8. Організаційна структура економіки та її основні пропорції: секторна структура, структура бізнесу, структура організаційно-правових форм господарювання.

У побуті під ринком розуміють передусім простір (місце, територію, зону), на якому здійснюється купівля-продаж товарів (торговий зал магазину або біржі, територія сільського або міського ринку). Ринок — це сукупність соціально-економічних відносин у сфері обігу, за допомогою яких здійснюється купівля-продаж товарів і остаточне визнання їх суспільної цінності. Це центральний елемент товарного виробництва, оскільки є основним і визначальним способом зв'язку між відокремленими виробниками на основі суспільного поділу праці. Ринок — система економічних відносин, пов'язаних з обміном товарів та послуг на основі широкого використан­ня різноманітних форм власності, товарно-грошових і фінан­сово-кредитних механізмів. Суб'єктів ринкового господарства досить багато. Це вироб­ники і споживачі, підприємці та наймані працівники, про­мислові капіталісти, банкіри і торговці, власники позичково­го капіталу та власники цінних паперів і т. ін. . Основні суб'єкти ринкової економіки: 1. Домашні господарства 2. Підприємці 3. Держава. Реальна модель економічного устрою передбачає використання як ринкового механізму, що забезпечує ефективне функціону­вання економіки, так і державного механізму регулювання для вирішення низки проблем, від яких відмовляється ринок, або ринкове вирішення яких для суспільства надто дороге.

Головні завдання держави в умовах ринкових економіч­них систем: правове забезпечення функціонування ринкового ме­ханізму; організація грошового обігу; захист і сприяння розвитку конкуренції; виробництво суспільних благ; мінімізація трансакційних витрат; компенсація зовнішніх ефектів (екстерналій); стабілізація макроекономічних коливань; перерозподіл доходів через податкову систему; реалізація національних інтересів у світовій еко­номіці.

7. Соціальна структура економіки.

Неодмінним елементом соціальної структури будь-якого суспільства є проміжні, середні верстви населення. Соціальні групи, які претендують на включення до середнього класу, в Україні можуть становити значну частку населення. Це висококваліфіковані робітники, інженерно-технічні працівники, службовці, інтелігенція тощо.

Найвагомішу частку в соціальному складі населення України станов­лять робітники, інженерно-технічна, науково-технічна інтелігенція і се­лянство.

В умовах переходу до ринку особливе місце посіли бюрократія, представники торгового капіталу, підприємці, кооператори, зайняті в ма­лих та спільних підприємствах, акціонерних та інших структурах. Велика соціальна група — це інтелігенція та кваліфіковані службовці з фіксова­ними доходами — лікарі, вчителі, працівники закладів культури, пере­важна більшість наукових працівників.

Окремо слід виділити господар­ських керівників (технократію), політичну еліту і духовенство, представ­ників «тіньового» бізнесу, декласовані елементи (люмпени).

Перебудова соціальної структури населення відбувається за рахунок зміни співвідношення між чисельністю осіб, зайнятих фізичною та розу­мовою працею, а також змін у професійній структурі населення. Під заняттям слід розуміти конкретну роботу на підприємствах, в установах, організаціях, кооперативах або в наймах у приватних осіб, а не професію або спеціальність, одержану в навчальному закладі. При цьому щодо службовців враховують, як правило, посаду, яку вони обіймають, а щодо робітників — виконувану роботу.

Заняття поділяють на дві групи: такі, що потребують переважно за­трат фізичної праці, і заняття, в яких переважає розумова праця.

Територіальні відмінності у соціальному складі населення зводяться в основному до співвідношення чисельності робітників, службовців і селян в окремих регіонах. Вони залежать від господарської спеціалі­зації окремих територій. Провідна роль у формуванні територіальної орга­нізації трудових ресурсів належить розвитку територіально-галузевої структури господарського комплексу.

Зростання виробничого потенціалу країни кількісно та якісно формує потребу в робочій силі. Відповідно розвиваються типи розселення: ско­рочується чисельність сільського населення, складаються міські агломе­рації, зростають малі та середні міста, змінюється і природне середовище проживання населення. Все це впливає на характер відтворення трудо­вих ресурсів.

Існування форм територіальної організації трудових ресурсів забез­печується функціонуванням трудоресурсного потенціалу з притаманни­ми йому кількісними та якісними характеристиками.

Трудоресурсний потенціал характеризується чисельністю трудових ресурсів, їхньою статево-віковою структурою, рівнем освіти і професій­но-кваліфікованої праці, фондом робочого часу, станом здоров'я, рівнем дисципліни та іншими соціально-економічними чинниками.