Таблиця 12.

Теза	Антитеза
Світ має межу в часі і просторі.	Світ у часі і просторі є безмежним.
Все у світі складається з простого.	Немає нічого простого. Все складне.
У світі існує свобода.	Ніякої свободи нема, усе здійснюється за законами природи.
У світі існує необхідність.	Все у світі випадкове.

Кант зазначає, що оскільки реальний досвід ніколи не дасть нам остаточної відповіді на ці метафізичні питання, то певні ідейні позиції ми обираємо, спираючись лише на віру. Звідси знаменита теза Канта: “Мені довелося обмежити (окреслити межі) розуму, щоб звільнити місце для віри”. Вчення Канта про межі пізнання було спрямоване не проти науки, а проти сліпої переконаності в її безмежних можливостях, в тому, що можна вирішити будь-яку проблему науковими методами. Ці погляди Канта є актуальними для нашого часу, коли розвиток науки і техніки привів до загострення протиріч сучасної цивілізації, ставлячи від загрозу саме існування людства.

За Кантом, існують три різновиди віри. Прагматичною є віра людини в свою правоту в тому чи іншому одиничному випадку. Віру в загальні положення Кант називає доктринальною. Найважливішою є моральна віра, яка здійснюється у відповідній поведінці людини.

Проблеми визначення принципів людської поведінки, за Кантом, сфера практичної філософії, яка відповідає на питання: що я маю робити? Канту належить заслуга обгрунтування автономної моралі. Людина, за Кантом, житель двох світів: світу природи, що сприймається чуттєво, і світу свободи, що є умосяжним. Свобода – це незалежність від чуттєвого світу. У сфері свободи діє не теоретичний, а практичний розум. Практичний розум – це розумна воля людини, яка керує вчинками і встановлює принципи моральних діянь. Людська воля автономна: вона визначається не зовнішніми причинами - природною необхідністю або божественною волею, а своїм власним законом, який вона ставить над собою.

Без свободи, за Кантом, немає морального вчинку. Там, де ми діємо за законами природної необхідності, ми і не діємо, оскільки там діє природа. Мораль з’являється лише там, де закінчується природа, і починається культура. Основна відмінність кантівської етики у порівнянні з етипою просвітників полягає в тому, що у ним моральне відчуття – це природне відчуття людини. Кант же вважає, що в основі людської свободи лежить здатність людини самій визначати свої вчинки і робити власний вибір. Але моральне відчуття має бути опосередкованим обов’язком, обмежено ним. Обов’язок – щось безумовне і самодостатнє. Моральна поведінка не може мати зовнішніх мотивів, не може бути обумовлена розрахунком, вигодою, прагненням до щастя чи насолоди. В якості єдиного внутрішнього мотиву поведінки він визнає лише обов’язок; морально людина вчиняє лише тоді, коли вона діє всупереч розрахунку, схильності тощо.

Головна моральна вимога, категоричний імператив (веління) говорить: «Вчиняй так, щоб максима твоєї волі могла в той же час мати силу принципу загального законодавства». Інше формулювання категоричного імператива: “Вчиняй так, щоб ти завжди ставився до людства у своїй особі, і в особі всякого іншого, як до мети, і ніколи не ставився б до нього тільки як до засобу”.

Маючи на увазі категоричний імператив, Кант з пафосом говорив: “Дві речі наповнюють душу все новим і зростаючим подивом і благоговінням, чим частіше, чим довше ми розмірковуємо про них, – зоряне небо наді мною і моральний закон у мені”. Кант закликає: визнач себе сам, проймись усвідомленням морального обов’язку, слідуй йому завжди і усюди, сам відповідай за свої вчинки. Така квінтесенція кантівської етики, строгої і безкомпромісної. Саме обов’язок перед людством, перед своєю совістю змушує нас поводити себе морально. Вчення І. Канта було спрямоване на виявлення позаісторичних і позачасових характеристик моралі і було адресоване усьому людству, а не якомусь класу чи народу.

Глибокими і повчальними були ідеї Канта щодо руху історії. Вони зберігають свою актуальність і донині. Розум рухає людські дії, а також визначає прямування історії до справедливого, розумно організованого громадянського суспільства, де повинні запанувати закон і рівність, справедливість та загальний мир. Прагнучи до самозбереження і спираючись на добру волю, держави самі в ході історії відмовляться від рішення питань військовим шляхом. Людина прагне до щастя, і тому вона зацікавлена у вічному мирі. А досягти його можна або шляхом договору, що забороняє війни, або “вічний мир” встановиться на всесвітньому кладовищі після чергової війни.

Вплив ідей Канта на сучасників і нащадків величезний. Його роботи породили суперечки і дискусії, сформували цілі напрямки послідовників і супротивників. Але що є символічним? Кант вмер і був похований у своєму рідному місті. Його співвітчизники на цьому місці створили меморіал. Багато воєн пронеслось над містом. Але символічним є те, що єдиною спорудою, яка збереглась в цьому вогняному смерчі, була могила Канта.

Георг Гегель (1770-1831 рр.) підводить своєрідний підсумок розвитку німецької класичної філософії. Він створює всеосяжну систему об’єктивного ідеалізму, ідеалістичної діалектики. Його основні праці: «Феноменологія духу», «Наука логіки», «Основи філософії права», «Енциклопедія філософських наук», «Філософія історії».

Згідно філософії Гегеля, в основі світу лежить ідеальне розумне начало - об’єктивно існуючий світовий розум, «абсолютна ідея», основними рисами якої є активний і діяльний характер, постійний рух і розвиток. Ця діяльність полягає в мисленні, в самопізнанні. Гегель називає свою філософську систему абсолютним ідеалізмом, оскільки прагне охопити увесь світ єдиним поняттям – поняттям “абсолютна ідея”, яка є першоосновою (субстанцією) усіх речей. Мета існування «абсолютної ідеї» - пізнання самої себе. Зробити це вона може за посередництвом людської свідомості, мислення, філософії, через діяльність людських поколінь на протязі усієї всесвітньої історії.

Світовий розум живе і розвивається у відповідності з об’єктивними законами діалектики: єдності і боротьби протилежностей, заперечення заперечення, переходу кількісних змін в якісні. Породжуючи в собі протилежності, перетворюючись “у своє інше”, дух потім долає цю протиставленість, інтегрує протилежності у новій єдності, тобто “знімає” їх, переходячи на новий ступінь розвитку.

У своєму розвитку абсолютна ідея проходить три етапи:

– розвиток ідеї у сфері “чистого мислення” – логіка, де ідея розкриває свій зміст в системі взаємопов’язаних категорій, що переходять одна в одну;

– розвиток ідеї у формі її “інобуття” - природи, що є необхідним засобом у розвитку абсолютної ідеї: перетворюючись у природу, вона опредмечує себе, постаючи у вигляді чуттєвих одиничних речей; природа створюється для того, щоб з неї виникла людина, а разом з нею і людський дух;

- розвиток ідеї в мисленні і історії, що є найвищим етапом втілення «абсолютної ідеї»; тут вона пізнає свій зміст в різних видах людської свідомості; дух досягає найвищого рівня в філософії як абсолютній істині. Саме філософія виявляє справжню суть і смисл буття, в той час як мистецтво, релігія лише наближають нас до істинного знання. Життєвий цикл Абсолютної ідеї в філософії Гегеля представлений на Схемі 1.

Важливим досягненням Гегеля є розробка діалектики. Згідно Гегелю, в основі усіх речей лежать поняття, а джерелом усякого розвитку – як суспільства, так і людського мислення – виступає саморозвиток поняття. Будь-який розвиток відбувається за певною схемою: ствердження чогось – теза, заперечення цього ствердження – антитеза і нарешті – синтез, заперечення заперечення, тобто гармонійне сполучення тези і антитези у вищій єдності. Такий ритм руху характеризується як принцип тріади. У Гегеля діалектика понять визначає діалектику розвитку речей, тобто носить ідеалістичний характер.

Схема 1.

3. Заперечення 2-ї стадії

заперечення заперечення

Завершення самопізнання

(абсолютне знання) “Синтез”

2. Відмінність – заперечення попереднього стану

Природа, тобто множинність,

мінливість

“Антитеза”

1. Самототожність ідеї

Чисте мислення – Логіка

“Теза”

Гегелівський діалектичний метод вступає в протиріччя з вимогою системи. Гегель вважав, що всяка система повинна бути завершеною, тобто давати остаточні відповіді на поставлені питання. Система Гегеля виступає довершеною. Він вважав, що в його філософії досягається абсолютна істина, усі протиріччя дійсності вирішуються і досягається абсолютно істинний стан. Якщо виходити з гегелівського діалектичного методу, то можливості людського розуму безмежні, але з точки зору його системи у нашого пізнання є межі, обумовлений задачею самопізнання абсолютного духу. Оскільки в філософській системі Гегеля людство прийшло до пізнання абсолютної істини, остільки виходило, що час і місце, де творив Гегель – Німеччина часів кайзера Вільгельма являє собою вищий етап історичного розвитку. Таке виправдання дійсності, що його вимагала гегелівська система, суперечило діалектичному методу невпинного перетворення існуючої дійсності.

Філософія Гегеля виявилася останнім грандіозним втіленням класичного типу філософії, що базувалась на ряді основоположних принципів: безмежній вірі в розум – як людський, так і світовий, переконаності в тому, що світ в цілому побудований впорядковано, розумно і є доступним для раціонального пізнання.

Людвіг Фейєрбах (1804-1872 рр.) - філософ, який здійснив поворот до матеріалізму в німецькій класичній філософії. Основні праці: «До критики філософії Гегеля», «Сутність християнства» і «Основні положення філософії майбутнього».

Сутність основних положень матеріалістичної філософії Фейєрбаха полягають в наступному:

- природа, матерія – основа, реальність, котра з необхідністю породжує мислячий дух, розум; природа, матерія існує незалежно від мислення, свідомості;

- свідомість є продуктом матерії, нерозривно пов’язана з діяльністю людського мозку, з матеріальними процесами;

- природа – джерело усіх наших знань; початок пізнання – відчуття: “моє відчуття суб’єктивне, але його основа або причина – об’єктивна”;

- людське пізнання безмежне: “те, чого ми ще не пізнали, пізнають наші нащадки”; тим самим Фейєрбах виступає проти агностичної теорії пізнання І.Канта;

- не абсолютний дух повинен бути предметом філософії, а людина - “єдиний універсальний і вищий предмет філософії”.

Цікава еволюція філософських ідей Л. Фейєрбаха: «Моєю найпершою думкою був бог, другою - розум, третьою й останньою - людина». Справжньою філософією він вважав антропологічну філософію, у якій Бог і теологія повністю розчиняються у вченні про людину.

Фейєрбах вбачав своє важливе завдання в критиці релігії, протилежній філософії за своєю суттю: в основі релігії лежить віра в догмати, в основі філософії - знання. Він аналізує причини виникнення релігії: релігія втюлює віковічні людські мрії та ідеали; змальовує досконалий світ; виконує функції компенсації людської немічності, недосконалості та страждання.

Антропологія Фейєрбаха ліквідує поняття Бога в його християнському розумінні і ставить на місце Бога – людину. Якщо релігія - це любов до Бога, то нова філософія Фейєрбаха пропагує любов до людини.

Слід зазначити, що людина у тлумаченні Фейєрбаха виступає як позаісторична і позасуспільна істота. Підкреслюючи біологічну природу людини, розглядаючи її як суто природну істоту, він говорить про людину як щось незмінне, абсолютне, тобто у сферу його досліджень не потрапляє ні дійсний світ людини, ні її реальні стосунки з іншими людьми, ні духовна, ні виробнича її діяльність. Незважаючи на цю обмеженість в розумінні людини, погляди Л.Фейєрбаха мали величезний вплив на формування філософії марксизму.