сегодня Российская Федерация»25.

Існують ще хитріші теорії, спрямовані на розкол України і нове поглинення її Росією. Щоб замаскувати ці цілі, Олександр Па нарін особливо наголошує на історичній ролі Києва як справжньо го центру православ’я і закликає саму Росію приєднатися до нього. «На Украине, — стверджує він, — активно действуют силы, пы тающиеся присоединить Киев к Галиции, а оттуда увести на ро мано германский Запад. В униатском движении, сегодня ставшим политической силой на Украине, такая программа заложена. Но

яверю, что у Киева — другая историческая судьба — стать духов ной столицей восточного славянства, ищущего второй Рим (или вторую Европу), завещанной нам Византией»26. Не важко помі тити за ширмою цих пишномовних слів повну ігнорацію існуван ня суверенної України, самобутнього українського народу, праг нення, розірвавши їх на частини, знову приєднати до заповітної імперії.

18

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

Та особливу небезпеку для України й інших суверенних держав, що виникли на пострадянському просторі, становлять ідеї так зва них неоєвразійців, оскільки вони мають чи не найбільшу попу лярність серед керівних політичних кіл сучасної Росії. Їх лідер — Олександр Дугін, автор багатьох книжок, у своїй праці «Основи геополітики» розглядає Україну, її державний суверенітет як най більший виклик і загрозу Росії, покінчити з якою у будь який спосіб для останньої конче необхідно. «Украина как самостоя тельное государство с какими то территориальными амбициями, — наголошує він, — представляет собой огромную опасность для всей Евразии, и без решения украинской проблемы вообще гово рить о континентальной геополитике бессмысленно»27. І далі: «Существование Украины в нынешних границах и с нынешним статусом «суверенного государства» тождественно нанесению чу довищного удара по геополитической безопасности России, рав нозначно вторжению на ее территорию. Дальнейшее существова ние унитарной Украины недопустимо»28.

Аналізуючи сучасні тенденції розвитку Росії, зміст її офіційної геополітичної стратегії, спрямованої на протиставлення демок ратичному Заходу, відродження неоімперії, мимоволі переконуєш ся в тому, наскільки пророчим виявився прогноз вже цитованого нами Г.Федотова. Майже шість десятиліть тому він писав: «Как обеспечить мир и в будущем от висящей над ним угрозы русской агрессии? Большевизм умрет, как умер национал социализм. Но кто знает, какие новые формы примет русский фашизм и нацио нализм для новой русской экспансии?»29. Хотілося б, щоб увесь цивілізований світ й насамперед сучасні українські політики при слухалися до цього попередження.

Зупинимося хоча б стисло на історіографії проблеми соборності України названого періоду. Принагідно зазначивши, що з окре мих важливих сюжетів, у тому числі з питання оцінки Акту Злуки, історіографічний аналіз буде здійснено в основному тексті роботи.

Першими її дослідниками виступили лідери й активні учас ники Української революції 1917–1920 рр. — М.Грушевський, В.Винниченко, Д.Дорошенко, І.Мазепа, М.Шаповал, П.Христюк та інші, праці яких публікувалися тоді переважно за межами Ук раїни. Хоча спеціальних комплексних досліджень, присвячених їй, вони не створили, ця тема чітко простежується як одна з найваж ливіших в їхніх узагальнюючих працях з історії України та націо нально демократичної революції тієї доби30. Зокрема, М.Шаповал

19

І. Гошуляк

урозробленій ним українській визвольній програмі на основі набу того в той період багатого досвіду на перше місце чітко поставив саме проблему соборності (самостійності — лише на друге). «Увесь український нарід, — підкреслював він, — мусить зібратися (звід ціль слово «соборність») в одній державі. В Українську Респуб ліку мають бути включені всі займанщини: російська (Вел. Ук раїна і Кубань), польська, румунська, чешська»31.

Не меншу цінність становлять також праці лідерів і активних учасників визвольної боротьби на західноукраїнських землях, орга нізаторів ЗУНР, ініціаторів соборницького процесу, таких як К.Левицький, М.Лозинський, Л.Цегельський та інших32. За свід ченням одного з найавторитетніших дослідників історії ЗУНР — О.Карпенка, К.Левицький у програмній статті «Не шляхом роздо ру», написаній в 1923 р., чітко визначив: «Нам треба передусім ствердити, що провідною програмою усього українського народу є: Соборна Україна». І далі, розвиваючи цю думку, писав: «Соборна Україна є тільки одна і єдина, що має з’єдинити усі українські землі в одній соборній українській державі»33.

Щодо радянської історіографії, то вона цю проблему, як, до речі, Українську революцію 1917–1920 рр. загалом, відверто й цілеспря мовано фальсифікувала або ж просто замовчувала та ігнорувала, оскільки виходила з заперечення національної державності й собор ності нашого народу. Натомість у присвячених цьому періоду числен них спеціальних та узагальнюючих працях всіляко ідеалізувалася радянська форма державності, нібито як єдина закономірна і право чинна, найсправедливіша і найпрогресивніша в світі. Характерним прикладом у цьому відношенні може служити наступне твердження одного з відомих радянських дослідників Р.Симоненка: «Єдиними послідовними борцями за возз’єднання всіх українських земель в єди ній суверенній державі, справжнім виразником національних праг нень українського народу були Радянська влада і більшовики»34.

Ось чому протягом багатьох десятиліть проблема соборності України висвітлювалася лише вченими української діаспори, та й то переважно не у спеціальних, а в загальних виданнях. Серед них варто виділити дослідження М.Стахіва, С.Ярославина, І.Лисяка Рудницького, В.Гришка35 та інших. Їм, як правило, притаманні глибокий аналіз досліджуваних соборницьких актів і подій, істо ріософський рівень узагальнень і висновків.

Лише внаслідок краху комуністичного режиму й проголошення суверенної України наші вчені розпочали досліджувати цю пробле

20