Том 2_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Екологічне право

кодекс України, Закони України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про землі енергетики та правовий режим спеціальних зон енергетичних об‘єктів», «Про об‘єкти підвищеної небезпеки», «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» і т.д.);

д) акти, які встановлюють заходи еколого-економічного характеру до суб‘єктів господарювання з функціонування ТЕС (Бюджетний та Податковий кодекси України, Закони України «Про регулювання містобудівної діяльності», «Про архітектурну діяльність», «Про екологічну експертизу», «Про охорону атмосферного повітря», «Про відходи» й ін.);

е) акти, які встановлюють заходи юридичної відповідальності суб‘єктів господарювання в окресленій галузі за порушення вимог екологічної безпеки (Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища», Кодекс України про адміністративні правопорушення, Кримінальний кодекс України, Цивільний кодекс України, Кодекс законів про працю України тощо).

Науковий керівник – д.ю.н., проф. Краснова М. В.

Анастасія Мусієнко

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 2 курсу ОР «Магістр»

Правове регулювання здійснення виробничого екологічного моніторингу в Україні

Правові засади виробничого екологічного моніторингу закріплені у ст. 22 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. та наразі віднайшли своє відображення у ст. 342 Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, ратиф. Законом України від 16 вересня 2014 р. Правовим питанням виробничого екологічного моніторингу присвячували увагу, зокрема такі вчені, як В.І. Андрейцев, М.М. Брінчук, О.К. Голіченков, М.В. Краснова, Н.Р. Малишева, Е.В. Позняк, С.В. Шарапова, Ю.С. Шемшученко, О.А. Шомпол та ін., однак комплексних правових досліджень даної проблематики бракує.

Виробничий екологічний моніторинг є видом моніторингу довкілля, що здійснюється на об‘єктовому рівні, тобто на окремому підприємстві, в установі, організації, діяльність яких призводить або може призвести до погіршення стану навколишнього природного середовища [Малишева Н.Р. Розділ 8. Основні функції управління в галузі охорони навколишнього природного середовища // Екологічне право: Академічний курс: Підручник. – Друге видання / За ред. Ю.С. Шемшученка. – К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2008. – С. 197]. Відповідно до п. 10 Положення про державну систему моніторингу довкілля, затв. постановою Кабінету Міністрів України (далі – КМ України) від 30 березня 1998 р. № 391, зазначені підприємства зобов‘язані збирати, зберігати та безоплатно надавати дані і/або узагальнену інформацію для її комплексного оброблення.

Таким чином, зміст виробничого екологічного моніторингу полягає у зборі, обробці, зберіганні інформації про стан навколишнього природного середовища, природних ресурсів та їх компонентів, фізичних факторів (шум, радіація) та передачі цієї інформації. Підприємства, установи, організації надають таку інформацію шляхом

250

Екологічне право

заповнення та подання статистичних звітів на основі спостережень відповідно до ст. 18 Закону України «Про державну статистику» від 17 вересня 1992 р. Наказом Держкомстатистики України від 20 жовтня 2008 р. № 396 затверджено Інструкцію щодо заповнення форм державних статистичних спостережень про охорону атмосферного повітря № 2-ТП (повітря) «Звіт про охорону атмосферного повітря» (річна) та № 2-ТП (повітря) «Звіт про охорону атмосферного повітря» (квартальна) (зареєстр. в Мін‘юсті України 2 листопада 2008 р. за № 1075/15766).

Одним із видів виробничого екологічного моніторингу, а також важливим елементом механізму правового забезпечення екологічної безпеки є моніторинг небезпечних об‘єктів (об‘єктів підвищеної небезпеки), здійснення якого передбачено Законом України «Про об‘єкти підвищеної небезпеки» від 18 січня 2001 р., Кодексом цивільного захисту України від 2 жовтня 2012 р. (ст. 43 та ін.) та Положенням про моніторинг потенційно небезпечних об‘єктів, затв. наказом МНС України від 6 жовтня 2003 р. № 425 (зареєстр. в Мін‘юсті України 26 грудня 2003 р. за № 1238/8559). Здійснення моніторингу зазначених об‘єктів передбачено й на рівні міжнародних документів, таких як Конвенція про транскордонний вплив промислових аварій (1992 р., м. Гельсінки (Фінляндія), Україною не ратифікована) [Позняк Е.В. Правові засади здійснення моніторингу об‘єктів підвищеної небезпеки // Актуальні проблеми становлення і розвитку права екологічної безпеки в Україні: Матеріали наук.-практ. Круглого столу, 28 березня 2014 р., м. Київ / ред. кол. М.В. Краснова [та ін.]; Київський нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – Чернівці: Кондратьєв А.В., 2014. – С. 65-68.].

На виконання положень Закону України «Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року» від 21 жовтня 2010 р. та п. 48 Національного плану дій з охорони навколишнього природного середовища на 2011 – 2015 роки, затв. розпорядженням КМ України від 25 травня 2015 р. № 577-р, було розроблено проект постанови КМ України «Про затвердження Порядку проведення моніторингу навколишнього природного середовища підприємствами, установами та організаціями, діяльність яких призводить або може призвести до погіршення стану навколишнього природного середовища та Положення про автоматизовану інформаційно-аналітичну систему моніторингу навколишнього природного середовища та забезпечення доступу до екологічної інформації».

В даному проекті пропонується визначення локальної автоматизованої системи моніторингу як системи моніторингу суб‘єкта господарювання, яка складається з комплексу організаційних заходів та спеціальних інженерно-технічних засобів, у тому числі автоматизованих систем, якими обладнуються приміщення, території, споруди, транспортні засоби, джерела антропогенного впливу на навколишнє природне середовище, що взаємодіє з загальнодержавною автоматизованою системою моніторингу. До завдань об‘єктового (локального) моніторингу віднесено: організацію та проведення систематичних спостережень; збирання, оброблення та накопичення інформації (первинних та узагальнених даних); оцінку стану навколишнього природного середовища в зоні спостереження та впливу діяльності суб‘єкта господарювання; надання звітності керівниками суб‘єкта господарювання для прийняття управлінських рішень; передачу інформації про стан навколишнього природного середовища до центральної бази даних загальнодержавної автоматизованої інформаційно-аналітичної системи моніторингу навколишнього природного середовища та забезпечення доступу до екологічної інформації.

251

Екологічне право

Враховуючи викладене вище, вважаємо, що виробничий екологічний моніторинг є одним із найважливіших елементів механізму забезпечення екологічної безпеки, і на даний час його правове регулювання потребує вдосконалення. Необхідним є приєднання України до Конвенції про транскордонний вплив промислових аварій. Доцільно було б внести зміни до ст. 22 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», оскільки визначення поняття виробничого екологічного моніторингу та уточнення порядку його здійснення слід закріпити на законодавчому рівні; підтримуємо також необхідність прийняття зазначеної вище постанови КМ України.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Позняк Е. В.

Людмила Плаксіна

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 4 курсу

Проблеми правового регулювання добровільних внесків як способу формування фонду охорони навколишнього природного середовища в Україні

Територiя України має потужний та рiзноманітний природний потенцiал, однак поступове погiршення екологічної ситуації в Україні, виснаження природних ресурсів у процесі їх використання, зростання кількості надзвичайних ситуацій техногенногo та природногo характеру обумовлює вирішення економічних проблем та фінансуванням екологічно спрямованих заходів. Виходячи зі змісту ст. 16 Конституції України, виникає необхідність у розробці нових підходів до еколого-правової політики.

На основі екологічного, податкового і бюджетного законодавства в нашій державі було сформовано фінансово-економічний механізм із запровадженням збору за спеціальне використання природних ресурсів, розроблено систему матеріального стимулювання природоохоронної діяльності та систему фінансового забезпечення екологічно спрямованих заходів. Відповідно до ст. 41 Закону України «Про охорону навколишньогo природного середовища» від 25 червня 1991 р. одним iз oсновних напрямів економiко-правового механізму природокористування та охорони навколишнього природного середовища є визначення джерел фiнансування заходiв щодо oхорони навколишнього природного середовища, а в ст. 42 даного Закону передбачено, що одним із засобів надходження коштів для фінансування заходів щодо охорони навколишнього природного середовища є їх отримання через фонди охорони навколишнього природного середовища.

На думку С.В. Кузнєцової, зазначенi фoнди утворюють спецiалізований інститут акумулювання грошових коштів з метою цільового фінансування екологічних потреб. З 1998 р. ці фонди консолідовано у складі державних бюджетiв усiх рівнів і запроваджено Державний, республiканський Автономнoї Республіки Крим та мiсцеві фонди охорони навколишньогo природного середовища у складі відповідних державних та місцевих бюджетів. Фонд створено з метою концентрацiї коштiв і цiльового фiнансування природоохоронних тa ресурсозберiгаючих заходів, пов‘язаних з oхороною навколишнього природного середовища, які спрямовані на запобігання, зменшення та усунення забруднення навколишнього природного середовища, в тому числі фiнансування наyкових дослiджень з цих питань [Кузнєцова С.В. Фінансування екологічних заходів // Екологічне право України. Академічний курс: підручник / за заг.

252

Екологічне право

ред. Ю.С. Шемшученка. – К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2005. – С. 304305].

Ст. 47 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» передбачає джерела надходжень до природоохоронних фондiв, згідно з якою державні та мiсцеві фонди наповнюються за рахунок добровiльних внескiв пiдприємств, yстанов, органiзацій, громадян та iнших надходжень.

Можна з впевненістю сказати, що даний вид надходжень має найменший відсоток практичного виконання, проте акумулювання грошових ресурсів шляхом добровільних внесків підприємств, установ, організацій та залучення внутрішнього iнвестування через добровільні пожертви населення або через нагромадження коштів могли б значною мірою покращити становище фондів охорони навколишнього природного середовища.

Однак, як зазначає Є.В. Хлобистов, практичнo неможливим нинi є залучення джерел фінансування галузі через систему добровільних пожертв, оскiльки відсутня чiтка правова регламентацiя даного процесу. Якщо ці внески будуть надходити до фондів охорони навколишнього природного середовища, то треба мати на увазі, що відповiднi обсяги коштів, отриманих фондами охорони навколишнього природного середовища від добровільних внесків, не фіксуються статистичною звітнiстю. Окрім того, включення фондів навколишнього природного середовища до складу бюджетів фактично призвело до ситуації, при якій бюджетні фонди працюють без статусу юридичної особи. Вони не мають свого управління, окремих позабюджетних рахункiв і мало чим вiдрізняються від інших складових бюджетiв. Таким чином, добровільнi внески на конкретні природоохороннi цілi практично не в змозi бути інвестованими цільовим порядком через фонди, бо можуть «розчинитися» у бюджетi [Хлобистов Є.В. Фінансовi механізми управління охороною довкілля та природокористуванням в Україні // Управління у сфері охорони довкiлля та природокористування в Україні: проблеми та шляхи їх вирiшення. –

К.: ВЕГО ―Мама-86‖, 2003. – С. 115 – 131].

Даний метод надходжень міг би бути дуже важливим для фінансування фондів охорони навколишнього природного середовища. Враховуючи досвід західних країн, названий метод надходжень потребує правового та організаційно-адміністративного механізму реалізації на практиці.

Отже, важливим джерелом надходження коштів до фондiв охорони навколишнього природного середовища мають стати добровільні внески підприємств, установ, організацій та громадян. Однак, як зазначалось вище, наразі даний спосiб накопичення грошових коштiв є малоефективним та непоширеним в Україні.

З метою оптимізації добровільних надходжень до передбачених Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» фондів охорони навколишнього природного середовища пропонуємо: законодавчо визначити правовий механiзм надходжень, розподiлу та використання добровiльних внескiв, що надходять до фондiв охорони природного середовища, шляхом прийняття постанови Кабінету Міністрів України; запровадити роз‘яснювальну роботу серед громадян щодо вагомості добровiльних внескiв з метою покращення екологічного становища в країні, а також запровадити урядові програми з метою заохочення підприємств, установ, організацій та громадян до надання відповідних внескiв; розробити органiзаційно-правовий механiзм фiнансування екологічних проектів за допомогою грантiв від мiжнародних благодійних

організацій.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Позняк Е. В.

253

Екологічне право

Лидия Самусенко

Белорусский государственный университет канд. юрид. наук, доцент кафедры экологического и аграрного права

Некоторые проблемы конституционно-правового закрепления права собственности на компоненты природной среды и природные объекты

Конституция Республики Беларусь 1994 г. (далее – Конституция) как основной источник экологического права содержит нормы, касающиеся одного из наиболее важного для этой отрасли права института – права собственности на компоненты природной среды и природные объекты. Вместе с тем, эти нормы неоднозначны.

Так, в ст. 13 Конституции определено, что недра, воды, леса составляют исключительную собственность государства. Земли сельскохозяйственного назначения находятся в собственности государства.

Анализ данных норм позволяет сделать вывод о том, что земли сельскохозяйственного назначения не относятся к исключительной собственности государства, а также не являются только собственностью государства, следовательно, на них может быть распространен режим иной формы собственности

Вместе с тем, это положение непоследовательно отражается в нормативных правовых актах, принятых во исполнение конституционно-правовых норм, несмотря на то, что законы и иные акты государственных органов принимаются на основе и в соответствии с Конституцией (ст. 10 Закона Республики Беларусь от 10 января 2000 г. № 361-З «О нормативных правовых актах Республики Беларусь»).

Так, Законом Республики Беларусь от 15 июля 2010 г. № 169-З «Об объектах, находящихся только в собственности государства, и видах деятельности, на осуществление которых распространяется исключительное право государства» определено, что земли сельскохозяйственного назначения относятся к объектам, находящимся только в собственности государства (ст. 7), и не подлежат приватизации, если иное не установлено законами или актами Президента Республики Беларусь (ст. 8).

В Кодексе Республики Беларусь о земле от 23 июля 2008 г. (далее – Кодекс о земле) закреплено, что земельные участки, относящиеся к землям сельскохозяйственного назначения, не подлежат предоставлению в частную собственность, собственность иностранных государств, международных организаций (ст. 13).

Таким образом, согласно нормам приведенных актов, земельные участки из земель сельскохозяйственного назначения в частную собственность и собственность иностранных государств и международных организаций не передаются. Указанное свидетельствует о существовании коллизии между нормами Конституции и нормами двух вышеназванных законодательных актов, которая, учитывая значение данной категории земель как основы продовольственной безопасности государства и вследствие этого нецелесообразности их предоставления в иную форму собственности, должна быть разрешена, на наш взгляд, посредством внесения изменений в Конституцию, а не приведением норм законодательства в соответствии с Основным законом, как это происходит по общему правилу. При этом следует иметь в виду, что изменения в раздел 1 Конституции, содержащий данные положения, вносятся только путем референдума.

Обратим внимание и на терминологию, используемую для обозначения объектов, которые в частную собственность и собственность иностранных государств и международных организаций не предоставляются. Так, в Конституции для этих объектов используется термин «исключительная государственная собственность», который

254

Екологічне право

применяется относительно недр, вод и лесов (ст. 13). В Законе Республики Беларусь «Об объектах, находящихся только в собственности государства, и видах деятельности, на осуществление которых распространяется исключительное право государства» получил закрепление термин «только собственность государства», который употребляется в отношении иных от названных в Конституции природных ресурсов, перечисленных в ст. 7. В то же время правовой режим указанных объектов одинаков: они не подлежат передаче в частную собственность и собственность иностранных государств и международных организаций. В связи с этим возникает вопрос о целесообразности использования различной терминологии для обозначения рассматриваемых объектов. По нашему мнению, для обозначения объектов, которые не предоставляются в частную собственность, собственность иностранных государств и международных организаций вполне может быть использован единый термин «только собственность государства», соответствующий современным условиям, что также потребует внесения изменений в Конституцию.

Рассмотрим также формы собственности на природные ресурсы. Не останавливаясь на анализе термина «форма собственности», который достаточно исследован в юридической литературе, как относящийся к числу идеологических понятий и подразумевающий экономические, а не юридические категории, выясним достаточность закрепления этих форм собственности.

Из Конституции следует, что собственность может быть государственной и частной (ст. 13). Гражданский кодекс Республики Беларусь от 7 декабря 1998 г. (далее – Гражданский кодекс) и Кодекс о земле также закрепляют эти формы собственности на имущество и земельные участки соответственно (ст. 213 Гражданского кодекса, ст. 12 Кодекса о земле). Вместе с тем, Кодекс о земле наряду с указанными формами собственности выделяет собственность на земельные участки иностранных государств и международных организаций. Иностранное государство может приобрести в собственность земельный участок для размещения дипломатического представительства, консульского учреждения иностранного государства в Республике Беларусь, а международная организация – для размещения своего представительства (ст. 12). В Конституции и Гражданском кодексе о такой собственности не упоминается.

Мы полагаем, что в Конституции и Гражданском кодексе целесообразно закрепить в качестве отдельной формы собственности собственность иностранных государств и международных организаций. Подобная необходимость становится очевидной в контексте ст. 12 Кодекса о земле, предусматривающей названных субъектов в качестве субъектов права собственности на земельные участки.

Наталия Шингель

Белорусский государственный университет канд. юрид. наук, доцент кафедры экологического и аграрного права

Торфяники как объект природоресурсных правоотношений по законодательству Республики Беларусь

Актуальность темы исследования обусловлена отсутствием в Республике Беларусь сложившейся нормативной правовой базы, обеспечивающей охрану и рациональное (устойчивое) использование такого сложного природоресурсного образования как торфяники, правовой режим которых в силу их многофункционального назначения не

255

Екологічне право

может быть урегулирован какой-то одной отраслью природоресурсного права или, тем более, исключительно нормами экологического права.

Необходимость разработки такой нормативной правовой базы вытекает в первую очередь из международных обязательств Республики Беларусь, связанных с подписанием ряда международных конвенций в сфере охраны окружающей среды. Среди них можно назвать непосредственно касающиеся торфяников Конвенцию о биологическом разнообразии, подписанную 5 июня 1992 года в г.Рио-де-Жанейро и ратифицированную постановлением Верховного Совета Республики Беларусь от 10 июня 1993 года, Конвенцию о водно-болотных угодьях, имеющих международное значение главным образом в качестве местообитаний водоплавающих птиц, принятую 2 февраля 1971 года в г.Рамсаре и ратифицированную Указом Президента Республики Беларусь от 25 мая 1999 г.

№292 и другие.

Вцелях реализации международных обязательств Республики Беларусь постановлением Совета Министров Республики Беларусь от 30 декабря 2015 г. № 1111 утверждены Стратегия сохранения и рационального (устойчивого) использования торфяников и Схема распределения торфяников по направлениям использования на период до 2030 года. Данные програмные документы можно считать системообразующими для дальнейшего развития законодательства в этой области и основой для внесения изменений в те отрасли природоресурсного законодательства, которыми охватывается использование этого объекта природы.

Стратегия сохранения и рационального (устойчивого) использования торфяников дает, в частности, понятие торфяников (терминологической единицей здесь является термин «торфяник», от которого могут быть производны все другие правовые понятия) и определяет основные направления их использования, в том числе в рамках природоресурсных отношений. Вместе с тем, нужно иметь в виду, что сама Стратегия не является нормативным правовым актом, и содержащиеся в ней понятия применимы только в целях реализации данного документа. Поэтому мы считает первостепенной задачей в области установления правового режима торфяников выработку общеупотребимой терминологии, характеризующей данный объект природы.

Всоответствии с указанной выше Стратегией торфяник определяется как «участок земли, покрытый слоем торфа, сформировавшегося в процессе естественного торфообразования, в естественном или осушенном состоянии». При этом отмечается, что данный термин включает понятия «болото», «торфяное месторождение» и «осушенные земли с торфяными почвами», хотя, на наш взгляд, такая широкая трактовка не следует из приведенного определения, которое в связи с этим нуждается в уточнении.

Анализ данных, приведенных в Стратегия сохранения и рационального (устойчивого) использования торфяников и других програмных документах (например, в Государственной программе "Торф" на 2008 - 2010 годы и на период до 2020 года, утвержденной постановлением Совета Министров Республики Беларусь от 23 января 2008 г. № 94) показывает, что правовой режим торфяников должен быть урегулирован нормами следующих отраслей природоресурсного законодательства:

земельного законодательства, регулирующего сельскохозяйственное и иное использование участков земли, покрытых слоем торфа, в том числе, в процессе мелиорации болот. В настоящее время в земельном законодательстве Республики Беларусь в основном предусмотрены нормы, касающиеся использования земельных участков для добычи торфа (например, ст. 16 Кодекса Республики Беларусь о земле от 23 июля 2008 г. № 425-З предусматривает предоставление таких участков юридическим лицам и индивидуальным

256

Екологічне право

предпринимателям во временное пользование для целей недропользования), но такой вид земель как торфяники не выделяются. Имеются только земли под болотами – избыточно увлажненные земли, покрытые слоем торфа (ст. 7 Кодекса о земле);

законодательства о недрах, которое относит торф к общераспространенным полезным ископаемым (ст. 23 Кодекса Республики Беларусь о недрах от 14 июля 2008 г. № 406-З) и устанавливает порядок использования и охраны месторождений торфа в процессе недропользования;

водного законодательства, в котором в настоящее время (после принятия нового Водного кодекса Республики Беларусь от 30 апреля 2014 года № 149-З) вообще не осталось норм, касающихся торфяников. Вместе с тем, в Стратегии сохранения и рационального (устойчивого) использования торфяников нарушение гидрологического режима болот названо среди основных проблем в области сохранения и рационального (устойчивого) использования торфяников. Гидрологический режим, как следует из ст. 1 ВК, характеризует изменения во времени и пространстве состояния поверхностного водного объекта, а болота к водным объектам не отнесены.

Ни в одном из перечисленных нормативных правовых актов понятие торфяников не содержится, более того, существует терминологическая разобщенность в понимании сущности и содержания правоотношений, которые связаны с использованием и охраной торфяников.

В связи с изложенным мы считаем необходимым в первую очередь обеспечить уточнение и согласование норм, которые направлены на использование и охрану торфяников, в действующем законодательстве.

257

Фінансове право

ФІНАНСОВЕ ПРАВО

Галина Андрущенко

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет аспірант 2 року навчання

Характеристика деяких актів, що регулюють бюджетні відносини у Європейському Союзі

Актуальність теми дослідження обумовлена євроінтеграційним шляхом розвитку України й можливістю адаптації законодавства України до законодавства ЄС. Серед актів чинного законодавства одне із чільних місць займають акти бюджетного законодавства, які мають важливе соціально-економічне значення в державі. Характер актів бюджетного законодавства багато в чому зумовлений також специфікою фінансової діяльності, яка потребує детальної регламентації.

Досить проблематично стверджувати про існування бюджетного права та законодавства ЄС – є лише загальне законодавство ЄС та акти внутрішньо-державного бюджетного законодавства. Наявність декількох актів ЄС, що регулюють спільне коло суспільних відносин, не можна вважати галуззю законодавства [Музика-Стефанчук О. А. Бюджетне право та бюджетний закон: проблеми перекладу зарубіжного законодавства // Фінансове право – № 1 (27), 2014. – С. 40-42].

Основну роль серед актів, що регулюють бюджетні відносини у ЄС відіграють: Договір про функціонування ЄС; Регламент Ради від 25 червня 2002 року про Фінансовий Регламент, («Фінансовий Регламент») із останніми змінами, внесеними у 2007 році; рішення Ради про власні ресурси (останнє Рішення Ради від 7 червня 2007 р.) [Право Європейського Союзу: документи і коментарі/за ред. проф. Кашкина С.Ю.М. :

Терра, 2009. – 506 с.]

Правові засади системи власних ресурсів та всього бюджетного права ЄС сконцентровані у розділі ІІ «Фінансові положення» частини шостої Договору про функціонування Євросоюзу (далі – ДФЄС). Окреме місце в розділі посідає стаття 310, що фіксує бюджетні й фінансові принципи ЄС (наприклад, ч. 5 ст. 310 – Бюджет виконується відповідно до принципу ефективного фінансового управління. Державичлени співпрацюють з Союзом для забезпечення того, щоб їхні асигнування, внесені до бюджету, використовувалися згідно з цим принципом). Процедура розробки і затвердження бюджету ЄС достатньо складна і багатоступінчата. Порядок ухвалення бюджету докладно регулюється ст. 314 ДФЄС.

Як і національні бюджети, бюджет Євросоюзу формується відповідно до певних принципів, що встановлюються у Фінансовому регламенті ЄС. Чинний нині Фінансовий регламент, що був прийнятий у 2002 р. на зміну Фінансовому регламенту 1977 р., встановлює такі принципи формування бюджету ЄС: принцип бюджетної єдності й достовірності, що передбачає об‘єднання усіх доходів і видатків Союзу в єдиному документі; принцип універсальності, що полягає в забезпеченні сукупного покриття всіх витрат Союзу і неприпустимості використання окремих джерел доходу для цільового фінансування наперед визначених витратних статей; принцип щорічності, відповідно до якого бюджет приймається на один рік (виконання бюджету триває з 1 січня по 31 грудня) та повинен враховувати програми дій, передбачені на декілька років; принцип

258

Фінансвое право

збалансованості, що передбачає відповідність (рівність) сукупних витратних статей сукупним доходним статтям; принцип спеціалізованості (конкретизованості) витрат, що визначає горизонтальну і вертикальну структури побудови бюджету. Бюджетна номенклатура дає змогу групувати витрати за розділами, главами, статтями та пунктами. При цьому витрати на спеціальні цілі не можуть бути використані з іншою метою; принцип дотримання бюджетної дисципліни, що передбачає чіткий розподіл бюджетних функцій між інститутами ЄС; принцип єдиної одиниці обчислення, згідно з яким євро є єдиною одиницею обчислення для всіх операцій, пов‘язаних з бюджетом.

Відповідно до останнього Рішення Ради про систему власних ресурсів ЄС джерелами власних ресурсів Євросоюзу є: так звані «традиційні власні ресурси», що включають, поперше: доходи від зовнішньої торгівлі з країнами, що не входять до ЄС, у формі митних зборів, що стягуються за єдиним митним тарифом; по-друге: сільськогосподарські збори, що стягуються з товарообігу держав-членів ЄС з третіми країнами в рамках Спільної сільськогосподарської політики Союзу; так званий «ресурс ПДВ» — відрахування від збору податку на додану вартість, що визначається за єдиною ставкою 1,4 % від загальної річної суми збору ПДВ у кожній державі-члені на основі одноманітної бази обкладання податком; так званий «ресурс ВВП» — внески держав-членів ЄС, що стягуються шляхом застосування спеціальної відсоткової ставки до обсягу валового внутрішнього продукту кожної держави-члена ЄС. Додаткові доходи Союзу формуються за рахунок надходжень, що не належать до наведених категорій. До їх числа належать, зокрема, надходження до бюджету від оподаткування заробітної плати співробітників органів ЄС, надходження від фінансових санкцій, що застосовуються Радою і Комісією до держав – учасниць Союзу тощо.

Дослідження основних положень актів, що регулюють бюджетні відносини Європейського Союзу є актуальним завданням сучасної фінансово-правової доктрини України. Це дасть можливість врахувати досвід правового регулювання бюджетних відносин в ЄС при реформуванні бюджетного законодавства України, зокрема при адаптації законодавства України до законодавства ЄС, що в даному випадку є необхідною умовою вступу України до ЄС. Вважаємо, що всі принципи, передбачені у Фінансовому регламенті ЄС, зокрема: принцип бюджетної єдності й достовірності, принцип універсальності, принцип щорічності, принцип збалансованості, принцип спеціалізованості (конкретизованості) витрат, принцип дотримання бюджетної дисципліни, принцип єдиної одиниці обчислення, мають бути визнані та закріплені у Бюджетному кодексі України.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Кадькаленко С.Т.

Наталія Бадьора

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 2 курсу

Проблемні аспекти справляння податку на додану вартість

Актуальність теми дослідження обумовлена необхідністю ефективного управління державними фінансами та створення оптимальних умов для підприємницької діяльності громадян. Чинником, що часто є вирішальним, у виникненні цих проблем є фіскальна політика держави. Важливим практичним завданням та однією з актуальних

259