9. Лок: мета права - охорона життя та власності

Родоначальник емпірицизму Дж.Лок (John Locke, 1632-1704) запропонував відмінне від Гоббса й Пуфендорфа тлумачення природного стану й природи людини. За Гоббсом, природний стан - це анархічний стан війни без правил, яка не стихає між егоїстичними індивідами. Згідно з Локом, у природному стані індивіди мають необмежену волю й рівні права. Індивіди посту­пово створюють політично організоване суспільство, оскільки розуміють, що в такому суспільстві краще забезпечується право кожного розпоряджатися самим собою й безпечніше користува­тися плодами своєї праці, тобто своєю власністю. Держава є політичною організацією й виникає внаслідок укладення суспільного договору. Нею управляє більшість відповідно до встановлених правил. Одне з таких правил - це те, що кожний індивід має невід'ємні права, на які не повинна зазіхати держа­ва та її представники. Найважливіші з цих прав - це право на життя і право на власність.

Політика: Тлумачний словник:

Природні права (natural rights) - права, якими люди володіють від природи, тобто без якихось домовленостей, без будь-яких політичних чи юридичних інститутів. Природні права, таким чином, належать індивідам незалежно від часу й місця. Їх варто відрізня­ти від позитивних прав, якими їх наділяє чи їх гарантує конкретна правова система. Природні права були предметом критики на тій підставі, що безглуздо говорити про права, якщо немає можли­вості ними скористатися, тому що скористатися можна лише тоді, коли є правова система, здатна домагатися цієї можливості, у то­му числі й за допомогою примусу. Більш того, навіть серед тих, хто визнає природні права, немає єдності щодо їхнього змісту. Природні права розуміли як Божественний дарунок, як «поправку» до обов'язків людини, продиктовану Богом, як даність, незалежну від людської природи й розуму. Розрізняють права: природні, мо­ральні та юридичні. Природні права вважаються універсальними й тому є ключовими для аналізу будь-якої правової системи. Мо­ральні - не універсальні й тому їх має визнати конкретна правова система. Юридичні права визнаються позитивним правом. Кла­сифікація прав почасти залежить від розуміння їхньої мети й наслідків застосування [Политика, с. 167-168].

Енциклопедія політичної думки:

Права людини - права, які має людина як жива істота. Термін «права людини» почав відігравати важливу роль тільки в цьому столітті [XX ст. — В.К.]; у попередні часи ці права зазвичай нази­вали «природними правами» ...

Судячи з формальних декларацій, їх можна розподілити при­близно на шість категорій. Найперша і часто найважливіша кате­горія — це право на життя. Його можна тлумачити по-різному: як право не бути вбитим і не зазнавати фізичного насильства або як право захищатися від убивства чи фізичного насильства, або ж як право отримувати матеріальні предмети першої необхідності для прожитку та мінімальний обсяг послуг сфери охорони здо­ров'я. ... Друга категорія - це право на свободу, яке завжди сто­яло в деклараціях прав на чільному місці. Іноді воно виступає як право на свободу в дещо загальному значенні; іноді — як право на певні свободи, серед яких найчастіше зазначаються свобода ду­мок, слова, віросповідання, об'єднань та пересування. Третя кате­горія — право на власність, якому надавалося особливо важливе значення в ранніх викладах прав і яке залишилося в багатьох доку­ментах XX ст., хоча нині воно частіше трактується як більш вузьке право - зокрема, відповідно до тієї міри, якою воно може обме­жувати державну політику. Четверта категорія - права, що стосу­ються статусу особи як громадянина: національні та демократичні права. П'ята категорія - це права, що стосуються діяльності дер­жави, особливо права, пов'язані з верховенством права та зі здійсненням правосуддя, такі як право не бути безпідставно зааре­штованим і право на справедливий суд. Дві останні категорії прав не можна зрозуміти в межах вихідної концепції природних прав як таких, що належать людям у їхньому «природному стані», який, за визначенням, був станом безвладдя. Однак їх можна зрозуміти як природні, або гуманні, права, оскільки моральний статус, надава-ний особі, може визначати ставлення до неї політичних установ та недержавних об'єднань і її ставлення до них.

Насамкінець, є права людини, спрямовані на отримання певних соціальних, економічних і культурних благ. Декларація ООН, на­приклад, утверджує inter alia і права людини на освіту, працю, соціальне забезпечення, відпочинок і дозвілля та достатній життєвий рівень, необхідний для забезпечення здоров'я й добро-буту особи [Права людини, с. 297-299].

Погляди Лока на призначення держави відрізняються від поглядів як античних і середньовічних мислителів, так і Гоббса. Перші вбачали мету держави у створенні умов для ведення лю­диною гарного, доброчесного життя. Другі - у забезпеченні гро­мадянського миру й охорони життя індивіда. На противагу пер­шим, Лок вважає, що кожна людина сама повинна піклуватися про себе. Державі лише варто подбати про захист права власності як інструмента досягнення індивідом гідного життя. Тим самим Лок, якщо його порівняти з Гоббсом, розширює спектр завдань, які має вирішувати держава.

Погляди Лока на державу стали підвалинами, загальним ба­зисом його розуміння права й законів. Право має забезпечити не соціальну чи економічну, а юридичну рівність власників. Справед­ливість законів не забезпечується автоматично тим, що вони, як вважав Гоббс, є командами суверена. Для цього потрібно, щоб за­кони оберігали невід'ємні права індивідів. Як самі ці права, так і вимога їхнього захисту становлять основу локівського розуміння природного права. Влада суверена не є необмеженою - її повнова­ження не поширюються на невід'ємні, «природні», права індиві­дів. Один з механізмів їхнього захисту Лок вбачав у поділі влади.

Вплив учення Лока про природні права індивіда був величез­ним і визначив багато в чому напрямок розвитку конститу­ційного права в Сполучених Штатах і більшості країн Західної Європи. Конституція України також у своїй преамбулі поси­лається на невід'ємні природні права людини.

Лок:

22. Природна свобода людини полягає в тому, щоб бути вільним від будь-якої вищої влади на землі й не підкорятися волі чи зако­нодавчій владі людини, а керуватися лише законом природи. Сво­бода людини в суспільстві має бути підкорена лише тій законо­давчій владі, що встановлена, за згодою всіх, у спільнотворенні, а не пануванню чиєїсь волі чи обмеженням якихось законів, - крім тих, які будуть введені в дію згаданим законодавчим органом згідно з виявленою до нього довірою. Отже, свобода — це не те, про що розповідає нам сер Р.Філмер,Robert Filmer, 1588-1653]: «Свобода для кожного - робити те, що він забажає, жити так, як йому до вподоби, й не бути зв'язаним жодними законами». Свобо­да людей, які мають над собою уряд, полягає в тому, щоб жити за постійними правилами, загальними для всіх у цьому суспільстві й установленими законодавчою владою, в ньому створеною; це -свобода чинити за власною волею в усіх діях, коли це не заборо­нено правилами, і не підкорятися непостійній, непевній, невідомій, деспотичній волі іншої людини, тимчасом як свобода природи не має бути обмежена нічим, окрім закону природи [Лок, с. 143].

57. ... Бо закон, у його справжньому розумінні, це не стільки обмеження, скільки скеровування вільного та розумного діяча в напрямку його власних інтересів, і він не приписує нічого понад те, що є загальним благом для всіх, хто підкоряється цьому законові. Якби вони могли бути без нього щасливішими, то цей закон, як не­потрібна річ, зник би сам собою; і навряд чи заслуговує назви тюремної огорожі те, що лише відгороджує нас від боліт і урвищ. Отже, попри всілякі хибні тлумачення, метою закону є не скасу­вання чи обмеження свободи, а її збереження та розширення, бо щодо всіх станів, у яких перебувають живі створіння, здатні мати закони, можна сказати: там, де немає закону, немає й свободи. Адже свобода полягає в тому, аби бути вільним від обмежень та насильства з боку інших, а цього не може бути там, де немає за­кону [Там само, с. 159].

124. Тому першочерговою і головною метою об'єднання людей у спільнотворення та передачі себе під владу уряду є збереження власності. А для цього у стані природи багато чого бракує. По-перше, бракує встановленого, визначеного, знаного зако­ну, отриманого й допущеного за загальною згодою як норма, сто­совно того, що є правильним, а що неправильним, як загальне мірило для вирішення всіх внутрішніх суперечок. Бо хоча закон природи чіткий і зрозумілий для всіх розумних істот, одначе лю­ди, цілком заглиблені у свої інтереси й не знаючи закону - бо не вивчали його, — не схильні через це визнавати його обов'язковим для себе у застосуванні до конкретних справ.

125. .По-друге, у стані природи бракує відомого й неупередже­ного судді, який би мав повноваження для вирішення всіх усклад­нень згідно з установленим законом. Бо кожен у цьому стані є і суддею, і виконавцем закону природи, а люди не можуть бути до себе об'єктивними; коли справа торкається їх самих, пристрасть і помста можуть завести їх вельми далеко й примусять виявити за­ багато гарячкування; і так само недбалість і незацікавленість мо­жуть зробити їх надто неуважними до справ інших.

126. .По-третє, у стані природи часто бракує сили, яка могла б підкріпити та підтримати справедливий вирок і виконати його. Ті, хто чинить якусь несправедливість, рідко пропускають нагоду, коли вони спроможні це зробити, силою наполягти на своєму; подібний опір нерідко робить покарання небезпечним і навіть згуб­ним для тих, хто намагається його здійснити [Там само, с. 195-196].

131. Та хоча люди, вступаючи до суспільства, зрікаються рівнос­ті, свободи й виконавчої влади, належних їм у стані природи, й передають їх у руки суспільства, щоб ними далі розпоряджалась законодавча влада, такою мірою, як того вимагатиме благо суспільства, все ж кожен при цьому має на меті лише краще зберігати свою свободу та власність (бо жодну розумну істоту не можна запідозрити в намірі змінити своє становище на гірше); вла­да суспільства чи встановлена ним законодавча влада ніколи не може поширюватися далі, ніж цього вимагає загальне благо', але вона зобов'язана охороняти власність кожного шляхом знеш­кодження тих трьох недоліків, про які згадувалось раніше і які ро­били життя у стані природи небезпечним і нелегким. Отже, будь-хто, наділений законодавчою чи верховною владою в будь-якому спільнотворенні, зобов'язаний правити згідно з установленими постійними законами, проголошеними та відомими народові, а не шляхом надзвичайних указів; правити за допомогою неупередже­них і справедливих суддів, які зобов'язані вирішувати суперечки згідно з цими законами, і застосовувати силу спільноти в межах країни лише при виконанні таких законів, а за кордоном — для упередження можливої кривди, завданої іноземцями, чи для отри­мання відшкодування за неї та для охорони спільноти від вторгнень і загарбань. І все це має бути спрямоване ні на що інше, а тільки на мир, безпеку та суспільне благо народу [Там само, с. 197].

143. .Законодавча влада - це та влада, яка має право вказува­ти, як застосовувати силу спільнотворення для збереження спільноти і її членів. Але через те що закони, які повинні постійно виконуватися, можуть створюватися за короткий час, то немає по­треби, щоб законодавчий орган існував повсякчас, тоді, коли йо­му нічого робити. До того ж, зважаючи на схильність слабкої людської природи хапатися за владу, для осіб, які вже мають пра­во створювати закони, спокуса зосередити у своїх руках ще й пра­во на їх виконання, аби таким чином зробити для себе виняток і не підкорятися створеним ними законам, а пристосовувати закон, як при його створенні, так і при виконанні, для своєї особистої ви­годи й, отже, дійти до того, щоб мати інтереси, відмінні від інте­ресів решти спільноти, такі, що суперечать цілям суспільства і врядування, - може бути надто великою. Тому у добре впорядкова­них спільнотвореннях, де благо цілого береться до уваги так, як це повинно бути, законодавча влада надається різним особам, які, зібравшись належним чином, отримують право самі чи вкупі з іншими створювати закони; виконавши цю справу, вони розходять­ся знову й відтак підпадають під дію створених ними законів; це нове й безпосереднє зобов'язання спонукає їх дбати про те, щоб створювати закони для блага суспільства.

144. Але через те що закони, які створюються один раз і за ко­роткий термін, мають постійну та незмінну силу й потребують не­ перервного виконання або нагляду за цим виконанням, необхідно, щоб завжди існувала влада, яка б наглядала за виконанням ство­рених і чинних законів. З цієї причини законодавчу й виконавчу влади часто доводиться розділяти [Лок, с. 207].