162. Види обмежених речових прав.

Стаття 395. Види речових прав на чуже майно

1. Речовими правами на чуже майно є:

1) право володіння;

2) право користування (сервітут);

3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);

4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

2. Законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно.

163. Поняття і зміст володіння. Суб’єкти і об’єкти володіння. Виникнення і припинення володіння.

Володіння – це такий фактичний стан, коли володілець має певну річ чи майно (тримає його у себе), здійснює господарське панування, але права на річ може і не мати (наприклад: володіння річчю за договором зберігання).

Зміст володіння полягає у можливості володіння, користування і розпорядження річчю. При цьому всі зазначені можливості тлумачаться як фактичні стани і не оцінюються як суб'єктивні права.

Стаття 397. Суб'єкти права володіння чужим майном

1. Володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе.

2. Право володіння чужим майном може належати одночасно двом або більше особам.

3. Фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду.

Стаття 398. Виникнення права володіння

1. Право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передано власником, а також на інших підставах, встановлених законом.

Стаття 399. Припинення права володіння

1. Право володіння припиняється у разі:

1) відмови володільця від володіння майном;

2) витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;

3) знищення майна.

2. Право володіння припиняється також в інших випадках, встановлених законом.

164-167

Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене договором, законом, заповітом або рішенням суду щодо земельної ділянки та інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб (особистий сервітут).

Земельний сервітут – це право власника чи землекористувача земельної ділянки на обмежене платне чи безплатне користування чужою земельною ділянкою. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки щодо якої встановлений земельний сервітут права володіння, користування та розпорядження нею. Реалізація земельного сервітуту повинна здійснюватися способом, який є найменш обтяжливим для її власника. Право земельного сервітуту може бути встановленеможе бути за домовленістю між власниками сусідніх земельних ділянок на підставі договору між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. Договір про встановлення сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно. Якщо сторони між собою не досягли домовленості про встановлення сервітуту та про його умови, спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту. Оскільки сервітут дозволяє визначити обсяг прав щодо користування особою чужим майном, то він може бути встановлений або на певний строк або безстроково.

Користування сервітутом є платним, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут не підлягає відчуженню та не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном та зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений. Збитки, завдані власникові (володільцеві) земельної ділянки або іншого нерухомого майна, особою, яка користується сервітутом, підлягають відшкодуванню на загальних підставах.

Право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду на велосипеді чи транспортному засобі через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації, можливості встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності – від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту. Дія земельного сервітуту зберігається у разі переходу прав на земельну ділянку до іншої особи. Такий сервітут не може бути предметом купівлі-продажу, застави та не може передаватися будь-яким способом фізичним чи юридичним особам особою, в інтересах якої встановлено сервітут.

Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо). Однак, у даному випадку, вони носять, як правило, особистий характер і визначаються як особисті сервітути. Так, членам сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, надається право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад 1 рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Сервітут припиняється у разі:

1) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут і власника майна, обтяженого сервітутом;

2) відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут;

3) спливу строку, на який було встановлено сервітут; припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту;

4) невикористання сервітуту протягом трьох років підряд;

5) смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут;

6) рішення суду про скасування земельного сервітуту;

7) порушення власником умов користування сервітутом;

8) за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Так, наприклад, власник земельної ділянки має право вимагати припинення сервітуту, якщо його встановлення створює перешкоди у використанні земельної ділянки за її цільовим призначенням, а також у випадку припинення підстав його встановлення.

Сервітут припиняється у разі:

1) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут і власника майна, обтяженого сервітутом;

2) відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут;

3) спливу строку, на який було встановлено сервітут; припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту;

4) невикористання сервітуту протягом трьох років підряд;

5) смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут;

6) рішення суду про скасування земельного сервітуту;

7) порушення власником умов користування сервітутом;

8) за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Так, наприклад, власник земельної ділянки має право вимагати припинення сервітуту, якщо його встановлення створює перешкоди у використанні земельної ділянки за її цільовим призначенням, а також у випадку припинення підстав його встановлення.

166

Серед особистих сервітутів виділяють узус та узуфрукт.

Узус - це речеве право користування чужою річчю (майном) без одержання доходів. Узуарій може лише користатися чужим майном, але не має права на доходи від нього. По суті це не користування, а лише володіння. Однак користування також не виключається, зокрема, узуарій має право користатися плодами речі для задоволення особистих потреб . У той же час він не має права одержувати доходи від речі. Узус відрізняється від узуфрукта значно меншим обсягом прав.

Узуфрукт - речеве право конкретної особи (узуфруктарія) користуватися й одержувати доходи з чужої неспоживаної речі без зміни її субстанції. Узуфруктарій має право володіти і користуватися чужою річчю в повному обсязі, одержувати від її будь-які доходи як природні, так і юридичні. Узуфрукт можна надавати в користування третім особам за винагороду або без неї. Узуфрукт можливий і без володіння. Він не може відчужуватися і переходити в спадщину, припиняється смертю узуфруктарія. Узуфруктарій зобов'язаний користатися майном сумлінно, з належною турботою. Він не може змінювати річ ні з яких причин, навіть якби така зміна поліпшувала б її. Узуфруктарій несе відповідальність перед власником майна за навмисне чи необережне заподіяння шкоди.

167

Стаття 102 (ЗКУ). Припинення дії земельного сервітуту

1. Дія земельного сервітуту підлягає припиненню у випадках:

а) поєднання в одній особі суб'єкта права земельного сервітуту, в інтересах якого він встановлений, та власника земельної ділянки;

б) відмови особи, в інтересах якої встановлено земельний сервітут;

в) рішення суду про скасування земельного сервітуту;

г) закінчення терміну, на який було встановлено земельний сервітут;

ґ) невикористання земельного сервітуту протягом трьох років;

д) порушення власником сервітуту умов користування сервітутом.

2. На вимогу власника земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, дія цього сервітуту може бути припинена в судовому порядку у випадках:

а) припинення підстав його встановлення;

б) коли встановлення земельного сервітуту унеможливлює використання земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, за її цільовим призначенням.

168

Емфітевзис як право користування чужою земельною ділянкою полягає у тому, що воно виникає за договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (далі - землекористувач). Воно може надаватися фізичним та юридичним особам на підставі відповідного рішення органів державної влади, які мають право надавати земельнуі ділянки у користування на умовах, визначених земельним законодавством. Зазначене право може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування. Договір про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб укладається на визначений строк або безстроково. Якщо договір про надання права користування чужою земельною ділянкою укладено на невизначений строк, кожна із сторін може відмовитися від договору, попередньо попередивши про це другу сторону не менш як за 1 рік.

Власник земельної ділянки, що обтяжена емфітевзисом має право:

1) вимагати від землекористувача використання її за призначенням, встановленим у договорі;

2) переважне перед іншими особами право на його придбання права користування земельною ділянкою у випадку його продажу, за ціною, що оголошена для продажу, та на інших рівних умовах;

3) на одержання відсотків від ціни продажу (вартості права), встановлених договором, у разі продажу землекористувачем права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб іншій особі.

Окрім цього, власник земельної ділянки зобов'язаний не перешкоджати землекористувачеві у здійсненні його прав.

Землекористувачу надається право:

1) користуватися земельною ділянкою в повному обсязі;

2) відчужувати право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб.

В свою чергу, землекористувач зобов'язаний:

1) вносити плату за користування земельною ділянкою, а також інші платежі, встановлені законом;

2) ефективно використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення;

3) підвищувати родючість;

4) застосовувати природоохоронні технології виробництва;

5) утримуватися від дій, які можуть призвести до погіршення екологічної ситуації на земельній ділянці;

6) письмово повідомити власника земельної ділянки про продаж права користування нею. Якщо протягом одного місяця власник не надішле письмової згоди на купівлю, право користування земельною ділянкою може бути продане іншій особі.

Право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб припиняється у разі:

1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача;

2) спливу строку, на який було надано право користування;

3) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю;

4) за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом.

169

Власник земельної ділянки має право надати її в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель (суперфіцій). Таке право виникає на підставі договору або заповіту. Воно може бути відчужене землекористувачем або передаватися у порядку спадкування та встановлюється на визначений або на невизначений строк.

Власник земельної ділянки, наданої для забудови, має право:

1) на одержання плати за користування нею, абоодержання частки від доходу землекористувача;

2) володіти, користуватися нею в обсязі, встановленому договором із землекористувачем.

В свою чергу землекористувач має право:

1) користуватися земельною ділянкою в обсязі, встановленому договором;

2) власності на будівлі (споруди), споруджені на земельній ділянці, переданій йому для забудови. При цьому, перехід права власності на земельну ділянку до іншої особи не впливає на обсяг права власника будівлі (споруди) щодо користування земельною ділянкою.

Окрім прав, землекористувач зобов'язаний:

1) вносити плату за користування земельною ділянкою, наданою йому для забудови, а також інші платежі, встановлені законом;

2) використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення.

Право користування земельною ділянкою для забудови припиняється у разі:

1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача;

2) спливу строку права користування; відмови землекористувача від права користування;

3) невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років підряд, за рішенням суду.

У разі припинення права користування земельною ділянкою, на якій була споруджена будівля (споруда), власник земельної ділянки та власник цієї будівлі (споруди) визначають правові наслідки такого припинення, у разі недосягнення домовленості власник земельної ділянки має право вимагати від власника будівлі (споруди) її знесення та приведення земельної ділянки до стану, в якому вона була до надання її у користування.

Якщо знесення будівлі (споруди), що розміщена на земельній ділянці, заборонено законом (житлові будинки, пам'ятки історії та культури тощо) або є недоцільним у зв'язку з явним перевищенням вартості будівлі (споруди) порівняно з вартістю земельної ділянки, суд може з урахуванням підстав припинення права користування земельною ділянкою постановити рішення про викуп власником будівлі (споруди) земельної ділянки, на якій вона розміщена, або про викуп власником земельної ділянки будівлі (споруди), або визначити умови користування земельною ділянкою власником будівлі (споруди) на новий строк.

170

Стаття 136 (ГКУ). Право господарського відання

1. Право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

2. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства.

3. Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності. Суб'єкт підприємництва, який здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, має право на захист своїх майнових прав також від власника.

171

Стаття 137. Право оперативного управління

1. Правом оперативного управління у цьому Кодексі визнається речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).

2. Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно, що використовується ним не за призначенням.

3. Право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності.

?Право установи на самостійне розпорядження доходами…

172

Захист права власності та інших речових прав – це сукупність передбачених цивільним законодавством засобів, що застосовуються у зв'язку із вчиненим щодо права власності та інших речових прав правопорушення та спрямованих на відновлення чи захист майнових інтересів володільця цих прав.

Правова охорона є поняттям ширшим, ніж поняття захист права власноті і охоплює всю сукупність норм права, які передбачають підстави набуття права власності та його припинення. Обсяг правомочностей власника, порядок та межі здійснення права, правовий режим окремих видів об’єктів права власності, а також сукупність організаційних та правових заходів спрямованих на забезпечення реалізації і поновлення порушеного права власності

Виділяють такі цивільно-правові способи захисту речових прав:

а) речово-правові – ті, що направлені на захист речових прав та не пов'язані із якимось конкретними зобов'язаннями, а спрямовані на відновлення належних особі речових прав щодо речі, або ж усунення перешкод чи сумнівів у використанні цих прав (виндикаційний позов, негаторний позов, позов про визнання права власності, вимога про виключення майна з-під арешту (виключення майна з опису), визнання недійсним правового акту, що порушує право власності тощо).

б) зобов'язально-правові – ті, що є певними видами зобов'язань та спрямовані, переважно, не на безпосереднє відновлення речового права, а на побічне відновлення речового права, внаслідок виконання певного зобов'язання. У зв'язку з цим, більше уваги ми приділимо саме речово-правовим способам захисту речових прав.

173

Під віндикаційним позовом слід розуміти вимогу неволодіючого власника чи особи, яка володіла цим майном на законних підставах (титульний володілець) до фактичного володільця про повернення утримуваного ним майна в натурі.

Право на віндикацію належить власнику або титульний володілець, який втратив фактичне володіння річчю. Як відповідач виступатиме особа, яка фактично без належних підстав утримує майно. Предметом віндикації є вимога про повернення майна з незаконного володіння. Підставою віндикаційного позову – є обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з незаконного чужого володіння. До умов пред'явлення віндикаційного позову слід відносити:

1) власник чи титульний володілець повинен бути залишеним можливості здійснювати фактичне панування над річчю;

2) майно, якого залишений власник чи титульний володілець збереглось в натурі та знаходилось в фактичному володінні іншої особи;

3) майно, яке підлягає віндикації, повинно бути індивідуально-визначеним;

4) віндикаційний позов носить недоговірний характер та спрямований на захист речових прав.

Для правових наслідків віндикаційного позову суттєве значення має той факт на якому титулі здійснює незаконне володіння річчю фактичний утримувач: добросовісно чи недобросовісно.

При добросовісному володінні власник або титульний володілець має право витребувати майно лише у разі, якщо воно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Якщо ж він придбав це майно безоплатно, то воно передається власнику чи титульному володільцю у будь-яких випадках. При цьому, гроші та цінні папери на пред'явника не можуть бути витребувані від добросовісного володільця.

Добросовісний володілець має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. У випадку, коли поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний володілець має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.

При недобросовісному володінні фактичний володілець, який без належних на те підстав утримував майно зобов'язаний передати власнику усі доходи від майна, які він одержав або міг одержати за весь час володіння ним.

174

Негаторний позов – це вимога власника чи титульного володільця, до третіх осіб, про усунення перешкод у здійсненні повноважень користування та розпорядження. Негаторний позов можливий лише у випадку, коли власник чи титульний володілець і третя особа не знаходяться в зобов'язальних відносинах з приводу спірної речі, а також, коли здійснене правопорушення не призвело до припинення суб'єктивного права власності чи іншого речового права.

Як позивач в негаторному позові може виступати лише власник чи титульний володілець. Натомість відповідачем може бути третя особа, яка своїми протиправними діями створюють перешкоди, що заважають нормальному здійсненню права власності чи іншого речового права. Предметом негаторного позову є вимога позивача про усунення порушень, що не пов'язані із залишенням володіння, а спрямовані на перешкоджання у здійсненні користування чи розпорядження. Підставою негаторного позову є обставини, якими обумовлюється право позивача на користування та розпорядження майном, а також підтверджується те, що поведінка третьої особи створює перешкоди для здійснення цих повноважень. При цьому, неправомірність діянь відповідача презюмується.

176

Позов про визнання права власності чи іншого речового права – це позадоговірна вимога власника майна чи титульного володільця про визнання перед третіми особами факту належності позивачу права власності чи іншого речового права на оспорювань майно, що не поєднано з конкретною вимогою про повернення майна чи усунення інших перешкод, що не пов'язані із залишенням права володіння.

Позивачем за даним договором є власник чи титульний володілець індивідуально-визначеного майна, права на яке оспорюються або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Відповідачем за цим позовом буде третя особа, яка заявляє свої права, так і така, що не заявляє свої права, проте не визнає за особою цих прав.

Предметом позову про визнання права власності чи іншого речового права є констатація факту належності позивачу певного речевого права на майно. Підставою позову є обставини, які підтверджують наявність у позивача відповідного речового права на річ.

Близьким до позову про визнання права власності чи іншого речового права є вимога про звільнення майна з-під арешту (про виключення майна з опису). Вказані дії розглядаються як форма забезпечення цивільного позову. Проте вони можуть суттєво обмежити правовий режим майна, що унеможливить повноцінну реалізацію відповідного речового права не тільки щодо його власника чи титульного володільця, а також і щодо інших осіб, які мають право оспорювати дане обмеження. Тому дана вимога пред'являється до органів, що вчинили таке обмеження.

Визнання недійсним правового акту, що порушує право власності дозволяє власнику чи титульному володільцю майна звернутись до суду з вимогою про визнання незаконним та скасувати правовий акт органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника. Власник чи титульний володілець майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта, а якщо це неможливо, то питання про відшкодування майнової та моральної шкоди.

177

Творча діяльність, або просто творчість, - це цілеспрямована інтелектуальна діяльність людини, результатом якої є щось якісно нове, що відрізняється неповторністю, оригінальністю і суспільно-історичною унікальністю.

? Функції (охоронна або захисна, регулятивна, інформаційна, правовстановлююча, обмежувальна..)

178

Система міжнародних відносин, що склалися у світі в галузі охорони інтелектуальної власності об’єднана в рамках всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ).

ВОІВ – це спеціальна установа ООН, в якій на 1 січня 2012 року перебуває 184 країни. Україна є членом з 1974 року.

Конвенції:

• Бернська к-я про охорону літературних і художніх творів (1886);

• Всесвітня к-я про авторське право, прийнята в Женеві (1952)

• Договір ВОІВ про авторське право, укладений в Женеві (1996)

• Римська к-я про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення

• Женевська к-я про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм

• Брюссельська к-я про розповсюдження несучих програм-сигналів, що передаються через супутники (1974)

• Паризька к-я про охорону промислової власності (1883)

• Будапештський договір про міжнародне визнання депонування мікроорганізмів для цілей патентної процедури

• Гаазька угода про міжнародну реєстрацію промислових зразків (1960)

• Угода з торговельних аспектів права інтелектуальної власності (1994) є обов’язковою для всіх учасників ВТО (Всесвітньої торговельної організації). Україна – учасник ВТО з 2008 року.

179

ПІВ в об’єктивному значенні – це сукупність правових норм, які регулюють відносини , що складаються в процесі створення, легітимації, використання та охорони результатів інтелектуальної (творчої) діяльності.

ПІВ в суб’єктивному значенні – це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися об’єктом права інтелектуальної власності.

Традиційно всі результати творчої діяльності поділяються на об’єкти духовної творчості (об’єкти авторських і суміжних прав) і об’єкти науково-технічної діяльності (винаходи, корисні моделі, промислові зв’язки, торговельні марки тощо).

Стаття 419. Співвідношення права інтелектуальної власності та права власності

1. Право інтелектуальної власності та право власності на річ не залежать одне від одного.

2. Перехід права на об'єкт права інтелектуальної власності не означає переходу права власності на річ.

3. Перехід права власності на річ не означає переходу права на об'єкт права інтелектуальної власності.

180

Авторьске право – це сукупність норм цивільного права, якими регулюються відносини щодо визнання авторства й охорони творів літератури, науки, мистецтва, становлення режиму їх використання, наділення їх авторів немайновими та майновими правами, захисту прав авторів та інших правоволодільців.

В об’єктивному розумінні авторське право – це сукупність правових норм, які регулюють правовідносини, що виникають внаслідок створення і використання творів науки, літератури і мистецтва.

В суб’єктивному розумінні авторське право – це сукупність прав, які належать автору або його правонаступнику у зв’язку із створенням, використанням та розпорядженням твору.

?Функції АП

181

Вітчизняні джерела:

ЗУ «Про авторське право і суміжні права»

ЗУ «Про видавничу справу»

ЗУ «Про кінематографію»

ЗУ «Про архітектурну діяльність»

ЗУ « Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп’ютерних програм, баз даних»

Постанова КМУ «Про державну реєстрацію авторських права і договорів, які стосуються прав автора на твір»

Постанова КМУ «Про затвердження мінімальних ставок авторських винагород (роялті) на використання об’єктів авторських прав і суміжних прав»

Міжнародні джерела

Бернська к-я про охорону літературних і художніх творів (1886)

Всесвітня к-я про авторське право (1952)

Договір ВОІВ про авторське право (1996)

182

Стаття 8. Об'єкти авторського права

1. Об'єктами авторського права є твори у галузі науки, літератури і мистецтва, а саме:

1) літературні письмові твори белетристичного, публіцистичного, наукового, технічного або іншого характеру (книги, брошури, статті тощо);

2) виступи, лекції, промови, проповіді та інші усні твори;

3) комп'ютерні програми;

4) бази даних;

5) музичні твори з текстом і без тексту;

6) драматичні, музично-драматичні твори, пантоміми, хореографічні та інші твори, створені для сценічного показу, та їх постановки;

7) аудіовізуальні твори;

8) твори образотворчого мистецтва;

9) твори архітектури, містобудування і садово-паркового мистецтва;

10) фотографічні твори, у тому числі твори, виконані способами, подібними до фотографії;

11) твори ужиткового мистецтва, у тому числі твори декоративного ткацтва, кераміки, різьблення, ливарства, з художнього скла, ювелірні вироби тощо;

12) ілюстрації, карти, плани, креслення, ескізи, пластичні твори, що стосуються географії, геології, топографії, техніки, архітектури та інших сфер діяльності;

13) сценічні обробки творів, зазначених у пункті 1 цієї частини, і обробки фольклору, придатні для сценічного показу;

14) похідні твори;

15) збірники творів, збірники обробок фольклору, енциклопедії та антології, збірники звичайних даних, інші складені твори за умови, що вони є результатом творчої праці за добором, координацією або упорядкуванням змісту без порушення авторських прав на твори, що входять до них як складові частини;

16) тексти перекладів для дублювання, озвучення, субтитрування українською та іншими мовами іноземних аудіовізуальних творів;

17) інші твори.

2. Охороні за цим Законом підлягають всі твори, зазначені у частині першій цієї статті, як оприлюднені, так і не оприлюднені, як завершені, так і не завершені, незалежно від їх призначення, жанру, обсягу, мети (освіта, інформація, реклама, пропаганда, розваги тощо).

3. Передбачена цим Законом правова охорона поширюється тільки на форму вираження твору і не поширюється на будь-які ідеї, теорії, принципи, методи, процедури, процеси, системи, способи, концепції, відкриття, навіть якщо вони виражені, описані, пояснені, проілюстровані у творі.

Стаття 10. Об'єкти, що не охороняються

Не є об'єктом авторського права:

а) повідомлення про новини дня або поточні події, що мають характер звичайної прес-інформації;

б) твори народної творчості (фольклор);

в) видані органами державної влади у межах їх повноважень офіційні документи політичного, законодавчого, адміністративного характеру (закони, укази, постанови, судові рішення, державні стандарти тощо) та їх офіційні переклади;

г) державні символи України, державні нагороди; символи і знаки органів державної влади, Збройних Сил України та інших військових формувань; символіка територіальних громад; символи та знаки підприємств, установ та організацій;

д) грошові знаки;

е) розклади руху транспортних засобів, розклади телерадіопередач, телефонні довідники та інші аналогічні бази даних, що не відповідають критеріям оригінальності і на які поширюється право sui-generis (своєрідне право, право особливого роду).

Проекти офіційних символів і знаків, зазначених у пунктах "г" і "д" частини першої цієї статті, до їх офіційного затвердження розглядаються як твори і охороняються відповідно до цього Закону.

183

Стаття 7. Суб'єкти авторського права

Суб'єктами авторського права є автори творів, зазначених у частині першій статті 8 цього Закону, їх спадкоємці та особи, яким автори чи їх спадкоємці передали свої авторські майнові права.

184

Стаття 11. Виникнення і здійснення авторського права. Презумпція авторства

1. Первинним суб'єктом, якому належить авторське право, є автор твору.

За відсутності доказів іншого автором твору вважається особа, зазначена як автор на оригіналі або примірнику твору (презумпція авторства).

Це положення застосовується також у разі опублікування твору під псевдонімом, який ідентифікує автора.

2. Авторське право на твір виникає внаслідок факту його створення. Для виникнення і здійснення авторського права не вимагається реєстрація твору чи будь-яке інше спеціальне його оформлення, а також виконання будь-яких інших формальностей.

3. Особа, яка має авторське право (автор твору чи будь-яка інша особа, якій на законних підставах передано авторське майнове право на цей твір), для сповіщення про свої права може використовувати знак охорони авторського права. Цей знак складається з таких елементів:

латинська літера "c", обведена колом, - (зображення знака не наводиться);

ім'я особи, яка має авторське право;

рік першої публікації твору.

Знак охорони авторського права проставляється на оригіналі і кожному примірнику твору.

4. Якщо твір опубліковано анонімно чи під псевдонімом (за винятком випадку, коли псевдонім однозначно ідентифікує автора), видавець твору (його ім'я чи назва мають бути зазначені на творі) вважається представником автора і має право захищати права останнього. Це положення діє до того часу, поки автор твору не розкриє своє ім'я і не заявить про своє авторство.

5. Суб'єкт авторського права для засвідчення авторства (авторського права) на оприлюднений чи не оприлюднений твір, факту і дати опублікування твору чи договорів, які стосуються права автора на твір, у будь-який час протягом строку охорони авторського права може зареєструвати своє авторське право у відповідних державних реєстрах.

Державна реєстрація авторського права і договорів, які стосуються права автора на твір, здійснюється Установою відповідно до затвердженого Кабінетом Міністрів України порядку ( 1756-2001-п ). Установа складає і періодично видає каталоги всіх державних реєстрацій.

За підготовку Установою до державної реєстрації авторського права і договорів, які стосуються права автора на твір, сплачуються збори, розміри яких визначаються Кабінетом Міністрів України ( 1756-2001-п ).

Про реєстрацію авторського права на твір Установою видається свідоцтво. За видачу свідоцтва сплачується державне мито, кошти від сплати якого перераховуються до Державного бюджету України. Розмір і порядок сплати державного мита за видачу свідоцтва визначаються законодавством.

Особа, яка володіє матеріальним об'єктом, в якому втілено (виражено) твір, не може перешкоджати особі, яка має авторське право, у його реєстрації.

Відповідно до ст.. 437 і ст.11 ЗУ авторське право на твір виникає в силу факту створення твору, тобто українське законодавство не потребує реєстрації чи іншого спеціального оформлення права автора на твір, хоча авторське право може бути зареєстровано відповідно до Постанови КМУ «Про державну реєстрацію авторського права і договорів, які стосуються прав автора на твір». Про реєстрацію авторського права видається свідоцтво (відповідно до ч. 3 ст. 2 ЗУ).

185

Стаття 14. Особисті немайнові права автора

1. Автору належать такі особисті немайнові права:

1) вимагати визнання свого авторства шляхом зазначення належним чином імені автора на творі і його примірниках і за будь-якого публічного використання твору, якщо це практично можливо;

2) забороняти під час публічного використання твору згадування свого імені, якщо він як автор твору бажає залишитись анонімом;

3) вибирати псевдонім, зазначати і вимагати зазначення псевдоніма замість справжнього імені автора на творі і його примірниках і під час будь-якого його публічного використання;

4) вимагати збереження цілісності твору і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і репутації автора.

2. Особисті немайнові права автора не можуть бути передані (відчужені) іншим особам.

186

Стаття 15. Майнові права автора

1. До майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право) належать:

а) виключне право на використання твору;

б) виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами.

Майнові права автора (чи іншої особи, яка має авторське право) можуть бути передані (відчужені) іншій особі згідно з положеннями статті 31 цього Закону, після чого ця особа стає суб'єктом авторського права.

2. Виключне право на використання твору автором (чи іншою особою, яка має авторське право) дозволяє йому використовувати твір у будь-якій формі і будь-яким способом.

3. Виключне право автора (чи іншої особи, яка має авторське право) на дозвіл чи заборону використання твору іншими особами дає йому право дозволяти або забороняти:

1) відтворення творів;

2) публічне виконання і публічне сповіщення творів;

3) публічну демонстрацію і публічний показ;

4) будь-яке повторне оприлюднення творів, якщо воно здійснюється іншою організацією, ніж та, що здійснила перше оприлюднення;

5) переклади творів;

6) переробки, адаптації, аранжування та інші подібні зміни творів;

7) включення творів як складових частин до збірників, антологій, енциклопедій тощо;

8) розповсюдження творів шляхом першого продажу, відчуження іншим способом або шляхом здавання в майновий найм чи у прокат та шляхом іншої передачі до першого продажу примірників твору;

9) подання своїх творів до загального відома публіки таким чином, що її представники можуть здійснити доступ до творів з будь-якого місця і у будь-який час за їх власним вибором;

10) здавання в майновий найм і (або) комерційний прокат після першого продажу, відчуження іншим способом оригіналу або примірників аудіовізуальних творів, комп'ютерних програм, баз даних, музичних творів у нотній формі, а також творів, зафіксованих у фонограмі чи відеограмі або у формі, яку зчитує комп'ютер;

11) імпорт примірників творів.

Цей перелік не є вичерпним.

4. Виключні права авторів на використання творів архітектури, містобудування, садово-паркового мистецтва передбачають і право їх участі у реалізації проектів цих творів.

5. За винятком випадків, передбачених статтями 21-25 цього Закону, автор (чи інша особа, яка має авторське право) має право вимагати виплати винагороди за будь-яке використання твору. Винагорода може здійснюватися у формі одноразового (паушального) платежу, або відрахувань за кожний проданий примірник чи кожне використання твору (роялті), або комбінованих платежів.

Розмір і порядок виплати авторської винагороди за створення і використання твору встановлюються в авторському договорі або у договорах, що укладаються за дорученням суб'єктів авторського права організаціями колективного управління з особами, які використовують твори.

Кабінетом Міністрів України можуть установлюватися мінімальні ставки авторської винагороди ( 72-2003-п ) та порядок їх застосування. ( Абзац третій частини п'ятої статті 15 із змінами, внесеними згідно із Законом N 850-IV ( 850-15 ) від 22.05.2003 )

6. Обмеження майнових прав, встановлені статтями 21-25 цього Закону, здійснюються за умови, що вони не завдаватимуть шкоди використанню твору і не обмежуватимуть безпідставно законні інтереси автора.

7. Якщо примірники правомірно опублікованого твору законним чином введені у цивільний обіг шляхом їх першого продажу в Україні, то допускається їх повторне введення в обіг шляхом продажу, дарування тощо без згоди автора (чи іншої особи, яка має авторське право) і без виплати авторської винагороди, а щодо творів образотворчого мистецтва - з урахуванням положень статті 27 цього Закону. Проте у цьому випадку право здавання у майновий найм чи комерційний прокат залишається виключно за особою, яка має авторське право.

210

Патентно-правова охорона секретів виробництва та нових технологій.

211

Патентно-правова охорона селекційних досягнень.

Патентовласник вправі сам використовувати селекційне досягнення чи видавати ліцензії іншим особам на здійснення з 0%9D%D0%B0%D1%81%D1%96%D0%BD%D0%BD%D1%8F"насінням або племінним 0%9C%D0%B0%D1%82%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%B0%D0%BB%D0%B8"матеріалом охороняється селекційного досягнення таких дій, як, зокрема, 0%92%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B1%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%82%D0%B2%D0%BE"виробництво і відтворення, доведення до посівних кондицій, 0%9F%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%B7%D0%B8%D1%86%D1%96%D1%8F"пропозиція до продажу, продаж, ввезення та вивезення з території РФ .

Автору селекційного досягнення, яка не є патентовласником, видається авторське свідоцтво. Остання засвідчує авторство, а також право автора на отримання винагороди від патентовласника за використання селекційного досягнення. При цьому автором може бути лише фізична особа, творчою працею якої виведено, створено або виявлено охороняється селекційне досягнення.

Будь-яка особа, незаконно використовує селекційне досягнення, зобов'язана на вимогу патентовласника або Держкомісії припинити це використання і відшкодувати патентовласнику завдані йому збитки. До числа специфічних порушень інших прав патентовласника і селекціонера відноситься, зокрема, привласнення порушником виробленим і (або) продаваним насінню або племінній матеріалу назви, що відрізняється від зареєстрованого назви даного селекційного досягнення. Спори, що виникають у зв'язку з порушенням прав патентовласників і селекціонерів, розглядаються в судовому порядку.

212

Захист нерозкритої інформації від незаконного використання.

Технічна, організаційна, комерційна, виробнича та інша інформація, здатна сприяти підвищенню ефективності виробництва або давати інший позитивний ефект, невідома третім особам, внаслідок чого має комерційну цінність, визнається нерозкритою інформацією. Не визнається нерозкритою інформацією комерційна та інші види таємниць, які охороняються спеціальними законами, а також якщо ця інформація захищається авторським правом чи правом на промислову власність.

Особа, яка правомірно володіє такою технічною, організаційною, комерційною, виробничою та іншою інформацією, що здатна сприяти підвищенню ефективності виробництва або давати інший позитивний ефект, має право на захист від незаконного використання цієї інформації.

Нерозкрита інформація охороняється законом від незаконного використання третіми особами за умови, що: ця інформація має дійсну або потенційну цінність і фактично невідома третім особам; до цієї інформації немає вільного доступу третім особам на законних підставах; володілець зазначеної інформації вживає відповідних заходів для збереження її конфіденційності.

Право на нерозкриту інформацію захищається в судовому порядку.

213

Патентно-правова охорона топографій (топологій) інтегральних мікросхем.

214

Патентно-правова охорона науково-технічної інформації.

215

Патентно-правова охорона раціоналізаторських пропозицій.

216

Поняття і зміст фірмового найменування. Реєстрація фірмового найменування і його цивільно-правове значення.

За своєю суттністю фірмове найменування є назвою підприємства, котре дозволяє відрізняти одне підприємство від іншого. Право на фірмове найменування виникає в момент створення підприємства і належить тільки підприємству.

юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про його організаційно-правову форму. Згідно з ч. 3 ст. 90, найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься в єдиний державний реєстр.

"Юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування. Комерційне найменування юридичної особи може бути зареєстроване в порядку, встановленому законом

217

Виключне право юридичної особи на фірмове найменування та його цивільно-правова охорона.

Українське законодавство висуває наступні вимоги до найменування юридичної особи:

-Юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму. Найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності. Юридична особа може мати крім повного найменування скорочене найменування;

-Юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування. Комерційне (фірмове) найменування юридичної особи може бути зареєстроване у порядку, встановленому законом;

-Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до єдиного державного реєстру. Можна зробити висновок, що фірмовим найменуванням юридичної особи є її скорочене найменування, тобто те що міститься в лапках після зазначення організаційно-правової форми. Завжди доцільно визначати фірмове найменування в статутних документах підприємства.

використання фірмового найменування без достатніх на те підстав є актом недобросовісної конкуренції, що порушує права власника і є підставою для відшкодування збитків, відновлення ділової репутації. При цьому на фірмові найменування поширюються загальні вимоги щодо пріоритету, схожості та ідентичності, спорідненості товарів та послуг.

218

Поняття і види товарних знаків і знаків обслуговування. Оформлення прав на товарний знак (знак обслуговування).

товарний знак - це умовне позначення (символ), якийпоміщається на продукції, що випускається, і заміняє часом довге й незручненайменування виробника товару.

Знаком обслуговування визнається позначення, здатне відрізнити послугиодних юридичних або фізичних осіб від однорідних послуг інших юридичнихабо фізичних осіб.

Можна виділити чотири групи торгових знаків: художні (образотворчі), словесні, об'ємні та звукові. Художні знаки -— це зображення предметів, тварин, птахів, людей за допомогою символів, орнаменту, художньої композиції текстів та цифр. Словесні товарні знаки виражаються словами або сполученнями літер, що створюються фантазією авторів. Вони добре втримуються в пам'яті людей. Цей знак реєструється у вигляді тексту або нестандартного графічного твору. Об'ємні знаки можуть бути виготовлені в іще більш оригінальному вигляді — металева чи інша упаковка тощо. Звукові товарні знаки — це музично оформлений текст гімну фірми, адреси, назви продукту тощо. Змішані або комбіновані товарні знаки — це зображення + слова, зображення + музика, слова + музика. Вони замінюють назву фірми або можуть існувати паралельно. Вони часто повторюються і тому швидко запам'ятовуються. Товарні знаки є центральним елементом фірмового стилю, фірма має на них виключне право, яке забезпечується державою.

Товарний знак може бути зареєстрований на ім'я юридичної або фізичної особи. 0%9F%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%BE"Право на товарний знак охороняється державою. На зареєстрований товарний знак видається свідоцтво. Свідоцтво на товарний знак засвідчує пріоритет товарного знаку, виняткове 0%9F%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%BE"право власника на товарний знак відносно товарів, зазначених у свідоцтві, та містить зображення товарного знака.

219

Виключне право на товарний знак (знак обслуговування) та його цивільно-правова охорона.

Виключне право на товарний знак, яке набувається через його реєстрацію, можна визначити як право заборони іншим особам використовувати цей знак для комерційних цілей. Що означає "для комерційних цілей"? Тут можливі два варіанти. Найпростіший випадок порушення виключного права на товарний знак — це коли знак використовує інше підприємство для таких самих товарів або послуг, що і сам володілець. Це явне порушення, і немає потреби з'ясовувати, чи є в даному разі ризик обману споживачів.

Звичайно вважають, що "використання" знака означає відтворення його на товарах або при наданні послуг, або при рекламуванні, продажу, імпорту товарів із незаконним використанням знака, або при пропозиції і наданні послуг під таким знаком. У деяких законах згадуються також навіть підготовчі дії, зокрема накопичення товарів для продажу на складах.

220

Виключне право на зазначення місця походження товару та його цивільно-правова охорона.

назва місця походження (далі - НМП) товару - назва

географічного місця, яка вживається для позначення товару, що

походить із зазначеного географічного місця та має особливі

властивості, виключно або головним чином зумовлені характерними

для даного географічного місця природними умовами або поєднанням

цих природних умов з характерним для даного географічного місця

людським фактором;

1. Правова охорона простого зазначення походження товару

надається на підставі його використання.

Правова охорона простого зазначення походження товару полягає

у недопущенні використання зазначень, що є неправдивими

(фальшивими) чи такими, що вводять споживачів в оману щодо

дійсного географічного місця походження товару.

Просте зазначення походження товару не підлягає реєстрації.

2. Цим Законом надається правова охорона кваліфікованим

зазначенням походження товарів на підставі їх реєстрації, яка діє

безстроково від дати реєстрації.

221

Поняття та система зобов’язального права.

Зобов'язальне право — це чи не найбільша за обсягом підгалузь цивільного права, норми якої регулюють суспільні відносини, що виникають головним чином у сфері майнового обігу, як при здійсненні підприємницької діяльності, так і при задоволенні фізичними особами власних потреб. В основному це відноси

ни, що виникають у зв'язку зі здійсненням власником (суб'єктом права повного господарського відання або права оперативного управління) своїх повноважень, при яких майно переходить від власника (іншої уповноваженої особи) до інших осіб.

Усе зобов'язальне право може бути поділене на: 1) загальну частину; 2) спеціальну частину (окремі види зобов'язань). Загальна частина зобов'язального права включає в себе: 1) універсальні загальні положення (що стосуються усіх видів зобов'язань); 2) загальні положення договірного права. Універсальні загальні положення стосуються всіх видів зобов'язань. Вони містять характеристику зобов'язань, його елементів, визначають загальні правила їх виконання і припинення, забезпечення їх виконання тощо; у свою чергу загальні положення договірного права містять правила, що стосуються тільки договорів як головної підстави виникнення зобов'язань. Це визначення поняття договору і принципів договірного права, змісту договору, порядку його укладення, зміни, виконання і припинення, тлумачення договору тощо. Слід зазначити, що якщо у ЦК 1963 р. загальні положення договірного права були розміщені серед інших загальних положень зобов'язань (ст.ст. 153—160), то у ЦК 2003 р. вміщено спеціальний розділ (розділ II книги 5, ст.ст. 626—654) "Загальні положення про договір". До речі, подібний підхід має місце і у багатьох інших європейських країнах. Наприклад, у Німецькому цивільному кодексі спальним положенням договору присвячений розділ З книги І ( Загальна частина") і розділ 2 книги II ("Зобов'язальне право"). І а кий підхід здається цілком виправданим, оскільки, як зазначало- і я вище, відповідає значенню договірного права в опосередкуванні цивільного обігу. Спеціальна частина зобов'язального права (окремі види зобов'язань) поділяється на: окремі види договорів (глави 54—77 ЦК); окремі види недоговірних зобов'язань (глави 78—83 ЦК). У свою чергу, окремі види договорів з урахуванням мети, суті й імісту угод, можуть бути об'єднані в такі групи: — договори про передачу майна у власність; — договори про передачу майна у тимчасове користування; — договори про надання послуг; — договори про виконання робіт; — договори у кредитно-розрахункових відносинах; — договори про спільну діяльність; — договори про забезпечення зобов'язань.

222

Поняття та зміст зобов’язання. Підстави виникнення зобов’язань, їх класифікація.

Зобов'язанням є правовідношення, в яких одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку

Зміст зобов’язання складають права та обов’язки його сторін.

зобов'язання можуть виникати:

1) з угод (у тому числі договорів) як передбачених законом, так і не передбачених законом, але таких, що не суперечать йому;

2) з адміністративних актів;

3) внаслідок створення творів науки, літератури, мистецтва, а також винаходів та інших результатів творчої діяльності;

4) внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, а також придбання або збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав;

5) внаслідок інших дій громадян та організацій;

6) внаслідок подій, з якими закон пов'язує настання цивільно-правових наслідків.

223

Види зобов’язань в цивільному праві.

1. Залежно від особливостей змісту зобов´язань, тобто наявності у сторін суб´єктивних прав та обов´язків, їх поділяють на односторонні та взаємні (двохсторонні).

Односторонніми вважаються такі зобов´язання, в яких одній стороні належить право, а іншій - обов´язок

Якщо кожна зі сторін поруч із правами набуває ще й певних обов´язків, то зобов´язання вважається взаємним.

2. Залежно від ступенявизначеностіпредмета зобов´язання, вони поділяються на однооб´єктні, альтернативні і факультативні.

За однооб´єктним зобов´язанням кредитор має право вимагати від боржника виконання певної визначеної дії. Про неї зазначено в договорі і саме вона має бути виконана. Так, за договором купівлі-продажу будинку продавець повинен передати покупцеві саме будинок, а не будь-яку іншу річ чи виконати інші дії.

Альтернативне зобов´язання - це зобов´язання, змістом якого є право вимоги та відповідний йому обов´язок здійснити одну з кількох дій на вибір. Виконання зобов´язання при цьому передбачає здійснення однієї з кількох дій. Право вибору, якщо інше не випливає із закону чи тексту договору або із суті договору, належить боржнику.

На відміну від альтернативних, факультативні зобов´язання - це такі зобов´язання, в силу яких боржник повинен виконати певну дію, але йому надається можливість замість цієї дії виконати іншу. Наприклад, боржник повинен передати кредитору майно, але замість цього, за домовленістю сторін, він може виконати певну роботу.

3. Залежно від характеру змісту зобов´язань, їх поділяють на зобов´язання з позитивним змістом та зобов´язання з негативним змістом.

Зобов´язання, за яким боржник повинен виконати певну дію, а кредиторові належить право вимагати вчинення такої дії, називають зобов´язанням з позитивним змістом. Якщо ж кредитор має право вимагати від боржника, щоб той утримався від вчинення якої-небудь дії, а останній зобов´язаний її не вчиняти (наприклад, автор не повинен передавати рукопис іншому видавництву), то такі зобов´язання мають назву зобов´язань з негативним змістом.

4. Цивільне законодавство розрізняє також головні і додаткові (акцесорні) зобов´язання.

Додатковим є зобов´язання, метою якого є забезпечення виконання головного зобов´язання. Так, угоду про заставу забезпечує виконання основного договору - позики. Додаткові зобов´язання тісно пов´язані з головним і припинення головного зобов´язання відповідно припиняє і додаткове.

5.  Зазвичай особистість боржника чи кредитора не впливає на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин. Головне, щоб їх учасники (фізичні та юридичні особи) відповідали вимогам закону (були праводієздатними). Після смерті особи, яка є стороною в зобов´язанні, її права та обов´язки переходять до спадкоємця. Але деякі зобов´язання настільки тісно пов´язані з особою боржника чи кредитора, що виконати їх в іншому суб´єктному складі неможливо. Такі зобов´язання називаються особистими зобов´язаннями. Так, смерть автора припиняє дію видавничого договору про написання книги, оскільки спадкоємці автора не набувають права на написання визначеного твору.

6.  За підставами виникнення зобов´язання поділяють на договірні, недоговірні та односторонньо-вольові. Договірними називають ті зобов´язання, які виникають на підставі укладеного між сторонами договору. За ЦК України такими можуть бути договори: купівлі-продажу, дарування, ренти, довічного утримання, найму, найму житла, позички, підряду, перевезення, зберігання, страхування, доручення, комісії, довірчого управління майном, позики, кредиту, банківського вкладу, банківського рахунку, факторингу, розрахунку та ін.

Недоговірні (позадоговірні) зобов´язання - це зобов´язання, які виникають не з договору, а в силу юридичного факту, що стався, та норми закону.

224

Суб’єкти зобов’язань. Зобов’язання з множинністю осіб. Зобов’язання за участю третіх осіб. Зміна осіб у зобов’язанні.

суб'єктами (сторонами) зобов'язань є кредитор і боржник. Кредитор є особою управомоченою, а боржник — зобов'язаною стороною. Як кредиторами, так і боржниками можуть виступати громадяни (фізичні особи), юридичні особи, територіальні громади, держава.

МНОЖИННІСТЬ ОСІБ У ЗОБОВ'ЯЗАННІ

— стан, за якого суб'єктами зобов'язання як з однієї, так і з другої сторони можуть бути кілька осіб (кредиторів, боржників, кредиторів і боржників). Залежно від того, на якій стороні виникла М. о. у з., вона може бути активною, пасивною або змішаною. За способом виконання зобов'язання поділяються на часткові (ст. 173 Цивільного кодексу України) та солідарні (ст. 175, 176 ЦивК).

У частковому активному зобов'язанні кожен із кредиторів має право вимагати від боржника виконання у певній частці. Після вибуття кредитора, що одержав задоволення у межах своєї частки, зобов'язання зберігає свою силу для ін. кредиторів.

У частковому пасивному зобов'язанні кредитор може вимагати від боржників виконання у певній для кожного з них частці. Особа, що погасила своє зобов'язання, вибуває з кола боржників; решта з них залишається зобов'язаною. У змішаному частковому зобов'язанні існує кілька кредиторів та кілька боржників, кожен з яких має право вимагати виконання або має обов'язок виконати зобов'язання лише у певній частці. У солідарному активному зобов'язанні кожен з кредиторів має право вимагати від боржника в повному обсязі виконання обов'язку. З його виконанням зобов'язання припиняється. У солідарному пасивному зобов'язанні кредитор може вимагати виконання зобов'язання в повному обсязі від будь-якого з боржників. У змішаному солідарному зобов'язанні поєднуються множинність з боку кредиторів та множинність з боку боржників із дотриманням принципу солідарного виконання

Види заміни:

-         Заміна боржника;

-         Заміна кредитора;

-         Заміна третіх осіб;

-         Тотальна заміна (заміна кредитора і боржника, заміна третіх осіб і кредитора).

225

Поняття та принципи виконання зобов’язань.

Виконання зобов'язання — це здійснення його сторонами покладених на них прав і обоє 'язків, що складають зміст зобов 'я-зання. Як відомо, змістом зобов'язання виступає вчинення певних дій, а також утримання від дій. Так, договірні зобов'язання укладаються для досягнення певної мети: одержання речі у власність, у користування, виготовлення речі і т. ін., тому вони вимагають вчинення боржником активних дій.

Цивільному законодавству України відомі такі принципи виконання зобов'язань: належного виконання; реального виконання.

Найбільш важливим з них є принцип належного виконання зобов 'язань, який стосовно договірних відносин полягає в наявності договірної дисципліни — точного і своєчасного виконання сторонами договору всіх своїх зобов'язань згідно з умовами їх угоди і вимогами законодавства.

За ст. 161 ЦК зобов'язання повинні виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до вказівок закону, акта планування, договору, а при відсутності таких вказівок — відповідно до вимог, що звичай

но ставляться.

226

Умови і способи виконання зобов’язання.

Загальні умови забезпечення виконання зобов'язання 1. Виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом. 2. Недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. 3. Недійсність правочину щодо забезпечення виконання зобов'язання не спричиняє недійсність основного зобов'язання.

227

Поняття та види способів забезпечення виконання зобов’язань.

Зобов'язання виконуються сторонами, як правило, належним чином, тобто у встановлений строк і згідно з вказівками закону або умовами договору. За допущення яких-небудь порушень встановлені звичайні засоби примусу, які застосовуються в усіх випадках, незалежно від того, були вони передбачені сторонами чи ні. Такими засобами є відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням (ст. 203 ЦК), а також інші засоби правового характеру, що стимулюють боржника до належного виконання зобов'язань. Ці спеціаль

ні засоби іменуються способами забезпечення виконання зобов'язань (ст. ст. 178-196 ЦК). До них належать неустойка (штраф, пеня), застава, порука, завдаток, гарантія.

228

Неустойка. Поняття і види неустойки. Співвідношення неустойки і збитків.

Неустойка - визначена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити 0%9A%D1%80%D0%B5%D0%B4%D0%B8%D1%82%D0%BE%D1%80"кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема в разі прострочення виконання. Н. (ш., п.) може забезпечуватися лише дійсна вимога. Кредитор не вправі вимагати сплати Н. (ш., п.), якщо боржник не несе відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язання.

Види: (штраф, пеня)

229

Порука. Ознаки і види поруки. Зміст і виконання зобов’язання з договору поруки.

Порука — це односторонній, консенсуальний договір, за яким третя особа бере на себе повну або часткову відповідальність за невиконання чи неналежне виконання боржником його зобов'язання перед кредитором.    На відміну від застави, яка надає кредиторові переважне право перед іншими кредиторами боржника задовольнити свої вимоги із вартості заставленого майна, за договором поруки кредитор поряд із боржником набуває в особі поручителя додаткового боржника. ЦК встановлює солідарну відповідальність поручителя і боржника, якщо інше не передбачене в договорі. Тобто викладена норма є диспозитивною. Сторони можуть передбачити і субсидіарний характер відповідальності поручителя. Якщо ж це спеціально не застережено в договорі, то поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, а саме — за сплату основного боргу, відсотків, неустойки, збитків, витрат, пов'язаних із стягненням боргу, тощо. Звичайно, при цьому обсяг відповідальності поручителя не може перевищувати обсягу відповідальності боржника.    Закон передбачає виключно письмову форму договору поруки, оскільки порушення письмової форми має наслідком безумовну недійсність договору.    Порука найчастіше має місце у відносинах за участю громадян, коли йдеться про забезпечення виконання грошових зобов'язань. Договір, виконання якого забезпечується порукою, може мати такий вигляд.

230

Гарантія. Зміст і види гарантії. Виконання і припинення зобов’язань, що випливають з гарантії.

Гарантія становить собою односторонній договір, за яким одна організація (гарант) зобов'язується нести майнову відповідальність перед кредитором за неналежне виконання зобов'язань боржником. Гарантія має багато схожих рис з порукою, тому норми, які регулюють договір поруки, поширюються і на договір гарантії, якщо інше не передбачено законодавством. У договорі, забезпеченому гарантією, як і у договорі, забезпеченому порукою, участь беруть три особи: кредитор, боржник і гарант.    Гарантія має багато схожих рис з порукою, але водночас вона має і деякі специфічні риси:    - за договором поруки зобов'язання може бути забезпечене будь-якою особою, за гарантією — як правило, юридичною особою (банк, інша фінансова установа, страхова організація);    - обов'язок гаранта перед кредитором обмежується сплатою суми, на яку видана гарантія;    - гарантія надається у межах суми, якої бракує боржнику, порука ж забезпечує зобов'язання повністю. Тобто за гарантією виникає субсидіарне зобов'язання, за порукою — солідарне.

231

Завдаток. Доказова і забезпечувальна функції завдатку. Особливі види завдатку. Відмінність завдатку від авансу.

Завдаток — це грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання. Коли не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом. Як спосіб забезпечення виконання зобов'язань завдаток має такі особливості: • предметом завдатку може бути лише грошова сума або рухоме майно (наприклад, якщо при купівлі телевізора вартістю в 1000 грн покупець видав продавцю 100 грн завдатку, то йому необхідно доплатити в майбутньому за телевізор ще 900 грн ); • завдатком забезпечується виконання лише договірних зобов'язань, а не зобов'язань, які виникли з інших підстав; • він може мати місце лише за погодженням сторін; • дача завдатку є доказом укладання договору, особливо в тих випадках, коли договір не потребує письмової форми; угода про завдаток, яка обов'язково є письмовою, підтверджує наявність договору. Якщо сторона, яка дала завдаток, відмовляється від виконання договору, завдаток залишається в іншої сторони. Іншими словами, якщо покупець вважає, що ціна телевізора велика чи його не влаштовує ця модель, то наданий завдаток 100 грн залишається у продавця. Якщо від виконання договору ухиляється інша сторона (наприклад, продавець телевізора знайшов вигіднішого покупця), то вона зобов'язана не лише повернути завдаток, а й сплатити таку ж за розміром суму, так званий подвійний завдаток, тобто повернути не 100, а 200 грн. Сторона, відповідальна за невиконання договору, зобов'язана відшкодувати іншій стороні збитки із заліком суми завдатку. У разі припинення зобов'язання до початку його виконання за порозумінням сторін або внаслідок неможливості його виконання завдаток має бути повернутий.

Завдаток необхідно відрізняти від авансу. Аванс --це також визначена грошова сума. Суттєва відмінність авансу від завдатку полягає в тому, що на аванс не покладено функцію забезпечувати взяте сторонами на себе зобов'язання. Тому незалежно від того, яка сторона відповідальна за невиконання зобов'язання, той, хто отримав аванс, повинен його повернути. І якщо продавець чи підрядник отримали як аванс певну грошову суму, а договір не було виконано, то незалежно від того, з чиєї вини це трапилось і які обставини цьому перешкоджали, аванс у будь-якому випадку підлягає поверненню.

232

Застава як спосіб забезпечення виконання зобов’язань.

Застáва (0%90%D0%BD%D0%B3%D0%BB%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B0"англ. Mortgage) — один із засобів забезпечення зобов'язань. В силу застави 0%9A%D1%80%D0%B5%D0%B4%D0%B8%D1%82%D0%BE%D1%80"кредитор має право в разі невиконання боржником забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого рухомого або 0%9D%D0%B5%D1%80%D1%83%D1%85%D0%BE%D0%BC%D0%B5_%D0%BC%D0%B0%D0%B9%D0%BD%D0%BE"нерухомого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (ст. 572 ЦКУ) Заставою може бути забезпечена вимога, яка може виникнути в майбутньому. Застава виникає на підставі договору, закону чи рішенні суду.

233

Види застави.

Окремі види застав

Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Закладом є застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержа-теля або за його наказом — у володіння третій особі. Правила про іпотеку землі та інші окремі види застав встановлюються законом.

234

Суб’єкти заставного правовідношення.

Сторонами заставного правовідношення є заставник (заставодавець) — особа, що передає своє майно в заставу, і заставодержатель — особа, що приймає в заставу майно заставодавця з метою забезпечення виконання зобов'язання. Заставодавцями і заставодержа-телями можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також суб'єкти публічного права. Заставодержателем може бути лише кредитор за забезпеченим заставою основним зобов'язанням.

Як заставодавець може виступати боржник за основним зобов'язанням, забезпеченим заставою, а також третя особа (майновий поручитель). Основна вимога, що пред'являється до заставодавця, полягає в тому, що він має бути власником майна, яке передається в заставу, або мати інше речове право на це майно. Це пов'язано з тим, що застава припускає можливість продажу предмета застави, а отже, у заставодавця має бути право розпорядження заставленим майном.

235

Предмет застави.

Предметом застави можуть бути майно та майнові права.

Предметом застави може бути майно, яке відповідно до законодавства України може бути відчужено заставодавцем та на яке може бути звернено стягнення.

Предметом застави може бути майно, яке стане власністю заставодавця після укладення договору застави, в тому числі продукція, плоди та інші прибутки (майбутній урожай, приплід худоби тощо), якщо це передбачено договором.

Предметом застави не можуть бути:

культурні цінності, що є об'єктами права державної чи комунальної власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання;

пам'ятки культурної спадщини, занесені до Переліку пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації.

Предметом застави не можуть бути вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких забороняється законом.

Предметом застави не можуть бути об'єкти державної власності, приватизація яких заборонена законодавчими актами, а також майнові комплекси державних підприємств та їх структурних підрозділів, що знаходяться у процесі корпоратизації.

Предметом застави підприємств державної форми власності, приватизація яких заборонена законодавчими актами, та їх структурних підрозділів, що знаходяться в процесі корпоратизації, можуть бути їх товари в обороті або в переробці.

Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення.

Предметом застави може бути майно, яке заставодавець набуде після виникнення застави (майбутній урожай, приплід худоби тощо).

Права заставодержателя (право застави) на річ, яка є предметом застави, поширюються на її приналежності, якщо інше не встановлено договором. Право застави поширюється на плоди, продукцію та доходи, одержані від використання заставленого майна, у випадках, встановлених договором.

Предметом застави не можуть бути:

культурні цінності, що є об'єктами права державної чи комунальної власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання;

пам'ятки культурної спадщини, занесені до Переліку пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації.

Предметом застави не можуть бути вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких заборонена законом.

Предмет застави залишається у заставодавця, якщо інше не встановлено договором або законом.

236

Підстави виникнення заставного правовідношення. Реєстрація застави. Перезастава. застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду. У кожному з цих випадків правовідносини між сторонвми застави повинні бути належним чином оформлені. Тобто юридичний зв’язок між ними повинен бути формалізованим:

укладеним між сторонами договором;

компетентним рішення управоможеного державного органу про застосування  законної застави;

рішенням суду, що вступило в силу. 

Здебільше застава виникає на підставі договору. Звідси оформлення застави – процедура укладення стонами договору. У встановлених випадках потрібне ще й його нотаріальне посвідчення. Для того щоб договір вважався укладеним, необхідно досягти згоди по всіх істотних умовах договору (п1. ч.1 ст. 638 ЦКУ).

237

Зміст заставного правовідношення.

Істотними умовами договору застави є:

1) предмет застави. Якщо в заставу передається річ, у договорі визначається її найменування, кількісні і якісні характеристики інші ознаки, що дозволяють індивідуалізувати дану річ. Якщо предметом застави будуть майнові права, то визначається, які саме права передаються в заставу, з яких зобов'язань вони випливають, який їх зміст і інше;

2) оцінка предмета застави, здійснюється за згодою сторін відповідно до ЗУ “Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні”;

Оцінка предмета застави здійснюється у встановлених договором або законом випадках, а практично зважаючи на вищесказану імперативну вимогу ст. 7 ЗУ “Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні” – завжди. Оцінка предмета застави здійснюється заставодавцем разом з заставодержателем відповідно до звичайних цін, що склалися на момент виникнення права застави, якщо інше не встановлено договором або законом (ст.582 ЦК України).

3) вирішення питання про перебування предмета застави, тобто у кого із сторін договору про заставу буде знаходитися  рухомий предмет;

4) сутність забезпечуваного заставою зобов'язання.  Наприклад,  коли заставою забезпечується купівля-продажа, у договорі вказуються продавець і покупець, предмет купівлі-продажу;

5) розмір забезпеченої заставою вимоги, наприклад, ціна предмета договору купівлі-продажу чи розмір іншої майнової вимоги до боржника. Іншими словами, чітко зазначається сума грошового зобов’язання, яке забезпечується заставою. Якщо, заставою забезпечується кредитне зобов'язання, то вказується розмір кредиту і відсотків, які повинні сплачуватися за користування кредитом;

6) строк виконання зобов'язання, забезпечуваного заставою:  передачі речі покупцю, сплати вартості речі, погашення кредиту і сплати відсотків, погашення іншого грошового зобовязання.

238

Звернення стягнення на заставлене майно. Застава товарів в обігу. Застава речей у ломбарді.

Звернення стягнення на предмет застави

Звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом. У разі ліквідації юридичної особи — заставодавця заставодержатель набуває право звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов'язання, забезпеченого заставою. У разі часткового виконання боржником зобов'язання, забезпеченого заставою, право звернення на предмет застави зберігається в первісному обсязі. Якщо предметом застави с дві або більше речей (два або більше прав), стягнення може бути звернене на всі ці речі (права) або на будь-яку з речей (прав) на вибір зас гаводержателя. Якщо заставодержатель зверне стягнення на одну річ (одне право), але його вимогу не буде задоволено в повному обсязі, він зберігає право застави на інші речі (права), які є предметом застави.

Застава товарів в обігу або переробці. Предметом цього виду застави є: сировина, напівфабрикати, комплектуючі вироби, готова продукція. Такий вид застави створює для заставодавця певні незручності. Незважаючи на те, що він має право продавати і купувати товари, сировину, матеріали, загальна вартість товару, який в нього знаходиться, не повинна бути меншою від тієї, яка передбачена договором про заставу.    Товари в обігу чи переробці перестають бути предметом застави з моменту їх реалізації, а набуті заставодавцем нові товари стають предметом договору з моменту виникнення у нього права власності на них.

Зберігання речі у ломбарді

Договір зберігання речі, прийнятої ломбардом від фізичної особи, оформляється видачею іменної квитанції. Ціна речі визначається за домовленістю сторін. Ломбард зобов'язаний страхувати на користь поклажодавця за свій рахунок речі, прийняті на зберігання, виходячи з повної суми їх оцінки.

239

Притримання. Предмет права притримання. Права і обов’язки ретентора та боржника.

Право притримання

1. Кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов'язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов'язання.

2. Притриманням речі можуть забезпечуватись інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлено договором або законом.

3. Кредитор має право притримати річ у себе також у разі, якщо права на неї, які виникли після передачі речі у володіння кредитора, набула третя особа.

4. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження притриманої речі несе кредитор, якщо інше не встановлено законом.

Притримання - це право, а не обов'язок кредитора, а тому скористатися ним чи ні - цілком залежить від одностороннього волевиявлення кредитора

Право ретентора притримати річ нерозривно пов'язане з його обов'язком, передбаченим ч. 1 ст. 595 ЦКУ, негайно повідомити про застосовуване притримання боржника. Вказане повідомлення слід розцінювати як дію кредитора, яка свідчить про його волевиявлення (намір) притримати річ у себе. Вбачається, що до моменту направлення повідомлення ретентора, який не передає річ, у відповідності до ст. 612 ЦКУ слід вважати таким, що прострочив виконання свого обов'язку за основним договором з усіма наслідками, що із цього випливають (відшкодування збитків, стягнення неустойки тощо). Виходячи із ст. 547 ЦКУ, таке повідомлення підлягає письмовому оформленню.

240

Поняття і підстави припинення зобов’язань.

Припинення зобов´язання означає, що учасники зобов´язання втратили свої права та обов´язки за зобов´язанням, тобто кредитор вже не має права вимагати, а боржник не має обов´язку виконувати.

Для припинення зобов´язання необхідне існування певної обставини, тобто юридичного факту, з настанням якого закон або договір пов´язує припинення зобов´язання. За своєю правовою природою ці юридичні факти можуть бути різноманітними: односторонніми правочинами (прощення боргу); двосторонніми правочинами (новація); подіями (смерть боржника чи кредитора).

Підстави припинення зобов´язань можна поділити на дві основні групи:

1)  зобов´язання, які припиняються за волею сторін або однієї із сторін (виконання, новація, залік, надання відступного, прощення боргу, одностороння відмова від виконання);

2)  припинення зобов´язання незалежно від волі учасників (неможливість виконання, поєднання в одній особі боржника та кредитора, смерть громадянина, ліквідація юридичної особи).

240. Зобов’язальні правовідносини визначені часом і тому мають як відповідний момент виникнення, так і відповідний момент припинення. Під поняттям припинення зобов’язання слід розуміти припинення усіх прав та обов'язків, що складають його зміст, внаслідок чого втрачається правова пов'язаність суб'єктів зобов'язань. ЦК України передбачає низку підстав припинення зобов'язань, які можна поділити на такі, що залежать від волі сторін в зобов'язанні (належне виконання, передання відступного, зарахування зустрічних вимог, домовленість сторін, прощення боргу, поєднання боржника та кредитора в одній особі) та такі, що не залежать від волі сторін (неможливість виконання зобов'язання, смерть фізичної особи, ліквідація юридичної особи).

241 (воно входить в 243) Під поняттям передання відступного як підстави припинення зобов'язання слід розуміти передачу боржником кредитору грошей, іншого майна, виконання робіт, надання послуг тощо. Тобто під відступним можна розуміти певний акт відкупу від виконання свого зобов'язання. Відступне засвідчується відповідним договором чи іншою домовленістю сторін. Розмір, строки та порядок передання відступного встановлюються сторонами.

242. Наступною підставою припинення зобов'язань є зарахування зустрічних однорідних вимог. При цьому беруться до уваги саме зустрічні вимоги, які за характером є однорідними (предметом яких є однакове майно) та строк виконання яких настав, або визначений моментом пред'явлення вимоги. Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін. При цьому законодавець забороняє здійснювати зарахування зустрічних вимог у таких випадках: а) в зобов'язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю; б) в зобов'язаннях про стягнення аліментів; в) в зобов'язаннях щодо довічного утримання (догляду); г) у разі спливу позовної давності; д) в інших випадках, встановлених договором або законом.

Окремим випадком зарахування зустрічних вимог є зарахування у разу зміни кредитора (ст.603 ЦК України). Відповідно до цього різновиду зарахувань, боржник має право пред'явити проти вимоги нового кредитора свою зустрічну вимогу до первісного кредитора. У випадку заміни кредитора зарахування проводиться, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент одержання боржником письмового повідомлення про заміну кредитора, і строк вимоги настав до його одержання або цей строк не встановлений чи визначений моментом пред'явлення вимоги. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора, зарахування проводиться, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент пред'явлення боржникові вимоги новим кредитором або, якщо боржник виконав свій обов'язок до пред'явлення йому вимоги новим кредитором, - на момент його виконання.

243. Велика кількість зобов'язань припиняється на сьогодні за домовленістю сторін. При цьому слід виділяти такі способи здійснення припинення зобов'язань за цією обставиною: шляхом передання відступного, шляхом новації та шляхом прощення боргу.

Під поняттям передання відступного як підстави припинення зобов'язання слід розуміти передачу боржником кредитору грошей, іншого майна, виконання робіт, надання послуг тощо. Тобто під відступним можна розуміти певний акт відкупу від виконання свого зобов'язання. Відступне засвідчується відповідним договором чи іншою домовленістю сторін. Розмір, строки та порядок передання відступного встановлюються сторонами.

Новація, в свою чергу, є домовленістю сторін про заміну первісного зобов'язання новим зобов'язанням між тими ж сторонами. Відмінність новації від передання відступного полягає в тому, що при відступному зобов'язання між сторонами припиняються, а при новації відбувається заміна зобов'язань між тими ж сторонами, тобто не відбувається втрати правового зв'язку між ними. Новація припиняє як основні так і акцесорні зобов'язання між сторонами, якщо інше не передбачене договором. Новація не допускається щодо зобов'язань про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, про сплату аліментів та в інших випадках, встановлених законом.

Прощення боргу є звільнення боржника від виконання зобов'язання, яке здійснюється кредитором на безоплатній основі. Припинення зобов'язання внаслідок прощення боргу можливо лише у випадку, коли воно не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора.

244. (воно входить у 243) Прощення боргу є звільнення боржника від виконання зобов'язання, яке здійснюється кредитором на безоплатній основі. Припинення зобов'язання внаслідок прощення боргу можливо лише у випадку, коли воно не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора.

245. Поєднання боржника та кредитора в одній особі як підстава припинення зобов'язання можливе у випадку, коли боржник за зобов'язанням отримує право вимоги за зобов'язанням. Це можливим є, наприклад, при злитті чи приєднанні юридичних осіб, що пов'язані взаємними зобов'язаннями, або ж у випадку, коли до особи в порядку спадкування переходять права вимоги до себе ж в зобов'язанні.

246. Зобов'язання припиняється також і у випадку неможливості його виконання. Однак дана неможливість повинна бути викликана обставинами, за які жодна зі сторін не відповідає. Переважно дані обставини носять об'єктивний характер, наприклад, знищення майна, що складає предмет зобов'язання в наслідок дії непереборної сили. У випадку, коли неможливість виконання викликана внаслідок суб'єктивних, а значить винних обставин, то в цьому випадку не відбувається повного припинення зобов'язання, а воно трансформується у нове зобов'язання щодо відшкодування завданих цим збитків.

247. Смерть фізичної особи – боржника та кредитора тягне за собою також припинення зобов'язання. Однак за такої підстави припиняються виключно зобов'язання, що нерозривно пов'язані з особою боржника чи кредитора і у зв'язку з цим не можуть бути виконані чи прийняті іншою особою. Наприклад, зобов'язання із авторського договору, або ж зобов'язання, що виникають внаслідок завдання шкоди життю та здоров'ю. Інші ж зобов'язання, які не мають такого тісного зв'язку з особою боржника чи кредитора, наприклад, майнові, будуть переходити у порядку правонаступництва.

Ліквідація юридичної особи – боржника чи кредитора також тягне за собою припинення зобов'язань, оскільки ліквідація є таким способом припинення юридичної особи, який не передбачає правонаступництва. Однак і в цьому випадку, законодавець робить виключення і зазначає, що у випадках, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов'язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов'язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, то зобов'язання не припиняються.

248. Одним із найбільш основних та розгалужених інститутів зобов'язального права є договірне право, під яким слід розуміти сукупність цивільно-правових норм, які регулюють суспільні відносини шляхом досягнення відповідних домовленостей (компромісів) з юридично рівними особами. Основоположною категорією в договірному праві є цивільно-правовий договір - домовленість двох або більше сторін, що спрямована на встановлення, зміну та припинення цивільних прав та обов'язків (ч.1 ст.626 ЦК України).

Основними ознаками договору є:

• договором є домовленість, тобто для його існування повинен бути компроміс, співпадаюче волевиявлення учасників.

• для договору повинна бути домовленість двох чи більше осіб, що означає, що з волевиявлення лише однієї сторони не може виникнути договір.

• договір повинен бути спрямований на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, що свідчить про його правову природу юридичного факту.

Окрім цього, договір можна розглядати ще й як відповідні договірні правовідносини, що виникли в результаті укладення договору, а також як певний документ.

249. Аналізуючи цивільно-правовий договір слід зауважити, що чинне законодавство визначає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог чинного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст.627 ЦК України). Це положення закріплює один з найбільш важливих принципів договірного регулювання суспільних відносин – принцип свободи договору. Свобода договору також є поняттям багатозначним і включає в себе низку складових, до яких слід відносити:

1) свободу в укладенні договору, тобто відсутність будь-яких примусів, щодо того вступати суб'єктам в договірні відносини чи ні. Винятки з цього правила можуть встановлюватись тільки в законі, або з деяких зобов’язань, наприклад, примусово можуть укладатись публічні договори, коли у підприємця наявна можливість надати споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг) (ч.4 ст.633 ЦК України), або договори, які повинні бути укладені внаслідок укладення попереднього договору (ст.635 ЦК України) тощо.

2) свободу вибору характеру договору, що укладається, а це означає, що сторони самі для себе вирішують, який саме договір їм укладати. При цьому, вони можуть укладати договір, який як передбачений чинним законодавством, так і такий, що ним не передбачений, проте відповідає загальним засадам цивільного законодавства (ч.1 ст.6 ЦК України). Однак і дана складова має певні застереження, наприклад, коли сторони задля приховування договору купівлі-продажу нерухомості сторони укладають договір дарування, то останній буде визнаним недійсним в порядку ст.235 ЦК України.

3) вільний вибір контрагента за договором, тобто сторони шукатимуть того, контрагента, який максимально підходить їм за тими чи іншими ознаками. Але і дана свобода може бути обмежена у випадках, що передбачені чинним законодавством, наприклад, переважне право співвласника на купівлю частки у праві спільної часткової власності (ст.362 ЦК України), або ж укладення договорів про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти здійснюється лише з суб'єктами, які стали переможцями в процедурі закупівлі за результатами розгляду тендерних пропозицій (ст.34 Закону України “Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти” ) тощо.

4) вільний вибір умов договору, що означає, що сторони на власний розсуд визначають зміст цього договору, формують конкретні умови тощо. Обмеженість цієї свободи також може бути передбачена за прямою вказівкою законодавства, або ж коли це випливає зі змісту цього договору, або ж сутності відносин між сторонами, наприклад, коли сторони в договорі не визначили істотних для даного договору умов, то він буде вважатись неукладеним, тобто таким, що взагалі не породжує правових наслідків. Інколи таке обмеження щодо вільного вибору умов договору може стосуватись визначення ціни за договором, у випадках, коли ціна регулюється державними органами, наприклад, що стосується хліба, медикаментів, комунальні послуги тощо.

250. Різноманіття цивільно-правових договорів ставить питання про їх класифікацію. Залежно від різних ознак, можуть бути проведені і різні класифікації цивільно-правових договорів. Однак, враховуючи, що цивільно-правові договори є різновидом правочинів та цивільно-правових зобов'язань, то і окремі з класифікацій правочинів (Глава 10 цього посібника) чи то зобов'язань (Глава 36) можуть застосовуватись до договорів. Тому ми зупинимось лише на тих класифікаціях, які властиві тільки цивільно-правовим договорам.

А). Залежно від виникнення в договорі взаємних прав та обов'язків у сторін, слід виділяти односторонні та взаємні (двосторонні, саналигматичні) договори. В односторонньому договорі одна сторона наділяється лише правом вимоги, а інша – лише обов'язком задовольнити цю вимогу (ч.2 ст.626 ЦК України), наприклад, договір позики. Натомість у взаємному (двосторонньому, саналигматичному) договорі, яких у цивільному праві переважна більшість, обидві сторони наділені взаємними (кореспондуючими) правами та обов'язками (ч.3 ст.626 ЦК України), наприклад, договір купівлі-продажу. Різновидом взаємних договорів є договори багатосторонні, в яких беруть участь більш як дві сторони, що наділені взаємними правами та обов'язками, наприклад, договір про сумісну діяльність. До багатосторонніх договорів застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів (ч.4 ст.626 ЦК України). При цьому потрібно також і відмітити, що поділ договорів на односторонні та взаємні (двосторонні, саналигматичні) слід відмежовувати, від викладеного нами в Главі 36 поділу цивільних зобов'язань на односторонні та двосторонні. Відмінність полягає в обраних критеріях: якщо критерієм поділу зобов'язань на односторонні та двосторонні нами була обрана наявність волі учасників на виникнення зобов'язання, то у випадку з договором критерієм обрано наявність взаємних прав і обов'язків. Тобто договір, незалежно від того чи є він одностороннім чи взаємним, завжди буде двостороннім зобов'язанням.

Б) Залежно від наявності зустрічного майнового мінового еквіваленту договори слід розділити на відплатні та безоплатні. Відплатними слід визнавати договори, в яких одна сторона за виконання нею обов'язку повинна отримати відповідне відшкодування, чи то у формі грошей, інших майнових цінностей, чи то у формі іншого зустрічного надання, наприклад, купівля-продаж, міна тощо. Відплатність цивільно-правового договору презюмується, тобто договір вважається оплатним, поки інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору (ч.5 ст.626 ЦК України). В свою чергу, безоплатним визнається договір, за яким майнове відшкодування, або інше зустрічного надання за виконане зобов'язання не передбачено, наприклад, договір позички.

В) Залежно від юридичної спрямованості договорів їх поділяють на основні та попередні. Основними вважаються договори, які безпосередньо спрямовані на виникнення прав та обов'язків між учасниками конкретного договору. Натомість, попередніми слід вважати договори, сторони яких зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором (ч.1 ст.635 ЦК України). При цьому, попередні договори слід відмежовувати від договорів (протоколів) про наміри, оскільки в останніх лише встановлюється намір сторін у майбутньому вступити у договірні відносини, без обов'язку укласти договір у майбутньому.

Г) Залежно від осіб, які мають право вимагати виконання договору слід відмежовувати договори на користь контрагентів і договори на користь третіх осіб. Переважна більшість договорів укладається їх учасниками (контрагентами) та виконуються їх на користь. Однак в окремих випадках, законодавець передбачає можливість укладення договорів на користь третьої особи. В цьому випадку, боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі (ч.1 ст.636 ЦК України). При цьому, виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із суті договору.

Д) Залежно від наявності волі осіб на укладення договору відмежовують договори, що укладаються з волі контрагентів та договори, що укладаються незалежно від волі контрагентів. Переважна більшість договорів укладається залежно від волі контрагентів, про що свідчить виокремлення принципу свободи договору, який розглядався нами вище. Однак, в окремих випадках укладення договорів може не залежати від волі сторін, що домовляються. Переважна більшість таких договорів носять характер публічного договору, тобто такого договору, за яким, відповідно до ч.1 ст. 633 ЦК України, одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги. Обов'язковість щодо укладення цього договору полягає в тому, що:

• підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлено законом (ч.3 ст.633 ЦК України);

• підприємець не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг).

Е) Залежно від способу укладення договору можна виділити взаємопогоджені договори та договори приєднання. Знову ж таки, за загальним правилом, договір це є система компромісів, які вибудовуються усіма сторонами задля задоволення власних інтересів, шляхом врахуванням волі обох контрагентів майбутнього договору. Однак, існують і договори приєднання, в яких при формулюванні умов договору приймає участь тільки одна сторона, а інша може або прийняти ці умови в цілому, або ні. Сформульовані цією однією стороною умови віднаходять своє місце у формулярах або інших стандартних формах.

Є) Залежно від того, чи передбачена можливість укладення даного договору у актах цивільного законодавства, договори поділяються на поіменовані та непоіменовані. До поіменованих договорів слід відносити ті, з них, можливість укладення яких прямо передбачена в ЦК України та інших актах цивільного законодавства, наприклад, договір купівлі-продажу, поставки, міни, підряду тощо. До непоіменованих відносять договори, можливість укладення яких прямо не передбачена у актах цивільного законодавства (наприклад, договори про надання медичних, освітянських, аудиторських, маркетингових, рекламних, ритуальних та інших послуг). Для даного виду договорів слід застосовувати правила аналогії закону чи аналогії права. Однак учасники цивільних правовідносин можуть укладати як поіменовані, так і непоіменовані договори, основне, щоб вони відповідали загальним засадам цивільного законодавства (ч.1 ст.6 ЦК України). Також слід було б відрізнити непоіменовані договори від змішаних, тобто договорів, які містять в собі елементи різних договорів (ч.2 ст.628 ЦК України).

251. (входить в 250) Є) Залежно від того, чи передбачена можливість укладення даного договору у актах цивільного законодавства, договори поділяються на поіменовані та непоіменовані. До поіменованих договорів слід відносити ті, з них, можливість укладення яких прямо передбачена в ЦК України та інших актах цивільного законодавства, наприклад, договір купівлі-продажу, поставки, міни, підряду тощо. До непоіменованих відносять договори, можливість укладення яких прямо не передбачена у актах цивільного законодавства (наприклад, договори про надання медичних, освітянських, аудиторських, маркетингових, рекламних, ритуальних та інших послуг). Для даного виду договорів слід застосовувати правила аналогії закону чи аналогії права. Однак учасники цивільних правовідносин можуть укладати як поіменовані, так і непоіменовані договори, основне, щоб вони відповідали загальним засадам цивільного законодавства (ч.1 ст.6 ЦК України). Також слід було б відрізнити непоіменовані договори від змішаних, тобто договорів, які містять в собі елементи різних договорів (ч.2 ст.628 ЦК України).

252. За змістом діяльності, що регулюється договорами, їх поділяють на майнові і організаційні.

Майновими є договори, спрямовані на регулювання діяльності осіб з приводу певного майнового блага, їх відмінною рисою є спрямованість на отримання майна або блага, що досягається виконанням зобов'язання.

Специфікою організаційних договорів є те, що вони призначені створити передумови, передбачити можливості для подальшої підприємницької або іншої діяльності.

Змішаний договір

Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

253. 1. Публічним є договір, в якому одна сторона- підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо).

2. Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.

3. Підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлено законом.

4. Підприємець не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг).

У разі необгрунтованої відмови підприємця від укладення публічного договору він має відшкодувати збитки, завдані споживачеві такою відмовою.

5. Актами цивільного законодавства можуть бути встановлені правила, обов'язкові для сторін при укладенні і виконанні публічного договору.

6. Умови публічного договору, які суперечать частині другій цієї статті та правилам, обов'язковим для сторін при укладенні і виконанні публічного договору, є нікчемними.

Договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

Договір приєднання може бути змінений або розірваний на вимогу сторони, яка приєдналася, якщо вона позбавляється прав, які звичайно мала, а також якщо договір виключає чи обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов'язання або містить інші умови, явно обтяжливі для сторони, яка приєдналася. Сторона, яка приєдналася, має довести, що вона, виходячи зі своїх інтересів, не прийняла б цих умов за наявності у неї можливості брати участь у визначенні умов договору.

Якщо вимога про зміну або розірвання договору пред'явлена стороною, яка приєдналася до нього у зв'язку зі здійсненням нею підприємницької діяльності, сторона, що надала договір для приєднання, може відмовити у задоволенні цих вимог, якщо доведе, що сторона, яка приєдналася, знала або могла знати, на яких умовах вона приєдналася до договору.

254. Попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.

Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору.

Iстотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства.

Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена,- у письмовій формі.

Сторона, яка необгрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства.

Зобов'язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.

Договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором.

255. Зміст договору як спільного юридичного акта сторін становлять, по-перше, умови, щодо яких вони дійшли згоди і, по-друге, ті умови, які приймаються ними як обов'язкові на основі чинного законодавства. Іншими словами, зміст договору — це ті умови, на яких укладена відповідна угода сторін. Якщо договір оформлено письмово у вигляді одного документа, підписаного сторонами, або шляхом обміну листами, то відповідні умови фіксуються в пунктах договору, в яких можуть міститися і посилання на норми чинного у цій сфері законодавства. Оскільки договір є підставою виникнення цивільно-правового зобов'язання, то зміст цього зобов'язання розкривається через права та обов'язки його учасників, визначені умовами договору.

Відповідно до ст. 153 ЦК України договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди за всіма істотними умовами. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.

Отже, істотними вважаються насамперед ті умови договору, які названі такими за законом. Коло таких умов можна визначити, проаналізувавши норми ЦК України і спеціальних нормативних актів, що регулюють даний вид договірних відносин. Так, за ст. 10 Закону України "Про оренду державного і комунального майна" істотними умовами договору оренди є об'єкт оренди (склад і вартість майна); строк дії договору; орендна плата з урахуванням її індексації, порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення; виконання зобов'язань; відповідальність сторін.

Істотними є й ті умови договору, які прямо не названі такими у нормативних актах, але конче потрібні для договору даного виду (наприклад, умова про ціну є необхідною для будь-якого сплатного договору). Бажано, щоб у законі була закріплена презумпція, що договір вважається сплатним, якщо інше не випливає із законодавчих актів, угоди сторін або суті договору.

Якщо сторони досягли згоди за всіма істотними умовами, які визнані такими законом або необхідні для договорів даного виду, то договір вважається укладеним і набуває обов'язкової сили для сторін. Проте кожна із сторін може наполягати на узгодженні й таких умов, які в законі прямо не названі істотними і за своїм характером не є необхідними для даного виду договору. Було б нерозумно ігнорувати ці умови, бо за ними іноді криються важливі інтереси суб'єктів цивільних правовідносин. Тому в ч. 2 ст. 153 ЦК України до істотних віднесено й усі ті умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.

Серед договірних умов, крім істотних, виділяють також звичайні та випадкові умови. Звичайні — це ті умови, які передбачаються у законі чи іншому нормативному акті і стають обов'язковими для сторін внаслідок факту укладення договору. Від істотних звичайні умови відрізняються тим, що вони не потребують окремого погодження і про них не обов'язково застерігати у тексті договору. Наприклад, якщо в договорі майнового найму сторони не обумовили, хто з них — наймодавець чи наймач — провадитиме поточний ремонт зданого в найм майна, то діятиме диспозитивне правило, зазначене в п. 4 ст. 265 ЦК України, а саме: обов'язок проводити за свій рахунок поточний ремонт покладається на наймача.

256. Залежно від юридичного значення, в змісті слід вирізняти істотні, типові, звичайні та випадкові умови. До істотних відносять умови про предмет договору та умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ч.1 ст.638 ЦК України). Важливість істотних умов полягає в тому, що тільки з моменту досягнення домовленості по істотних умовах договору в належній формі, договір може бути визнаний укладеним (ч.1 ст. 638 ЦК України).

До типових умов слід відносити умови, які оприлюднені у встановленому порядку як типові для договорів певного виду (ч.1 ст.630 ЦК України). При цьому, типові умови можуть міститись, як в типових формах цивільно-правових договорів, що прийняті відповідними органами державної влади, так і окремим переліком для конкретного договору. Якщо у договорі не міститься посилання на типові умови, такі типові умови можуть застосовуватись як звичай ділового обороту. Значення типових умов полягає в тому, що у випадку тлумачення змісту договору можуть враховуватися також типові умови, навіть якщо в договорі немає посилання на ці умови (ч.2 ст.637 ЦК України).

Звичайними є такі умови договору, які не узгоджуються сторонами, проте входять до їх договірного зобов’язання. Такими, здебільшого можуть бути умови про строк договору та його ціну. Так, наприклад, відповідно до ч.4 ст.632 ЦК України, якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору. Однак, для окремих видів договорів дані умови можуть вважатись істотними, і тому повинні бути узгоджені між сторонами.

До випадкових слід відносити умови, які є нетиповими для договорів певного виду, проте включаються до них за бажанням сторін. Так, наприклад, коли в договорі купівлі-продажу включається вимога доставити придбаний товар до місця постійного проживання покупця, то ця умова не є типовою для договорів купівлі-продажу, однак може бути включена до змісту договору за узгодженням сторін.

257. Оскільки договір є співпадаючим волевиявленням осіб, то і для його виникнення потрібно, принаймні, пропозиція (ініціатива) однієї сторони та погодження з цією пропозицією іншої сторони. І саме за таких умов слід говорити про укладення цивільно-правового договору. Законодавець у ст.638 ЦК України визначає, що під поняттям укладення договору слід розуміти досягнення сторонами в належній формі згоди з усіх істотних умов договору. При цьому, договір вважається укладеним за умови співпадання цих двох волевиявлень, яке опосередковується поняттям згода.

Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною (ч.2 ст.638 ЦК України). Як видно з цього, укладення договору проходить дві основні стадії:

1. Оферта – пропозиція однієї сторони (оферента) укласти договір. Характерними ознаками оферти є: а) її може зробити кожна із сторін майбутнього договору; б) вона має містити істотні умови договору; в) вона повинна бути адресована конкретній особі, оскільки, реклама або інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, є запрошенням робити пропозиції укласти договір, якщо інше не вказано у рекламі або інших пропозиціях; г) вона має виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття.

За загальним правилом, надіслання оферти зв’язує особу, яка її надіслала. Це означає, що у випадку безумовного акцептування її іншою стороною, оферент стає стороною в договірному зобов’язанні. Однак, оферта може бути відкликана до моменту або в момент її одержання адресатом. Після цього оферент позбавляється права відкликати оферту протягом строку для відповіді, якщо інше не вказане у пропозиції або не випливає з її суті чи обставин, за яких вона була зроблена.

2) Акцепт – прийняття цієї пропозиції іншою стороною (акцептантом). Акцепт повинен бути повним і безумовним. Акцепт може бути вчинений лише у формі дії, якщо інше не передбачене законом. При цьому, особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, то ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом. З моменту отримання акцепту договір вважається таким, що укладений і відмова від нього в односторонньому порядку заборонена. Акцепт може бути відкликаний лише у випадку, коли повідомлення про це одержане особою, яка подала пропозицію укласти договір до моменту або в момент одержання відповіді про її прийняття.

Важливе значення для укладення договору має також і наявність у оферті строку на акцепт. При цьому:

1) якщо в оферті вказаний строк для відповіді, договір є укладеним, коли особа, яка зробила пропозицію, одержала відповідь про прийняття пропозиції протягом цього строку;

2) якщо в оферті не вказано строк для акцепту, то:

а) коли вона була зроблена усно, то договір вважається укладеним, коли вона була акцептованою негайно;

б) коли вона була письмова, то тоді, коли оферент одержав відповідь протягом строку, встановленого актами цивільного законодавства, а якщо він не встановлений - протягом нормально необхідного для цього часу.

При цьому бувають випадки, коли за тих чи інших причин акцепт приходить після строку, який встановлений для нього. В такому випадку:

1) якщо згода на укладення договору була одержана із запізненням, оферент, звільняється від відповідних зобов'язань;

2) якщо згода на укладення договору була відправлена своєчасно, але одержана із запізненням, оферент, звільняється від відповідних зобов'язань, якщо він негайно повідомить акцептанта, про одержання відповіді із запізненням. При цьому відповідь, яка отримана із запізненням, є новою пропозицією.

Проте, за згодою оферента, договір може вважатись укладеним незалежно від того, що відповідь про прийняття пропозиції укласти договір було відправлено та (або) одержано із запізненням.

Як вже зазначалось, акцепт повинен бути сприйнятий повністю та безумовно. В іншому випадку (бажанні укласти договір на інших, ніж було запропоновано, умовах) дана відповідь є відмовою від одержаної пропозиції і водночас новою пропозицією для особи, яка зробила попередню пропозицію.

259. Укладення договору в обов'язковому порядку Стаття 445. Укладення договору в обов'язковому порядку

1. У випадках, коли відповідно до цього Кодексу або іншими законами для сторони, якій направлена оферта (проект договору), укладення договору обов'язково, ця сторона повинна направити іншій стороні повідомлення про акцепт, або про відмову від акцепту, або про акцепт оферти на інших умовах (протокол розбіжностей до проекту договору) протягом тридцяти днів з дня одержання оферти.

Сторона, що направила оферту і отримала від сторони, для якої укладення договору обов'язково, повідомлення про її акцепт на інших умовах (протокол розбіжностей до проекту договору), має право передати розбіжності, що виникли при укладенні договору, на розгляд суду протягом тридцяти днів з дня одержання такого повідомлення або закінчення строку для акцепту.

2. У випадках, коли відповідно до цього Кодексу або інших законів укладення договору є обов'язковим для сторони, яка направила оферту (проект договору), і їй протягом тридцяти днів буде направлений протокол розбіжностей до проекту договору, ця сторона зобов'язана протягом тридцяти днів з дня одержання протоколу розбіжностей сповістити іншу сторону про прийняття договору в її редакції або про відхилення протоколу розбіжностей.

При відхиленні протоколу розбіжностей або неотримання повідомлення про результати його розгляду в зазначений термін сторона, яка надіслала протокол розбіжностей, вправі передати розбіжності, що виникли при укладенні договору, 'на розгляд суду.

3. Правила про терміни, передбачені пунктами 1 і 2 цієї статті, застосовуються, якщо інші строки не встановлено законом, іншими правовими актами або не погоджені сторонами.

4. Якщо сторона, для якої у відповідності з цим Кодексом або іншими законами укладення договору обов'язково, ухиляється від його укладення, інша сторона має право звернутися до суду з вимогою про спонукання укласти договір.

Сторона, яка необгрунтовано ухиляється від укладення договору, повинна відшкодувати іншій стороні завдані цим збитки.

260. Особливості укладення договорів на біржах, аукціонах, конкурсах тощо встановлюються відповідними актами цивільного законодавства.

ЦК визначає лише загальні положення щодо укладання цивільно-правових договорів. Особливості окремих способів укладення договорів, зокрема укладення договорів на біржах, аукціонах, конкурсах тощо, встановлюються актами цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 17 Закону України "Про товарну біржу", порядок здійснення та реєстрації біржових операцій визначається Правилами біржової торгівлі, які затверджуються загальними зборами членів товарної біржі або уповноваженим ними органом. Відповідними органами державної влади можуть розроблятися і затверджуватися типові правила біржової торгівлі певними видами товарів. Так, наприклад, відповідно до Типових правил біржової торгівлі сільськогосподарською продукцією біржова угода умовно проходить два етапи укладення. Перший — починається з оголошення біржовим маклером, що веде торги, пропозиції продавця, і закінчується в момент оголошення ним реєстраційного номера покупця та ціни продажу, одночасно брокери-покупці та брокери-продавці підтверджують підписами на тікетах згоду на купівлю та продаж. На другому етапі угода оформляється письмово біржовим контрактом, що підписується брокером-покупцем і брокером-продавцем та уповноваженою особою біржі.

262. Важливе значення для укладення договорів має їх форма. За загальним правилом, договір може укладатись у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Однак, якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.

Однак, права та обов'язки за договором виникають у сторін лише з моменту його укладення. За загальним правилом, договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Це означає, що усний договір – з моменту досягнення усних домовленостей, письмовий – підписання його сторонами, нотаріальний – моменту нотаріального посвідчення, державно зареєстрований – моменту державної реєстрації. Однак, якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

263. 1. Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.

2. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту переданий відповідного майна або вчинення певної дії.

3. Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації — з моменту державної реєстрації.

1. Стаття, що коментується, встановлює загальні правила щодо визначення моменту, з якого договір вважається укладеним. Чітке визначення в кожному конкретному випадку цього моменту є необхідним, оскільки саме з цього моменту виникають права і обов'язки сторін.

Частина перша коментованої статті визначає момент укладення так званих консенсуальних договорів (від лат. сопзепзиз — згода), до числа яких належить більшість цивільно-правових договорів. Якщо зроблена однією стороною пропозиція укласти договір містить всі істотні умови (див. коментар до ст. 638 ЦК) майбутнього договору і виражає намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття (тобто, є офертою), а відповідь іншої особи про прийняття оферти є повною і безумовною (отже, є акцептом), договір вважається укладеним з моменту отримання особою, яка зробила пропозицію, (оферентом) відповіді від іншої особи (акцептанта).

2. Крім консенсуальних існують і так звані реальні договори (від лат. тез — річ), для укладення яких однієї лише згоди сторін недостатньо. Для укладення реальних договорів крім згоди сторін необхідно вчинення певної дії, як правило, — передання майна. Відповідно до ч. 2 статті, що коментується, реальний договір вважається укладеним саме з моменту передання майна або вчинення іншої певної дії. До числа реальних договорів належать, зокрема, договори довічного утримання, позики та деякі інші. Так, наприклад, відповідно ст. 1046 ЦК договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

3. Договір може бути консенсуальним або реальним, але якщо відповідно до законодавства або домовленості сторін він має бути нотаріально посвідчений (див. коментар до ст. 639 ЦК), він вважається укладеним лише з моменту його нотаріального посвідчення.

Якщо відповідно до законодавства договір підлягає обов'язковій державній реєстрації, він вважається укладеним з моменту такої реєстрації.

Якщо відповідно до законодавства договір підлягає і нотаріальному посвідченню і державній реєстрації (наприклад, договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири), іншого нерухомого майна тощо), він вважається укладеним лише з моменту державної реєстрації.

264. Наслідки зміни та припинення договору полягають в тому, що:

а) між сторонами припиняються чи змінюються зобов’язання відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо, з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору або з моменту набрання рішенням суду, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни;

б) визначається доля того, що виконано за договором до моменту його припинення чи зміни. За загальним правилом, сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов'язанням до моменту зміни або розірвання договору;

в) вирішується питання про вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору винною стороною.

265. Важливими етапами в період існування договору є його зміна, розірвання та припинення. Підстави припинення договору ідентичні підставам припинення цивільних зобов'язань. Основними підставами розірвання та зміни укладеного та дійсного договору є:

1) домовленість сторін, яка можлива лише у випадку, коли інше не передбачене у договорі чи законі. Домовленість про зміну чи припинення договору здійснюється в тій же формі, що й договір, якщо інше не передбачено законом. В окремих випадках зміна чи припинення зобов’язань за згодою сторін може обмежуватись інтересами інших осіб;

266. Важливими етапами в період існування договору є його зміна, розірвання та припинення. Підстави припинення договору ідентичні підставам припинення цивільних зобов'язань. Основними підставами розірвання та зміни укладеного та дійсного договору є:

3) одностороння відмова від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом. Так, наприклад, ЦК України вказує, що в односторонньому порядку можуть змінюватись чи припинятись за певних умов договори поставки, дарування, з обов'язком передати подарунок в майбутньому, надання послуг, комісії тощо. У випадку односторонньої відмови необхідним є письмове повідомлення іншої сторони;

267. Сори не нашёл…

268. у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання. При цьому, зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах. Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність із обставинами, що істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, або змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов:

а) в момент укладення договору сторони виходили з того, що такі зміни обставин не настануть;

б) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, яка від неї вимагалася;

в) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що могла розраховувати при укладенні договору;

г) із звичаїв ділового обороту або суті договору не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.

При розірванні договору внаслідок істотної зміни обставин суд, на вимогу будь-якої із сторін, визначає наслідки розірвання договору, виходячи з необхідності справедливого розподілу між сторонами витрат, понесених ними у зв'язку з виконанням цього договору.

Зміна договору у зв'язку з істотною зміною обставин допускається за рішенням суду у виключних випадках, коли розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом.