26. Правила та права: сутність та порівняльний аналіз.

Сукупність конституційних прав, свобод та обов'язків, які визначають статус громадянина України в суспільстві і державі, утворюють певну систему. Ці права, свободи та обов'язки різноманітні за своїм характером і змістом. Однак усі вони виражають ті корінні відносини, які склалися між Українською державою та її громадянами. Тому кожне пра­во, кожний обов'язок необхідно розглядати не лише окремо, а й у системі всіх основних прав, свобод та обов'язків.

Система конституційних прав, свобод та обов'язків гро­мадян має специфічні внутрішньосистемні зв'язки між еле­ментами, з яких вона складається. Найтиповіші з них такі.

1. Здійснення одних конституційних прав, свобод та обов'язків служить підставою для реалізації інших. Так, здійснення громадянином свого права на працю є підставою для реалізації права на відпочинок і права на матеріальне за­безпечення в старості, у разі хвороби, повної чи часткової втрати працездатності, інвалідності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від нього причин.

2. Реалізація одних прав та обов'язків може бути підста­вою для припинення інших обов'язків та здійснення інших прав. Так, тимчасова або постійна втрата працездатності є підставою для використання конституційного права на мате­ріальне забезпечення, звільняє від виконання обов'язків, пе­редбачених трудовим договором.

3. Порушення будь-яких прав і невиконання громадяна­ми обов'язків безпосередньо впливає на реалізацію основних прав. Порушення, наприклад, права на працю, незаконне звільнення громадянина з роботи може призвести до пору­шення його права на відпочинок та права на матеріальне за­безпечення.

Класифікація конституційних прав, свобод та обов'язків будується не довільно, а з урахуванням наявності в суспільстві різних сфер діяльності, якісно різних за змістом суспіль­них відносин; взаємовідносин держави і громадянина у сфері правоохоронної діяльності держави, спрямованої на захист життя, здоров'я, індивідуальної свободи і безпеки, честі й гідності людини, взаємовідносин у політичній, соціальній, економічній та культурній сферах. Ці конституційні права, свободи та обов'язки є не яки­мось випадковим, аморфним поєднанням, а внутрішньо узго­дженою системою прав і свобод громадян, яка охоплює своїм регулюючим впливом усі найважливіші та найістотніші сфе­ри життя і діяльності людини — соціальну, економічну, по­літичну, а також розвитку їх індивідуальних фізичних і ду­ховних якостей.

25. Порівняльний аналіз основних положень «старого» та «нового» інституціоналізму.

Істотні зміни, які відбулися в характері ринкової економічної системи на рубежі XIX і XX стст. — поширення монопольних і олігопольних ринкових структур, активізація господарських функцій держави та ін. — поставили під сумнів деякі фундаментальні положення неокласичної теоретичної доктрини і спричинили виникнення ряду альтернативних течій економічної думки.

Однією з таких течій, які з'явилися ще до оформлення кейнсіанства в ролі провідної опозиційної до моделі неокласики сили, став інституціоналізм, представники якого протиставили класичній моделі самоврегульовуючій системи погляд на економіку як на постійно змінний процес еволюціонування господарських форм і становлень — інститутів.

Поняття інституту — центральне в цій концепції — мало досить широке трактування. Інститути розглядали як спосіб мислення та дії, який закріпився у звичках, звичаях, нормах поведінки соціальних груп і спільнот, а також у законодавчих установках. Це — сталий порядок речей, закріплений у формі звичаю, закону або постанови. У такому значенні можна говорити про інститути родини, держави, права, приватної власності, моралі, ринку, кооперації, вищої освіти і т.п. Суспільство в цілому і його економіка зокрема становлять собою переплетення і неперервну тканину інститутів, і щоб знайти закономірності розвитку, потрібно просто відслідковувати їх еволюцію. В такому підході чітко простежується споріднення з німецькою історичною школою, яка розглядала економіку не як сукупність незалежних індивідуальних господарств, що взаємодіють на вільному ринку згідно з раз і назавжди встановленими «природними» законами, а як соціальну систему, що еволюціонує в ході історичного процесу.

Послідовний історизм — характерна риса методології інституціоналізму. Економічний лад суспільства є результатом процесів, що йдуть з минулого в сьогодення. Хід цих процесів схожий на біологічну еволюцію, найбільш істотними рисами якої є мінливість і пристосовуваність.

У процесі еволюції відбувається природний добір інститутів: ті, що не виправдали себе і віджили, відмирають, а які вижили — видозмінюються і пристосовуються до нових умов. Звідси випливало, що пізнати економічні явища можна тільки в їх історичному розвитку, у динаміці, а не шляхом побудови абстрактних універсальних схем оптимального розподілу ресурсів у ході ринкової конкуренції. Це означало, що необхідно враховувати не тільки суто економічні, але і соціальні, правові, психологічні, політичні та інші фактори суспільного розвитку. Економічна теорія тісно взаємодіє з іншими суспільними науками — соціологією, психологією, правом, і лише такий міждисциплінарний підхід дозволяє провести комплексний аналіз реального економічного ладу.

Такий аналіз передбачає розгляд ринкової системи як соціального інституту, що підлягає глибоким змінам у ході еволюції. Ринок не можна уявляти як позаісторичне явище, як арену взаємодії незалежних господарюючих індивідів, які вільно конкурують один з одним. Він трансформується разом зі змінами всієї інсти-туціональної системи суспільства. Поява великих корпорацій, які встановлюють контроль над обсягами виробництва і цінами; гіпертрофоване роздування кредитної сфери, що спотворює реальні можливості виробництва і збуту; істотні зрушення рівня та структури масового споживання, активне втручання держави в економічне життя — все це робить неокласичну модель ринку безнадійно застарілою. Сучасний ринок — це великі корпорації, які самі формують ринкові умови, їх поведінка визначається зовсім іншими мотивами, ніж поведінка вільних господарюючих суб'єктів. Крім того, він має потребу в деякій дозі державного регулювання, зокрема, у тих сферах, де суто ринкові регулятори виявляються неспроможними («зовнішні ефекти», суспільні товари і т.п.).

У зв'язку з цим об'єктом критики в інституціоналістів стала неокласична поведінкова модель «раціональної економічної людини», яка максимізує свою вигоду шляхом зіставлення витрат і корисностей на основі суто індивідуальних уявлень про перевагу того чи іншого вибору. Економічна поведінка людей, на думку інституціоналістів, формується під впливом факторів не стільки індивідуальної, скільки соціальної психології: звичаїв, традицій, усталених норм поведінки, моди, впливу реклами. Найчастіше люди схильні діяти на шкоду своїй вигоді з міркувань престижу, почуття обов'язку, групової солідарності і т.п. Тому економічна наука повинна вивчати поведінку не ізольованих «робінзонів», а групових інститутів — профспілок, корпорацій, політичних партій, яка визначається впливом не тільки ринкових стимулів, але і факторами позаринкового і навіть позаекономічного характеру — соціальними, правовими, політичними. Економічна теорія перетворюється в економічну соціологію, задача якої — простежити взаємини великих соціальних груп і утворень, що впливають на економічну поведінку. Об'єктами досліджень стають суспільні протиріччя, конфлікти інтересів, пошуки способів їх вирішення і вироблення рекомендацій, які б дозволили здійснити «соціальний контроль над економікою». Розв'язанню цієї задачі найбільшою мірою сприяє описово-статистичний метод аналізу. Докладне вивчення реальної дійсності, опис і узагальнення фактів дозволяє щонайкраще зрозуміти зміни, які відбуваються в економіці, оцінити конкретну економічну ситуацію і запропонувати практичне вирішення найважливіших соціально-економічних проблем.

Згідно з особливостями своєї методології, в основі якої лежить принцип еволюціонізму, покликаний відображати мінливість і пристосовуваність економічних форм, еволюціонує і сам інституціональний напрямок, проходячи у своєму розвитку ряд етапів. Виникнувши наприкінці XIX ст., ідеї інституціоналістів у 30-і pp. XX ст. оформилися в самостійну течію як реакція на значні зміни в характері ринкової економіки (монополізація, глибокі кризові потрясіння, соціальні конфлікти) і нездатність неокласичної ортодоксії вписати ці зміни в систему своїх теоретичних уявлень. На цьому етапі їх позиція мала очевидну критичну спрямованість, вирішуючи задачу виявлення загострених протиріч і пошуку шляхів їх пом'якшення. Вони досліджують конфлікти інтересів різних соціальних груп і класів, виявляють границі можливостей ринкової системи автоматично відновлювати порушену рівновагу й обґрунтовують необхідність соціального контролю над економікою, у встановленні якого важливу роль повинен відігравати інститут держави. В умовах посиленої нестабільності економіки наприкінці 20-х — на початку 30-х pp. ці ідеї привернули до себе увагу та набули досить широкого розповсюдження. Однак із другої половини 30-х pp. лідерство у галузі економічної теорії переходить до кейнсіанства, яке відтіснило інституціоналізм на периферію економічної думки.

Нова хвиля популярності цього напрямку припадає на 50-60-і pp. XX ст. і пов'язана із спробами осмислення соціально-економічних наслідків науково-технічної революції. З глибокими технічними і технологічними зрушеннями в характері продуктивних сил пов'язувалися надії на кардинальну трансформацію системи суспільних відносин і насамперед економічних. Теорії інституціоналістів втрачають критичну тональність, акцентуючи увагу на трансформуючій ролі технічного прогресу, який здатний сам по собі забезпечити перехід суспільства в якісно новий стан «загального благоденства». Носіями прогресу стають великі корпорації та інші організовані соціальні групи, які привносять у систему елементи впорядкованості та раціональності. На даному етапі інституціоналізм, що до цього був переважно американським явищем, набуває більш широкого розповсюдження: з'являються його французький і шведський різновиди. У методологічному плані він перебуває під сильним впливом кейнсіанства, що проявилося в акценті на макроаналізі та у визнанні необхідності державного регулювання економіки. Криза кейнсіанства у 80-і pp. XX ст. та відродження неокласичних традицій вплинули і на інституціональний напрямок. У ньому формується нова версія, що отримала назву «неоінституціоналізм».