Том 2_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Екологічне право

органів державного управління у сфері охорони НПС зазнала суттєвих змін. Так, Указом Президента України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» від 9 грудня 2010 р. № 1085/2010 було створено, крім інших, Міністерство надзвичайних ситуацій, Державну службу гірничого нагляду та промислової безпеки, Державну ветеринарну та фітосанітарну службу, Державне агентство екологічних інвестицій, Державне агентство земельних ресурсів, які постановою Кабінету Міністрів України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» від 10 вересня 2014 р.

№442 були ліквідовані або реорганізовані.

2.В Україні досі не розроблено системи ефективного розподілу функцій та повноважень між органами державного управління, що значно впливає на процес реалізації еколого-управлінської діяльності. Як приклад можна навести Міністерство екології та природних ресурсів, яке у ст. 20 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» визначається як центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, а у ст. 20-1 – як центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища.

3.Ще одним, не менш важливим аспектом дослідження, є питання розмежування компетенції місцевих державних адміністрацій з Міністерством екології та природних ресурсів. Постановою Кабінету Міністрів України від 13 березня 2013 р. № 159 «Про ліквідацію територіальних органів Міністерства охорони навколишнього природного середовища України» визначено, що територіальні органи Міністерства охорони навколишнього природного середовища ліквідуються, а їх повноваження передаються обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям, в яких створюються структурні підрозділи екології та природних ресурсів. Проте, на практиці питання делегування повноважень місцевим державним адміністраціям є фактично неврегульованим.

З метою усунення зазначених вище прогалин і недоліків у вітчизняному правовому регулюванні забезпечення відносин державного екологічного управління пропонуємо: 1) розробити та прийняти Концепцію екологічного управління або спеціальний закон з питань організації діяльності державних органів у сфері охорони НПС, де необхідно визначити вичерпний перелік органів, що мають здійснювати державне управління у цій сфері, їх функції, повноваження та механізм притягнення до відповідальності за прийняття екологічно шкідливих рішень; 2) розробити механізм розподілу повноважень у системі органів державного екологічного управління та внести зміни до законодавства України з метою виключення положень, які дублюються; 3) розмежувати компетенцію місцевих державних адміністрацій з Міністерством екології та природних ресурсів шляхом внесення відповідних змін до Закону України «Про місцеві державні адміністрації» та прийняття Типового положення про Департамент екології та природних ресурсів.

На основі викладеного вище можна зробити висновок, що реформування системи державного екологічного управління та приведення його у відповідність до вимог Європейського Союзу є одним з пріоритетних напрямків реалізації національної екологічної політики в Україні.

Науковий керівник – д.ю.н., проф. Балюк Г. І.

240

Екологічне право

Олена Бодак

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 1 курсу ОР «Магістр»

Актуальні проблеми правового забезпечення здійснення моніторингу довкілля

Враховуючи значне техногенне навантаження на навколишнє природне середовище, а також беручи до уваги взяті на себе зобов‘язання України у зв‘язку з підписанням угоди про Асоціацію з Європейським Союзом, постає нагальна необхідність адаптації вітчизняного законодавства до європейських норм у сфері здійснення екологічного моніторингу. Крім того, постійні процеси реформування системи центральних органів виконавчої влади, зміна їх правого статусу та повноважень вказують на актуальність дослідження правових проблем здійснення моніторингу довкілля саме з точки зору суб‘єктно-об‘єктного складу.

Окремі питання щодо здійснення моніторингу довкілля висвітлювались у роботах таких вчених, як: В.І. Андрейцев, М.М. Бринчук, М.В. Краснова, М.І. Малишко, Ю.С. Петлюк, Е.В. Позняк, С.В. Шарапова та деяких інших. Однак, незважаючи на наявні ґрунтовні дослідження на рівні наукових робіт, на сьогодні залишається актуальною потреба в аналізі та оцінці проблематики правового регулювання відносин у сфері екологічного моніторингу, зокрема з точки зору суб‘єктно-об‘єктного складу. На нашу думку, серед найбільш актуальних проблем можна звернути увагу на наступні.

1.Чинне законодавство України, що визначає правові засади здійснення моніторингу навколишнього природного середовища, хоча й перебуває у стані постійного розвитку та вдосконалення, проте не позбавлене певних прогалин і недоліків. На особливу увагу, зокрема заслуговує проблема відсутності чіткого законодавчого закріплення у єдиному нормативному акті об‘єктів, щодо яких має здійснюватись екологічний моніторинг.

2.Відмічається неузгодженість законодавства щодо закріплення повноважень державних органів по окремих об‘єктах екологічного моніторингу. Так, ст. 29 Закону України «Про відходи» від 5 березня 1998 р. містить норми щодо обов‘язку виробників та власників відходів, а також центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища (тобто Міністерства екології та природних ресурсів України – Мінприроди України), обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а на території Автономної Республіки Крим – органу виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань охорони навколишнього природного середовища здійснювати моніторинг місць утворення, зберігання і видалення відходів.

Одночасно, в Положенні про державну систему моніторингу довкілля, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 1998 р. № 391, містяться норми щодо повноважень органу виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань охорони навколишнього природного середовища у сфері моніторингу звалищ промислових і побутових відходів, а також повноважень Державного агентства України з управління зоною відчуження у сфері моніторингу об‘єктів зберігання та/або захоронення радіоактивних відходів. У частині ж об‘єктів, щодо яких Мінприроди України має здійснювати моніторинг довкілля, положення щодо моніторингу відходів відсутні.

241

Екологічне право

Така ж прогалина прослідковується і в Положенні про Міністерство екології та природних ресурсів України, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 21 січня 2015 р. № 32, яке має містити чіткий перелік повноважень даного органу.

3.Прослідковуються й проблеми неузгодженості норм Положення про державну систему моніторингу довкілля з нормами інших нормативних актів, які закріплюють повноваження державних органів у сфері здійснення екологічного моніторингу. Так, наприклад, у Положенні про Міністерство аграрної політики та продовольства України, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 25 листопада 2015 р. № 1119 (Мінагрополітики України), у сфері екологічного моніторингу містяться норми лише щодо здійснення даним Міністерством моніторингу ґрунтів. При цьому, в Положенні про державну систему моніторингу довкілля вказується, що Мінагрополітики України здійснює моніторинг: ґрунтів сільськогосподарського використання; сільськогосподарських рослин та тварин і продуктів з них; поверхневих вод сільськогосподарського призначення. Таким чином, Положення про даний орган вміщує норми щодо екологічного моніторингу лише частково.

У Положенні про Державну службу України з надзвичайних ситуацій, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 16 грудня 2015 р. № 1052 (ДСНС України), взагалі відсутні згадки про здійснення екологічного моніторингу даним органом. У той же час, згідно з нормами Положення про державну систему моніторингу довкілля, ДСНС України уповноважена здійснювати моніторинг: атмосферного повітря та опадів; снігового покриву; річкових, озерних та морських вод; ґрунтів різного призначення; радіаційної обстановки; повеней, паводків, снігових лавин, селів.

4.Однією з нагальних проблем у сфері забезпечення здійснення екологічного моніторингу залишаються питання міжнародно-правової співпраці України з Європейським Агентством з навколишнього середовища. Незважаючи на те, що Угоду про Асоціацію було ратифіковано в 2014 році, між Україною та Агентством ще й досі не укладено жодного договору, який забезпечив би їх співробітництво у сфері здійснення міжнародного екологічного моніторингу.

З метою усунення наведених вище прогалин і недоліків у вітчизняному законодавстві, що забезпечує правове регулювання моніторингу довкілля, пропонуємо:

1)прийняти Закон України «Про екологічний моніторинг», закріпивши в ньому законодавче визначення поняття моніторингу довкілля, чіткий перелік об‘єктів та суб‘єктів моніторингу, процедуру та гарантії забезпечення його здійснення, відповідальність за порушення норм у сфері моніторингу довкілля; 2) привести у відповідність усі законодавчі та підзаконні нормативні акти, що стосуються моніторингу довкілля, до норм нового Закону; 3) ініціювати укладення договору про співпрацю між Україною та Агентством з навколишнього середовища у відповідності до Регламенту Ради ЄС «Про запровадження Європейського Агентства з охорони навколишнього середовища і Європейської мережі інформації та спостереження за навколишнім середовищем» від 7 травня 1990 р.

Науковий керівник – к.ю.н., асист. Шомпол О. А.

242

Екологічне право

Марта Дерезенко

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 2 курсу

Правові засади громадського екологічного управління

Важливу роль у забезпеченні довкілля належить громадянському суспільству. Основним принципом громадського екологічного управління є гармонізація взаємодії людини і природи, в ширшому розумінні – суспільства і природи.

Історично в науковій літературі громадське екологічне управління називають різновидом екологічного управління, яке пов‘язують із започаткуванням громадських рухів і організацій, необхідністю реалізації права громадян на участь в управлінні державними справами, яке проголошено в ст. 38 Конституції України, статтях 9 та 21 Закону України ―Про охорону навколишнього природного середовища‖ від 25 червня 1991 р. № 1264-XII, деталізується у Законі України ―Про екологічну експертизу‖ від 9

лютого 1995 р. № 45/95-ВР.

На європейському рівні питання залучення громадськості до прийняття важливих рішень у сфері довкілля були започатковані 23 – 25 жовтня 1995 р. у Софії під час III Всеєвропейської конференції міністрів охорони довкілля, де було прийнято ―Керівні принципи із забезпечення доступу до екологічної інформації і участі громадськості в процесі прийняття рішень з питань охорони довкілля‖. Процес реалізації цих положень знайшов своє відображення у Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля, – у так званій Оргузькій Конвенції, яку було підписано 25 червня 1998 р. (м. Оргус, Данія) і ратифіковано Україною у 1999 р. На виконання положень Конвенції наказом Мінприроди України від 18 грудня 2003 р. № 168 було затверджено Положення про участь громадськості у прийнятті рішень у сфері охорони довкілля.

Громадське екологічне управління здійснюється громадськими об‘єднаннями та організаціями (якщо така діяльність передбачена їх статутами), зареєстрованими відповідно до законодавства України. Така законодавча дефініція випливає зі статей 10, 21, 36 Закону України ―Про охорону навколишнього природного середовища‖. Зокрема, громадський контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища, як форма та функція екологічного управління, здійснюється громадськими інспекторами з охорони довкілля (далі – громадські інспектори). Роботу громадських інспекторів організовують Державна екологічна інспекція України та її територіальні органи.

Окрім цього, функціями громадського екологічного управління є організація і проведення громадської екологічної експертизи, підтримка громадських екологічних ініціатив. Остання функція законодавчо не визначена, хоча й спрямована, перш за все, на підтримку й гарантування екологічних прав та на здійснення екологічних обов‘язків громадян нашої держави. Участь громадськості в процесі екологічної експертизи може здійснюватись шляхом виступів у засобах масової інформації, подання письмових зауважень, пропозицій і рекомендацій, включення представників громадськості до складу експертних комісій, груп по проведенню громадської екологічної експертизи. Серед функцій громадського екологічного управління можна виділити також громадський екологічний моніторинг.

Загалом повноваження громадських організацій у галузі охорони навколишнього природного середовища, визначені в ст. 21 Закону України ―Про охорону навколишнього

243

Екологічне право

природного середовища‖, заклали підґрунтя для подальшого розвитку системи громадського екологічного управління та його функцій.

На сьогоднішній день в Україні склалася досить розвинута інфраструктура системи неурядових громадських екологічних організацій, які з наданням їм відповідного юридичного статусу можуть сформувати національну систему громадського екологічного управління. Це такі найвпливовіші організації, як: Всеукраїнська екологічна ліга; Українське товариство сталого розвитку; Українська екологічна асоціація ―Зелений світ‖; Українське відділення міжнародної спілки ―Екологія людини‖; Регіональний Екологічний Центр (м. Київ). Місія зазначених організацій спрямована на побудову цілісної системи реалізації екологічної політики на міжнародному, національному та місцевому рівнях, на впровадження механізмів співпраці між урядовими та неурядовими структурами, які здійснюють діяльність у сфері охорони довкілля, використання і відновлення природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки.

Підсумовуючи вказане вище, доходимо висновку, що в сучасних умовах доцільно розширювати правові засади діяльності суб‘єктів громадського екологічного управління з метою залучення громадян України до вирішення сучасних екологічних проблем нашої держави.

Науковий керівник – д.ю.н., проф. Краснова М. В.

Марта Дудар

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет аспірант 1 року навчання

Поняття дозвільної системи у сфері використання та охорони надр в Україні: еколого-правовий аспект

Формулювання поняття та юридичних ознак кожного правового явища є необхідним в силу розуміння їх сутності та призначення і можливості в подальшому виокремити відповідні проблеми їх правового регулювання, запропонувати власні шляхи їх вирішення. Після ратифікації Угоди про асоціацію з Європейським Союзом Україна також взяла на себе зобов‘язання із впровадження нової системи екологічного управління (ст. 361 Угоди), але наразі імплементація європейських стандартів у цій частині ще не відбулася.

Актуальність теми зумовлена необхідністю детального дослідження поняття дозвільної системи у сфері використання та охорони надр в умовах реформування та перманентного вдосконалення законодавства про надра з урахуванням євроінтеграційного курсу України, адже від правильності формулювання понятійнокатегоріального апарату в законодавстві залежить його правильне тлумачення в контексті застосування еколого-правових норм.

Питанню поняття дозвільної системи у сфері використання та охорони надр приділяли увагу такі вчені-правники як В.І. Андрейцев, Г.І. Балюк, О.А. Грицан, О.В. Джафарова, А.С. Євстігнєєв, Т.Г. Ковальчук, І.М. Козьяков, М.В. Краснова, Т.В. Ляпкін, О.В. Сушик та інші.

Зауважимо, що в доктрині адміністративного, господарського і екологічного права обгрунтовано застосування не тільки поняття «дозвільна система», а й такі його

244

Екологічне право

синоніми як «ліцензійно-реєстраційна система» [Савченко С. С. Визначення місця реєстраційних процедур в системі адміністративного процесу / С. С. Савченко // Форум права. – 2010. – № 4. – С. 772], «організаційно-дозвільна система» [Шакун В. І., Мельник П. В., Попович В. М. Правові основи підприємницької діяльності / В. І. Шакун, П. В. Мельник, В. М. Попович. – К. : Правові джерела, 1997. – С. 140], «ліцензійнодозвільна система» [Баклан О. Державна реєстрація, ліцензування та видача спеціальних

державних дозволів на	здійснення	деяких видів діяльності	в сфері	підприємництва:
теоретично-прикладні	питання /	О. Баклан // Теорія і	практика	інтелектуальної

власності : науково-практичний журнал / Н-д. ін-т інтелектуальної власності ; Акад. правових наук України. – Київ, 2011. – № 6 (62). – С. 78].

У спеціальній літературі дозвільна система переважно розглядається як організаційно-правова діяльність, що здійснюється державою з метою забезпечення своїх економічних і соціально-політичних інтересів, для створення необхідних умов для нормальної діяльності державних і громадських організацій, дотримання законності, охорони власності і забезпечення громадської безпеки [Кузьменко О. В. Курс адміністративного процесу. Навчальний посібник / О. В. Кузьменко – К. : Юринком Інтер, 2012. – С . 46].

Натомість, представникинауки адміністративного права, зокрема С.М. Гусаров,

розглядають дозвільну систему як	підрозділ органу внутрішніх справ ( [Гусаров С.
М. Розширення повноважень ОВС	щодо здійснення адміністративно-юрисдикційноі

діяльності у сфері дозвільної системи / С. М. Гусаров // Бюлетень Міністерства юстиції України : офіційне видання / Міністерство юстиції України. – Київ, 2009. – № 1 (87). – С. 61–62]). Водночас, зазначене визначення розглядає дозвільну систему як організаційну структуру у сфері державного управління, що не відповідає суті дозвільних правовідносин із видачі, зміни, переоформлення, зупинення, припинення і поновлення документів дозвільного характеру.

У ст. 1 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» поняття «дозвільна система у сфері господарської діяльності» розглядається як сукупнiсть урегульованих законодавством вiдносин, якi виникають мiж дозвiльними органами, адмiнiстраторами та суб‘єктами господарювання у зв‘язку з видачею, переоформленням, видачею дублікатів, анулюванням документів дозвільного характеру. Поряд із цим, таке визначення є занадто вузьким і не охоплює ні повного суб‘єктного складу, ні повністю всі дозвільні процедури, які є складовим елементом дозвільної системи. Наприклад, крім зазначених суб‘єктів, документи дозвільного характеру можуть отримувати не тільки суб‘єкти господарювання, а й звичайні громадяни. Так, суб'єктами права користування надрами згідно зі ст. 13 КпН України можуть бути підприємства, установи, організації, громадяни України, а також іноземні юридичні особи та громадяни. По-друге, дозвільна система не пов‘язана тільки із зазначеними у вказаній нормі закону дозвільними процедурами, а й включаєпродовження та припинення (анулювання – лише його окремий вид) дії документів дозвільного характеру.

Принагідно зазначимо, що таке визначення тим більше не задовольняє науку екологічного права. Це пов‘язано з тим, що господарська діяльність, за ознаками, визначеними Господарським кодексом України у ст. 3, є діяльністю, яка або спрямована на отримання прибутку, або на досягнення економічних, соціальних результатів, або і те, і інше разом. Але дозвільна система в екології не ставить собі за мету отримання прибутку чи досягнення окремих економічних, соціальних результатів. Її мета, на нашу

245

Екологічне право

думку, – це забезпечити раціональне використання природних ресурсів, охорону навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки в комплексі, і цим збалансувати всі складові сталого розвитку. За наявної ситуації Закон України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» поширюється на регулювання відносин у сфері використання надр, а це не є обґрунтованим, оскільки фактично встановлює споживацьке ставлення людини до використання природних ресурсів, а саме надр. А так як останні є вичерпними, то відповідно рано чи пізно постане питання про їх відновлення. На обґрунтованість виокремлення окремої дозвільної системи у сфері використання та охорони надр зазначається і в пояснювальній записці до проекту Кодексу України про надра в новій редакції.

Отже, надаючи власне визначення дозвільної системи у сфері використання надр зазначимо, що це поняття слід визначити наступним чином: дозвільна система у сфері використання надр – це сукупність врегульованих правовими нормами відносин, пов‘язаних із видачею, переоформленням, зміною умов, видачею дублікатів, зупиненням, продовженням та припиненням дії дозвільних документів потенційних і реальних надрокористувачів з метою забезпечення раціонального використання надр як природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки при здійсненні всіх видів надрокористування та охорони надр.

Науковий керівник – д.ю.н., проф. Краснова М. В.

Алла Ербелідзе

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 4 курсу

Еколого-правові проблеми використання річкових колекторів в Україні

Відповідно до ст. 16 Конституції України від 28 червня 1996 р. забезпечення екологічної безпеки є обов‘язком держави, за ст. 50 кожен має право на безпечне для життя та здоров‘я довкілля, а Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. серед основних принципів охорони навколишнього природного середовища визнано пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов‘язковість додержання екологічних стандартів, нормативів та лімітів використання природних ресурсів при здійсненні господарської, управлінської та іншої діяльності (п. «а» ст. 3). Зазначені законодавчі положення покладено в основу функціонування сфери водного господарства, містобудування та ін.

Директивою 2000/60/ЄС Європейського Парламенту і Ради «Про встановлення рамок діяльності Співтовариства в галузі водної політики» від 23 жовтня 2000 р. у п. «а» ст. 1 передбачено, що метою директиви є відвернення подальшого погіршення і здійснення охорони та покращення стану водних екосистем та врахування їх потреб у воді, наземних екосистемах і надмірно зволожених землях, що мають безпосередню залежність від водних екосистем.

Розвиток економічного потенціалу значної кількості районів України здебільшого пов‘язаний з перспективою інтенсивного використання ресурсів малих річок, які в деяких місцевостях є основними, а то і єдиними джерелами водопостачання. Близько 90% водних ресурсів України формується саме за рахунок малих річок. Одним з найнегативніших факторів впливу на малі річки є наявність так званих «річкових

246

Екологічне право

колекторів». Поміщена в колектор річка не тільки зникає як природний об‘єкт, але й втрачає свої властивості та ресурси як об‘єкт рекреаційного призначення, адже через аварійний стан більшості колекторів гине флора і фауна, а сама річка стає екологічно небезпечною.

Наразі на законодавчому рівні поняття «річкового колектору» не закріплено, відповідно й визначеного правового регулювання немає. У Водному Кодексі України від 06 червня 1995 р. у ст.1 відсутнє визначення річкового колектору, не конкретизовано й правового режиму таких річок, адже, з одного боку, це поверхневі річки, а з іншого – такі річки знаходяться у колекторах під землею. Звідси виникає питання щодо того, під яку категорію підпадає річка в колекторі та яке правове регулювання повинно застосовуватись.

Загальне визначення колектора в науці водного господарства зводиться до його розгляду як гідротехнічної споруди у вигляді тунелю, у який поміщається водойма, це зазвичай невеликі, малі річки. Колектори будують з метою вивільнення територій для забудови в містах або для транспортних цілей.

Порядок будівництва колекторів визначається Державними будівельними нормами ДСТУ-НБВ 2.5-68:2012 «Настанова з будівництва, монтажу та контролю якості трубопроводів зовнішніх мереж водопостачання та каналізації» та ДСТУ 2569-94 «Водопостачання і каналізація. Терміни та визначення».Однак, нормами даних технікоюридичних документів регулюються лише питання щодо проектування, будівництва, реконструкції каналізаційних стоків та каналів.

Державою не передбачено спеціалізованих програм стосовно річкових колекторів, у яких передбачалися б заходи щодо їх очищення, реконструкції, або навіть вивільнення річок, у той же час у розвинених країнах Європи, таких як Франція, Німеччина, Велика Британія така практика існує. Наприклад, у Великій Британії діють проекти «REURIS», «River Restoration Center» (RRC), метою яких є проведення заходів, спрямованих на ревіталізацію (відновлення) річок, а також створення координаційних центрів для обміну досвідом відновлення річок.

В Україні цю проблему варто розглядати на прикладі м. Києва. Зокрема, сьогодні в колекторах під Києвом функціонує 13 річок і 60 водойм. Протяжність усіх колекторів у столиці становить 777 кілометрів, тобто масштаби на рівні міста досить великі. У 2000 р. було розроблено Концепцію розвитку м. Києва на період до 2020 р., яка була затверджена рішенням Київради № 198/1175 від 01 березня 2001 р. Генеральний план розвитку м. Києва на період до 2020 р. та проект планування його приміської зони було розроблено у 2001 р. та затверджено рішенням Київради № 370/1804 від 28 березня 2002 р.

У розділі стратегічних цілей передбачено лише загальні положення щодо забезпечення функціонування усіх складових міського середовища та ефективного використання земельних, водних, рекреаційних та інших природних ресурсів, створення умов для їх відновлення, але не зазначено, коли і яким чином будуть реалізовуватись дані положення, не конкретизовано питання щодо річкових колекторів. Впровадження системи заходів, спрямованих на запобігання, обмеження і ліквідацію наслідків забруднення, засмічення і виснаження внутрішніх водойм м. Києва передбачає, зокрема створення спеціалізованих служб по догляду за річками, озерами, прибережними захисними смугами, гідротехнічними спорудами, об‘єктами природно-заповідного фонду.

247

Екологічне право

Разом з тим, існує також певна невизначеність стосовно органів і підприємств, які є відповідальними за цю сферу діяльності. Наприклад, у м. Києві окремі функції покладено накомунальну корпорацію «Київавтодор», а деякі – на Публічне акціонерне товариство «Акціонерна компанія «Київводоканал». Водночас, у статутних документах указаних підприємств немає чіткої конкретики щодо того, в яких обсягах та яким чином здійснюється діяльність, пов‘язана з доглядом, підтриманням належного стану та очищенням колекторів. На Державне комунальне підприємство «Плесо» покладено лише функції щодо зовнішнього благоустрою, охорони, утримання та експлуатації внутрішніх водойм і земель водного фонду, покращення їх рекреаційної спроможності та екологічного стану. Фактично, за наявності трьох підприємств, які мали б опікуватися такими колекторами, їх дії нескоординовані, обов‘язки та межі відповідальності кожного з них чітко не визначені.

Отже, в руслі адаптації національного законодавства до положень зазначеної вище директиви та враховуючи сказане, пропонуємо врегулювати дане питання на законодавчому рівні шляхом внесення доповнень до Водного Кодексу України. Пропонуємо також прийняти спеціальний нормативно-правовий акт, наприклад, постанову Кабінету Міністрів України, який повністю буде присвячений вирішенню проблем річкових колекторів: порядку їх проектування, погодження з органами екології та природних ресурсів, будівництва, використання, вжиття заходів з їх відновлення – ревіталізації та ін.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Позняк Е. В.

Юлія Коваленко

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет аспірант 2 року навчання

Нормативно-правове регулювання екологічної безпеки ТЕС в Україні

Актуальність теми дослідження обумовлена негативним впливом на довкілля господарської діяльності ТЕС як об‘єкта підвищеної екологічної небезпеки, для якого притаманна постійна та всезростаюча інтенсивність, багатоплановість (одночасний вплив на атмосферу, гідросферу, літосферу, біосферу), рiзноманiтнiсть (порушення природних ландшафтів, хiмiчне і радіоактивне забруднення, теплові, акустичні та ін. фiзичнi впливи) та масштабність (прояв у локальному, регіональному та глобальному масштабах) [Нечаєва Т. П. Фактори екологічного впливу електроенергетичних об‘єктів на довкілля / Т. П. Нечаєва, С. В. Шульженко, Д. П. Сас, М. В. Парасюк // Проблеми загальної енергетики. – 2008. – № 18. – С. 54].

Зауважимо, що ефективність правового регулювання екологічної безпеки ТЕС залежить насамперед від стану національного законодавства, яке повинно володіти системними властивостями, наявними різноманітними засобами, які здатні забезпечити зв‘язки між елементами правовідносин, на які вони спрямовані, та можливістю їх ефективного використання і застосування. Система аналізу правових норм у сфері регулювання екологічної безпеки ТЕС включає їх пошук з точки зору виявлення в них таких засад, в яких відбиваються екологічні інтереси суспільства, держави та окремих осіб в галузі розміщення, проектування, будівництва, реконструкції, введення в дію та експлуатації ТЕС, мети та завдання охорони довкілля і забезпечення екологічної безпеки

248

Екологічне право

в цій сфері, а також взаємопов‘язані між собою, однак, різні за змістом нормативноправових акти, які й утворюють єдину правову спільність.

На сьогодні в Україні існує передусім розвинуте галузеве законодавство, яким регулюється господарська діяльність в галузі енергетики та окремих сферах паливноенергетичного комплексу, зокрема, в електроенергетиці, одним з об‘єктів якої є ТЕС. Нормативно-правове регулювання сфери розміщення, проектування, будівництва, реконструкції, введення в дію та експлуатації ТЕС містить розгалужену систему правових норм, які визначають і регулюють організаційно-правові, адміністративні, фінансові, цивільно-правові, господарські, земельні, екологічні та інші відносини. Разом з тим, метою цього наукового дослідження є виокремлення його еколого-правових інструментів, спрямованих на регулювання екологічної безпеки ТЕС в Україні. Така спрямованість дослідження обумовлена фактом стрімкої екологізації всіх сфер діяльності суспільства й особливо таких, що є екологічно небезпечними та несуть у собі потенційну загрозу виникнення екологічної шкоди. До таких сфер законодавством віднесено такий об‘єкт у сфері теплової енергетики, як ТЕС (п.1 Переліку видів діяльності та об‘єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 серпня 2013 р. № 808), й фактично їх розміщення, проектування, будівництво, реконструкцію, введення в дію та експлуатацію.

Слід зазначити, що правові норми та приписи щодо регулювання екологічної безпеки ТЕС знайшли своє закріплення у численних нормативних актах України, та у своїй сукупності можуть носити комплексний міжгалузевий характер. Використовуючи системно-структурно-функціональний метод дослідження правових норм, вважаємо, що за предметом правового регулювання слід виділити такі групи нормативно-правових актів у сфері регулювання екологічної безпеки ТЕС:

а) акти, які визначають державну політику у галузі забезпечення екологічної безпеки

усфері функціонування ТЕС, в тому числі, ті, які встановлюють систему органів та їх повноваження щодо реалізації цієї політики (Конституція України, Закони України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про основи національної безпеки України», «Про основні засади (стратегію) державної екологічної політики на період до 2020 року», Указ Президента України від 12 січня 2015 р. № 5/2015 «Про Стратегію сталого розвитку «Україна – 2020» та ін.);

б) акти, які визначають правовий статус та повноваження органів державної влади та органів місцевого самоврядування у вирішенні питань забезпечення екологічної безпеки ТЕС (Конституція України, Закони України «Про Кабінет Міністрів України», «Про місцеві державні адміністрації», «Про прокуратуру», Про місцеве самоврядування в Україні», Положення про Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житловокомунального господарства України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 30 квітня 2014р. № 197 і т.д.);

в) акти, які встановлюють вимоги екологічної безпеки у сфері енергетики взагалі, та

усфері функціонування ТЕС, зокрема (Конституція України, Закони України ―Про охорону навколишнього природного середовища‖, «Про засади функціонування ринку електричної енергії України», «Про електроенергетику», «Про теплопостачання», «Про енергозбереження», розпорядження Кабінету Міністрів України від 24 липня 2013 р. № 1071-р «Про схвалення Енергетичної стратегії України на період до 2030 року» тощо);

г) акти, які встановлюють зобов‘язання суб‘єктів господарювання з функціонування ТЕС дотримуватись вимог раціонального використання природних ресурсів, охорони довкілля та забезпечення екологічної безпеки (Конституція України, Господарський

249