Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
2007 Кафедральний підручник ФІЛОСОФІЯ.doc
Скачиваний:
38
Добавлен:
28.02.2016
Размер:
2 Mб
Скачать

Таблиця 3.

Ідеї (ейдоси)

Речі

вічні

тимчасові

незмінні

мінливі

безтілесні

тілесні

нематеріальні

результат взаємодії ідей з матерією

досконалі

недосконалі

первинні

вторинні

існують самостійно

не мають самостійного існування

умосяжні, надчуттєві

сприймаються чуттєво

зразки речей

копії, тіні ідей

істинне буття

несправжнє буття

Етико-політичне вчення Платона передбачає певне розуміння ним сутності людини. Душу людини він уподібнює візнику, що керує парою коней. Душа складається з двох рівнів: розумної (візник), здатної пізнавати світ ідей і прагнути до блага, і чуттєвої (пари коней), зв’язаної з тілом. Чуттєва частина душі поділяється на афективну, зв’язану зі шляхетними пристрастями - хоробрістю, мужністю, відчуттям обов’язку; пристрасну (хтиву) душу, котру характеризують низькі і грубі почуття, занадто великий зв’язок з тілесним світом. На основі цього Платон поділяє усіх людей на три категорії – в залежності від того, яка частина душі в них переважає:

– люди з переважаючою розумною душею – мудреці, філософи; воні здатні споглядати красу і порядок ідей, схильні до справедливості, помірності, прагнуть до вищого блага; у своїй ідеальній державі він відводить їм роль правителів;

– люди афективного типу, зі шляхетними пристрастями, здатні підкоряти прагнення обов’язку; вони, за Платоном, повинні виконувати роль охоронців держави;

– люди пристрасного типу, найважливіша чеснота яких розсудливість, повинні займатися фізичною працею – селяни і ремісники.

Таким чином, за Платоном, кожному стану притаманна своя доброчинність: мудрість – правителям, мужність – воїнам, помірність – селянам та ремісникам.

За Платоном, якщо кожен клас буде чітко виконувати свої функції, то в державі буде порядок. Для Платона благо держави вище, ніж благо особистості. Панування загального над індивідуальним, характерне для його онтології, характеризує і його теорію держави. Він виділяє сім типів держави: ідеальну і шість реально існуючих. У свою чергу, реально існуючі він поділяє на правильні – монархія й аристократія і неправильні – тімократія (грець. тімос - ціна, обумовленість прав майновим станом), олігархія - влада небагатьох (військових чи багатіїв), демократія і тиранія. Платон не відчував симпатій до демократії. Коли, на його думку, народ має занадто велику свободу, вибираючи зі свого середовища недостойних правителів, вирішує справи держави, кидаючись з крайності в крайність, то в такій державі кожний думає про власну користь, а не про загальне благо.

Аристотель (384-322 р. до н.е.) - найбільш видатний філософ античності, учень Платона. Аристотель характеризувався енциклопедичним розумом. У коло його інтересів, окрім власне філософських питань, входили логіка, психологія, фізика, зоологія, етика, політика, педагогіка та ін., об’єднані в єдине філософське вчення.

В роботі «Метафізика» Аристотель визначив, що філософія є особливою наукою про первоначала, першопричини всього сущого, яка вивчає не природу, а те, що існує поза нею - надчуттєві вічні сутності, що осягаються розумом. Він першим з античних мислителів став відрізняти філософське знання від конкретно-наукового. Власне філософію Аристотель називав «метафізикою», або першою філософією, тоді як фізика – вчення про природу, теж була філософією, але другою.

Аристотель вважав, що вивчення буття можливо за допомогою логіки, Створення логіки як знаряддя пізнання дійсності (в роботі «Органон») – історична заслуга Аристотеля. Не випадково його називають «батьком логіки». Він розробляє теорію про закони і правила формально-логічного мислення, про методи наукового дослідження, створює класифікацію категорій. Метод виведення загального Аристотель назвав індукцією. Він також розробив теорію дедуктивного доказу. В роботі «Категорії» Аристотель формулює систему категорій, куди включає десять категорій: сутність, якість, кількість, відношення, місце, час, положення, стан, дія, страждання.

У книзі «Фізика» Аристотель викладає своє вчення про сутність природи – фізику. Частиною аристотелевської фізики виступає космологія – вчення про будову космосу. Вона геоцентрична, тобто, згідно Аристотелю, у центрі космосу знаходиться Земля, вона нерухома і являє собою кулю. Навколо неї обертаються Місяць, Сонце, планети і зірки. Первинне джерело руху - нерухомий першодвигун, форма усіх форм, – бог. Важливий елемент фізики Аристотеля - вчення про доцільність, приклади якої він вбачає в інстинктах тварин, взаємоузгодженості частин тіла тощо. Критикуючи атомістичне навчання, Аристотель стверджує, що природа не терпить порожнечі.

Аристотель критикує теорію ідей Платона, заперечуючи самостійне існування загальних понять - ідей. Він вважає, що неможливо, щоб сутності речей існували окремо од самих речей, в особливому світі. А тому, згідно Аристотелю, реальними є тільки самі речі. Тільки матеріальний світ існує, а окремих від нього ідей немає.

Аристотель розробив вчення про чотири першопричини всього існуючого:

формальну - форма речі, активне начало, що структурує пасивну матерію. Відповідно до Аристотеля, це не занебесна сутність, вона знаходиться в самій речі. Розвиток природних явищ - це безупинний процес оформлення матерії;

матеріальну - те, з чого складаються всі речі, це пасивне начало.

рушійну- джерело руху;

цільову - те, заради чого відбувається рух.

Усе у світі підкоряється вищій меті - кінцевій причині, яку Аристотель назвав «формою усіх форм», першопричиною і першодвигуном усього - це Світовий Розум, бог. Таким чином, вчення про вище буття виступає у Аристотеля як вчення про бога, тобто як теологія. Але цей бог – не особистість, як це матиме місце пізніше у християнстві, а безособовий розум, думка, яка сама себе мислить. Вищий розум поєднує в собі формальну, рушійну і цільову причину. Його вища мета – благо. Тим самим вчення Аристотеля виступає як об’єктивна телеологія, тобто вчення про загальну доцільність усього. При телеологічному погляді на світ пояснення будується не як відповідь на питання «чому?», а як відповідь на питання «для чого?». Пізнання, за Аристотелем, є пошук причин існування кожної речі. Виникнення ж речей визначається метою - тим, заради чого вони існують. Реальні речі можна пізнати емпіричним шляхом, через органи почуття. У результаті такого пізнання реальних речей люди створюють загальні поняття.

Найбільш досконалою істотою матеріального світу Аристотель вважає людину. «Матерія» людини - це її тіло, «форма» - її душа. Як «матерія» тіло - це можливість душі. Вчення про зв’язок душі і тіла викладено в роботі «Про душу». Душа людини, за Аристотелем, складається з трьох частин:

рослинної – функції харчування, росту;

тваринної – функції відчуття, потяги;

розумної – здатна осягати загальне – вищої.

Перші дві частини нерозривно зв’язані з життям тіла і тому смертні, розумна частина – безсмертна, після смерті вона зливається з вищим Розумом. Аристотель визначає людину як суспільну (політичну) тварину, яка не може існувати поза суспільством – державою, що є формою співжиття громадян. Мета держави - загальне благо.

В роботі «Політика» Аристотель дає класифікацію типів держави. Вона представлена в Таблиці 4.