6. Право приватної власності

та правові форми її реалізації

Право приватної власності – це юридично визначене й забезпечене право фізичної особи (громадянина України, особи без громадянства або громадянина іншої держави) використовувати засоби виробництва, що належать їй, за власним бажанням у власних інтересах.

Суб’єкт права – фізична особа або приватне підприємство (створене нею).

Об’єкт права – майно виробничого призначення, на базі яких здійснюється діяльність.

Форми реалізації приватної власності:

1) право господарського відання здійснюють унітарні підприємства з наймом працівників, які повинні діяти з метою отримання прибутку на принципах власної окупності;

2) право оперативного управління здійснюють суб’єкти приватної власності – юридичні особи, якщо їх діяльність фінансується засновником;

3) оренду здійснюють на основі приватної власності, яка передається в користування іншим особам.

Тези лекції № 8

Використання в господарській діяльності прав інтелектуальної власності

План

1. Цілі та принципи правової охорони об’єктів інтелекту­альної власності.

2. Загальні положення правового реґулювання відносин з використання в господарській діяльності прав інтелектуальної власності.

1. Цілі та принципи правової охорони об'єктів інтелектуальної власності

Інтелектуальна власність – власність на результати інтелектуальної діяльності, творчої діяльності, засоби індивідуалізації, що входять у сукупність об’єктів авторського та винахідницького права.

Інтелектуальна власність означає творіння людського розуму: твори науки, літератури та мистецтва; відкриття; винаходи; корисні моделі; промислові зразки; раціоналізаторські пропозиції; знаки для товарів і послуг; результати науково-дослідних робіт; інші результати інтелектуальної праці, що використовуються в торгівлі.

Необхідно зауважити, що право інтелектуальної власності й право власності на річ не залежать одне від одного. Перехід права на об’єкт права інтелектуальної власності не означає переходу права власності на річ. Перехід права власності на річ не означає переходу права на об’єкт права інтелектуальної власності (ст. 419 ЦК України).

Немайнові права не можуть бути припинені інакше ніж відповідно до закону, тимчасом як припинення майнових прав здійснюється на розсуд власника.

Інтелектуальна власність підрозділяється на дві категорії:

• авторське право, яке включає літературні та художні твори, такі як романи, поеми, фільми, музичні твори; твори вжиткового мистецтва, такі як малюнки, картини, фотографії та скульптури, а також архітектурні споруди. Суміжні права включають права артистів-виконавців на їх виконання, права виробників фонограм на їх записи та права мовних організацій на їх радіо- і телепередачі;

• промислова власність (патентне право), яка включає винаходи (патенти), товарні знаки, промислові зразки та географічні позначення джерел походження товарів.

Промислова власність – це виключні права на результати інтелектуальної діяльності, що використовуються у виробництві.

Термін "промислова власність" широко застосовується в законодавствах багатьох держав, а також у міжнародних конвенціях і угодах. Паризька конвенція з охорони промислової власності від 20 березня 1883 р. до об’єктів промислової власності, що охороняються, відносить: винаходи, корисні моделі, промислові зразки, товарні знаки, фірмове найменування, позначення походження товарів, а також методи припинення недобросовісної конкуренції. Крім того, до складу промислової власності варто віднести: раціоналізаторські пропозиції, селекційні досягнення в рослинництві й тваринництві, топографії інтеґральних мікросхем.

Правовідносини в цій галузі реґулюються цілою низкою законів і нормативних актів, міжнародними конвенціями й угодами:

1. "Про авторське право і суміжні права" від 23.12.1993 р.

2. "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" від 15.12.1993 р.

3. "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" від 15.12.1993 р.; "Про охорону прав на промислові зразки" від 15.12.1993 р.

4. "Про охорону прав на сорти рослин" від 15.12.1993 р.

5. "Про племінну справу у тваринництві" від 15.12.1993 р.

6. "Про науково-технічну інформацію" від 25.06.1993 р.

7. "Про захист інформації і автоматизовані системи" від 05.07.1994 р.

8. "Про мінімальні ставки винагород за використовування творів літератури і мистецтва" від 18.11.1994 р.

9. "Про державну реєстрацію прав авторів на твори науки, літератури і мистецтва" від 18.07.1995 р.

10. "Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем" від 05.11.1997 р.

11. "Про охорону прав на позначення походження товарів" від 16.07.1999 р.

12. "Про розповсюдження екземплярів аудіовізуальних творів і фонограм" від 23.03.2000 р. та інші.

У межах авторського права зазначеними вище нормативно-правовими актами реґламентується також використання в господарській діяльності об’єктів суміжних прав, до яких, незалежно від призначення, змісту, оцінки, способу та форми вираження, відповідно до ст. 35 Закону "Про авторське право і суміжні права" та ст. 449 ЦК України належать такі об’єкти, як: виконання літературних, драматичних, музичних, музично-драматичних, хореографічних, фольклорних та інших творів, фонограми, відеограми та програми (передачі) організацій мовлення.

Суб’єктами авторського права відповідно до ст. 7 Закону України "Про авторське право і суміжні права" є: автори творів, тобто фізичні особи, які своєю творчою працею створили твір, та інші особи, які отримали права на використання твору на підставах, передбачених чинним законодавством України. Для суб’єктів господарювання такою підставою переважно є договір, відповідно до якого вони придбавають або отримують у користування той чи інший об’єкт авторського права. Разом із тим, згідно з ч. 2 ст. 429 ЦК України майнові права інтелектуальної власності можуть виникнути в суб’єкта господарювання й на підставі дії кількох умов, а саме наявності трудових відносин між ним та автором і відсутності домовленості між ними про те, що майнові права на створений під час виконання трудових обов’язків результат творчої діяльності будуть належати виключно творцеві тощо.

Суб’єктами інтелектуальної власності можуть прийняти різні варіанти рішень щодо правової охорони об’єктів інтелектуальної власності:

• зберігати конфіденційність інформації щодо норм законодавства про комерційну таємницю;

• зробити об’єкти інтелектуальної власності загальнодоступними без отримання патенту (шляхом демонстрації його на виставках, видання статті, монографії);

• одержати документи, що підтверджують право виключної власності на об’єкти інтелектуальної тпраці.

Охорона прав на об’єкти інтелектуальної власності здійснюється на підставі законів України, згідно з якими автор або інша визначена законом особа одержує від держави виключні права на створений об’єкт інтелектуальної власності на визначений (у законі) період часу. Ці права підтверджуються охоронним документом, який видається власнику об’єкта інтелектуальної власності: патенту або свідоцтва. Водночас для об’єктів промислової власності та засобів індивідуалізації учасників господарських відносин реєстрація є необхідною умовою виникнення відповідних прав. Одержавши охоронний документ, власник одночасно одержує право на захист з боку держави. Це дає йому можливість розкрити зміст свого об’єкта інтелектуальної власності для всіх осіб, щоб вони дістали можливість використовувати його на законних підставах, тобто з дозволу автора, з обов’язковим відрахуванням йому винагороди за цей дозвіл. Саме тому охорона, яка надається інтелектуальній власності державою, сприяє збільшенню числа винаходів і раціоналізаторських пропозицій, розповсюдженню нових ідей, матеріалів, технологій, розвитку науково-дослідної діяльності, а зрештою – технічному та суспільному проґресу. Охорону прав на об’єкти інтелектуальної власності здійснює Державний департамент інтелектуальної власності України.

Охорона прав на об’єкти інтелектуальної власності є дієвим механізмом у плані захисту від недобросовісної конкуренції. Якщо уявити, що не було б такої охорони, то власник об’єкта інтелектуальної власності замість додаткового прибутку від його використання мав би тільки збитки. Сам процес створення (розроблення) об’єкта інтелектуальної власності вимагає значних матеріальних витрат. Недобросовісні конкуренти в таких умовах можуть запозичити ідею на стадії, коли продукт вже готовий до промислового використання. У цьому випадку вони одержують перевагу, оскільки не витрачали зусиль на стадії створення нового конкурентоспроможного продукту.

Громадяни України мають право запатентувати інтелектуальну власність в інших країнах. Для отримання охоронного документа за рубежем необхідно подати відповідну заявку до Державного департаменту інтелектуальної власності. Якщо протягом трьох місяців від дати подання заявки не буде заборони на патентування, то заявка може бути подана до відповідного органу відповідної держави. Згідно з міжнародними угодами про міжнародну реєстрацію інтелектуальної власності, обов’яз­ковою умовою є подання заявки до власного національного патентного відомства.

Охорона прав на об’єкти інтелектуальної власності ґрунтується на таких принципах:

1. Принцип охороноздатності. Він означає, що об’єкт правової охорони повинен відповідати вказаним у законі вимогам (винахід повинен бути новим, мати рівень винахідництва і промислового застосування).

2. Принцип визнання за правовласником виключного права на об’єкт права інтелектуальної власності.

3. Принцип дотримання прав не тільки власників права, але й дійсних розробників (авторів, винахідників).

4. Принцип дотримання балансу інтересів власників прав, з одного боку, і суспільства – з іншого, шляхом обмеження монополії на об’єкт права, наприклад установлення розумного терміну дії охоронного документа.

Згідно зі ст. 432 ЦК України захист права інтелектуальної власності здійснюється судом:

1. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права інтелектуальної власності.

2. Суд у випадках та в порядку, встановлених законом, може постановити рішення, зокрема, про:

1) застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів;

2) зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності;

3) вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності;

4) вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, які використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності;

5) застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об’єкта права інтелектуальної власності. Розмір стягнення визначається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення;

6) опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення.