Основні формально-логічні закони

Мислення людини здійснюється не хаотично, воно підлягає певним логічним законам. До основних законів формальної логіки відносять такі: закон тотожності, закон виключеного третього, закон суперечності, закон достатньої підстави.

Формально-логічні закони виконують функцію правильної побудови і зв’язку думки. Вони виражають такі суттєві, загальні, неодмінні властивості нашого мислення, як визначеність, несуперечність, послідовність та обґрунтованість. Порушення вимог законів логіки веде до того, що мислення людини припускається помилок, стає нелогічним.

Закон тотожності формулюється таким чином: будь-яка думка в процесі даного міркування (за будь-яких перетворень) повинна зберігати один і той самий зміст, тобто повинна бути тотожною самій собі. Однією з особливостей природної мови є її схильність до ототожнення різних думок і розрізнення тотожних. Дані помилки витікають з можливості природної мови висловлювати одну і ту саму думку через різні мовні форми, що призводить до підміни вихідного смислу понять і до заміни однієї думки іншою. В традиційній логіці закон тотожності записується у вигляді формули: А є А.

Зміст закону тотожності ми можемо конкретизувати у таких вимогах:

1. У процесі міркування про якийсь предмет необхідно мислити саме цей предмет і не можна підміняти його іншим предметом думки.

2. У процесі міркування, у суперечці, дискусії поняття повинні вживатись в одному і тому ж значенні.

Закон суперечності (його ще називають закон несуперечності) проголошує: два протилежні висловлювання не є одночасно істинними; в крайньому разі одне з них неодмінно є хибним. Іншими словами: не можуть бути одночасно істинними два судження, з яких одне щось стверджує про предмет, а друге - заперечує те ж саме про той самий предмет, у той самий час, в одному і тому ж самому відношенні. Наприклад: „І.Кант – автор „Критики чистого розуму” та „І.Кант – не є автором „Критики чистого розуму”. Суперечності не буде, якщо ми говоримо про один і той же предмет, але взятий в різний час і у різному відношенні. Символічно закон суперечності зображається таким чином: невірно, що А і не-А. Закон суперечності не заперечує реальних суперечностей, котрі існують в об’єктивному світі. Він лише забороняє логічні суперечності, котрі “суперечать самим собі”.

Суть закону виключеного третього полягає в наступному: із двох суперечних суджень про один і той же предмет, в один і той же час і в одному і тому ж відношенні одне неодмінно істинне, друге хибне, а третього бути не може. Іншими словами, згідно закону виключеного третього, із хибності одного суперечного судження неодмінно випливає істинність другого і тому не може бути істинним якесь третє судження, окрім двох суперечних. Наприклад: „Усі будинки цього села електрифіковані” та „Деякі будинки цього села не електрифіковані”. Істинним, згідно даного закону, може бути лише одне з двох суперечних суджень: або А, або не-А, третього не дано.

Закон виключеного третього об’єднує з законом суперечності те, що вони забезпечують несуперечливість та послідовність мислення. Однак, якщо закон суперечності свідчить про те, що два суперечних судження не можуть бути одночасно істинними і щонайменше одне з них повинно бути хибним, то закон виключеного третього вказує на те, що два суперечні судження не можуть бути одночасно хибними. Одне з них безперечно істинне.

Сфера дії закону несуперечливості ширше (охоплює протилежні і суперечні судження), ніж сфера дії закону виключеного третього (лише суперечні судження). Тобто у відношенні протилежних суджень (загальностверджувальне - загальнозаперечне), які не можуть бути одночасно істинними, але можуть бути одночасно хибними, діє лише закон несуперечності. У відношенні ж суперечних суджень (загальностверджувальне – частковозаперечне, загальнозаперечне – частковостверджувальне) діє як закон виключеного третього, так і закон несуперечності. Про це йтиметься ще в темі „Судження” у підрозділі „Логічний квадрат”.

Найбільш уживаним формулюванням закону достатньої підстави є таке: будь яка думка має достатню підставу. Іншими словами, будь-яка думка може бути істинною тільки тоді, коли вона обґрунтована. Судження, котрі наводяться для обґрунтування істинності іншого судження, називаються логічною підставою, а те судження, котре випливає з інших суджень, як і підстави, називається логічним наслідком. Закон достатньої підстави відображає необхідний зв’язок, що існує між предметами та явищами оточуючого нас світу, а саме: відображення причинно-наслідкових відношень, генетичних зв’язків тощо.