3.4. Фінансові посередники на товарному ринку

До маркетингових посередницьких організацій відносять також фінансових посередників, тобто кредитно-фінансові установи: банки, кредитні, страхові компанії та інші організації, що допомагають фірмі фінансувати операції й страхувати себе від ризику, в зв'язку з покупкою або продажем товарів. Розглянемо детальніше діяльність цих посередників у інфраструктурі товарного ринку України.

Банківська система є однією з небагатьох інституційних елементів інфраструктури, яка існувала в період планово-централізованої економіки. Це зумовило їх подвійність.

З одного боку, багаторічний досвід обслуговування потреб планового господарства забезпечив банківській сфері достатньо високий рівень технічного оснащення й кваліфікації кадрів, розвиток банківських технологій, розвинену мережу банківських установ, належний рівень керованості з боку держави, тобто такі позитивні риси, наявність яких робить її у принципі придатною для забезпечення потреб ринкової економіки. Перш за все, для створення дворівневої банківської системи класичного типу «державний центральний банк – система комерційних банків», покликана замінити традиційний державний монополізм у банківській сфері.

Одночасно ці переваги часто перетворюються на недоліки, оскільки їх носіями є колишні державні структури, які вимушені в нових умовах створювати конкурентне середовище, що підриває їх монополізм і тому вони не завжди послідовні в своїх діях щодо створення сучасної моделі банківської системи.

З часів СРСР державні галузеві банки – Промбудбанк, Агропромбанк, Ощадбанк, Жилсоцбанк і Зовнішекономбанк – були перетворені в комерційні банки (відповідно: Промінвестбанк, АКБ «Україна», Ощадбанк, Укрсоцбанк і Укрексімбанк), при цьому Ощадбанк і Укрексімбанк залишилися в державній власності. Одночасно основний інституційний масив незалежної банківської системи складали комерційні банки, так званої нової хвилі, кількість яких протягом 90- х років спочатку різко зросла, а в кінці – стабілізувалася. Станом на 01.12.2002 роки відповідно до Регістра банків та їх філіалів і представництв, валютних бірж і фінансово-кредитних установ налічувалося 184 банки, серед яких 28 були створені за участю іноземного капіталу, зокрема 8 банків – з 100 %-м іноземним капіталом. Частка участі іноземного капіталу в українській банківській системі складає 14%. При цьому фактично діяло 155 комерційних банків. У даний час на фоні стабілізації чисельності комерційних банків спостерігається збільшення мережі філіалів КБ.

Стабілізувався процес ліквідації банків. Найчастішими причинами ліквідації є закриття дрібних банків унаслідок невідповідності їх статутних фондів встановленим вимогам або банкрутства. В період з 1991 по 2002 рр. з книги реєстрації були виключені більше 60 банків. Причина скорочення банківських установ полягає в наступному. Банківська система повинна спиратися в своєму розвитку на реальний сектор, що росте, в умовах перехідної української економіки, це неможливо. Ця проблема тісно пов'язана з інфраструктурними аспектами функціонування банківської системи і, перш за все, з її потенціалом як підсистеми, через яку проходять грошові потоки.

Тому, необхідно вибрати об'єктивний критерій для визначення достатності потенціалу банківської системи. Цей критерій повинен носити зовнішній характер оскільки головна мета банківської системи полягає в забезпеченні потреб економіки в проходженні платежів та її кредитування. Показниками, які дають можливість оцінити цю здатність банківської системи є:

• відношення сумарного статутного фонду всіх КБ до річного обороту ВВП;

• відношення власного капіталу банків до річного об'єму ВВП.

Перший показник характеризує пропускну спроможність банківської системи, другий – її кредитний потенціал.

Актуальною проблемою перехідної банківської системи є проблема співвідношення великих, середніх і малих банків. Найчастіше зменшення кількості банків відбувається за рахунок малих і середніх і це є абсолютно нормальним процесом. Проте, в умовах України жорстка політика нарощування статутних фондів, яка сприяє закриттю невеликих банків може мати негативні наслідки. Не дивлячись на те, що цей процес відповідає світовому досвіду і має об'єктивні тенденції, станом на 01.01.2005г. частка семи найбільших українських банків у сумарних активах всієї банківської системи складала приблизно половину. Це веде до монополізації банківського сектора.

Позитивним моментом у діяльності банківської системи є збільшення банківських послуг. Великі банки в рамках встановлених НБУ надають більше 170 видів банківських послуг [63].

Небанківські фінансово-кредитні інститути – невід`ємний елемент ринкової інфраструктури в розвинених країнах. Їх поява обумовлена такими властивостями товарних і грошових потоків, для реалізації яких банківська система недостатньо придатна або непридатна взагалі. Однією з головних таких властивостей є наявність системи ризиків втрати частини товарного або грошового капіталу в процесі його руху. Ці ризики пов`язані з дією природних або соціально-економічних причин. Саме цим займаються небанківські інститути, основне місце серед яких займають страхові компанії та пенсійні фонди. У деяких розвинених країнах, об'єм фінансових ресурсів, які контролюються ними рівний, а в деяких країнах навіть перевищив об'єм фінансових ресурсів, які контролюються банками.

До 1998 року у сфері страхування, як і в банківській сфері мала місце повна монополія держави в особі Держстраха. У плановій системі відсутній ризик підприємництва, тому потреби в організації грошових потоків, які повинні були прямувати на покриття цих витрат, відсутні. Держстрах фактично займався збором коштів до держбюджету.

В Україні законодавче регулювання страхової діяльності почалося в 1993 році, коли був прийнятий Декрет КМУ «Про страхування». У перший період становлення страхового ринку в Україні придбали розповсюдження інші види послуг, ніж у розвинених країнах, що призвело до розповсюдження мережі фінансових пірамід саме в цьому секторі економіки. На початку 90-х років кількість страхових структур за своїми темпами випереджала темпи зростання банківської мережі. Наприклад, у 1995 р. налічувалося близько 800 страхових компаній, у 2000 р. – 260 компаній, тоді як у Німеччині з населенням в 1,5 раза менше, ніж в Україні, налічується не більше 80 страхових фірм.

У даний час відбулися позитивні зміни в законодавчому регулюванні діяльності страхових інститутів: був підвищений до 100 000 євро (а потім і до 500 000 євро) мінімальний статутний фонд страхової компанії, жорсткішими стали умови щодо створення дочірніх фірм, відповідними нормами заборонене пряме проникнення іноземних страховиків на український ринок, а частка іноземного капіталу в СП була обмежена до 49%. Ці нововведення були повністю оправданни, оскільки свого часу в країнах Східної Європи, цього не зробили, внаслідок чого в Угорщині і Чехії страховий сектор повністю охоплений зарубіжним капіталом. У результаті цих заходи, кількість страхових компаній в Україні скоротилася до 20. Не дивлячись на ці позитивні тенденції, сумарні активи всіх українських страхових компаній залишаються менше, як наприклад, капітал однієї невеликої німецької фірми. На відміну від банківської системи, яка зараз повністю охопила відповідні їй грошові потоки, український страховий ринок у даний час охоплений тільки на 5% своєї місткості.

Одночасно частка страхових компаній, створених з участю іноземного капіталу в загальному об'ємі сплачених статутних фондів склала 15,4% при цьому їх середній сплачений статутний фонд перевищив середній загальноукраїнський в 1,3 рази. Це виправдовується тим, що створюються умови для вітчизняного страховика.

Що стосується пенсійного страхування, в Україні в даний час існує тільки державний пенсійний фонд. У розвиненій ринковій економіці зі страхової справи виділився особливий різновид підприємництва – пенсійне страхування, інституційне середовище якого представлене недержавними пенсійними фондами. Вони перетворилися на важливий і невід'ємний елемент інфраструктури ринку. В кінці 90-х років, у США капітал приватних пенсійних фондів складав 1,7 трлн. дол., тоді як держбюджет США – 1трлн. дол. За оцінками експертів у 2000 році активи приватних пенсійних фондів подвоїлися порівняно з 1993 роком. Особливістю України, як і всіх країн пострадянського простору є те, що недержавне пенсійне страхування практично відсутнє.