12. Руссо: спільна воля

Ж.-Ж.Руссо (Jean-Jacques Rousseau, 1712-1778), на протива­гу таким своїм попередникам, як Лок і Монтеск'є, пріоритетним вважав не розум, а почуття. У його концепції вирішальна роль належить не індивіду з його егоїстичними інтересами, а суспіль­ству й так званій спільній волі членів цього суспільства. Окремо­го члена цього суспільства Руссо розглядав не як самодостатньо­го індивіда, а як органічну частину суспільства, де він здобуває усі свої здібності (мову, розум, чесноти). Ці його погляди визна­чили розуміння права й законів. Модель права, що він розвиває, можна віднести до соціально-волюнтаристського типу.

По-перше, джерелом виникнення права Руссо вважав спільну волю народу, відображену в суспільному договорі. Це дає змогу розглядати його як представника правового соціального волюнтаризму. Але до нього воля трактувалася як воля Бога чи окремих осіб. Він же говорить про волю всієї спільноти, яка відображає саме інтереси суспільства, з якими збігаються осо­бисті інтереси його членів, якщо їх правильно розуміти.

По-друге, він уважає, що закони, ухвалені відповідно до суспільного договору й спільної волі, будуть за визначенням справедливими, оскільки вони відображають спільну волю усьо­го народу, і як такі, не можуть шкодити народу й окремим індивідам. По-третє, на відміну від своїх попередників, Руссо розглядає закони як передумову свободи індивіда в суспільстві, а не як засіб її захисту. Він обґрунтовує тезу, що воля у при­родному становищі, тобто там, де немає законів, фактично є рабством, тому що означає підпорядкування людини своїм неприборканим примхам і бажанням. Справжня ж моральна сво­бода полягає в підкоренні законам, встановленим суспільством для його окремих членів.

Руссо:

Я хочу дослідити, чи можливий у цивільному стані (суспільстві) який-небудь принцип управління, заснований на законах, надійний, якщо сприймати людей такими, які вони є, а закони - такими, яки­ми вони можуть бути. У цьому дослідженні я весь час буду нама­гатися сполучити те, що дозволяє право, з тим, що наказує ко­ристь, так, щоб не виявилося ніякої розбіжності між справед­ливістю й вигодою. ...

Людина народжується вільною, але всюди вона в оковах. Хтось вважає себе володарем інших, що не заважає йому бути рабом ще більшою мірою, ніж вони. Як сталася ця зміна? Не знаю. Що мо­же надати їй законності? Гадаю, що на це запитання я зможу відповісти [Руссо, с. 197-198].

Я думаю, що люди досягли тієї межі, коли сили, що перешкод­жають їм залишатися в природному стані, перевершують сили, яких докладав кожний індивід, щоб залишитися у цьому стані. Тоді цей споконвічний стан не може більш тривати, й людський рід за­гинув би, не зміни він свого способу життя ...

Знайти таку форму асоціації, що захищає й убезпечує всією спільною силою особистість і майно кожного з членів асоціації, і за­вдяки якій кожен, поєднуючись з усіма, підкоряючись, однак, тільки самому собі, лишається настільки ж вільним, як і раніше. Така ос­новна задача, що розв'язує Суспільний договір [ Там само, с. 207].

Отже, якщо ми усунемо із суспільного договору те, що не є його сутністю, то ми побачимо, що він зводиться до такого положення: Кожен з нас передає до загального надбання й переходить під вище управління спільної волі свою особистість і всі свої си­ли, і внаслідок цього кожен член асоціації перетворюється в не­віддільну частину цілого.

Негайно замість окремих осіб, що стали сторонами договірних відносин, цей акт асоціації створює умовне колективне Ціле, яке складається зі стількох членів, скільки голосів нараховують загаль­ні збори. Це Ціле досягає внаслідок такого акту своєї єдності, стає спільним я, здобуваючи своє життя й волю. Ця юридична особа, що утворилася внаслідок об'єднання всіх інших, колись іменувала­ся Громадянською спільнотою, нині ж іменується Республікою, або Політичним організмом: його члени називають цей політичний організм Державою, коли він пасивний, Сувереном, коли він ак­тивний, Країною - при зіставленні його з йому подібними. Що стосується членів асоціації, то вони в сукупності дістають ім'я на­роду, а окремо називаються громадянами, як такі, що беруть участь у верховній владі, і підданими, підкоряючись законам Дер­жави [ Там само, с. 208-209].

Цей перехід від стану природного до стану громадянського по­роджує в людини дуже помітні зрушення, заміняючи в ній інстинкт справедливістю й надаючи її діям того морального характеру, яко­го раніше їй бракувало. Тільки тоді, коли голос обов'язку замінив плотські потяги, а право — бажання, людина, що дотепер рахува­лася тільки із собою, змушена діяти згідно з іншими принципами й радитися з розумом, перш ніж потурати іншим спонукам ...

... Внаслідок укладення Суспільного договору людина втрачає свою природну свободу й необмежене право на те, що її приваб­лює й чим вона може заволодіти; здобуває ж вона свободу грома­дянську і право власності на все, чим володіє. Щоб не помилити­ся у визначенні цього відшкодування, треба точно розрізняти природну свободу, межами якої є лише фізична сила індивідуума, і свободу громадянську, яка обмежена спільною волею, а також розрізняти володіння, що є лише наслідком застосування сили або права того, хто прийшов першим, і власність, яка може ґрунтува­тися лише на законному документі.

До того, що вже сказано про надбання людини в громадянсь­кому стані, можна було б додати моральну свободу, яка одна ро­бить людину справжнім господарем самого себе; тому що бути під впливом своїх хотінь - це рабство, а підкорятися законові, який ти сам для себе установив, є свобода [Там само, с. 212-213].

Коли я кажу, що предмет законів завжди має загальний харак­тер, я розумію це так, що Закон розглядає підданих як ціле, а дії — як його породження, але ніколи не бачить у людині індивіда чи окремого чинника ...Усяка дія, об'єкт якої має індивідуальний характер, не належить до законодавчої влади.

Усвідомивши собі це, ми відразу ж зрозуміємо, що тепер зайве запитувати про те, хто повинен створювати закони, тому що вони суть акти спільної волі; й про те, чи стоїть володар вище законів, тому що він член Держави; й про те, чи може Закон бути неспра­ведливим, тому що ніхто не буває несправедливий стосовно само­го себе; і про те, як можна бути вільним і підкорятися законам, оскільки вони суть лише приписи виявленої нашої волі ...

Закони, власне, — це лише умови громадської асоціації. Народ, який підкоряється законам, має бути їх творцем: лише тим, хто всту­пає в асоціацію, дозволено визначати умови співжиття [Руссо, с. 228].