Буття як загальний зв’язок та взаємодія. Ідея розвитку

Спостерігаючи за реальною дійсністю, ми відзначаємо, що в світі все знаходиться в процесі розвитку, взаємного зв’язку та взаємодії. В світі немає нічого, що було б самодостатнім. Тому невипадково у філософії розроблено принцип взаємозв’язку (когерентності), який і є підставою для висновку про те, що всі форми буття в світі проявляються через загальний зв’язок. Зміст принципу когерентності доповнюється поняттям взаємодії, що дозволяє фіксувати процеси впливу різних явищ світу одне на одного, досліджувати їх взаємну обумовленість. Для взаємодії, як і для взаємозв’язку, характерне ускладнення в залежності від рівня структурної організації світу. Так, на рівні неживої природи провідними формами взаємодії є гравітаційна та електромагнітна, на рівні живої природи – енергетична та інформаційна. Тільки через взаємодію об’єктів можна виявити їх сутність, їх якісну визначеність, їх розвиток. І принцип взаємозв’язку, і принцип взаємодії підтверджують, що жодне явище світу не можна пояснити із нього самого, воно розкриває свою сутність, джерело, механізм та спрямованість свого розвитку виключно через з’ясування зв’язків та основних форм взаємодії даного явища з іншими явищами світу.

В процесі філософського аналізу взаємозв’язку та взаємодії різних явищ, процесів в світі необхідно зосередити свою увагу на категорії “розвиток”. Розвиток - це незворотні, спрямовані та закономірні зміни, які приводять до появи нової якості. Так, наприклад, політ стріли демонструє рух, а ріст злакового стебла - розвиток. Незворотність розвитку означає, що в процесі змін уже виключається можливість повернення до минулої якості. Через один і той же стан все проходить тільки один раз. В незворотності змін закладена і спрямованість розвитку. Це означає, що в процесі розвитку накопичуються зміни, які визначаються типом взаємодії даного явища з іншими явищами та вирішенням його внутрішніх суперечностей. Розвиток – це і закономірні зміни. Така характеристика свідчить, що основу розвитку складають не випадкові події, а процеси, котрі обумовлені самою суттю явища. Тому кожне явище закономірно проходить свої етапи розвитку, необхідність яких має свою основу в самому явищі, хоча і реалізуються через сукупність випадкових обставин. Зазначені характеристики розвитку орієнтовані на виникнення нової якості. Розвиток по висхідній лінії – це рух в напрямку досконалості, тобто прогрес, тоді як зворотній розвиток означає шлях розпаду - регрес. Важливою умовою здійснення розвитку являється час, на якому ґрунтується принцип історизму, котрий орієнтує дослідження на необхідність вивчати будь-яке явище, враховуючи, як воно виникає, які етапи пройшло в своєму розвитку, якого змісту набуло та яку прийняло форму. Принцип розвитку в часі акцентує увагу на необхідності розглядати явище через призму єдності його минулого, теперішнього та вірогідного майбутнього.

Загальною теорією розвитку усього сущого, яка адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, категоріях та принципах є діалектика. Найважливішими вимогами, або принципами діалектичного підходу до аналізу дійсності є, по-перше, всебічність аналізу; по-друге, дослідження об’єктів у розвитку, саморусі; по-третє, включення у повне визначення об’єкту усіх моментів, що дає практика; по-четверте – конкретно-історичний підхід, тобто врахування умов місця і часу, зв’язків і відносин, в яких знаходиться предмет у даний час. Діалектика як загальна теорія розвитку дає ключ до розуміння його сутності, відображає реальні процеси в природі, суспільстві і мисленні такими, якими вони є в дійсності. Оскільки увесь навколишній світ перебуває у русі, зміні і розвитку, діалектика неминуче має виходити з цієї загальності. Вона і відтворює у мисленні всі процеси дійсності в узагальненій формі з урахуванням їхньої суперечливості, змін, плинності, взаємопереходів, становлення нового. Тому діалектика і має категоріальний апарат, закони і принципи, які адекватно відображають у мисленні зміни та взаємопереходи. У наш стрімкий час як ніколи необхідна нестандартність, гнучкість мислення, рухливість понять, що здатні відобразити рухливість самої об’єктивної дійсності. Діалектика як логіка мислення цілком відповідає цим вимогам сучасності.

Філософські категорії як інструмент пізнання світу

Категорії – це філософські поняття, які, на відміну від простого поняття, зорієнтовані не стільки на властивості, скільки на закономірності розвитку буття. Будучи формами та організуючими принципами процесу мислення, категорії відтворюють відношення буття та пізнання в загальному і найбільш концентрованому вигляді. Категорії є результатом практичного відношення людини до світу, інструментом його пізнання та пояснення.

Вперше вчення про категорії запропонував Аристотель у своїй “Метафізиці”, охарактеризувавши їх як найбільш загальні і в той же час найпростіші типи об’єктів дійсності, форми їх відношень та властивостей. Це своєрідний алфавіт світу, на основі якого можна будувати потім більш складні поняття про нього. Але як відшукати такий найпростішій алфавіт? Аристотель запропонував проаналізувати найпростіші форми висловлювань про речі і встановив, що все суще можна віднести до наступних категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце (простір), час, стан, володіння, дія. Він стверджував, що речі та явища, які відносяться до різних категорій, характеризуються різним типом буття - первісним та похідним, самостійним та залежним. Самостійна форма буття полягає в тому, що для свого існування об’єкт не потребує існування інших об’єктів. За Аристотелем, буття різноманітне, але найбільш важливою формою існування, від якої залежать усі інші, є існування сутностей, або субстанцій. Інші категорії позначають атрибути, тобто такі загальні властивості, які неможливі без існування самих сутностей. Аристотелівська концепція надовго визначила майбутній розвиток вчення про категорії.

Наступний принциповий крок в переосмисленні категорій був зроблений лише в ХVIII ст. І.Кантом. Сам по собі набір категорій у Канта принципово не відрізняється від аристотелівського, але зміст їх змінюється суттєво: із характеристик буття самого по собі вони стають формами нашого мислення. Цей суттєвий поворот у тлумаченні категорій мав великий вплив на подальший розвиток філософії. Саме від Канта і його послідовників йде уявлення про філософію як світогляд, що виражається у категоріях. За Кантом, за допомогою категорій людський розсудок здійснює синтез, тобто він об’єднує розрізнені чуттєві сприйняття в систематизовані цілісні комплекси. Упорядкований чуттєвий досвід стає предметом суджень, в яких категорії виступають як апріорні форми розсудку. Кант вибудовує свою систему категорій - кількості, якості, відношення, модальності. На його думку, ці категорії споконвічно присутні в людській свідомості як структурні схеми організації та упорядкування первісного досвіду. На відміну від аристотелівських, категорії Канта - це категорії розсудку, а не категорії буття. Це означає, що свідомість суб’єкта, який пізнає, сприймає інформацію про світ та упорядковує її за допомогою категорій.

Подальший розвиток вчення про категорії був пов’язаний з ім’ям Гегеля, який поставив перед собою завдання створити таке вчення про категорії, яке б дозволило не лише вивести одні категорії з інших, але й уявити все суще як наслідок розвитку категорій. Втіленням такого замислу стала гегелівська система філософії. Нагадаємо, що Гегель трактує весь світовий процес як розвиток Абсолютної ідеї, яка зароджується у формі руху від простих та абстрактних категорій до все більш складних та конкретних. В цій філософській системі природа та суспільство представлені в якості закономірних стадій, форм реалізації Абсолютної ідеї, її розвитку. Його філософія, як вчення про категорії, містить у собі все потенційне багатство світу, все, що в ньому може бути осмислене. Тому для вирішення цієї проблеми Гегель суттєво збільшує число категорій. Гегелівська філософсько-діалектична система завершує собою епоху класичного новоєвропейського філософського раціоналізму.

В ХХ ст. проблема змісту та сенсу категорій залишається дискусійною. Склались різні підходи до визначення природи та складу філософських категорій. Так, з одного боку, чітко позначився екзистенціальний та антропологічний поворот у філософії. Для його представників категорії – це фундаментальні поняття людського буття (екзистенція, абсурд, трансценденція тощо) або – основні культурні форми, які обумовлені розвитком людської історії. З іншого боку, актуалізувався аналітичний напрямок у філософії, котрий відводив науці центральне місце в людській культурі і відповідно основну увагу приділяв аналізу категорій наукового мислення (простір, час, матерія, рух, причинність, випадковість тощо).