8. Загальна характеристика правового реалізму

Представники правового реалізму вважають, що вивчення емпірично фіксованих дій правових інститутів і суб'єктів права є ліпшим базисом для аналізу й розуміння природи права, ніж формальний аналіз задекларованих правових принципів, норм і понять.

Термін «реалізм» у словосполученні «правовий реалізм» свідчить про прагнення виробити реалістичну, досить скептичну картину реального функціонування правової системи, яка не спирається на апріорні ідеали й цінності. Це функціонування, згідно з концепцією правових реалістів, не вичерпується одно­значним застосуванням чітких норм до фактичних ситуацій. Ре­алісти стверджують, що уважний погляд на те, як судді ухвалю­ють рішення, свідчить, що судді виносять вироки не на підставі законів, а на основі властивого їм внутрішнього почуття, яке під­казує їм, яким має бути справедливе рішення у цій конкретній судовій справі. Правові норми й докази - це усього лише раціо­нальне оформлення таких рішень.

Правові реалісти вважають предметом свого дослідження реальну правову практику, тобто право, яке функціонує в суспільстві. Їхні пояснення нормативності позитивного права відрізняються від пояснень, які використовують правові нату­ралісти й правові позитивісти. А саме, нормативність позитивно­го права вони пояснюють соціальними чинниками, наприклад звичкою людей до підпорядкування, а не моральними й релігій­ними імперативами (правовий натуралізм), або приписами суве­рена (правовий позитивізм).

Правові реалісти вважають сумнівною практику емпірич­ного обґрунтування загальних правових понять, наприклад поняття «воля суверена», і зосереджують особливу увагу на не­визначеності (інтерпретативному характері) понять «правова норма» і «правовий факт». Ця невизначеність, на їхню думку, дає змогу використовувати право як засіб політичної мані­пуляції. Загалом, правовий реалізм трактує право як засіб легітимації расових, статевих, класових, політичних та інших інтересів окремих соціальних груп.

Підриваючи довіру до нейтральності правових норм і прин­ципів, руйнуючи тим самим силогістичну модель правового мислення, правовий реалізм довів, що потрібно по-іншому піді-йти до обґрунтування правових норм і судових рішень. Він підго­тував ґрунт для виникнення таких напрямків філософії права, як правовий критицизм, правовий економізм, расово орієнтова­ний правовий критицизм і правовий фемінізм.

Виокремлюють американський і скандинавський види пра­вового реалізму.

Американський правовий реалізм опрацьовує загальну модель права як комплекс реальних дій офіційних осіб і інститу­тів. Американські реалісти висунули й дослідили багато принци­пових положень, що стосується права та його функціонування.

Ідеться насамперед про нормативну і фактуальну невизна­ченість права (тезиси, які вони поділяють із соціологічним правовим позитивізмом). Нормативна невизначеність - це засто­сування правових норм з урахуванням персональних, політич­них, економічних, расових та інших особливостей судового про­цесу. Фактуальна невизначеність - це неоднозначність оцінки фактичних обставин у досить складних випадках, яких дуже ба­гато.

Крім того, правові реалісти критикують уявлення про цін­нісно-нейтральну й силогістичну природу процесу ухвали судо­вих рішень. Вони стверджують, що на процес ухвали рішень впливають моральні, політичні й інші погляди суддів, а сам про­цес ухвали рішення судом не зводиться до виведення рішення за допомогою силогізмів із правових норм. Зважаючи на ці обстави­ни, правові реалісти стверджують, що неможливо досягнути однозначних рішень, і тим більше, точно передбачити їх, засно­вуючись на загальних правових нормах.