31. Августин: божественний, природний і світський закони

Августин (Augustine, 354-430) засновував свої міркування про право на стоїчній філософії й християнській доктрині. Але, на противагу стоїкам, на першому, визначальному, місці в Авгу-стина був не природний, всеосяжний Розум Всесвіту, а Божа во­ля. Справедливість для нього - це не відповідність людських дій законам всесвітнього розуму, не доброчесні поступки, як учили стоїки, - справедливість можлива лише в граді Божому. По суті, град Божий у Августина - це ідеальний грецький поліс, але побудований на християнських засадах. Визначальна ідея Авгу­стина, викладена в його основній праці Про град Божій, - це протиставлення божественного (jus divinum) і людського, світського (jus humana) законів.

Божу волю він розумів як єдине джерело незмінного, вічно­го, божественного закону, безумовно, обов'язкового для всіх жи­вих істот. Божественний закон - це і предмет дослідження, і предмет віри людини, а Біблія - найважливіша цінність, яка ві­дображає Божу волю й божественний закон.

На другому місці Августин помістив також незмінний закон природи, або природний закон. Природа - це творіння Бога, а то­му її закон - це еманація, породження божественного закону.

На третьому місці в Августина - світський, чи людський, за­кон. Для нього зразком людського, позитивного, закону було римське право періоду християнської Римської імперії. Незважа­ючи на те, що людський закон змінювався з часом, до того ж у різних місцях по-різному, його зміни відбувалися в межах, уста­новлених божественним і природним законами.

Це обґрунтування божественним і природним законами людсь­кого закону містило в собі ідею управління суспільством згідно з законами, що збереглася ще з часів занепаду античного світу й бу­ла відновлена середньовічними мислителями ХII-ХІII ст.

Августин:

Отже, коли немає справедливості, що таке держави, як не ве­ликі розбійницькі ватаги; тому що й самі розбійницькі ватаги є ні чим іншим, як державами в мініатюрі. Це також людські спільноти (ними керує владний начальник), пов'язані обопільною угодою, які розподіляють здобуток згідно із законом, встановленим за спіль­ної згоди. Коли подібна ватага лиходіїв зростає до таких розмірів, що захоплює області, засновує осілі житла, опановує містами, підкоряє своїй владі народи, тоді вона відкрито приймає назву держава, і тепер усе привласнює не її невгамовна жадібність, а на­бута безкарність. Гарно і правильно відповів Олександрові Вели­кому (356-323 до Р. X.) один спійманий пірат. Коли цар запитав його, яке право має він грабувати на морі, той зухвало відповідав: «Таке ж, яке і ти: але оскільки я роблю це на невеликому судні, мене називають розбійником; ти ж маєш у своєму розпорядженні величезний флот, і тому тебе величають імператором [Августин, 165-166].

Республіку [Ціцерон] визначає коротко, як справу народу. Якщо таке визначення правильне, то республіки Римської не існувало ніколи, оскільки вона ніколи не була справою народу, як це потре­бує визначення республіки. Бо ж народом він називає сукупність багатьох людей, поєднаних взаємно згодою щодо права й загаль­ною вигодою. А що він називає згодою щодо права, він пояснює своїми міркуваннями, показуючи, що республіка не може управля­тися без справедливості. Отже, там, де немає щирої справедли­вості, там не може бути і права. Бо, що буде згідно з правом, те неодмінно буде і справедливо. А що робиться несправедливо, те не може чинитися згідно з правом.

Не можна вважати й називати правом несправедливі постанови людей. Самі ж вони називають правом те, що має джерело в спра­ведливості, і неправдою те, що мають звичай стверджувати люди неправильного напряму думок, нібито право є те, що корисно сильнішому. Тому, де немає щирої справедливості, там не може бути й сукупності людей, поєднаних взаємно згодою щодо права; отже, не може бути й народу, відповідно до приведеного визна­чення Сціпіона чи Ціцерона; а якщо немає народу, немає і справи народної, а є справа якої-небудь юрби, невартої імені народу [Августин, с. 1042-1043].