21. Вебер: критика економічного детермінізму

Широко відомими роботами, вільними від гамівної сорочки радикального економічного детермінізму, є дослідження німець­кого соціолога і юриста М.Вебера (Мах Weber, 1864-1920). Вив­чаючи кореляції соціально-економічних і етико-правових змін, він враховував унікальні комбінації чинників, у тому числі сис­теми етичних і релігійних цінностей, що вплинули на виникнен­ня Західної цивілізації та її правових систем. Він не тільки по­стулював вплив на право позаправових реалій, а й дослідив цей вплив за допомогою історико-наукових і соціологічних методів.

Вебер стверджував, що в розвитку континентального захід­ноєвропейського права, починаючи від його римських джерел, можна простежити тенденцію до раціоналізації. Цю тенденцію він розглядав як усвідомлення й обмеження ролі ціннісних міркувань в обґрунтуванні й розумінні правових систем і рів­нобіжне посилення ролі процедурних елементів права, зокрема в законодавчій сфері й ухвалі правових рішень. Сучасне право він характеризував як переважно формально-логічне.

Веберівське розуміння права постулює відмінності між нор­мативною й емпіричною дієвістю (чинністю, validity) права. Нор­мативний вимір права пов'язаний із запитанням: «що означає норма, яка застосовується в конкретному окремому випадку?» Цьому виміру протистоїть емпіричний вимір, який ілюструється запитанням: «яка ймовірність того, що люди в певній ситуації будуть діяти згідно з певною нормою?». На думку Вебера, філо­софія права має вивчати нормативний, а соціологія права - емпіричний вимір права.

З погляду соціології, право можна відрізнити від звичаю й угоди. Звичай можна потрактувати як стандартний (звичний) спосіб поведінки усередині групи чи суспільства. Члени цієї спільноти своїми діями, не побоюючись покарання, можуть від­хилятися від звичаю. На відміну від звичаю, угода й право встановлюють певні соціальні норми, порушення яких найімо­вірніше спричинить карні санкції суспільства. Угода підтри­мується громадським схваленням, а її порушення осуджується, тоді як право примусово вводиться й підтримується уповноваже­ною на це групою посадових осіб. На думку Вебера, звичай і уго­да усе ще відіграють важливу роль у регулюванні поведінки лю­дей і, скоріш за все, не будуть усунені процесами дальшої фор­малізації й раціоналізації права.

Вебер:

Загальний розвиток права й правосуддя, якщо його розділити на теоретичні «ступені розвитку», йде від харизматичного проголошен­ня права правовими «пророками» до емпіричної правотворчості й відправлення правосуддя правовою «знаттю»...; далі, до октроіру-вання [дарування монархом. - В.К.] права світській владі (imperi-ит) і теократичній владі й, нарешті, до систематичної правової нор-мотворчості й до професійного «правосуддя», яке здійснюється особами, що здобули юридичну підготовку (стали професійними юристами), на основі літературної й формально-логічної освіти.

Формальні особливості права розвиваються від примітивного за­стосування права, замішаного на формалізмі, зумовленого магією, й ірраціональності, зумовленої одкровенням; за певних обставин, манівцями матеріальної й неформальної цілераціональності, зумов­леної теократично чи патрімоніально, - у напрямку до все більш професійно-юридичної, отже, логічної раціональності та системати­ки й водночас до поступового логічного удосконалення, яке ми розглядаємо поки що з суто зовнішнього боку, й дедуктивної стро­гості права та поліпшення раціональної техніки правосуддя.

Те, що сконструйовані тут теоретично ступені раціональності не всюди випливають один з одного згідно з мірою їх раціональності й не всюди, навіть на Заході, були практично реалізовані й тільки те­пер реалізуються і що, крім того, підстави для характеру й рівня ра­ціоналізації права історично, як уже показала наша коротка схема, були зовсім різні — усе це не має ad hoc прийматися до уваги тут, де варто говорити тільки про встановлення загальних рис розвитку. Треба тільки пам'ятати про те, що великі відмінності в розвитку [права] були, власне кажучи, визначені (і визначаються): 1) різними політичними владними відносинами (через причини, які варто роз­крити пізніше, imperium отримав зовсім іншу силу порівняно з вла­дою роду, народних зборів і станів); 2) співвідношенням сил теокра­тичної та світської влади; 3) різними структурами правової знаті, яка відігравала вирішальну роль у формуванні права, що переважно визначається збігом політичних обставин.

Тільки на Заході було цілком розвинуте правосуддя народних зборів (dinggenossenschaftliche Justiz) і станова стереотипізація патрімоніалізму, тільки на Заході виникло також раціональне гос­подарство, носії якого спочатку об'єдналися з князівською владою для усунення станової влади, а потім організували революцію про­ти неї; тільки Захід знав тому також і «природне право»; тільки він домігся цілковитого занепаду персоналізму (Personalitat) права та принципу: «рішення громади долає загальне земське право»; тіль­ки він розпочинав з уявлень про характерні риси римського права, обравши й засвоївши його як зразок. Усі ці політичні процеси, до­сить жорстко зумовлені, мали в усіх інших регіонах світу тільки ду­же віддалені аналогії. Тому-то професійно-юридичне формування права, як ми бачили, сповна відбулося тільки на Заході. Водночас економічні умови в усі часи багато важили, але ніколи не були виз­начальними [Вебер, с. 630-631].