17. Радбрух: цінності права

На відміну від Кельзена, Г.Радбрух (Gustav Radbruch, 1878-1949), обґрунтовуючи розуміння права «самого по собі», роз­глядав його як певний культурно-історичний феномен. Мало що можна зрозуміти в таких феноменах, аналізуючи їхню формальну, зокрема нормативну структуру. Наприклад, для розуміння фено­мена церкви необхідно знати не тільки структуру церковної ієрархії, а й те, які вона проголошує цілі, які обстоює цінності.

Згідно з Радбрухом, для розуміння права треба знати цін­ності, які люди прагнуть реалізувати з його допомогою. Такими цінностями є справедливість, доцільність і правова стабіль­ність. Зважаючи на це, умовно його ранню позицію можна було б назвати аксіологічним розумінням права. Він уважав, що пра­во - це не норми, виведені з названих цінностей як з аксіом, а засіб практичного втілення цих аксіом. Адже цих цінностей, до­водить Радбрух, суспільство взагалі не знало до виникнення пра­ва, оскільки вони й з'явилися лише внаслідок виникнення в суспільстві правових норм.

Друга світова війна (1939-1945) поставила перед багатьма західними філософами права таке запитання. Чи можна говори­ти про певний внесок довоєнного правового позитивізму, який наполегливо відмежовував право від моралі, у виникненні нациз­му? Ця проблема змусила Радбруха перейти до своєрідного ант­ропного соціального розуміння права, згідно з яким сама приро­да людини детермінує право й соціальні відносини між людьми. Він пропонує філософії права «знову згадати про тисячолітню мудрість античності, християнського середньовіччя й епохи Просвітництва, про те, що є право вище, ніж закон: це природ­не право, божественне право, тобто надзаконне право, відповідно до якого неправо залишається неправом, навіть якщо його відли­ти у форму закону» [Цит. за: Нерсесянц, с. 22]. Це «надзаконне» право природне в тому сенсі, вважає Радбрух, що воно випливає із самої природи людини й відносин між людьми. Тому воно має бути мірилом позитивного права й рушійною силою зміни право­вих інститутів для ліпшої реалізації ними вічних цінностей. Та­ке розуміння, на думку Радбруха, має стати основою правової політики, яка, будучи «мистецтвом можливого», вишукувала б практичні шляхи реалізації ідеалів надзаконного права.

Радбрух:

Право створене людиною, а тому, як і будь-який її витвір, його можна зрозуміти тільки за допомогою його ідеї ...Розуміння ви­творів людей, яке не зважає на їхнє призначення, тобто цінностей, неможливе.

...Право можна зрозуміти тільки в контексті його зв'язку з цін­ностями. Право є культурним феноменом, тобто фактом, пов'яза­ним з цінностями. Поняття права можна визначити тільки як щось певне , сенс якого полягає в реалізації ідеї права. Право може бу­ти несправедливим (summum jus — summa in juria); але воно зали­шаєтеся правом, оскільки його сенс у тому, щоб бути справедли­вим.

Однак сама ідея права, яка є конститутивним принципом, а та­кож стандартом оцінки правової реальності, належить до ціннісної установки.

Але навіть ця установка не є останнім словом, яке можна ска­зати про право. Тут можна оголосити право цінністю, однак, у кінцевому підсумку, «перед ликом Господа», вона зовсім нікчемна, як це видно з Нагірної проповіді; і, навпаки, можливе визнання прав а не тільки як світу цінностей, а й як властивості абсолютної сутності речей, як це було в класичній античності. Ці установки, однак, належать до поглядів, які долають цінності.

Якщо аналізувати право в такій площині, випливають три мож-ливих бачення права: розуміння, пов'язане з цінностями, тобто розуміння права як культурного феномена, що характеризує суть науки про право; ціннісне розуміння, тобто розуміння права як культурної цінності, яка характеризує правову філософію; ро-зуміння, яке долає ціннісний підхід, тобто розуміння його сутності чи його неістотності, що є завданням релігійної філософії [Radbruch, р. 51-52].

.. Два протилежні погляди на завдання права й держави, про-никаючи аж до спеціальних спірних питань політики, постійно бу­дуть поставати на нашому шляху. Згідно з одним із них, право й держава перебувають на службі індивідів - не стільки на службі їхнього матеріального благополуччя, «загального щастя», як це ча­сто стверджують опоненти, скільки на службі їхньої культурної місії; правовий лад піклується про те, щоб людина не була змуше­на невпинно вдивлятися як вартовий, а щоб вона могла іноді свої очі безтурботно зводити до зірок і квітучих дерев, до краси буття; щоб безперервні волання про самозбереження затихали принаймні настільки, щоб узагалі можна було почути тихий голос совісті, -він створює, таким чином, перші передумови особистої культури, наукової, художньої й моральної освіти. З цього погляду, право має етичний вимір, але він виводиться лише з тієї етичної цінності, яку право має для окремих членів правової спільноти; право, отже, має лише запозичену від етики індивіда, а не власну цінність. На-впаки, таку надіндивідуалістичну цінність, незалежно від того, що воно крім цього може ще дати індивідам, цінність самостійну, визнає за правом інший погляд: у праві втілюється справедливість, а справедливість у спільноті - це цінність, остання мета, самоціль ... Якщо, згідно з індивідуалістичним вченням, право існує заради людей, то з цього погляду навпаки - люди живуть заради права: «якщо справедливість загине, то немає жодного сенсу більш у то­му, щоб люди жили на землі», казав І.Кант.

Але ми вже знаємо, що неможливо дати чітку відповідь на за­питання про мету права, і можна лише перерахувати різноманітні партійні думки про це. Тепер уже та сама епоха й той же народ одночасно дотримуються протилежних поглядів на мету права й тим самим на організацію правового ладу, і ці погляди їхні пред­ставники видають як однаково «природні», і розсудити доконечно їх наука неспроможна, — ми вже не кажемо про історичні зміни й національну розмаїтість правових поглядів ...

Але устрій спільноти не може бути переданий на розсуд супе­речливих правових поглядів членів цієї спільноти, які різним лю­дям, можливо, будуть давати протилежні настанови: такий устрій, навпаки, вимагає регулювання певною надіндивідуальною інсти­туцією, бо якщо розум і наука неспроможні виконати це завдання, то його мають взяти на себе воля й сила: якщо ніхто не може пізнати, що справедливо, то хтось повинен установити, що треба вважати правом. Тепер загальновизнано, що іншого права, крім «встановленого», «позитивного», немає. Але щоб установлене право відповідало своїм завданням (усувати конфлікт протилежних правових поглядів авторитетним приписом), установлювати право має така воля, яка здатна втілити його в життя всупереч усім пра­вовим поглядам, що йому протидіють: суспільство, яке наказує у формі звичаєвого права; держава, яка наказує у формі закону. Навіть будь-який окремий правовий припис суспільства чи держа­ви можна розглядати як чинне право лише тоді, коли воно не тільки наявне «на папері», але перетворилося у правило життя, не­хай навіть воно у виняткових обставинах і порушується протидією. Лише це, але зате все те, що воля, покликана до дії, встановлює й проводить, складає чинне право [Радбрух, с. 6-17].