Том 1_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Теорія держави і права

реалізовуватися через прийняття окремих законів, які конкретизують їх положення. Таким чином, як вірно зауважує Каюмов А.Д., з одного боку для реалізації цих законів необхідним є власний механізм реалізації. З іншого боку вони є частиною механізму реалізації конституції [Каюмов А. Д.Закон и его реалиция: дис. канд. юрид. наук: 12.00.01/ Каюмов Айрат Дамирович. – Казань, 1999. – С.92]. Однією із підстав для визначення особливостей реалізації закону є також форма адміністративно-територіального устрою країні, де діє той чи інший закони. Україна є унітарною державою і тому тут відсутня проблема неузгодженості реалізації приписів федеративних законів та актів суб'єктів федерації. Що ж стосується держав із федеративним устроєм, то їм притаманна проблема узгодження приписів федеративних законів та актів суб'єктів федерації. Останнім критерієм для визначення особливостей реалізації законів є форма державного режиму в країні, де реалізуються закони. Адже від цього залежать способи і методи, якими реалізуються закони.

Узагальнюючи вищевикладене, можна зробити висновок, що на реалізацію законів в Україні впливають різноманітні чинники. Традиційно найпоширенішими виступають обумовлені власною специфікою предмет та метод правового регулювання, принципи відповідної галузі права, суб'єктний та об'єктний склад. Також варто звернути увагу на те, що певну специфіку реалізації мають окремі види законів, а саме закони, які займають верхівку ієрархії нормативно-правових актів. Це безумовно, норми Конституції України, з їх властивістю прямої дії. Досить впливовими чинниками залишаються і такі елементи форми держави як адміністративно-територіальний устрій та форма державного режиму, адже саме вони створюють умови, для функціонування та реалізації закону. Отже, наявність перелічених чинників істотно впливають на якість та ефективність самого процесу реалізації закону та результати реалізації останнього в цілому.

Науковий керівник – к.ю.н. Кравченко М.Г.

Богдан Сичов

Чернівецький національний університет імені Ю. Федьковича, юридичний факультет студент 1 курсу

Перспективи впливу введення біометричних ID-посвідчень особи на правову культуру українців

З 01 січня 2016 року в Україні вводитися новий тип внутрішніх посвідчень особи, що передбачає внесення до них біометричних даних громадян України. Даний факт, безумовно, вплине на правову поведінку людей, сприйняття ними загрози настання юридичної відповідальності за вчинені ними правопорушення та однозначно полегшить органам правопорядку розслідування вчинених правопорушень.

Спираючись на досвід Грузії, можна відмітити тенденцію екстенсивного розвитку електронного врядування та адміністрування у країнах, що розвиваються, у зв’язку з введенням нових посвідчень особи, оскільки вони є багатофункціональним інструментом та, в поєднанні з наданням адміністративних послуг через інтернет, дають змогу мінімізувати контакт громадянина з чиновником, як наслідок зменшення корупції та черг. Як зазначав колишній Прем’єр-міністр Грузії Ніколоз Зурабович Гілаурі: «Нашою метою є спрощення для населення та приватного бізнесу відносин з державою. Це дійсно відбувається, що підтверджує реформа як Міністерства юстиції, так і податкова і

60

Теорія держави і права

поліцейська реформи. Наступний етап – перехід на систему електронних карток, що є одним з кроків на шляху даної реформи» [Редакція e-Gov.by ID-карта Грузии: на встречу к образцовому электронному управлению – e-Gov.by (30.06.2012) [Електронний ресурс].

–Режим доступу: http://e-gov.by/egov-obzor/id-card-georgia].

Всучасних умовах розвитку інтернет комунікацій та доступності пристроїв для доступу в мережу Інтернет українським суспільством, можливість здійснення різноманітних адміністративних послуг через інтернет є надзвичайно позитивною. Як показують приклади інтернет-банкінгів - це економить багато часу та не потребує вистоювання у чергах, адже всі операції можливо буде здійснити за допомогою звичайного смартфону.

Серед основних переваг нового посвідчення особи можна виділити: нове посвідчення має набагато більший захист від підробок, ніж «паспортна книжечка» зразка 1993 року, що значно ускладнить зловмисникам його використання у злочинних цілях (наприклад, переклеювання фотокартки у паспорті задля отримання кредиту у банку); в новому посвідченні особи, завдяки електронному носієві, закладено багато функцій, і в перспективі можливе використання його як посвідчення особи, посвідчення водія, електронного підпису, медичної картки у закладі охорони здоров’я та банківської карти; з розвитком електронних сервісів, можливе значне пришвидшення надання адміністративних та інших послуг через мережу Інтернет без безпосереднього контакту громадянина з чиновником;

Втой же час існує загроза зловживання біометричними даними з боку держави, особливо правоохоронними органами, тому необхідно забезпечити належний захист цих даних та унеможливити зловживання з боку органів правопорядку. Також варто взяти до уваги, що громадяни можуть отримати ID-картки і без внесення до них біометрики. Палкими критиками даних методів ідентифікації громадян виступають релігійні організації та антигролабістські рухи.

ВУкраїні перехідний період від старих внутрішніх паспортів «книжечок» до IDкарток запланований строком на 5 років, проте, на нашу думку, громадяни не надто активно будуть змінювати старі паперові паспорти на нові ID-картки, через ряд причин: Загальний низький рівень довіри населення до правоохоронної системи України та побоювання, що ці данні будуть використані правоохоронцями задля досягнення певних незаконних цілей; Для громадян, які вже мають «паспорти-книжечки», заміна буде платною і, як наголосив президент, вартість електронного паспорта буде на рівні 160 гривень без ПДВ. Але експерти відзначають, що це тільки собівартість. Разом з вартістю послуг ціна може скласти від 200 до 300 гривень[Ткачук Я. Головні факти про заміну паперових паспортів на ID-картки – Правда (17.12.2015) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pravda.if.ua/news-88938.html], що при нинішній соціально-економічній ситуації є доволі таки значним тягарем для українців; Відсутність у нових паспортах відмітки про реєстрацію місця проживання, що на початковому етапі функціонування даних посвідчень до встановлення відповідних терміналів зчитування та обробки електронних даних значно ускладнить доступ громадян до певних послуг: відділення закладів охорони здоров’я, житлово-експлуатаційних організацій, органів соціального захисту тощо, та може призвести до непорозумінь з правоохоронними органами; Низький рівень знання комп’ютеру та уявлення про електронні сервіси у людей більш старшого покоління, особливо, у людей в сільській місцевості, що може призвести до виникнення нових видів шахрайства з можливостями електронного цифрового підпису.

61

Теорія держави і права

Одним з основних недоліків також є відсталість українських електронних технологій індетифікації, зокрема, як зазначає Клімушин П. С., НСЕЦП поки відстає від світового рівня розвитку на 8 – 10 років [Клімушин П. С. Механізми забезпечення довіри в національній системі електронних цифрових підписів / П. С. Клімушин // Теорія та практика державного управління – 2013. – Вип. 2 – С. 51]. Ще одним фактором стримування є використання спеціальних захищених ліній зв’язку замість звичайних інтернет каналів (наприклад, інтернет-банкінг «Приват24» є одним з найсучасніших та найзахищеніщих у світі, і не використовує спеціальні лінії зв’язку).

Отже, підводячи підсумок, можна стверджувати, що на сьогоднішній день з нинішнім темпом впровадження реформ в Україні, ми без сумніву відстаємо у впровадженні біометрики від європейських країн. В Україні відсутні електронні реєстри громадян та відсутня інфраструктура для їх обробки, а їх створення на думку ДМС України триватиме як мінімум 5-7 років, при належному рівні фінансування, також існують проблеми з діючим законодавством, яке потрібно привести у відповідність до сучасних вимог, що, в свою чергу, вимагає додаткових ресурсів, і, як показує практика, займає багато часу. Можна стверджувати, що впровадження біометричних внутрішніх посвідчень особи значною мірою вплине на правову культуру та поведінку українців лише за умови, коли потенціал, закладений в даний тип документів, буде повністю реалізований, а населення країни буде належним чином проінформоване про можливості електронного адміністрування, а особливо старше покоління та мешканці сільської місцевості. Як показав досвід Грузії, яка була найбільш подібна до України країною колишнього СРСР, лише комплексне впровадження реформ в усіх сферах держави та управління, належне інформування та роз’яснення населенню можуть забезпечити ефективний результат.

Науковий керівник – д.ю.н., доц. Заморська Л.І.

Владислав Сінявін

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, Інститут підготовки кадрів для органів юстиції України студент 1 курсу

Право народу на повстання: сучасні погляди та виклики

В різні історичні епохи право народу на повстання або як його ще називають право на опір гнобленню знайшло вираження у багатьох нормативних актах країн світу. На сьогодні це питання є особливо актуальним, як для всього населення Землі, так і для України, адже влада як політико-правовий суб'єкт іноді переходить межі свободи народу, при цьому навіть застосовуючи воєнізованні формування. Є й інша сторона медалі, коли політика держави настільки неефективна, що населення просто вимушене «взяти в руки кермо» та докорінно змінити соціально-економічну та політичну систему.

Фома Аквінський говорив: «Тиранічний уряд несправедливий, бо він прагне не до загального блага, а до приватного блага того, хто править ... і тому повстання, що піднімається проти такого уряду, не має бунтівного характеру» [Петрушевский Д. М. Велика Хартія Вольностей і конституційна боротьба у англійському суспільстві у II половині XIII століття / Д. М. Петрушевский . – М. : Видавництво «Сабашниковых», 1918. – С. 51]. В цьому вислові філософ порівнює з тиранічним урядом державу, яка ніби

62

Теорія держави і права

танк особистих інтересів їде по свободам кожної людини, незважаючи на крики про порушення цих свобод. Ми повністю погоджуємось із вищезазначеною думкою, оскільки ситуація, коли народ бачить, що держава в особі її органів веде країну до колапсу і він (народ) реалізує право на опір, є повністю обґрунтованою. Держава завжди створена людьми, для людей та в ім'я людей – саме в цьому сенс її існування. Тому повстання стає кульмінацією, закінченням терпіння населення щодо діяльності державних органів, які всілякими засобами намагаються порушити інтереси суспільства. Недарма народний суверенітет виступає основою державного суверенітету, а державний суверенітет – механізмом реалізації останнього. Право народу на опір гнобленню є абсолютно виправданим в даній ситуації.

Важливо зазначити, що може так статися, коли повстання або революція спеціально спровоковане певною політичною силою, представниками бізнесу, церковними діячами та ін. задля повалення влади своїх опонентів. В даному випадку необхідно чітко розуміти, чиї інтереси відстоює народ при реалізації свого права, та не вестися на провокації з боку інших структур.

Суспільство має природне право на захист своїх прав при порушенні народного суверенітету. Право на повстання як насильницька форма спротиву розглядається як конституційне право на необхідну оборону, до якого звертаються у разі неможливості ефективно захистити свої права за допомогою інших правових механізмів, що реалізуються в умовах демократичного режиму.

Найдієвішим механізмом поновлення порушеного права народу є відкликання влади, оскільки цей політико-правовий механізм найменш затратний та найбільш ефективний. Проте, якщо зміни влади на законну вимогу народу не відбувається, нація має право на опір і розв'язання проблеми збройним шляхом. Повстання визнається правомірним, якщо у державі, де воно відбулось, були тиранія і гноблення, метою повсталих було усунення цих форм обмеження, у правовій системі були відсутні інші доступні для народу правові засоби усунення цих гноблення та тиранії.

Підтвердженням визнання названого права є закріплення його в різних міжнародноправових та національних нормативно-правових актах. Так, у преамбулі Загальної декларації прав людини зазначено «...беручи до уваги, що необхідно, щоб права людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії і гноблення». Отже, ратифікована багатьма країнами світу, Загальна декларація, передбачає таке право народу. У Декларації незалежності США право народу на революцію є не просто правом, а й обов'язком громадян, «обов'язком перед Богом», – як зазначив третій американський президент Томас Джефферсон. Конституція Естонії в ч. 2 ст. 54 містить норму: «Кожний громадянин Естонії має право, за відсутністю інших засобів, надавати спробам насильницького зміни конституційного ладу опір з власної ініціативи».

На національному рівні закріплено вищезгадане право, проте не в такому точному формулюванні, як у правових актах інших країн. Використовуючи розширювальне тлумачення норми права, можемо констатувати його регламентованість Конституцією України. Так, у ч. 2 ст. 5 наголошено: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Оскільки єдиним джерелом влади є народ, то систематичне порушення свобод та інтересів громадян України державними органами є незаконним захопленням влади, що належить народові. Тому народ в такій ситуації має можливість відновити своє порушене право за допомогою механізму відкликання правлячої влади.

63

Теорія держави і права

Висновки та пропозиції. На основі проведених досліджень, детального розгляду питання можемо зробити висновок, що право народу на повстання отримало широке закріплення в законодавстві багатьох держав, що говорить про його значущість. Більше того, воно має історичні форми, пряме та непряме закріплення в міжнародних актах та основних законах держав, зокрема, в Конституції України. Вважаємо за необхідне більше детально регламентувати процедуру реалізації такого права на законодавчому рівні. На нашу думку, визнання даного права державою є ознакою демократичної правової держави.

Науковий керівник – к.ю.н., асист. Размєтаєва Ю.С.

Яна Сущинская

Гомельский государственный университет имени Франциска Скорины, юридический факультет студентка 3 курса

Толкование нормативно-правовых актов

Наука теории государства и права включает в себя изучение такой деятельности, как толкование правовых норм. Развитие общественных отношений, возникновение и изменение различных видов деятельности общества, в условиях воздействия техники, побуждают законодателя обратить внимание на собственно процесс правореализации. Способы понимания и подходы работы с нормативными правовыми актами при их реализации и применении, определяют эффективность правового регулирования. В связи с этим возникает необходимость прорабатывание данной темы и ее проблемных аспектов при развитии права, чем и определяется ее актуальность.

Толкование права предполагает выявление подлинного смысла и назначения нормативных предписаний, их связей, способов единения, юридической силы и природы. Это по существу означает определение единства формы и содержания правовых актов [Дробязко, С. Г. Общая теория права: учебное пособие для вузов / С. Г. Дробязко, В. С. Козлов. – 6-е изд., исправл. – Минск: Амалфея, 2013. – 496 с.]. Целью толкования права выступает установление действительного смысла правовой нормы.

Всовременной теории права наряду с толкованием употребляется понятие «интерпретация». Данные понятия тождественны и обозначают действия гносеологического (познавательного) характера, направленные на углубление знаний о правовых нормах.

Всоветской юридической науке дискутировался вопрос о соотношении понятии «толкование», «уяснение» и «разъяснение» права. В связи с этим высказывались следующие точки зрения: толкование - это уяснение смысла права; толкование есть разъяснение права; толкование включает в себя и уяснение, и разъяснение смысла права.

По результатам дискуссии, наиболее обоснованным был признан подход, согласно которому толкование права состоит из двух взаимосвязанных элементов - уяснения и разъяснения [Вопленко, Н.Н. Официальное толкование норм права / Н.Н. Вопленко. – М.

:Юридическая литетратура, 1976. – 119 с.]. Данный подход к соотношению толкования, уяснения и разъяснения права разделяют и современные ученые.

Исходя из вышесказанного, интерпретационную деятельность можно определить, как особую разновидность юридической деятельности, которая направлена на уяснение и

64

Теорія держави і права

разъяснение действительного смысла правовых норм с целью их единообразного понимания и использования на практике.

В современном обществе выделяются три основные причины толкования:

1)несовершенство законодательства (приводит к двусмысленности);

2)системность права (право - есть сложная взаимосвязанная система);

3)необходимость дедукции (закон безличен).

Толкование правовых норм выполняет следующие функции: познавательная, конкретизационная, регламентирующая, правообеспечительная, сигнализаторская.

По результатам официального толкования (нормативного и казуального) государственные органы в обязательном порядке издают интерпретационные акты.

Назначение актов толкования состоит в том, что они способствуют правильной, законной и эффективной реализации права.

Выделяют следующие виды актов толкования права:

а) акты нормативного и казуального толкования — от типов официального толкования;

б) акты органов государственной власти, управления, судебных и прокурорских органов — в зависимости от органов, дающих толкование;

в) акты толкования уголовного права, административного, гражданского и т.д. — от предмета правового регулирования;

г) материальные и процессуальные акты — в зависимости от характера правовых предписаний;

д) указы, постановления, приказы, инструкции и т.п. — в зависимости от формы акта;

е) интерпретационные акты правотворчества и интерпретационные акты правоприменения — в зависимости от юридической природы акта.

В практическом отношении наиболее важной представляется классификация данных актов по их юридической силе, с помощью которых можно определить способы решения возможных юридических коллизий между актами официального толкования. Выявить юридическую силу акта официального толкования позволяют два критерия: юридическая сила толкуемого акта и компетенция субъекта официального толкования.

Рассмотрев вопрос о требованиях к актам толкования, можно выявить тот факт, что они законодательно установлены только в отношении актов органов конституционной юрисдикции. Необходимость выделения таких требований к актам аутентичного толкования имеет место быть. Это в свою очередь повысит влияния актов толкования на нормотворческую и правоприменительную практику. К неофициальному толкованию, в частности доктринальное и обыденное толкование, таких требований не установлено.

Указанные вопросы в общем виде рассматриваются в учебных пособиях по теории права, статьях, посвященных правовой природе актов толкования высших судебных органов, а также толкованию конституционно-правовых норм. В последние годы наблюдался определенный спад научного интереса к данной теме. Проблема толкования еще мало изучена и требует дальнейшего более широкого рассмотрения.

Научный руководитель – ст. преподаватель Иванова Ю.И.

65

Теорія держави і права

Денис Тихомиров

Національна академія внутрішніх справ, канд .юрид. наук, доцент

Вікторія Віщук

Вінницький Науково-дослідний експертно-криміналістичний центр судовий експерт

Протиправна бездіяльність як вид девіантної поведінки

Актуальність теми дослідження зумовлена потребою виявлення причин правопорушень, а також шляхів їх подолання, та, що важливіше, попередження в сучасних умовах. Бездіяльність, як один із видів протиправного діяння, характеризується високим рівнем латентності та не завжди має, прямий умисел щодо протиправної діяльності. Причиною цього може стати як незнання законодавства (не повідомлення про злочин чи інше правопорушення) так і, власна девіантна поведінка особи (нігелістичністю відношення до права).

Вивчення юридичної природи, видів, причин, тенденцій поведінкових девіацій має як наукове, так і суто практичне значення. Воно служить основою для вдосконалення соціальних, у тому числі й юридичних, норм, практики їх застосування, для подальшого зміцнення системи контролю, більш послідовної реалізації заходів морального та правового виховання, соціальної профілактики і відповідальності.

Девіантна поведінка — це поводження, що відхиляється від прийнятих у суспільстві ціннісно-нормативних стандартів.

Протиправна бездіяльність, у теорії права, розуміється як вольова поведінка особи, що полягає у невиконанні належного обов'язку, який особа повинна була і могла виконати. Іманентною властивістю протиправної бездіяльності визнається наявність не морального (або такого, що регулюється іншими соціальними нормами), а саме правового обов'язку особи діяти певним чином у конкретній ситуації.

Цей обов'язок, відсутність якого виключає як таку протиправну бездіяльність, може випливати з вимог чинного законодавства (наприклад, обов'язок свідка давати показання, обов'язок нести військову службу, зобов’язання батьків утримувати неповнолітніх дітей, турбуватись про їх здоров'я), законного наказу чи розпорядження (наприклад, військового керівника), професійних обов'язків, договору (зокрема, це стосується осіб, яким доручено зберігання чи охорону чужого майна, та осіб, які на правових засадах здійснюють виховання малолітніх дітей або нагляд за ними — нянь, гувернанток та ін.), попередньої поведінки особи (наприклад, у ст. 135 Кримінального Кодексу України йдеться про завідоме залишення без допомоги особи, яка перебуває у небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження, вчинене тим, хто сам поставив потерпілого у такий стан).

Реальна можливість виконати покладений на особу правовий обов'язок залежить як від об'єктивних, так і суб'єктивних чинників. У деяких випадках, наприклад, у Кримінальному кодексі України встановлені спеціальні обмеження щодо поведінки особи, які мають братись до уваги при вирішенні питання про кримінальну відповідальність особи за бездіяльність:

- капітан судна нестиме відповідальність на підставі ст. 284 Кримінального Кодексу України за ненадання допомоги іншому судну та особам, які на водному шляху зазнали лиха, лише у тому разі, коли він мав можливість надати таку допомогу без серйозної небезпеки для свого судна, його екіпажу і пасажирів.

66

Теорія держави і права

- відповідальність за ст. 139 Кримінального Кодексу України виключається, якщо надати допомогу хворому медичному працівнику завадили різноманітні життєві обставини, зазначені у цій нормі цього кодексу як поважні причини, тощо. [Навроцький В. О. Українське кримінальне право / В.О. Навроцький // Видавництво Юрінком-Інтер. –

2013 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pidruchniki.com/1143091156206 /pravo/zlochinna_bezdiyalnist.]

Звернення до змісту норм Кримінального кодексу України переконує в існуванні "змішаної бездіяльності" — бездіяльності, поєднаної з дією, яка самостійного кримінально-правового значення не має. Так, ст. 212 Кримінального Кодексу України не конкретизує спосіб ухилення від сплати податків і зборів, однак у порядку судового і доктринального тлумачення кримінального закону виокремлюють певні способи вчинення цього злочину, серед яких мають місце і дії (наприклад, приховування або заниження об'єкта оподаткування). Як приклад "змішаної бездіяльності" можна навести також передбачене ст. 409 Кримінального Кодексу України ухилення військовослужбовця від несення обов'язків військової служби шляхом самокалічення, симуляції хвороби, підроблення документів або іншого обману. У цьому разі злочин у формі бездіяльності, з огляду на законодавчу вказівку, вчинюється шляхом дії. [Бажанов М. І. Кримінальне право України / М.І. Бажанов // Видавництво Юрінком Інтер. – 2005 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ebk.net.ua /Book/KPravo/06-09/1082.htm.]

Характеристика поведінки суб'єкта в момент здійснення поведінки – основний системоутворюючий критерій аналізу та оцінки здатності суб'єкта до регуляції своєї поведінки та її оцінки, а отже, і до можливості або не можливості, бажання або не бажання діяти тим або іншим чином, що впливає на вид поведінки, а також її правову оцінку.

Таким чином, можемо підсумувати, що протиправна бездіяльність, як вид соціальноправових відхилень, є результатом соціально-психологічних особливостей людей, пов'язаних зі стійкими перекручуваннями ціннісних орієнтацій, типових для суспільства соціальних груп, що викликають протиріччя між ціннісною орієнтацією і діяльністю, між цінностями декларованими і реально функціонуючими, словом і справою, між цілями і можливостями їх досягнення, а стан соціальної напруженості, конфронтації, кризи – підсилюють розвиток негативних явищ: протиправної бездіяльності, скоєння правопорушень взагалі, та інших видів поведінкових девіацій: алкоголізму, наркоманії тощо.

Анастасія Турбовець

Національний авіаційний університет, Інститут міжнародних відносин студентка 2 курсу

Проблема існування правового нігілізму як негативного соціального явища та шляхи його подолання

Актуальність даної теми полягає в дослідженні суспільних процесів, які обумовлюють розвиток правової культури та правового нігілізму як двох співіснуючих елементів життя населення. Правова культура характеризує рівень правосвідомості, а правовий нігілізм деформує її. Важливим є пошук шляхів подолання правового нігілізму як негативного соціального явища.

67

Теорія держави і права

Правова культура є осередком накопичених людством юридичних цінностей. Під правовою культурою розуміється стан правового життя суспільства, що виражається у досягнутому рівні розвитку правової діяльності і загалом у рівні правового розвитку суб'єкта, а також виражається в мірі гарантованості державою і громадянським суспільством свобод і прав людини. Випливає, що правова культура - це певна «якість» правового життя суспільства, рівень його розвитку, що складаються в тому чи іншому стані [Теорія держави і права. / Відп. ред. В. Д. Перевалов - М.: Норма. 2008. С. - 346.].

На відміну від правової культури як результату належного виховання правосвідомості, правовий нігілізм — це заперечення, ігнорування та негативне ставлення до права, закону та правових форм організації суспільних відносин, прав і свобод інших осіб. Різноманітні форми прояву правового нігілізму досить поширені в Україні. В умовах гострої соціально-економічної кризи він стає глобальним, агресивним, відверто демонстративним і посилює нестабільність у суспільстві, гальмує демократичні перетворення та процес розбудови правової держави. Варто зазначити, що на формування такого явища як правовий нігілізм безпосередньо впливає правове виховання населення. Правове виховання — це систематична діяльність держави, громадських об'єднань і організацій по формуванню системи правових знань, вмінь і навичок у правовій сфері, правового мислення, поваги до права, законності, що забезпечує ефективне дотримання, виконання і використання юридичних норм. Правове виховання передбачає укорінення у свідомості індивідів стійкого переконання в гуманістичній цінності прав і свобод особи, усвідомленого розуміння необхідності дотримуватись і поважати їх, а також вміння боротись за свої права за допомогою всіх законних засобів [Волинка К.Г. Теорія держави і права [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://uristinfo.net/2010-12-16-20-00-40/133-kg-volinka-teorija-derzhavi-i- prava/3688-rozdil-23-pravosvidomist-i-pravova-kultura.html].

Правовиховання виходить із сім'ї. Сім’я може бути одним з основних джерел формування правового нігілізму у дітей. На мою думку, в сім'ї формується уявлення дитини про законність, справедливість, правила поведінки. Зазвичай у неблагополучних сім’ях дитина засвоює спотворені зразки поведінки, її вчинки мають асоціальний характер. Така дитина характеризуються схильністю до девіантної поведінки, вчиняє серйозні правопорушення, що призводить до зростання числа засуджених.

Правосвідомість відображає правову дійсність, що склалася за конкретно-історичних умов у тій чи іншій країні. Вона є активним елементом системи правового регулювання суспільних відносин. Поширення нігілістичних поглядів на право пояснюється історичними чинниками. Україна протягом тривалого часу входила до складу Російської імперії і СРСР, де порушення прав і свобод людини, створення репресивного законодавства, недосконалість правосуддя і його залежність від виконавчої влади були нормою життя. В ті часи не людина, її життя, честь, гідність, безпека, а влада вважалася найвищою соціальною цінністю, що кваліфікувалася як одна із визначних засад російської радянської історії. Внаслідок цього право і закон розглядалися як другорядні щодо держави явища. Слід зазначити, що очікування від права результатів, які воно об’єктивно не здатне забезпечити, закономірно з часом призводить до розчарування в ньому і далі до нігілістичних поглядів і оцінок права. Так, на етапі виборення незалежності України і прийняття її Конституції значна частина суспільства мала ілюзію щодо можливості шляхом прийняття нового законодавства, копіювання зарубіжного досвіду забезпечити європейський рівень життя. Помилковий вибір предмета регулювання, відсутність системного підходу при реформуванні певної сфери суспільних

68

Теорія держави і права

відносин унеможливили досягнення очікуваних результатів, а відтак, породили кризу довіри значної частини суспільства до законодавства і парламенту [Цвіка М. В. Загальна теорія держави і права: підручник / М.В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина; За ред. Цвіка М. В – Харків: Право, 2002. – 432 с.].

Враховуючи вищесказане, хочу запропонувати шляхи вирішення проблеми існування правового нігілізму в суспільстві. Насамперед, в Україні боротьба з цим явищем має розглядатися як пріоритетний напрямок діяльності компетентних державних органів і суспільства в цілому. Повинен бути розроблений комплекс спеціальних заходів, які б сприяли зменшенню правового нігілізму. Норми, які захищають інтереси людини, сприяють їх реалізації. Недосконалі норми з істотними прогалинами, сприймаються негативно. Вони породжують зневагу права, його заперечення, протидію ефективному функціонуванню механізму правового регулювання. Саме тому якість законів та інших нормативно-правових актів є важливим фактором забезпечення належної ролі закону в системі нормативно-правових актів. Також, вважаю доцільним поліпшення системи правової інформації, професійного навчання і виховання юристів та інших посадових осіб, які діють у сфері правоохоронної діяльності. Підвищення рівня професійної культури всіх суб'єктів правоохоронної системи сприятиме подоланню недовіри населення до правоохоронних органів.

Таким чином, можна зробити висновок, що існування високого рівня правового нігілізму в державі призведе до її неналежного функціонування та низького рівня життя.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Кубальський В.Н.

ОксанаТюріна

Національна академія внутрішній справ, канд .юрид. наук, доц., професор кафедри теорії держави та права

Система правоохоронних органів як інститут механізму соціальної правової держави

Соціальна правова держава — це політична організація суспільства, у якому право пов’язує і підкоряє собі державну владу, а основні права особи та її соціальна безпека складають зміст свободи, заснованої на законах, які приймаються і підлягають зміні законним шляхом. Будучи обмеженою правом, соціальна держава виявляє активність у регулюванні соціально-економічних процесів, соціального аспекту основних прав громадян, їх соціальної захищеності відповідно до закону.

Показником розвинутості держави, в першу чергу, у правовому та соціальному плані є охорона прав і свобод людини, що відповідно постає як головне завдання та функціональне призначення системи правоохоронних органів.

Традиційно, механізм держави визначають як цілісну, ієрархічну, динамічну систему державних органів, підприємств, установ, інститутів, що здійснює завдання і функції держави на основі й в межах права і слугує її (держави) організаційно-економічною, організаційно-політичною, організаційно-соціальною, організаційно-культурною основою.

Тим самим, до основних ознак механізму держави можна відносити те, що це - структурована система; - ієрархічна система; - цілісна система -функціонуюча (реально працююча) система, ефективність якої обумовлена людським фактором; - легітимна і легалізована система; - система, що має організаційну основу.

69