Проблема методу наукового дослідження в філософії хvіі ст.

У зв’язку з полемікою щодо природи і джерел достовірного знання в XVII ст. сформувались дві крупні філософські течії: емпіризм та раціоналізм. Емпіризм (від грець. empeiria – досвід) - напрямок філософської думки, що орієнтується на досвідне природознавство і вважає джерелом знання і критерієм його істинності досвід, насамперед, науково організований досвід, або експеримент. Раціоналізм (від лат. ratio – розум) – напрямок філософської думки, що орієнтується на математику, розглядаючи розум як джерело знання і вищий критерій його істинності. Найбільш яскравими виразниками цих напрямків стали англійський філософ Ф. Бекон і французький філософ Р. Декарт.

Френсіс Бекон (1561-1626) у своїх роботах «Новий Органон» та «Велике Відновлення Наук» обгрунтував індуктивний метод дослідження – такий шлях наукового пошуку, коли від спостереження одиничних явищ відбувається перехід до формування загальних ідей і законів, коли від суджень про окремі факти переходять до загальних суджень про них. Критикуючи наукову безплідність схоластичного умоглядного методу мислення, він вважав індукцію оптимальним методом пізнання, оскільки вона “рахується з даними відчуттів і осягає природу, спрямовуючись до практики”. Використовуючи алегорію, Бекон вважав, що не слід уподібнюватись ні раціоналісту-“павуку”, що виводить істину із самого розуму і зневажає фактами, ні мурасі (емпірику), що підбирає усе, що, що трапляється на її шляху (факти), не роблячи узагальнень, а рухатись шляхом бджоли, котра не лише збирає нектар – інформацію, але й переробляє її в мед – істину.

Експериментальні знання, за Беконом, повинні відкривати шлях до оволодіння законами природи, пізнання причинних зв’язків і тим самим забезпечувати панування людини над нею. Ф.Бекону належить гасло: «Знання - сила». При цьому Бекон розрізняв два види знання: “плодоносне”, що приносить безпосередню користь, та “світлоносне” - що збільшує можливості пізнання.

Безумовною заслугою англійського мислителя є і розробка вчення про очищення інтелекту від “примар”, оман розуму, які перешкоджають руху думки до істини. Він виділяє чотири види таких примар (ідолів), що відображено у Таблиці 10.

Таблиця 10.

“Ідоли роду”	загальні помилки, притамані людському сприйняттю і мисленню, що обумовлені тим, що людині властиво примішувати до природи речей свою власну природу (наприклад, прагнення людини витлумачувати природу за аналогією із самою собою)
“Ідоли печери”	помилки, пов’язані з індивідуальними особливостями людей: кожний дивиться на світ зі свого суб’єктивного внутрішнього світу - немовби із своєї печери.
“Ідоли ринку”	омани, пов’язані з людським спілкуванням, неправильним використанням мови, некритичним ставленням до інформації.
“Ідоли театру”	орієнтація на авторитети, хибні вчення, які своєю зовнішньою досконалістю вводять нас в оману. Ф.Бекон проголошує: «Істина - донька часу, а не авторитету».

Таким чином, значення філософії Ф.Бекона полягає у критиці споглядального підходу до світу, характерного для попередньої філософії, та формуванні методу нової дослідної науки. Його філософія стала виразом духу експериментального природознавства.

Основи альтернативної емпіризму раціоналістичної традиції були закладені французьким філософом та математиком Рене Декартом (1596-1650). Наукова революція XVI-XVII ст. привела до систематичного застосування в природознавстві математичних методів. І особливості раціоналізму XVII ст. пов’язані саме з орієнтацією на математику як ідеал наукового знання. Раціоналізму XVII ст. притаманна віра у всесилля розуму і у його можливості досягнення абсолютної істини.

Для Декарта, як і для Бекона, на першому місці була необхідність реформи наукового мислення на основі володіння правильним методом, але джерелом усякого знання він вважав не досвід, а розум. У своїх працях «Міркування про метод» і «Начала філософії» Декарт закладає основи дедуктивно-раціоналістичного методу пізнання, виступаючи фундатором філософського раціоналізму. Пояснення світу має будуватись на основі дедукції, і щоб відшукати з її допомогою істину, слід керуватися наступними правилами: 1) приймати за істину те, що самоочевидне, сприймається ясно і чітко і не дає приводу до сумніву; 2) правило аналізу – кожну складну річ розділяти на прості складові, доходячи до самоочевидного; 3) правило синтезу – йти від елементарного до більш складного; 4) вимога повноти перерахування та систематизації. В якості зразка він вважав хід математичного доведення від аксіоми до теореми, тобто для наукового пояснення фактів потрібна „всезагальна математика” як правильний спосіб їх осмислення. Тобто раціональні, логічні ознаки достовірного знання, його загальність і необхідність Декарт вбачав у математиці і її аксіомах. В нашому мисленні закладено багато ідей, які мають високу очевидність. Ці ідеї не даються у досвіді, а взяті із самого розуму, тобто є природженими йому, чим і пояснюється ефект ясності і виразності, дієвості інтелектуальної інтуїції – своєрідного внутрішнього зору, властивого нашому розуму.

Переймаючись проблемою пошуку очевидних істин, що лежать у основі всього нашого знання, Декарт стає на позиції радикального скептицизму, який носить методологічний характер, тобто потрібний тільки для того, щоб прийти до абсолютно достовірної істини. Будь-яке твердження про світ, Бога і людину, розмірковує Декарт, може викликати сумнів. Безсумнівним є лише одне положення: “Coqito ergo sum” - “Мислю, отже, існую”. Саме його Декарт вважає відправним пунктом, відштовхуючись від котрого і базуючись на якому можна конструювати усе інше знання.

Протилежність методологічних позицій Ф.Бекона і Р.Декарта відображає Таблиця 11.