Том 2_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Господарське право та господарський процес

Катерина Калаченкова

Донецький національний університет канд. юрид. наук, доцент кафедри господарського права

Щодо питання договору про взаємоз’єднання телекомунікаційних мереж

Діяльність у сфері телекомунікацій залежить від взаємодії операторів телекомунікацій між собою. Така взаємодія зумовлюється необхідністю при наданні телекомунікаційних послуг здійснювати встановлення взаємоз‘єднання телекомунікаційних мереж операторів і надання один одному послуг доступу до телекомунікаційної мережі в точці взаємоз‘єднання. Відповідно до ст.. 1 Закону України «Про телекомунікації» взаємоз‘єднання телекомунікаційних мереж це встановлення фізичного та/або логічного з'єднання між різними телекомунікаційними мережами з метою забезпечення можливості споживачам безпосередньо або опосередковано обмінюватись інформацією.

У науковій літературі питанням щодо взаємоз‘єднання телекомунікаційних мереж приділялася увага такими вченими як О. А. Богуцький (договори про надання телекомунікаційних послуг) [Богуцький О. А. Договори про надання телекомунікаційних послуг : автореф. дис. на здобуття наук. ступ. канд. юрид. наук : 12.00.03 – «Цивільне право, сімейне право, цивільний процес, міжнародне приватне право» / О. А. Богуцький; Науково-дослідний ін-т приватного права і підприємництва Академії правових наук України. – Київ, 2010. – 20 с.], А. Пешкова (договір про взаємоз‘єднання телекомунікаційних мереж), Н.В. Федорченко (правова природа цивільних зобов‘язань за договором про взаємозєднання) та автором [Калаченкова Е. Правовые вопросы взаимосоединения телекоммуникационных сетей / Е. Калаченкова // Современный научный вестник. Серия : Право. – 2009. – № 14 (70). – С. 5 – 11; Калаченкова К. О. Правове регулювання господарської діяльності у сфері телекомунікацій : автореф. дис на здобуття наук. ступ. канд. юрид. наук : 12.00.04 – «Господарське право, господарськопроцесуальне право» / К. О. Калаченкова; НАН Укр. Ін-т економіко-правових досліджень. – Донецьк, 2012. – 20 с.]. У той же час залишаються питання, що вимагають подальшого дослідження і доопрацювання.

Споживачами та продавцями послуг доступу до телекомунікаційної мережі виступають оператори телекомунікацій. Встановлюючи взаємоз‘єднання своїх телекомунікаційних мереж, вони пропонують один одному надання тих чи інших телекомунікаційних послуг і укладення відповідних договорів. На цій стадії взаємодії операторів телекомунікацій та виникають проблеми, пов‘язані з узгодженням умов договору.

На законодавчому рівні є норми, спрямовані на врегулювання виникаючих між операторами відносин. Так, глава 9 «взаємоз‘єднання телекомунікаційних мереж» Закону України «Про телекомунікації» визначає принципи взаємоз‘єднання телекомунікаційних мереж, обов'язки операторів при цьому, особливості укладення, зміни та розірвання договорів про взаємоз‘єднання телекомунікаційних мереж, регламентує питання досудового врегулювання спорів про взаємоз‘єднання та ін.

Відносини взаємоз‘єднання також регулюються Правилами взаємоз‘єднання телекомунікаційних мереж загального користування, затвердженими рішенням НКРЗ № 155 від 8 грудня 2005 р., Порядком взаєморозрахунків між операторами телекомунікацій за послуги доступу до телекомунікаційних мереж загального користування, затвердженим рішенням НКРЗ № 1586 від 9 липня 2009 р. та інші нормативні акти.

120

Господарське право та господарський процес

На підставі аналізу положень перерахованих актів можна стверджувати, що одночасне укладання операторами договору про взаємоз‘єднання мереж є визначальною обставиною при укладенні договору про надання телекомунікаційних послуг між операторами (п. 4.3. Правил взаємоз‘єднання телекомунікаційних мереж загального користування). Умови цих договорів розглядаються як істотні умови взаємоз‘єднання телекомунікаційних мереж в цілому. Тому при відсутності домовленості сторін щодо умов надання телекомунікаційних послуг договір про взаємоз‘єднання телекомунікаційних мереж не може вважатися укладеним.

Таким чином, укладення і виконання договору про взаємоз‘єднання телекомунікаційних мереж має сенс і пов'язано з укладенням операторами телекомунікацій договору про надання телекомунікаційних послуг. Аналіз статей 27, 57

– 61 Закону про телекомунікації дозволяє зробити висновок про обов'язкове укладання цих договорів.

Зважаючи на відсутність у Законі конкретної норми, яка зобов‘язує сторони укладати такі договори в обов‘язковому порядку, створені передумови виникнення конфліктів між операторами в зв‘язку з відмовою від укладення договору про надання телекомунікаційних послуг за наявності встановленого сторонами взаємоз‘єднання. При цьому можливість дозволу такого спору за допомогою механізмів врегулювання спорів про взаємоз‘єднання, наданих Законом про телекомунікації, нормативними актами НКРЗІ, зокрема Правилами про взаємоз‘єднання телекомунікаційних мереж загального користування, ставиться під сумнів окремими учасниками ринку, у тому числі і органом регулювання у сфері телекомунікацій. З урахуванням викладеного зазначені питання потребують вирішення шляхом внесення доповнень до ст. 58 Закону про телекомунікації щодо обов'язкового укладення між операторами договору про надання телекомунікаційних послуг при укладенні договору про взаємоз‘єднання.

Проведене дослідження дозволило розробити висновок про зв'язок договору про взаємоз‘єднання телекомунікаційних мереж із договором про надання телекомунікаційних послуг та пропозицію щодо внесення доповнень до чинного законодавства, а саме: доповнити ст. 58 Закону України «Про телекомунікації» пунктом 10 такого змісту: «укладати договір про надання телекомунікаційних послуг при укладенні договору про взаємоз‘єднання».

Ольга Калюжняк

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 1 курсу ОР «Магістр»

Правове регулювання товариств взаємного страхування

Актуальність теми дослідження обумовлена відсутністю зареєстрованих на території України товариств взаємного страхування, при нормативно закріпленій можливості учасників господарських відносин створювати такі організації. У зв'язку з цим, необхідно дослідити можливість появи та розвитку на вітчизняному страховому ринку товариств взаємного страхування, а також створення для їх діяльності сприятливого правового середовища.

Правове регулювання діяльності товариств взаємного страхування (далі – ТВС) в Україні представлене окремими положеннями Закону України ― Про страхування‖ від

121

Господарське право та господарський процес

07.03.1996 року, а також Тимчасовим Положенням ―Про товариство взаємного страхування‖, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 01.02.1997 року №132.

Відповідно до ст. 14 Закону України «Про страхування» фізичні та юридичні особи мають право створити товариство взаємного страхування з метою страхового захисту своїх майнових інтересів. Порядок та умови створення такого товариства, передбачається законодавством України. Тимчасовим Положенням ―Про товариство взаємного страхування‖ визначено засади правового становища ТВС та механізм їх функціонування.

Специфіка взаємного страхування полягає в тому, що воно являє собою некомерційну форму страхового захисту на основі домовленості групи осіб про відшкодування один одному в певних частках збитків у разі настання страхових випадків. Страховий фонд організацій даного виду створюється за рахунок пайової участі членів, тому страхувальники виступають одночасно й страховиками. Головне завдання ТВС полягає не в отриманні прибутку, а в наданні своїм членам найбільш якісних, різноманітних і доступних за ціною страхових послуг. [Тимошенко І.В. Механізм функціонування товариств взаємного страхування і страхових кооперативів: перспективи розвитку в Україні. / І. В. Тимошенко // Науковий вісник Полтавського університету економіки і торгівлі. – 2011. – № 6 (51), ч. 2. – с. 175.]

Головна проблема створення ТВС полягає у неналежному рівні правового регулювання статусу таких організацій. Законодавче закріплення положення того, що ТВС визнається юридичною особою - страховиком, свідчить про те, що вимоги чинного законодавства України щодо створення, реєстрації, ліцензування, реорганізації та ліквідації страхових компаній повністю поширюються і на зазначені товариства. [Пацурія Н. Б. Страхові правовідносини у сфері господарювання: проблеми теорії і практики : монографія / Н. Б. Пацурія. – Ніжин : ТОВ «Видавництво «Аспект-Поліграф», 2013. – с. 71.]. Вказані положення суперечать природі ТВС, як організацій, що здійснюють підтримку своїх членів при настанні певної випадкової небезпеки, не маючи на меті отримання прибутку.

Встановлення надмірно жорстких вимог щодо створення і функціонування ТВС в Україні йде в розріз із міжнародною практикою правового регулювання таких організацій, що передбачає: пом‘якшені (або взагалі відсутні) вимоги щодо розміру статутного капіталу; необов‘язковість ліцензування; низький рівень державного контролю та нагляду спеціально уповноваженими органами за їх діяльністю, в тому числі формуванням страхових резервів. Запровадження пом‘якшеного режиму до створення та діяльності ТВС у таких державах, як Велика Британія, Німеччина, Франція, Японія, США, Канада сприяло широкому застосуванню такого механізму захисту інтересів громадян.

В Україні також були спроби створення ТВС: ―Київський регіональний фонд взаємного страхування ―Промислова Україна‖; Філія Товариство взаємного страхування підприємств місцевої промисловості ―Укрмісцевпром‖; Товариство взаємної відповідальності ―Наша справа‖ та інші. Однак ці товариства проіснували відносно недовго та припинили свою діяльність.

Слід визнати, що в нашій державі є перспектива та доцільність створення ТВС. Такі організації є гідною альтернативою державному та комерційному страхуванню, оскільки можуть проводити свою діяльність у тих сферах, які є не вигідними для комерційних страховиків, зокрема при страхуванні фермерських господарств, страхового захисту

122

Господарське право та господарський процес

малого та торговельного бізнесу, для страхування професійної відповідальності адвокатів, нотаріусів тощо. Проте, для їх ефективного функціонування необхідно забезпечити належний рівень законодавчого регулювання, з урахуванням особливостей такого виду надання страхових послуг.

Враховуючи вище зазначене, на мою думку, необхідно скасувати чинні положення щодо ТВС як такі, що гальмують розвиток конкурентного страхового ринку України. Вважаю за доцільне врахувати міжнародний досвід регулювання діяльності таких організацій та передбачити на рівні Закону України ―Про страхування‖ норми, які регулюватимуть порядок створення і функціонування ТВС.

Науковий керівник – д.ю.н., проф. Пацурія Н. Б.

Ірина Кравець

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет канд. юрид. наук, доцент кафедри господарського права

Територіальні господарські системи

За сучасних умов розвитку національної економіки питання ефективної організації господарської діяльності суб‘єктів господарювання є надзвичайно актуальним. Інтегровані об‘єднання – господарські системи створюються для забезпечення і розвитку конкурентоспроможності суб‘єктів господарювання, що до них входять, та ефективного здійснення їх господарської діяльності. Територіальні господарські системи функціонують у межах певної частини території нашої держави.

Питання територіальних господарських систем досліджувалося в радянській правовій доктрині. Зокрема, Лаптев В. В. наголошував, що територіальні господарські системи включають у свій склад господарські органи, що знаходяться на певній території і відносяться до різних галузей промисловості або народного господарства [Лаптев В. В. Правовая организация хозяйственных систем / В. В. Лаптев. – М. : Юрид. лит., 1978. – С. 26]. Венделін А. Г. підкреслював, що необхідною умовою розвитку економіки країни є правильне поєднання галузевих та територіальних начал організації виробництва, саме територіальне управління повинно забезпечити комплексний, погоджений розвиток виробництв різних галузей на території економічного району, республіки, краю, області [Венделин А. Г. Территориальный и отраслевой аспект управления общественным производством / А. Г. Венделин. – Таллин: Валгус, 1975. – С. 58, 62]. Вищенаведені думки щодо правової природи територіальних господарських систем об‘єктивно віддзеркалюють ті суспільно-економічні умови, в яких вони були сформульовані, у сьогоднішніх умовах розвитку економіки України функції таких систем дещо змінилися.

З огляду на призначення сучасних територіальних господарських систем, уявляється обґрунтованим визначення територіальної господарської системи як комплексу взаємодіючих суб‘єктів господарювання та суб‘єктів організаційно-господарських повноважень державного, комунального та приватного секторів національної економіки, що діють в межах певної частини території країни, створений/сформований з метою забезпечення належної організації господарської діяльності суб‘єктів господарювання, що до нього входять, шляхом взаємного дотримання учасниками комплексу (центром системи та підпорядкованими йому суб‘єктами) своїх прав та виконання обов‘язків, який функціонує на базі матеріальних ресурсів (майна), що належать учасникам такого

123

Господарське право та господарський процес

комплексу на праві власності та/або інших правових титулах відповідно до законодавства.

Складовими сучасної територіальної господарської системи є:

(1)учасники (суб‘єкти господарювання, що функціонують в межах певної частини країни, та суб‘єкти організаційно-господарських повноважень територіального рівня (територіальні громади, органи місцевого самоврядування та місцеві органи виконавчої влади), що забезпечують координацію діяльності зазначених суб‘єктів господарювання відповідно до територіальних інтересів із урахуванням їх бізнес-інтересів);

(2)майнова база (крім матеріальних ресурсів, що належать учасникам господарської системи на праві власності та/або інших правових титулах, до неї належать також земля, природні та інші ресурси, що є власністю відповідних територіальних громад, якщо їх використання необхідне для успішного функціонування територіальної господарської системи);

(3)нормативно-правове регулювання, що визначає порядок функціонування такої господарської системи (національне законодавство, що визначає загальні засади функціонування територіальної господарської системи, рішення територіальних громад та органів місцевого самоврядування, акти місцевих органів виконавчої влади і відповідно до них – локальне і договірне регулювання, що здійснюється учасниками системи з метою врахування особливостей їх правового становища та зв‘язків між ними);

(4)інформаційна підсистема, що забезпечує зв‘язок між центром господарської системи та/або підпорядкованими центру учасниками господарської системи (характеризується публічністю інформації, що надходить від центру територіальної господарської системи, зокрема, через обов‘язкове оприлюднення рішень органів місцевого самоврядування та актів місцевих органів виконавчої влади, обов‘язками учасників господарювання всіх форм власності, що функціонують у межах певної частини території країни, надавати уповноваженим територіальним органам певну інформацію/звіти про параметри та результати своєї діяльності).

Особливістю сучасних територіальних господарських систем є спрямованість на збалансоване забезпечення комплексу інтересів: місцевих (з точки зору розвитку економіки конкретного регіону, охорони навколишнього природного середовища цієї території країни тощо); територіальних громад щодо забезпечення їх інтересів в певних благах (матеріальних, культурних, духовних тощо); суб‘єктів господарювання, що діють на певній частині території країни, в прозорих, чітких, стабільних, справедливих умовах господарювання, в забезпеченні можливості захисту своїх інтересів в адміністративному, судовому та іншому порядку (зокрема, з використанням медіаційних процедур), а також

внаданні підтримки (для малого підприємництва, при здійсненні стратегічно важливої для певної частини території країни діяльності, участі в реалізації пріоритетних для певного регіону інвестиційних проектів тощо).

Територіальна господарська система є видом господарської системи, яка забезпечує координацію діяльності всіх суб‘єктів господарювання певної частини території країни, а щодо суб‘єктів господарювання комунального сектора економіки – функцію управління закріпленим за ними комунальним майном, тобто є господарською системою змішаного (координаційно-субординаційного) типу.

Отже, з огляду на призначення сучасних територіальних господарських систем, в подальшому потребують дослідження питання порядку функціонування таких

господарських систем, зокрема характеру взаємовідносин між центрами таких

124

Господарське право та господарський процес

господарських системи та їх учасниками (враховуючи тип відповідної територіальної господарської системи), учасниками господарських систем між собою та інші.

Андрій Овод

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студент 1 курсу ОР «Магістр»

Врахування сучасних економіко-правових відносин в новій редакції Господарського кодексу України

Увага фахівців та суспільства зосереджені на активному обговоренні ідеї скасування чи доцільності збереження Господарського кодексу України. Однак мало хто пропонує конструктивні шляхи вирішення цієї проблеми. На нашу думку, лише створення і затвердження нової редакції Господарського кодексу України дозволить вивести модель правового регулювання економіки на якісно новий рівень.

Перш за все, нова редакції ГК України має стати моделлю взаємоузгодження з тими законодавчими актами, які спрямовані на регулювання господарської діяльності, але нині ніяким чином не пов‘язані з Кодексом, існують начебто ізольовано від нього. Це, зокрема, Закони України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» та «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності». Представники школи адміністративного права різко негативно висловлюються щодо таких ініціатив, аргументуючи це сферою інтересу однойменної галузі права. Вважаємо, що найбільш доречним має стати саме необхідність та доцільність таких розробок, а не їх рудиментна прив‘язка до конкретної галузі права, що значно обмежує та уповільнює розвиток вітчизняної правової системи.

Вкрай необхідним О. П. Віхров вважає більш адекватне і повне відображення в ГК України правових засад функціонування і державного регулювання ринків, правове регулювання яких здійснюється нині на основі спеціальних законів, мало пов‘язаних з Кодексом, а саме ринків: фінансових послуг, цінних паперів, нафтогазової продукції, електричної енергії, зерна та іншої сільськогосподарської продукції, телекомунікаційних послуг та ряду інших [Окремі питання вдосконалення господарського законодавства / О. П. Віхров // Університетські наукові записки. – 2012. – №1 (41). – С. 385–386, 390].

Також видається доцільним зосередити більшу увагу в новій редакції ГК України на розкритті особливостей організаційно-господарських відносин. На відміну від господарсько-виробничих, останні залишаються в переважній більшості не достатньо врегульованими. Враховуючи статистику судової практики, частка спорів з відповідним предметом позову є досить значною, що змушує господарські суди звертатися до положень інших нормативно-правових актів або ж послуговуватися усталеною практикою.

Одним із найбільш актуальних інновацій в новій редакції ГК України має стати врахування господарських відносин, котрі виникають в силу розвитку людства та зобов‘язань по імплементації права Європейського Союзу.

Прийняття в 2015 році Закону України «Про електронну комерцію» покликане визначити організаційно-правові засади діяльності у сфері електронної комерції в Україні, встановити порядок вчинення електронних правочинів із застосуванням

125

Господарське право та господарський процес

інформаційно-телекомунікаційних систем та визначити права і обов‘язки учасників відповідних відносин.

Закон України «Про публічні закупівлі», який з 1 квітня 2016 року частково, а з 1 серпня 2016 повністю вводиться в дію, має підвищить рівень прозорої конкуренції у сфері державних закупівель та унеможливити існування корупційної складової. Тому перспективним є якісна трансформація ст. 13 ГК України в окрему главу відповідного змісту.

Вищеназвані законодавчі акти яскраво демонструють вимоги часу: прозора та спрощена модель ведення господарської діяльності з використанням сучасних технологій. Ці суспільно-правові аспекти розробники нового ГК України повинні обов‘язково врахувати і унормувати, аби Кодекс відбивав нові тенденції та йшов в ногу з часом.

Щодо імплементації права ЄС як правової системи sui generis, то визначальне місце на сьогодні має Угода про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони від 27.06.2014 р.

Зокрема, найбільшої уваги фахівців-господарників заслуговує Розділ IV Угоди, що має назву «Торгівля і питання, пов‘язані з торгівлею», який об‘ємно і змістовно є «великим майданчиком» для аналізу.

Враховуючи, тенденції до глобалізації економіки в останні десятиліття, доцільним було б поглиблене врахування надбань науки і практики міжнародного економічного та приватного права, до прикладу, в частині врегулювання правового режиму ТНК та зовнішньоекономічних відносин.

Підводячи підсумки, хотілося б наголосити, що напрацювання фахівців у сфері вдосконалення господарського права рідко стають предметом уваги законодавця. Саме від волі останнього суспільство робить передчасні негативні висновки про необхідність та актуальність правового регулювання економіки.

Якісна реалізація нового ГК України прямо пов‘язана із змінами в спеціальному законодавстві, господарському судочинстві та системі виконання судових рішень. Однак, попри це все, саме врахування тенденцій сучасних економічних процесів і їх адекватна правова регламентація з одночасним, гармонійним включенням до змісту кодифікованого акту є «дороговказом» до якісно нового «переродження» Господарського кодексу України.

Науковий керівник – д.ю.н., проф. Рєзнікова В.В.

Яна Овчарук

Національний університет «Одеська юридична академія», студентка 1 курсу ОР «Магістр»

Щодо комплаєнс-контролю в банківській діяльності

Сучасний нестабільний стан нашої країни змушує говорити про підвищений інтерес до ефективного захисту функціонування юридичних осіб, попередження негативних ризиків через зовнішні так і внутрішні фактори. А також особливості швидкого усунення загрози дестабілізації господарської діяльності. Це можливо здійснювати за допомогою комплаєнс-контролю. Тому це є актуальне питання для дослідження в наукових колах, особливо, коли йде мова про здійснення банківської господарської діяльності.

126

Господарське право та господарський процес

Наукова новизна. Комплексне дослідження, в якому обґрунтовано пропозиції щодо вдосконалення законодавства, шляхом внесення змін в діюче законодавство, зокрема щодо такого поняття як комплаєнс-система, яка включає в себе «комплаєнс-контроль», «комплаєнс-культуру», «функцію комплаєнс у банку», які б сформували більш ефективнішу діяльність у виявленні негативних явищ у сфері управління та контролю банківської установи. Надані пропозиції щодо можливості використання комплаєнс не лише у банківській діяльності, але й в звичайних бізнес структурах, що надасть більш легку змогу для виходу компаній на світовий ринок.

Від діяльності банківської системи залежить фінансова стабільність держави. Від банків залежить мікро- і макроекономічний рівень. Висока ділова репутація, ведення законного бізнесу, цивілізованим шляхом, відкритість та прозорість діяльності, характеризує банк як надійну фінансову установу, визначає його перевагу на ринку, а отже, забезпечує його перспективними інвесторами та довірою клієнтів [Калініченко Л.Л Теоретичні аспекти функціонування комплаєнсу у вітчизняних банках// Науковий вісник Херсонського державного університету – 2014. – № 6 (4). – С. 245].

Посередництво українських банків у відмиванні доходів, які були отриманні незаконним шляхом на сьогоднішній день є досить популярним явищем в нашій державі. А інколи й безпосередня участь у корупційних схемах у формі недотримання законодавства потребує дієвих механізмів припиненні таких дій шляхом вдосконалення та детальної нормативно-правової розробки комплаєнс-контролю [Клюско Л.А., Фінансовий моніторинг та комплаєнс-контроль в банках // Финансы, учет, банки. – 2014.

– № 1(20). – С.154].

Поняття «комплаєнс» для України є доволі новим у фінансовій системі. Загального законодавчого терміну немає тому, проаналізувавши доктрину і надбання зарубіжного досвіду, комплаєнс можна визначити як певну сукупність заходів, спрямованих на захист бізнесу і учасників від зовнішньої корупційних схем, а також зловживань і неефективного управління організацією власними менеджерами, необхідність діяти згідно з інструкціями, правилами, та спеціальними вимогами.

Для українських банків комплаєнс регламентується НБУ в «Методичних рекомендаціях щодо вдосконалення корпоративного управління в банках України», які затверджених постановою Правління Національного банку України від 28.03.2007 р. № 98, де комплаєнс визначається як дотримання вимог законодавства та внутрішніх процедур.

Цінність комплаєнс-функції на сьогоднішній день має велике значення і викликає інтерес не тільки у сфері банківської діяльності, але й звичайних бізнес структурах, які ведуть господарську діяльність для отримання прибутків, комплаєнс для них є невід‘ємним елементом системи корпоративного управління. Він виступає основою для вдосконалення процесу прийняття керівництвом принципіальних рішень, а отже сприяє досягненню встановлених стратегічних і тактичних цілей компанії.

Якщо враховувати досвід зарубіжних країн, зокрема Європейських держав, для них комплаєнс вже давно звичайна практика, на відмінну від України, але наявність іноземного капіталу у наших банківських установах, зумовила виникненню та впровадженню нових підходів ведення банківського бізнесу в Україні [Ковальчук О. Поняття системи комплаєнс-контроль та особливості управління ризиком комплаєнс у банках України // Молодь і ринок. – 2010. – №7-8(66 – 67). – С.154]. Ефективність комплаєнс в світі пояснюється тим, що механізм його здійснення будується на комплексних і систематичних підходах. Сформовані чіткі комплаєнс-системи, які

127

Господарське право та господарський процес

включають в себе «комплаєнс у банку», «комплаєнс-контроль», «комплаєнс-культуру», «функцію комплаєнс у банку» наша законодавча база не містить цих дефініцій, а отже потребує подальшого вдосконалення.

Підсумовуючи, варто говорити про те, що запровадження системи комплаєнс у практику власних банківських установ знаходиться на початкових етапах, в той час зарубіжний досвід свідчить про те, що такі системи використовуються банками доволі активно, а отже забезпечують позитивний фінансовий ефект. Необхідно констатувати, про необхідність якісного правового регулювання комплаєнсу. Доцільно використовувати напрацювання світової практики, в розробці комплаєнс-політики з метою ефективного управління комплаєнс-ризиками, чітко прописати функції і відповідальність різних структур банку, а також моніторинг комплаєнса як роботи по виявленню недоліків. До того це є успішною реалізацією дієвих механізмів щодо запобігання і протидії легалізації грошей незаконного походження в умовах активізації розвитку економіки. Правильне управління банківськими установами за допомогою комплаєнс сприятиме підвищенню іміджу та конкурентоспроможності української банківської системи на міжнародному рівні, а також сприятиме успішному процесові інтеграції України у світовий фінансовий сектор.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Гофман О.Р.

Борис Орленко

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет аспірант

Суб’єктний склад дилерських правовідносин

Відносини дилерства в найпростішому вигляді охоплюють дві сторони: дилера та постачальника. Дилерські правовідносини, які складаються на ринку різних товарів і послуг, можуть мати складну структуру, що охоплює декілька груп осіб. Прикладом існування множинності сторін дилерських правовідносин є існування суб‘єктів та учасників дилерських правовідносин. Наука господарського права розмежовує поняття «суб‘єкт» та «учасник» правовідносин.

І.І. Главач, досліджуючи співвідношення понять «суб‘єкт» та «учасник» правовідносин зазначає: Беручи до уваги усталені загальнотеоретичні доктринальні уявлення щодо участі у правовідносинах, можна вказати, що поняття «учасник правовідносин» є ширшим за обсягом від поняття «суб‘єкт правовідносин». [Главач І. І. Теоретико-правові аспекти визначення понять "суб'єкт" та "учасник" спадкових правовідносин / І. І. Главач // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. – 2014. – Вип. 34. – С. 136.] Зазначений підхід стосується в повній мірі також господарських правовідносин. Однак, питання розмежування «суб‘єкта» та «учасника» дилерських правовідносин потребує уточнення. Вважаємо, що суб‘єкт дилерських правовідносин є тотожним поняттю суб‘єкт господарювання. Що стосується учасників дилерських правовідносин, їх перелік ширший і не обмежується лише суб‘єктами господарювання.

Особливістю дилерських правовідносин є те, що зазначені відносини можуть існувати не тільки між суб‘єктами, а й між суб‘єктом та учасниками.

128

Господарське право та господарський процес

ЗУ «Про захист прав покупців сільськогосподарських машин» суб‘єктний склад поняття «дилер» тлумачить широко, під «дилером» розуміє юридичну або фізичну особу. З системного тлумачення поняття «фізична особа» в даному законі під фізичною особою розуміється громадянин-підприємець, оскільки ним здійснюється систематична торгівельна діяльність з перепродажу машин та надання послуг з їх технічного сервісу. Зазначена діяльність повністю відповідає підприємницькій діяльності, а відповідно суб‘єкт здійснення такої діяльності – підприємець.

Найпоширенішою організаційно-правовою формою серед суб‘єктів господарювання

– юридичних осіб на товарному ринку України на сьогодні є товариства з обмеженою відповідальністю.

Учасники суб‘єкта господарювання – дилера не несуть відповідальність за його зобов‘язаннями, а лише несуть ризик збитків, пов‘язаних з діяльністю дилера. В даному разі потрібно розділяти учасників суб‘єкта господарювання – дилера (учасників юридичної особи) та учасників дилерських правовідносин – контрагентів дилера під час здійснення ним дилерської діяльності.

Філії та представництва можуть укладати дилерські договори, більше того, їх діяльність спрямована саме на забезпечення постійної присутності товарів і послуг на ринку певної держави. Діяльність філій та представництв тісно пов‘язана з дилерськими правовідносинами. Всі функції юридичної особи може виконувати її філія. Однак в традиційному розумінні відокремлений підрозділ юридичної особи не може бути суб‘єктом дилерських правовідносин, оскільки не володіє правосуб‘єктністю. Не володіючи правосуб‘єктністю, філія, чи представництво відповідно не можуть набути товар у власність, що є визначальною ознакою дилерства. В той же час філія, представництво можуть бути суб‘єктами внутрішньо-дилерських правовідносин. Філія, представництво є учасниками дилерських правовідносин, якщо є структурними підрозділами юридичної особи – дилера. Структурні підрозділи юридичної особи є учасниками дилерських правовідносин, але не є суб‘єктами таких правовідносин.

Фізична особа як суб‘єкт дилерських правовідносин взагалі не передбачена на ринку цінних паперів. Суб‘єктами дилерських правовідносин на ринку цінних паперів виступають виключно юридичні особи. (ст. 16 ЗУ «Про цінні папери та фондовий ринок», ст. 11 ЗУ «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні»). Однак, тут потрібно зробити застереження, що в пункті 1.10 Постанови Правління НБУ № 254 від 18.06.2003року (далі – Постанова НБУ № 254) під дилером розуміється працівник банку, якому доручається здійснення операцій на грошовому ринку, операцій з цінними паперами, валютою тощо від імені банку та його клієнтів. Фактично особа, яка в даному положенні іменується дилером не є дилером з точки зору господарського права з двох підстав: 1) дилер в тлумаченні Постанови НБУ № 254 не здійснює торгівельну діяльність від власного імені, а діє від імені банку та його клієнтів; 2) в даному випадку мають місце трудові відносини, а не підприємницькі. Зазначений приклад є підтвердженням того, що відносини, які з точки зору букви закону іменуються дилерськими правовідносинами можуть виникати не тільки у сфері господарського права, а й в інших галузях права.

Податкове законодавство більш широко тлумачить суб‘єктний склад дилера. Суб‘єктний склад «дилера» у статті 210.2 ПКУ розкривається через категорію «платник податку». Зазначене дозволяє стверджувати, що дилером в розумінні ПКУ є юридичні особи, фізичні особи, фізичні особи-підприємці.

129