14. Сократ

Справедливість і знання

Сократ (Socrates, 470-399 рр. до Р. X.) був найвидатнішим з відомих нам мслслителів антропологічного періоду розвитку давньогрецької філософської думки. У центрі його творчих пошуків - сама людина та її спроби зрозуміти саму себе, інших людей і суспільство, а не пізнання закономірностей космічного порядку та місця людини в цьому космосі, характерне для кос­мологічного періоду.

Сократ активно критикував софістів, у тому числі їхню мо­дель закону як людського винаходу. На його думку, принаймні окремі закони не створені людьми. Сократ посилався на «непи­сані закони», яких однаково дотримуються в кожній країні, і які не можуть, очевидно, бути людськими винаходами. Такі закони створені богами для всіх людей, і боги карають людей за пору­шення цих законів.

Сократ дотримувався моделі права як утілення справедли­вості, але вона мала для нього яскраво виражені людські, гума­ністичні, а не космічні риси. Його модель ототожнювала право чи те, що є законним, і справедливість, або те, що правильне. Со­крат відрізнявся від попередніх мислителів, які також уважали справедливість підвалиною права, передусім тим, що він усіляко наголошував на формотворній ролі знання як для втілення спра­ведливості в реальному житті людей, так і для її розуміння.

Особливість сократівського трактування знання полягає в інтерпретації його як єдності чотирьох складових, що в сучасних поняттях можна сформулювати так. Це екзистенційне знання про те, що існує насправді; нормативне знання про те, що має бути; знання як переконання, якого дотримується людина; регу­лятивне знання, якому мусить людина підкорятися й відповідно себе поводити.

Якщо справедливість - це чеснота, яка практично породжує право, - вважав Сократ, - то міра справедливості права залежить від наших знань про справедливість. Однак, доводив Сократ, знання в більшості співгромадян про справедливість поверхневі, внутрішньо суперечливі. Цим знанням бракує цілісності, усвідо­млення їх складових та єдності. Крім того, ці знання обмежені, фрагментарні. Люди не знали, яким має бути знання про спра­ведливість, як себе поводити, що таке справедливі вчинки. Тому основним своїм завданням Сократ уважав навчання своїх співгромадян тому, що є справедливість. Він був переконаний, що людина, яка знає (у сократівському сенсі), що таке справед­ливість, не може бути несправедливою. Таким чином, знання справедливого зумовлює справедливу поведінку людини, отже, така людина буде законослухняним громадянином.

Сократ:

Дивна справа, сказав [Сократ]: хто вибирає своєю професією гру на кіфарі чи на флейті, верхову їзду тощо, той намагається як-найчастіше практикуватися в галузі обраної ним професії, і до то­го ж не на самоті, а в присутності ліпших фахівців; він не шкодує зусиль і праці, лише б не порушувати їхніх порад, розуміючи, що іншим шляхом він не досягне висот. А деякі претенденти на роль оратора й державного діяча думають, що в них без підготовки і старання сама собою раптом з'явиться здатність до цього. Тим ча-сом робота в галузі державного управління набагато складніша, ніж у галузі згаданих вище професій, - настільки складніша, що хоча зайнятих у цій галузі більше, людей, які досягають успіху, менше: зрозуміло, що майбутньому державному діячеві потрібна й підготовка триваліша, інтенсивніша, ніж майбутньому фахівцю в тих професіях [Ксенофонт, с. 140-141].

Законне і справедливе — те саме [Там само, с. 161].

Таким чином, ми зробимо, зрештою, правильно, якщо скажемо, що справедливий той, хто знає приписи законів, що стосуються людей [Ксенофонт, с. 170].

Природа людини як чинник розуміння права

У своїх міркуваннях про право й суперечках із софістами Со­крат, намагаючись пояснити природу права, фактично вводить до загальних базисних підвалин розуміння права новий чинник -природу людини. Для нього на перше місце висуваються відно­шення людини і права, а не права і природного світопорядку. Останнє відношення є вторинним й опосередковане першим.

Відомо, що Сократ і більшість софістів розходилися в дум­ках щодо людської природи. Софісти розуміли людину як асоціального егоїста, що керується лише власними інтересами. Для Сократа, як і для Платона й Арістотеля, людина є істотою суспільною. Людина піклується і про себе, і про інших. Тут важ­ливо врахувати, що, згідно з дуже поширеною думкою в античній Греції, людина може реалізувати себе, власні природні здібності, тільки будучи активним учасником життя поліса.

Соколов:

Людина, здатна створювати [комп'ютерні] віруси, без сумніву, мас кваліфікацію, достатню для того, щоб мати гарний заробіток і гідне становище в суспільстві. Якщо вона використовує свої здібності задля стихії руйнації, то справа не в соціалістичних бла-годуростях, а в споконвічних вадах людської природи. І не тільки людської - яких соціальних умов не вистачало Денниці, який з найсильнішого й найнаближенішого ангела зробився брехуном і людиновбивцею? Істоту, що воліє панувати в пеклі, ніж прислужу­вати на небі, соціалізмом не вилікувати. Діалогом і політко-ректністю теж [Соколов, с. 2].

Різні розуміння природи людини визначають різні типи ро­зуміння взаємозв'язків людини і права й породжують різні наслідки.

Перша ситуація. Припустімо, що природа людини егоїстич­на, тобто, що людина завжди і скрізь шукає тільки своєї вигоди. Далі, припустімо, що закони виражають інтереси суспільства як цілого . Не потребує особливих доказів те, що принаймні в бага­тьох випадках інтереси суспільства не збігаються з інтересами окремої людини. Так, інтереси сучасного суспільства вимагають від здорових чоловіків виконання військового обов'язку. Однак часто молоді чоловіки вбачають свій інтерес в успішному бізнесі чи престижній освіті, а їм заважає військовий обов'язок. Наяв­ний конфлікт інтересів. То що ж, у разі таких конфліктів зако­ни суперечать природі конкретної людини, вимагаючи від неї дій, що суперечать її особистим інтересам, забороняючи дії, які реалізували б ці інтереси.

У людини залишається тільки одна причина, яка спонукає її підкорятися закону. А саме, страх покарання за непокору. І як егоїст, людина буде прагнути уникнути покарання, якщо воно пе­реважує вигоди від порушення закону. Таке суспільство буде стабільним за умови, що воно створило могутній апарат насильст­ва. Як тільки силування слабшає, суспільство стає нестабільним. Друга ситуація. Припустімо, що природа людини егоїстична, тобто, що людина завжди виходить із власних корисливих інтере­сів. Також припустімо, що закони суспільства виражають тільки особисті інтереси людини. Але річ у тім, що особисті інтереси лю­дей настільки ж різноманітні, як і вони самі. Тому навіть якщо закони виражають особисті інтереси людей, то це будуть або інте­реси найсильнішого члена суспільства, або групи таких людей. Таке суспільство завжди буде таїти конфлікти, воно нестабільне.

Як тільки тиран фізично старіє (або владна еліта втрачає панівні позиції), неминуче починається боротьба за місце цього тирана.

Такі ситуації були нестерпними для більшості грецьких гро­мадян. Вони вважали найбільш прийнятною третю ситуацію.

Природа людини соціальна й може бути реалізована тільки в суспільстві, закони якого дають змогу її реалізувати. Необхідно лише знайти гармонічне поєднання загальних суспільних інте­ресів з інтересами окремих людей. Природними для людини вва­жалися ті особисті інтереси, які випливали із здібностей, власти­вих конкретному індивідові. Гармонія особистого й загального досягається тоді, коли людина посідає в суспільстві місце, відповідне її здібностям. На цьому природному для неї місці вона реалізує о ім'я суспільного блага свої особисті інтереси. Закони суспільства є справедливими в тім сенсі, що спроможні забезпе­чувати гармонію й особистих, і суспільних інтересів.

У найбільш продуманій формі ці погляди розвинули Платон і Арістотель за третього періоду розвитку давньогрецької філо­софії, який ми назвали вище періодом систематизації.