37( И 36). Правовий антропний волюнтаризм

Абсолютизм і волюнтаризм

У попередніх розділах зазначалося, що засадничими підва­линами, базисом певного розуміння права на певному етапі су­спільного розвитку були панівні типи світогляду. Для античних греків це була ідея Логосу - світової гармонії чи порядку; для римського періоду - природний, всеосяжний світовий розум філософії стоїків. Для правових концепцій періоду середніх віків такими підвалинами став християнський світогляд, центром якого був персоніфікований Бог.

Іншим важливим компонентом розуміння права було уяв­лення про ідеальну форму суспільного устрою. Для греків - це був поліс, для римлян - світова імперія, а для середньовіччя -град Божий Августина й універсальна християнська держава Хо­ми Аквінського. Для кожної історичної епохи ці два компонен­ти як би «притиралися» одне до одного і створювали єдине ціле, частини якого передбачали одна одну.

Але в XIV ст. в Європі розпочинається формування націо­нальних держав, незалежних від Римського Папи. Це у певному сенсі суперечило духу середньовічного християнства, для якого, користуючись словами апостола Павла (Paul, прибл. 3-62), не­має відмінностей між елліном та іудеєм. Інакше кажучи, хрис­тиянська ідеологія, принаймні в її середньовічних варіантах, не передбачала національних держав. Один бог - один імператор. Але ці держави поставали й уже скоро відчули потребу свого «ідеологічного» обґрунтування. Як християнські держави, вони не ставили під сумнів християнське віровчення. Водночас вони не могли знайти в ортодоксальній християнській доктрині обґрунтування свого буття. Одним із можливих для них способів обґрунтування виявилася апеляція до права. Ця галузь, як ми бачили, хоч і була тісно пов'язана з християнством, але усе-таки мала певну самостійність. З усіх правових доктрин най-придатнішою для обґрунтування абсолютистських національних держав виявився (відповідним чином препарований) правовий теїзм у його волюнтаристичній версії. Нагадаймо, що загалом, правовий теїзм - це модель, яка стверджує, що для розуміння права принципово важливе його відношення до Бога, зокрема зв'язок права й розуму чи волі Бога. Волюнтаристична версія правового теїзму вважає основою права волю Бога, а раціо­налістична - його розум.

Схеми обґрунтування права, створені в межах волюнтарис­тичного правового теїзму, виявилися дієздатними й в умовах становлення та зміцнення абсолютистських держав. Для них характерне приписування волі абсолютистського монарха, чи су­верена, тих здібностей у правотворчості, які раніше приписува­лися Божій волі. Тому моделі права цієї епохи належали пере­важно до антропного правового волюнтаризму.

Бартол, Мак'явеллі та Боден: воля володаря як джерело права

Першими спробували поєднати волюнтаристичні версії пра­вового теїзму з принципами королівського абсолютизму вже згадані в III розділі постглоссатори. За своїм суспільним стано­вищем це були переважно юридично освічені адміністратори (радники, менеджери, як сказали б тепер) національних держав, кревно заінтересовані у зміцненні цих держав. Найвизначнішим їхнім представником був С.Бартол (Sassoferrato Bartolus, 1314-1357).

Бартол стверджував, що правитель не пов'язаний законами, хоча було б «об'єктивно справедливо», якби він добровільно їм підкорявся. Стосовно права, це означає, що роль творця права, чи законодавця, здебільше перейшла від Бога до самодержавно­го володаря. Саме його нічим не обмежена воля засновує й запро­ваджує більшість законів. Та їхня частина, що не залежить від волі земного правителя, діє згідно з Божою волею. Такі закони належать до права народів (jus gentium), вони незмінні й обов'яз­кові для виконання як підданими, так і правителями. Загалом, модель права Бартола синтезувала волюнтаристичне антропне й теїстичне розуміння права.

Бартол також багато вивчав відмінності й суперечності ка­нонічного й цивільного права, що об'єктивно посприяло утверд­женню більшої самостійності останнього.

Бартол:

Давній звичай (consuetudo subsequens) за цивільним правом скеровує рішення писаного права, але за канонічним правом тільки тоді, коли він розумний і зафіксований.

Цивільне право вважає звичаєм те, що стосується вчиненого, або судового процесу (attendit circa factum at processum iudi); за канонічним правом — [тільки те, що стосується] приватного права когось [Бартол, с. 328].

НМак'явеллі (Niccolo Machiavelli, 1459-1527) пішов далі. Він фактично цілком відмовляється від посилань на правовий теїзм і прагне обґрунтувати концепцію права не користуючись ні поняттям вищої волі, ні поняттям вищого розуму Бога. Вихідним пунктом для міркувань Мак'явеллі була політична й суспільна реальність Італії його часу - безліч дрібних італій­ських держав, що безперервно боролися за гегемонію. На словах їхні правителі декларували прихильність християнським цінно­стям, але на ділі нехтували ними й не зупинялися перед зухвалими порушеннями цих цінностей заради перемоги над су­перниками й утримання влади.

Мак'явеллі характеризує право, з одного боку, як наслідок нічим не обмеженої волі єдиновладного государя. Таким чином, право втрачає своє божественне походження, а водночас і такі раніше приписані йому властивості, як вічність і абсолютність. Більш того, він государя як законодавця ставить вище законів. У цьому сенсі модель права Мак'явеллі антропна й волюнтарис­тична.

З іншого - право, як і мораль, це засіб утримання політич­ної влади, яка для Мак'явеллі є найвищою цінністю. Створюю­чи закони й домагаючись їх виконання, государ установлює політичний порядок і запобігає хаосу й анархії, що є завданням держави. Загалом, Мак'явеллі трактував право не як інструмент досягнення блага та справедливості, що було характерно для античного й середньовічного розуміння права, а як механізм запобігання взаємного винищення громадянами один одного. Во­лодар змушений маневрувати між протилежними політичними силами, утримувати порядок, а не аналізувати трактати з їхніми етичними й теологічними спекуляціями.

Мак'явеллі:

Народ і знать є в кожному місті, і настроєні вони завжди по-різному, і стається це тому, що народ не хоче, щоб знатні ним вер­ховодили і утискали його, а знатні хочуть верховодити й утискати народ; ці два різних поривання доводять місто до одного з трьох наслідків: до єдиновладдя, свободи чи свавілля однієї партії.

Єдиновладдя запроваджується народом чи знаттю, залежно від того, яка сторона знайде для цього нагоду; якщо знатні ба­чать, що гору може взяти народ, вони починають оточувати всілякою пошаною когось зі своїх і роблять його Державцем, щоб під крилом його влади можна було виробляти що заманеть­ся. Так само й народ, переконавшись, що не в змозі змагатися зі знаттю, підносить когось зі своїх і обирає Державцем, щоб знайти в ньому собі оборону. Ставленикові знаті триматися важ­че, ніж ставленикові народу, оскільки він є державцем, оточеним багатьма тими, хто вважає себе рівними йому, і тому не може ні орудувати, ні розпоряджатися по-своєму. Той же, хто приходить до влади завдяки прихильності народу, залишається самотній, і біля нього немає нікого або буває дуже мало таких, хто бажає слухатися. Окрім того, годі по-справжньому догодити знаті, не кривдячи інших, а народові догодити легко, бо мета народу пра-ведніша, ніж знаті. Знать прагне утискувати, а народ звільнити­ся від утисків. До того ж Державець ніколи не може убезпечити себе від ворожого йому народу: його надто багато, але відгоро­дитися від знаті він може, бо її мало. Найгірше, чого Державець може чекати від ворожого йому народу, — це бути ним покину­тим; а маючи ворогом знать, йому треба боятися не тільки того, що вона його кине, але й що вона виступить проти нього; заможні далекоглядніші й хитріші, і тому завжди подумають про порятунок і намагаються запобігти ласки переможця. Нарешті, Державцеві доводиться завжди жити з тим самим народом, але він може цілком обійтися без одних і тих самих знатних, бо він вільний щодня давати або відбирати знатність, підносити знат­них чи гнати їх геть [Мак'явеллі, с. 419].

Прихильником необмеженої верховної влади одноособового правителя держави був і Ж.Боден (Jean Bodin, 1530-1596). Він уважав, що закон - це не що інше, як веління (команда) одно­особового володаря. На противагу Мак'явеллі, Боден наголошу­вав, що правитель не має влади перевищити закон природи, установлений Богом. Тому боденівська модель права поєднувала антропне волюнтаристичне, теїстичне й натуралістичне розуміння права. Прообраз деяких ідей так званої командної моделі права (див. Розділ V) також проявився у трактуванні Боденом звичаю. Він одним з перших стверджував, що звичай зобов'язаний своїм юридичним авторитетом мовчазній згоді пра­вителя. Ця думка Бодена була, таким чином, провісником ідеї мовчазної команди або команди, що мається на увазі. Цю ідею обґрунтовували далі Т.Гоббс і Д.Остін.

Боден:

Якщо ми скажемо, що абсолютною владою володіє той, хто не підкоряється законам, то в усьому світі не знайдемо суверенного государя, тому що всі государі на землі підлеглі законам бога і природи й багатьом людським законам, загальним для усіх на­родів ... Проте треба, щоб суверени не підкорялися велінням інших людей і щоб вони могли давати закони підданим і скасовувати, позбавляти сили марні закони, заміняючи їх іншими, чого не може робити той, хто підлеглий законам і людям, що мають право йому веліти [Боден, с. 146]