3. Гроцій: гуманність людини як основа права

Виходячи з традиції правового волюнтаризму, Гроцій роз­різняв природне й вольове (волевстановлене) право. Але його ро­зуміння терміна «природне» відрізнялося від розуміння його по­передників. До нього цей термін переважно використовувався для визначення відповідності права або закономірностям і уст­рою навколишнього фізичного світу (правовий натуралізм), або Божественним установленням (правовий теїзм). Він же цим терміном намагається відобразити відповідність права природі людини як соціальної істоти. При цьому Гроцій, як Арістотель і більшість середньовічних філософів, розглядав людину як істо­ту розумну й добру від народження.

За Гроцієм, принципи природного права визначаються потре­бами спільного проживання людей. Розум людини, аналізуючи умови співіснування людей, здатний відкрити ці принципи. Зага­лом, Гроцій та його послідовники ототожнювали природне право з певними раціональними принципами організації суспільства.

Волевстановлене право вводиться відповідно до вимог при­писів природного права чи вимог розуму. Гроцій поділяв його на божественне й людське. Ця класифікація радикально відрізня­ється від середньовічних класифікацій, що визнавали пріоритет божественного права й переважно трактували земних законодав­ців лише як ретрансляторів Божої волі.

Гроцій також обґрунтовував у своїх роботах ідею суспільно­го договору між володарем і підданими. Цей договір трактував­ся як твірний чинник держави, який певною мірою обмежував правову волю володаря.

Як і стоїки, Гроцій розглядав нормативну й моральну силу природного закону як таку, що випливає з гуманної природи лю­дини. Саме на природі людини ґрунтується людське право, що неодмінно мало постати незалежно від того, існує Бог чи ні. Це твердження оцінюється істориками права як епохальне. Вони на­голошують, що цим положенням Гроцій уможливив майбутнє відокремлення права від теології.

Гроцій був очевидцем Тридцятилітньої війни (1618-1648). Він прагнув увести й обґрунтувати певні нормативні обмеження способів ведення воєнних дій та волі абсолютних суверенів неза­лежних європейських держав. Розглядаючи природне право як підставу для юридичних обмежень варварських засобів і методів ведення воєнних дій, Гроцій обґрунтовував поняття «справедли­вої війни», висунуте Віторіа й Суаресом.

Це поняття усе ще викликає жваві дискусії (Р.Арон (Ray-mond Aron, 1905-1983) [Арон, 2000]), Г.Кельзен та інші теорети-ки XX ст.) у зв'язку з проблемою санкцій у міжнародному праві. Оцінка війни як справедливої чи несправедливої припускає існу­вання законів, які регулюють відносини між суверенними дер-жавами. Вони походять з природного права й договорів, що, у свою чергу, також передбачають приписи природного права.

Згідно з Гроцієм, предмет філософії права (термін, який він широко використовував, а можливо й увів) - це аналіз, усвідо­млення й пояснення розумності права. Воно є розумним у тому сенсі, що гарантує справедливість і права людей у суспільстві, яке виникає й упорядковується на основі суспільного договору.

Довіра Гроція до можливостей розуму, спроби відшукати єдино правильні правові рішення проблем соціального життя зберігаються в раціоналістичних моделях природного й людсько­го права, що переважали до І.Бентама та І.Канта.

У межах правового антропоцентризму можна виходити з двох діаметрально протилежних поглядів на природу людини. Гроцій, як уже зазначалося, дотримувався уявлень про гуман­ність людини, тобто про властиву людині любов до собі подібних. Тому його правовий антропоцентризм можна назвати гуманним. Його альтернативою є антропоцентризм агресивний - тлумачен­ня людини як споконвічно агресивної істоти. Цей вид правового антропоцентризму можна назвати агуманним. З оглядуна жорстокі реалії того часу, версії агуманного антропоцентриз­му не забарилися й появилися на історичній сцені.

Послідовники правового гуманного антропоцентризму в ХVІІ-ХVПІ ст. мали відповісти на радикальну критику його ос­нов Т.Гоббсом. Адже за Гоббсом, людина споконвічно вороже на­лаштована до інших людей.

Гроцій:

Пролегомени до трьох книг про право війни і миру

VI. ... До числа властивостей, притаманних людині, належить прагнення до спілкування, чи, що те ж саме, товариськість, але не всяка товариськість, а саме - прагнення до спокійного й керова­ного власним розумом спілкування людини із собі подібними, тоб­то те, що стоїки називали «ойкейосіс» [прилученням].

VII. ... Що ж стосується людини дорослої, здатної діяти подібним чином за однакових обставин, то поруч із властивою їй переважною прихильністю до спілкування, для чого вона одна се­ред усіх живих істот обдарована особливим органом мови, варто визнати властиву їй здатність до знання й діяльності відповідно до загальних правил; однак ці здібності, властиві людині, властиві аж ніяк не всім живим істотам, а притаманні тільки людській природі...

VIII Дотримання [правил] спільноти ... є джерелом так зва­ного права у власному сенсі; до нього належить як стримування від чужого майна, так і повернення отриманої чужої речі й відшко­ дування вигоди, яка отримана від її використання, обов'язок дотримання обіцянок, відшкодування збитку, заподіяного з нашої вини, а також заслужене покарання винних.

9. З такого поняття права випливає інше, ширше, оскільки лю­дина перед тваринами має не тільки здатність до спілкування, ... а й здатність міркування для оцінки того, що може подобатися чи заподіювати шкоду як тепер, так і в майбутньому, а також того, що може призвести до того й іншого. Звісно, людській природі влас­тиво у згоді з розумом за цих обставин керуватися здоровим міркуванням і не поступатися ні перед погрозами, ні спокусами доступних утіх, не піддаватися безрозсудним пристрастям; а те, що суперечить такому міркуванню, варто розглядати як противне також природному праву, а тим самим - і людській природі.

X. До цього ж належить розсудлива домірність безоплатного розподілу між окремими людьми й суспільством належних їм благ, з наданням переваги за такого розподілу або наймудрішому перед менш мудрими, або родичу перед чужоземцем, або бідному перед багатим, оскільки це згідно з діями кожного і природою кожної речі. Здавна вже й дуже багато хто визнають цю галузь частиною права у вузькому сенсі слова, водночас як власне саме право має дуже відмітну природу, бо воно полягає в тому, щоб надавати іншим те, що їм уже належить, і виконувати покладені на нас що­до них обов'язки ...

XV Оскільки природне право вимагає дотримання договорів (адже було необхідно, щоб між людьми існував який-небудь поря­док взаємних зобов'язань, іншого ж способу, більш згідного з при­родою, неможливо винайти), то з цього джерела виникли внутріш­ньодержавні права. Тому що ті, котрі вступили в яку-небудь спільноту чи підкорялися одному або багатьом, тим самим або да­ли словесну обіцянку, або ж належить припустити, що силою са­мої угоди вони зобов'язалися мовчки робити те, що ухвалить більшість членів спільноти, або ж ті, хто отримав владу.

16. Словом, те, що сказане про це не тільки Карнеадом (Carneades, прибл. 213-128 до Р. X.), а й іншими, а саме, що ніби­ то «користь є немов матір правди і справедливості», точніше ка­жучи, - неправильно, тому що матір'ю природного права є сама природа людини, що спонукала її прагнути до взаємного спілку­вання, навіть якби ми не мали ні в чому потреби; матір'ю ж внутрішньодержавного права є саме зобов'язання, прийняте за взаємною згодою; а оскільки останнє дістає свою силу від природ­ного права, то природу можна вважати немов прародителькою внутрішньодержавного права. Однак до природного права приєд­нується також вигода, оскільки з волі творця природи ми, люди, окремо насправді безпомічні й маємо потребу в багатьох речах для упорядженого способу життя, щоб іще з більшою ретельністю прагнути розвивати спільне життя; вигода стала приводом для ви­никнення внутрішньодержавного права, тому що як сама спільно­ та, про яку йшлося, так і підпорядкування виникли і встановлені заради якої-небудь вигоди. Тому-то й ті, хто пише закони для інших, звичайно, тим самим шукають якої-небудь вигоди чи при­наймні мають її шукати.

XVII. Але, схоже, до того, як корисливі закони будь-якої дер­жави, так і відомі права могли з'явитися силою взаємної угоди як між усіма державами, так і між більшістю їх. І виявляється навіть, що схожі права виникли в інтересах не кожної спільноти людей окремо, а в інтересах великої сукупності всіх таких спільнот. Це і є право, що ми називаємо правом народів, оскільки цю назву ми відрізняємо від природного права [Гроцій, с. 45-48].

Розділ 1. Що є війна? Що є право?

III. (1)... Право тут означає не що інше, як те, що справедливе, до того ж переважно в негативному, а не в стверджувальному сенсі, тому що право є те, що не суперечить справедливості. Супе­речить же справедливості те, що неприйнятне природі істот, що во­лодіють розумом ...

2... Подібно до того як одні спільноти вільні від нерівності, на­приклад, взаємні відносини братів, громадян, друзів чи союзників, інші ж, навпаки, не вільні від нерівності й, за словами Арістоте-ля, припускають перевагу, наприклад, ставлення батька до дітей, хазяїна до раба, царя до підданих, бога до людей, так і один вид справедливості усталюється у відносинах між рівними, а інший - у стосунках між панами й тими, що підкоряються. Тому ми навряд чи помилимося, якщо цей останній вид назвемо правом панування, а перший - правом рівності.

IV. Від права в цьому сенсі відмінне інше, хоча й залежне від першого, - те, що стосується осіб. У цьому останньому сенсі пра­во є моральна якість, притаманна особі, завдяки якій можна закон­но володіти чим-небудь чи діяти так чи інакше. Це право притаман­не особі, хоча нерідко воно й пов'язане з речами ...

IX. 1. Є ще третє значення слова «право» - тотожне з поняттям «закон», якщо тільки вживати це слово в найширшому сенсі, а саме, у значенні правила моральних вчинків, що зобов'язує до ви­конання якої-небудь належної дії. В усякому разі, неодмінний обо­в'язок або поради чи будь-які норми, наприклад правила честі, що не мають обов'язкової сили, не заслуговують назви закону або права. Дозвіл же, власне, - це не наслідок дії закону, він є запе­реченням дії, якщо тільки на іншу особу не покладений обов'язок не чинити перешкод особі, якій що-небудь дозволено законом. Ми сказали, крім того: обов'язок виконати яку-небудь належну дію, а не просто - правомірну дію, тому що право в цьому сенсі сто­сується не лише справедливості, про що вже йшлося, а й інших чеснот. Проте належне, відповідно до цього права, називається справедливим у широкому сенсі слова.

2. Найліпший розподіл права запропонував Арістотель, відповід­но до якого, з одного боку, є право природне, а з іншого - є право волевстановлене, яке він називає законним правом, викори­стовуючи слово «закон» у вужчому значенні. Іноді ж він називає його встановленим правом ...

X... 1. Право природне є вимогою здорового розуму, яким та чи інша дія, залежно від її відповідності чи невідповідності самій розумній природі, визнається або морально ганебною, або мо­рально неодмінною; а отже, така дія або заборонена, або ж за­пропонована самим Богом, творцем природи.

2. Дії, до яких належать схожого роду вимоги, - суть самі по собі належні чи недозволені, і від того вони з неодмінністю визна­ються запропонованими або ж забороненими самим богом; цією ознакою таке право відрізняється не тільки від людського права, але й від права, встановленого божественною волею, тому що остання наказує чи забороняє не те, що саме по собі й по самій своїй природі є належне чи неналежне, а те, що не дозволено ли­ше з огляду заборони і що зобов'язуватиме з огляду вимоги ...

4. ... Крім того, варто мати на увазі, що право природне поши­рюється не тільки на те, що безпосередньо залежить від людської волі, а також і на багато наслідків, що випливають з актів людської волі. Так, наприклад, право власності в тому вигляді, як воно за­проваджене в цей час, установлене волею людини: й, однак же, раз воно встановлене, то внаслідок природного права викрадення проти волі чужої власності є злочином ...

5... Природне право, з іншого боку, настільки непорушне, що не може бути змінене навіть самим Богом. ...

XIII... Інший вид права ми назвали волевстановленим, тому що він має своїм джерелом волю. Таке право буває або людське, або божественне.

XIV. Почнемо з права людського, тому що воно відоме більшості людей. Воно, насамперед, буває правом або внутрішньо­державним, або ж правом людським у ширшому й у вужчому сенсі, якщо порівняти його з внутрішньодержавним. Право внутрішньо­державне - це те, що виходить від цивільної влади. Влада цивільна панує в державі. Держава ж — це довершений союз вільних людей, укладений заради дотримання права й загальної вигоди. Право людське у вужчому сенсі, що не виходить від гро­мадської влади, хоч і підлегле їй, буває різного роду; воно охоп­лює веління батька й пана й інші їм подібні. Право ж у ширшому сенсі є правом народів, а саме - те, що дістає обов'язкову силу волею всіх народів чи багатьох з них [Гроцій, с. 68-74].