Таблиця 7.

Основні етапи, їх хронологічні рамки	Видатні представники
Патристика II-VIII ст.
а) апологетика ІІ-III ст.	Ориген, Тертулліан, Климент Александрійський
б) систематизація церковного вчення IV-V ст.	на латинському Заході – Аврелій Августин; на грецькому Сході – Псевдо-Діонісій Ареопагіт, Василій Великий, Грирорій Богослов, Григорій Нісський
в) стабілізація догми кінець V-VIII ст.	на Заході - Боецій; на Сході – Леонтій Візантійський, Іоанн Дамаскін
Схоластика IX-XІV ст.
а) становлення ІХ-ХІІ	Іоанн Скот Еріугена, Ансельм Кентерберійський, Росцелін, Абеляр
б) зріла ХІІ-ХІІІ	Альберт Великий, Тома Аквінський, Сігер Брабантський
в) пізня ХІІІ-ХІV	Іоанн Дунс Скот, Уільям Оккам

Ідея одкровення стала основою гносеології: Бог відкриває себе людині через священні тексти, трактування яких вважалось шляхом богопізнання. Істину не потрібно шукати, вона вже є в тексті. Важливою теоретико-пізнавальною проблемою стало питання про природу загальних понять - універсалій. Щодо цієї проблеми склалось дві теорії - реалізм і номіналізм. Реалісти вважали, що загальні поняття існують реально, до появи конкретних речей і є причинами, що їх породжують. Номіналісти вважали, що реально існують тільки одиничні речі, дані у відчуттях, а загальні поняття – це лише імена речей.

Таблиця 8.

Умови симфонії розуму та віри за Т.Аквінським

існують істини, які можна осягнути природним розумом – царина науки та філософії

існують істини, які перевищують людські можливості: вони даються лише в божественному одкровенні і торкаються питань створення світу, спасіння та безсмертя душі

існують істини, що їх можна розуміти як з допомогою розуму, так і з допомогою віри – тут філософія і теологія повинні співпрацювати, але філософія повинна узгоджуватись із теологією.

Однією з центральних проблем гносеології також була проблема співвідношення віри і розуму в пізнанні. В період раннього Середньовіччя переважав погляд про несумісність віри і раціональних доказів, який був виражений Тертулліаном в принципі: “вірую, тому що абсурдно”. З часом під впливом росту наукових знань став переважати погляд про можливість поєднання віри і розуму: “вірую, щоб розуміти” (Августін, Ансельм) а також “розумію, щоб вірити” (Абеляр). Розвиваючи цю думку, Т.Аквінський створив вчення про гармонію віри та розуму як способів пізнання, основні положення якого представлені в Таблиці 8; ним також сформульовані п’ять раціональних доказів існування Бога.

Теологія (богослов’я) – ідейна частина релігії, що покликана узгоджувати між собою усі основні релігійні догмати. Взаємодію філософії, теології та релігії в Середні віки можна представити Таблицею 9.

Значне місце в середньовічній філософії належить християнській антропології та етиці. Людина вважається не лише створеною Богом, але й подібною до нього. Природа людини подвійна: в ній є божественне, духовне начало – свобода волі, розум і тілесне, гріховне, яке повинно бути підпорядковане духовному началу. Християнське вчення про свободу волі покладає на людину відповідальність за результати свого вільного свідомого вибору.