28. Гегель: право як втілення свободи об'єктивного духу

Г.Гегель (Georg Wilhelm Friedrich , 1770-1831) у своїй фундаментальній праці Основи філософії права (1820) також прагнув віднайти основні правові принципи й вивести з них пра­вові інститути. Гегель, як і Кант, спирається не на емпіричні дані, класифікації чинного права й результати дослідження його зв'язку з позаправовими реаліями, а на виведення права із за­гальніших, ніж саме право, понять і закономірностей. Але Кант уважав первинними, й тому апріорними, уявлення про розум і свободу абстрактної людини, людини «взагалі», історично незмінної. У Гегеля вихідні принципи аналізу права визначали­ся його філософською концепцією розвитку світового духу, який проходить три основних етапи свого самопізнання: етапи суб'єктивного, об'єктивного й абсолютного духу.

Сутністю гегелівського світового духу є свобода, що набуває різних форм утілення на різних етапах його розвитку. На першо­му етапі дух має тільки внутрішню свободу, тобто свободу сто­совно себе. Об'єктивний дух має не тільки внутрішню, а й зов­нішню свободу.

На думку Гегеля, правові й соціально-політичні інститути належать до царства об'єктивного духу, є формами реалізації властивої йому свободи. Кожна з них є особливим правом. По-перше, ці форми можуть бути схарактеризовані з боку індивідів (суб'єктів права), які свідомо чи несвідомо є знаряддям об'єктив­ного духу. По-друге, ці форми утворюють певну ієрархію, в якій вища форма є конкретнішою й має глибший ступінь реалізації свободи. Гегель виокремлює три такі фундаментальні форми: абстрактне право, мораль і моральність.

Для абстрактного права характерна свобода, де індивіди усвідомлюють себе власниками, що не знають поневолення й на­солоджуються статками, що забезпечуються цими правами. Сво­бода індивіда щодо зовнішніх речей реалізується як право влас­ності, володіння; стосовно іншого індивіда - як договірне право; стосовно своєї власної негативної дії - як згода прийняти пока­рання. Абстрактне право не враховує внутрішніх мотивів поведінки індивідів, які вступають у відносини як вільні, фор­мально рівні суб'єкти права.

Врахування людьми внутрішніх мотивів і цілей діяльності ве­де до критеріїв моралі. У межах моралі індивіди діють і ставлять­ся один до одного як відповідальні свідомі суб'єкти з добрими цілями й намірами. Сфера моральності, тобто усвідомлених норм моралі й практичних моральних вчинків, згідно з ученням Геге-ля, - це зняття односторонностей абстрактного права й моралі. У ній індивіди взаємодіють, визнаючи права й обов'язки, які вони мають як члени трьох різних спільнот: родини, громадянського суспільства й держави. Громадянське суспільство - це поле ре­алізації приватних цілей та інтересів окремих індивідів, але на ньому свобода ще не досягла свого повного втілення, оскільки стихія зіткнення приватних інтересів обмежується не розумним, а зовнішнім і випадковим чином. Свобода сповна виражає себе в державі, яка, на думку Гегеля, є втіленням розуму.

Реально всі особливі права й обов'язки індивідів наявні одно­часно, що неодмінно породжує колізії. Подолання колізій відбу­вається шляхом визнання пріоритетними ієрархічно вищих прав.

Охарактеризовані вище види права є природними в тім сенсі, наголошує Гегель, що вони виведені, образно кажучи, з найглибших сутнісних структур буття. Однак вони ще не є безпо­середніми правовими регулятивами людської поведінки. Такими вони стають у законодавстві, коли природне право перетво­рюється в закон, або позитивне право. Гегель не заперечує мож­ливість ситуацій, коли законодавство спотворює природне право: «те, що виступає законом, за своїм змістом може відрізнятися від того, що становить право в собі» [Гегель, с. 187]. Але за своєю природою, в ідеалі, позитивне право є розумним.

Гегель, як і Монтеск'є, наголошує на важливості врахуван­ня конкретних особливостей народу та його буття в законодавст­ві (національного характеру народу, ступеня його історичного розвитку, природних умов його життя і т. ін.). Позитивне право розвивається. Кожній стадії його розвитку відповідають свої особливі правові відносини й інститути, що природно виникають з попередніх етапів. Такі природні правові відносини й інститу­ти є справедливими й розумними для відповідних їм етапів. Наприклад, інститут рабства був розумним і справедливим для етапу розвитку об'єктивного духу в часи античності, але пере­став бути таким у Новий час.

Гегель:

§ 4. Підґрунтя права - це загалом духовне, а його найближче місце й висхідна точка - це воля, яка вільна; тим-то її субстанцію й визначення становить свобода; система права - це царство здійсненої свободи, світ духу, породжений ним самим, мовби дру­гою натурою.

Додаток. Свободу волі найкраще пояснити вказівкою на фізич­ну природу. Адже свобода — це таке саме визначення волі, як вага - основне визначення тіла. Коли кажуть: певна матерія має вагу, можна припустити, що цей предикат випадковий, та насправді це не так, адже в матерії немає нічого невагомого, точніше, вона сама — вага. Вага витворює тіло і є тілом. Те саме чинне як на свободу та волю, адже свобода - це воля. Воля без свободи - це порожнє місце, так само, як і свобода дійсна лише як воля, як суб'єкт [Гегель, с. 24].

§ ЗО. Кожен ступінь розвитку ідеї свободи має своє власне пра­во, оскільки він представляє буття свободи в одному з її визна­чень. Коли говорять про протилежність моралі, моральних устоїв, з одного боку, і права, з другого боку, то право розуміють тільки як перше формальне право абстрактної особи. Мораль, моральні устої, державний інтерес - кожна форма окремо становлять особ­ливе право, оскільки кожна з цих форм - це визначення й буття свободи. Колізія між ними може відбутися лише через те, що всі вони розташовані на одній лінії і всі вони - право; якби моральна точка зору духу не була також правом, свободою в одній з її форм, вона взагалі не могла би вступити в колізію з правом осо­би чи з будь-яким іншим правом, оскільки таке право містить у собі поняття свободи, найвище визначення духу, відносно якого інше - це лише щось позбавлене субстанції. Але в колізії містить­ся ще інший момент, а саме, що всі ці форми права обмежені, а отже, підпорядковані одна одній; тільки право світового духу не-обмежено абсолютне [Там само, с. 30-31].

§ 36. 1) Особа містить узагалі правоздатність і витворює понят­тя й саму абстрактну основу абстрактного, а тому - формально­го права. Звідси така вимога права: будь особою й поважай інших як осіб [ Там само, с. 52].

§ 43. Особа як безпосереднє поняття і, таким чином, суттєве одиничне наділена природним існуванням частково в собі самій, частково як таке, до чого вона належить, як до зовнішнього світу. Тут піде мова тільки про речі, які вони безпосередньо, а не про визначення, якими вони можуть стати через посередництво волі, адже тут особа сама ще перебуває в стадії своєї першої безпосе­редності.

Духовні здібності, науки, мистецтва, особливо приналежне до релігії (проповіді, служби, молитви, благословіння свяченими пред­метами), винаходи тощо стають предметами договору, прирівню­ються до визнаних речей за способом купівлі, продажу та ін. Може виникнути запитання, чи перебуває митець, учений та ін. в юридич­ному володінні своїм мистецтвом, своєю наукою, своєю здатністю читати проповіді, проводити богослужіння, тобто чи такі предмети становлять речі? Такі вміння, знання, здібності тощо можна назва­ти речами лише із застереженнями, оскільки, з одного боку, про володіння такими предметами ведуться переговори та укладаються договори як про речі, а з другого боку, це володіння - щось внут­рішнє, духовне; глузд можуть охопити сумніви щодо їхньої юридич­ної кваліфікації, адже він спирається на протилежність: або річ, або не річ (так само, як або нескінченне, або скінчене). Знання, науки, таланти тощо, щоправда, властиві вільному духові й становлять його внутрішні якості, а не щось зовнішнє; проте він може шляхом пере­ведення в зовнішнє надати їм зовнішнього існування й відчужити їх .... внаслідок чого вони підводяться під визначення речей. Отже, вони не від самого початку щось безпосереднє, а стають таким тільки через посередництво духу, який приводить свою внутрішню суть до безпосередності й зовнішнього [Гегель, с. 56-57].

§ 112. При розгляді формального права, було сказано, що во­но містить лише заборони, що суто правова дія має, таким чином, лише негативне визначення відносно волі інших. В області моралі, навпаки, визначення моєї волі відносно волі інших позитивне, а отже, суб'єктивна воля наділена в тому, що вона реалізує, в собі сущою волею як чимось внутрішнім. Тут, безперечно, має місце по­родження чи зміна буття, і це пов'язано з волею інших. Поняття моралі - це внутрішнє відношення волі до себе самої. Проте тут не лише одна воля, але об'єктивування водночас містить у собі визначення, що одинична воля знімає себе в ньому, і, таким чином, оскільки відпадає визначення однобокості, закладені дві волі й їхнє ставлення одна до одної. У праві немає значення, чи претен­дує воля інших на що-небудь відносно моєї волі, яка дає собі бут­тя у власності. Зате в області морального [моральності. - В.К.] йдеться про благо інших, і це позитивне відношення може постати лише тут [Там само, с. 107].